Полная версия
Час second-hand (кінець червоної людини)
Час надії змінився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…
Нині я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини…
У мене три домівки – моя білоруська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася; й велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко за наших часів говорити про любов.
Нотатки співучасника
Жертва і кат однаково відразливі, й урок табору полягає в тому, що це – братерство в падінні.
Давид Руссе. Дні нашої смертіУ кожному разі, нам слід пам’ятати, що за перемогу зла у світі відповідають насамперед не його сліпі виконавці, а духовно видющі служителі добра.
Ф. Степун. Що збулося та що не збулосяМи прощаємося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми…
Комунізм мав божевільний план – переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здійснилося… може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Кілька років я мандрувала всім колишнім Радянським Союзом, тому що homo soveticus – це не лише росіяни, а й білоруси, туркмени, українці, казахи… Ми тепер мешкаємо в різних державах, розмовляємо різними мовами, але нас ні з ким не сплутаєш. Впізнаєш одразу! Усі ми, люди із соціалізму, схожі й не схожі на решту людей – у нас свій словник, свої уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників. У нас особливі стосунки зі смертю. Постійно в розповідях, які я записую, ріжуть вухо слова: «стріляти», «розстріляти», «ліквідувати», «стратити» або такі радянські варіанти зникнення, як: «арешт», «десять років без права листування», «еміграція». Скільки може вартувати людське життя, якщо ми пам’ятаємо, що не так давно гинули мільйони? Ми сповнені ненависті та забобонів. Усі звідти, де був ГУЛАГ і страхітлива війна. Колективізація, розкуркулення, переселення народів…
Це був соціалізм, і це було просто наше життя. Тоді ми мало про нього говорили. А тепер, коли світ незворотно змінився, всіх почало цікавити оте наше життя, й неважливо, яким воно було, це було наше життя. Пишу, розшукую тут і там крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює ось цей маленький простір – людина… одна людина. Насправді там усе й відбувається.
Чому в книжці так багато розповідей самогубців, а не звичайних радянських людей зі звичайними радянськими біографіями? Зрештою, накладають на себе руки й через кохання, старість, просто так, заради цікавості, через бажання розкрити таємницю смерті… Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш, – держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя. Вони не змогли піти з великої історії, попрощатися з нею, бути щасливими інакше. Пірнути… зануритись і зникнути у приватному існуванні, як це відбувається сьогодні, коли мале стало великим. Людина хоче просто жити, без величної ідеї. Такого ніколи не було в російському житті, цього не знає й російська література. Загалом ми люди війни: або воювали, або готувалися до війни. Ніколи не жили інакше. Звідси воєнна психологія. І в мирному житті все було по-воєнному. Бив барабан, маяв прапор… серце вистрибувало з грудей… Людина не помічала свого рабства, вона навіть любила своє рабство. Я теж пам’ятаю: після школи ми збиралися цілим класом поїхати на цілину, зневажали тих, хто відмовлявся, до сліз шкодували, що революція, громадянська війна – все трапилося без нас. Озирнешся: невже це ми? Я? Я згадувала разом зі своїми героями. Хтось із них сказав: «Тільки радянська людина може зрозуміти радянську людину». Ми були люди з однією комуністичною пам’яттю. Сусіди по пам’яті.
Батько згадував, що особисто він у комунізм повірив після польоту Гагаріна. Ми – перші! Ми все можемо! Так вони з мамою нас і виховували. Я була жовтеням, носила значок із кучерявим хлопчиком, піонеркою, комсомолкою. Розчарування прийшло пізніше.
Після перебудови всі очікували, коли відкриють архіви. І їх відкрили. Ми ознайомилися з історією, яку від нас приховували…
«Ми маємо повести за собою 90 мільйонів зі ста, які населяють Радянську Росію. Із рештою неможливо розмовляти – їх слід знищити» (Зинов’єв, 1918).
«Повісити (обов’язково повісити, аби народ бачив) не менш ніж 1000 запеклих куркулів, багатіїв… забрати в них увесь хліб, призначити заручників… Зробити так, щоб на сотні верст навкруг народ бачив, жахався…» (Ленін, 1918).
«Москва буквально вмирає з голоду (професор Кузнєцов – Троцькому). «Це не голод. Коли Тит брав Єрусалим, єврейські матері їли власних дітей. Ось коли я змушу ваших матерів їсти власних дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”» (Троцький, 1919).
Люди читали газети, журнали й мовчали. На них звалився нелюдський жах! Як із цим жити? Багато хто зустрів правду як ворога. І свободу теж. «Ми не знаємо своєї країни. Не знаємо, про що думає більшість людей, ми їх бачимо, зустрічаємо щодня, але про що вони думають, чого хочуть, ми не знаємо. Проте беремо на себе сміливість їх учити. Невдовзі дізнаємося про все – і вжахнемося», – казав один мій знайомий, із яким ми часто сиділи в мене на кухні. Я з ним сперечалася. Це було дев’яносто першого року… Щасливий час! Ми вірили, що завтра – буквально завтра – почнеться свобода. Почнеться з нічого, з наших бажань.
Із «Нотатників» Шаламова: «Я був учасником великої програної битви за справжнє оновлення життя». Написала це людина, яка відсиділа сімнадцять років у сталінських таборах. Туга за ідеалом залишилася… Радянських людей я б поділила на чотири покоління: сталінське, хрущовське, брежнєвське і горбачовське. Я – з останнього. Нам було легше прийняти крах комуністичної ідеї, бо ми не жили за тих часів, коли ідея була молодою, сильною, з незмарнованою магією погибельного романтизму й утопічних надій. Ми виросли під час правління кремлівських дідуганів. За пісних вегетаріанських часів. Велику кров комунізму вже було забуто. Пафос лютував, але збереглося знання, що утопію не можна перетворювати на життя.
Це було за першої чеченської війни… Я познайомилася в Москві на вокзалі з жінкою, вона була десь із-під Тамбова. Їхала до Чечні, щоб забрати сина з війни: «Я не хочу, щоб він помирав. Я не хочу, щоб він убивав». Держава вже не володіла її душею. Це була вільна людина. Таких людей було небагато. Більше було тих, кого свобода дратувала: «Я купив три газети й у кожній своя правда. Де ж справжня правда? Раніше прочитаєш уранці газету «Правда» – й усе знаєш. Усе розумієш». З-під наркозу ідеї виходили повільно. Якщо я починала розмову про покаяння, у відповідь чула: «За що я повинен каятися?» Кожен почував себе жертвою, а не співучасником. Хтось казав: «я теж сидів», інший – «я воював», ще хтось – «я своє місто з хаосу піднімав, день і ніч цеглу тягав». Це було зовсім несподівано: всі п’яні від свободи, але не готові до свободи. Де ж вона, свобода? Тільки на кухні, де й далі за звичкою лаяли владу. Лаяли Єльцина та Горбачова. Єльцина за те, що змінив Росію. А Горбачова? Горбачова за те, що змінив усе. Усе двадцяте сторіччя. І в нас тепер буде як в інших. Як у всіх. Гадали, що цього разу вийде.
Росія змінювалася й ненавиділа себе за те, що змінювалася. «Непорушний Монгол» – писав про Росію Маркс.
Радянська цивілізація… Поспішаю закарбувати її сліди. Знайомі обличчя. Розпитую не про соціалізм, а про кохання, ревнощі, дитинство, старість. Про музику, танці, зачіски. Про тисячі дрібниць зниклого життя. Це – єдиний спосіб загнати катастрофу в рамки звичного і спробувати щось розповісти. Про щось здогадатися. Не втомлююся дивуватися з того, наскільки цікавим є звичайне людське життя. Нескінченна кількість людських правд… Історію цікавлять лише факти, а емоції залишаються за бортом. Їх зазвичай не впускають в історію. Я ж дивлюся на світ очима гуманітарія, а не історика. Здивована людиною…
Батька вже немає. І я не можу закінчити з ним одну нашу розмову… Він сказав, що їм помирати на війні було легше, ніж необстріляним хлопцям, які сьогодні гинуть у Чечні. У сорокові – вони з пекла потрапляли в пекло. Перед війною батько навчався в Мінську в Інституті журналістики. Згадував, що коли вони поверталися з канікул, часто вже не зустрічали жодного знайомого викладача, всі були заарештовані. Вони не розуміли, що відбувається, але було страшно. Страшно, як на війні.
У мене з батьком було мало відвертих розмов. Він мене жалів. Чи жаліла я його? Мені важко відповісти на це запитання… Ми були нещадними до своїх батьків. Нам здавалося, що свобода – це дуже просто. Минуло трохи часу, й ми самі зігнулися під її тягарем, тому що ніхто не навчав нас свободи. Навчали лише, як помирати за свободу.
Ось вона – свобода! Чи такою ми її очікували? Ми були ладні померти за свої ідеали. Змагатися в бою. А почалося «чехівське» життя. Без історії. Завалилися всі цінності, крім цінності життя. Життя взагалі. Нові мрії: збудувати дім, купити гарну машину, посадити аґрус… Свобода виявилася реабілітацією міщанства, зазвичай зневаженого в російському житті. Свободою Його Величності Споживання. Величі пітьми. Пітьми бажань, інстинктів – прихованого людського життя, про яке ми мали приблизне уявлення. Протягом усієї історії виживали, а не жили. А тепер воєнний досвід уже не потрібен, його треба було забути. Тисячі нових емоцій, станів, реакцій… Якось раптово все довкола стало іншим: вивіски, речі, гроші, прапор… І сама людина. Вона стала барвистішою, окремішою, моноліт підірвали, і життя розсипалося на острівці, атоми, чарунки. Як у Даля: свобода-воля… воля-роздолля… простір. Велике зло перетворилося на віддалену оповідку, на політичний детектив. Ніхто вже не говорив про ідею, говорили про кредити, проценти, векселі, гроші не заробляли, а «робили», «вигравали». Чи це триватиме? «Неправда грошей у російській душі невитравна», – писала Цвєтаєва. Але ніби ожили й розгулюють нашими вулицями герої Островського та Салтикова-Щедріна.
У всіх, із ким зустрічалася, я запитувала: «Що це – свобода?» Батьки та діти відповідали по-різному. У тих, хто народився в СРСР, і тих, хто народився не в СРСР, немає спільного досвіду. Вони – люди з різних планет.
Батьки: свобода – відсутність страху; три дні в серпні, коли ми перемогли путч; людина, яка вибирає в крамниці зі ста сортів ковбаси, вільніша, ніж людина, яка вибирає з десяти сортів; коли людей не шмагають, але поколінь, вільних від шмагання, нам ніколи не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен «казак» і канчук.
Діти: свобода – кохання; внутрішня свобода – абсолютна цінність; коли ти не боїшся своїх бажань; мати багато грошей, тоді в тебе буде все; коли ти можеш жити так, щоб не замислюватися про свободу. Свобода – це нормально.
Шукаю мову. У людини багато мов: мова, якою говорять із дітьми, ще одна, це та, якою говорять закохані… А ще є мова, якою ми розмовляємо самі із собою, провадимо внутрішні розмови. На вулиці, на роботі, в мандрах – скрізь лунає щось інше, змінюються не лише слова, а й щось іще. Навіть уранці й увечері людина розмовляє по-різному. А те, що відбувається вночі між двома людьми, зовсім зникає з історії. Ми маємо тільки історію денної людини. Самогубство – нічна тема, людина перебуває на межі буття та небуття. Сну. Я хочу це зрозуміти з ретельністю денної людини. Почула: «Не боїтесь, що сподобається?»
Їдемо Смоленщиною. В одному селі зупинилися біля крамниці. Які знайомі (я й сама виросла на селі), вродливі, які славні обличчя – і яке принизливе, злиденне життя навколо. Розбалакались про життя. «Питаєте про свободу? Зайдіть у наш магазин: горілка стоїть, яка хочеш: «Стандарт», «Горбачов», «Путінка», ковбаси навалом, і сиру, й риби. Банани лежать. Яка ще свобода потрібна? Нам цієї досить». – «А землю вам дали?» – «Хто на ній буде гарувати? Хочеш – бери. У нас лише Васька Крутой узяв. Молодшому хлопцеві вісім років, а він поряд із батьком за плугом іде. У нього, якщо наймешся працювати – не вкрадеш, не поспиш. Фашист!»
У Достоєвського в «Легенді про Великого інквізитора» відбувається суперечка про свободу. Про те, що дорога свободи є важкою, страдницькою, трагічною… «Для чого пізнавати це чортове добро і зло, коли це вартує аж стільки?» Людина повинна за всіх часів обирати: свобода або добробут і гаразди в житті, свобода зі стражданням або щастя без свободи. І більшість людей іде другою дорогою.
Великий інквізитор каже Христу, Який повернувся на землю:
«Навіщо ж Ти прийшов нам заважати? Адже Ти прийшов нам заважати і Сам це знаєш».
«Настільки поважаючи її (людину), Ти вчинив, наче вже їй не співчуваєш, тому що забагато від неї завимагав… Поважаючи її менше, менше від неї й вимагав би, а це було б ближче до любові, адже легшим був би її тягар. Вона слабка й лукава… Чим завинила слабка душа, що не в змозі вмістити настільки страшних дарів?»
«Немає турботи безперервнішої й дошкульнішої для людини, ніж, залишившись вільною, відшукати чимшвидше того, перед ким уклонитися… й кому би мерщій передати той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується…»
* * *За дев’яностих… так, ми були щасливі, до тої нашої наївності вже не повернутися. Нам здавалося, що вибір зроблено, комунізм безнадійно програв. А все лише починалося…
Минуло двадцять років… «Не лякайте нас соціалізмом», – кажуть діти батькам.
Із розмови зі знайомим університетським викладачем: «Наприкінці дев’яностих студенти сміялися, – розповідав він, – коли я згадував про Радянський Союз, вони були впевнені, що перед ними відкривається нове майбутнє. Тепер картина інша… Сьогоднішні студенти вже дізналися, відчули, що таке капіталізм – нерівність, бідність, нахабне багатство, перед очима в них життя батьків, яким нічого не дісталося від пограбованої країни. І вони налаштовані радикально. Мріють про свою революцію. Носять червоні футболки з портретами Леніна та Че Гевари».
У суспільстві з’явився запит на Радянський Союз. На культ Сталіна. Половина молодих людей від 19 до 30 років вважають Сталіна «найбільшим політичним діячем». У країні, де Сталін знищив людей не менше, ніж Гітлер, новий культ Сталіна?! Знову в моді все радянське. Наприклад, «радянські кафе» – з радянськими назвами та радянськими стравами. З’явилися «радянські» цукерки і «радянська» ковбаса – із запахом і смаком, знайомими нам з дитинства. І, звісно, «радянська» горілка. На телебаченні десятки передач, а в інтернеті десятки «радянських» ностальгійних сайтів. У сталінські табори – на Соловки, в Магадан – ви можете потрапити туристом. Реклама обіцяє, що для повноти відчуттів вам видадуть табірну робу, заступ. Покажуть відреставровані бараки. А наприкінці організують риболовлю…
Відроджуються старомодні ідеї: про велику імперію, про «залізну руку», «про особливий російський шлях»… Повернули радянський гімн, є комсомол, тільки він називається «Наші», є партія влади, що копіює комуністичну партію. У Президента влада, як у Генсека. Абсолютна. Замість марксизму-ленінізму – православ’я…
Перед революцією сімнадцятого року Алєксандр Грін написав:
«А майбутнє якось припинило стояти на своєму місці». Минуло сто років і майбутнє знову не на своєму місці. Настав час second-hand.
Барикада – небезпечне місце для митця. Пастка. Там псується зір, звужується зіниця, світ втрачає кольори. Там – чорно-білий світ. Звідти людини вже не розгледіти, а бачиш лише чорну крапку – мішень. Я все життя – на барикадах, я б хотіла піти звідти. Навчитися радіти життю. Повернути собі нормальний зір. Проте десятки тисяч людей знову виходять на вулиці. Беруться за руки. У них білі стрічки на куртках. Символ відродження. Світла. І я з ними.
Зустріла на вулиці молодих парубків у майках із серпом і молотом і портретом Леніна. Чи знають вони, який він – комунізм?
Частина перша. Розрада апокаліпсисом
Із вуличного гомону та розмов на кухні
(1991–2001)
Про Іванка-дурника та золоту рибку
«Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли «пощастило». Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти та газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого боку, дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…»
«Російська кухня… Убога «хрущобна» кухонька: дев’ять – дванадцять (щастя!) квадратних метрів, за тонкою стінкою – туалет. Радянське планування. На вікні – цибуля в баночках з-під майонезу, в горщику – алое від нежиті. Кухня для нас – це не лише місце для приготування їжі, це і їдальня, й вітальня, й кабінет чи трибуна. Місце для колективних психотерапевтичних сеансів. У дев’ятнадцятому сторіччі вся російська культура жила в дворянських маєтках, а в двадцятому – на кухнях. І перебудова теж. Усе «шістдесятницьке» життя – це «кухонне» життя. Спасибі Хрущову! Це за його правління вийшли з комуналок, отримали власні кухні, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухні всі свої. Там народжувалися ідеї, фантастичні прожекти. Розповідалися анекдоти… Анекдоти процвітали! Комуніст – це той, хто Маркса читав, а антикомуніст – це той, хто його зрозумів. Ми виросли на кухнях, і наші діти теж, вони разом із нами слухали Галича й Окуджаву. Крутили Висоцького. Ловили Бі-бі-сі. Розмови про все: про те, як усе хріново, і про сенс життя, про щастя для всіх. Згадую кумедний випадок… Засиділися якось за північ, наша дочка, їй було дванадцять років, там, на маленькому диванчику, заснула. А ми про щось голосно засперечалися. І вона крізь сон як заволає: «Не треба далі про політику! Знову Сахаров… Солженіцин… Сталін…» (Сміється.)
Нескінченний чай. Кава. Горілочка. А в сімдесяті роки пили кубинський ром. Усі були закохані у Фіделя! У кубинську революцію! Че в береті. Голлівудський красень! Нескінченні балачки. Страх, що нас прослуховують, напевно прослуховують. У середині розмови обов’язково хтось подивиться з усмішкою на люстру або на розетку: «Ви чуєте, товаришу майоре?» Неначе ризик… неначе гра… Отримували навіть якесь задоволення від цього брехливого життя. Мізерне число людей чинили опір відкрито, більше було «кухонних дисидентів». Із дулею в кишені…»
«Зараз соромно бути бідним, неспортивним… Не встигаєш, якщо коротко. А я з покоління двірників і сторожів. Був такий спосіб внутрішньої еміграції. Ти живеш і не помічаєш того, що навколо, як пейзаж за вікном. Ми з дружиною закінчили філософський факультет Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, вона влаштувалася двірником, а я – грубником в котельню. Працюєш одну добу, дві – вдома. Інженер тоді отримував сто тридцять рублів, а я в котельні – дев’яносто, тобто, погоджуєшся втратити сорок рублів, а натомість отримуєш абсолютну свободу. Читали книжки, багато читали. Розмовляли. Гадали, що виробляємо ідеї. Мріяли про революцію, але боялися – не діждемося. Замкнено загалом жили, нічого не знали про те, що діється у світі. Були «кімнатними рослинами». Усе собі навигадували, як згодом з’ясувалося, нафантазували – і Захід, і капіталізм, і російський народ. Жили міражами. Такої Росії, як у книжках і на наших кухнях, ніколи не було. Тільки у нас в голові.
Під час перебудови все скінчилося… Настав капіталізм… Дев’яносто рублів стали десятьма доларами. На них не проживеш. Вийшли з кухонь на вулицю, й тут з’ясувалося, що ідей у нас немає, ми просто сиділи весь цей час і розмовляли. Звідкілясь з’явилися зовсім інші люди – молодики в малинових піджаках із золотими перстенями. І з новими правилами гри: гроші є – ти людина, грошей немає – ти ніхто. Кому цікаво, що ти Геґеля всього прочитав? «Гуманітарій» звучало як діагноз. Мовляв, усе, що вони вміють – це тримати книжку Мандельштама в руках. Відкрилося чимало незнаного. Інтелігенція потворно зубожіла. У нашому парку у вихідні кришнаїти встановлювали польову кухню й роздавали суп і щось там простеньке на друге. Ставала така черга охайних старих, що спазм у горлі. Дехто з них ховав обличчя. У нас на той час було вже двоє малих дітей. Ми справді голодували. Почали з дружиною торгувати. Брали на заводі чотири – шість ящиків морозива та їхали на базар, туди, де багато людей. Холодильників жодних, через кілька годин морозиво вже текло. Тоді роздавали його голодним дітям. Скільки втіхи! Торгувала дружина, а я то піднесу, то підвезу – все що завгодно був ладен робити, тільки не продавати. Довго відчував себе некомфортно.
Раніше часто згадував наше «кухонне життя»… Яке було кохання! Які жінки! Ці жінки зневажали багатих. Їх не можна було купити. А зараз часу на почуття ні в кого немає – всі гроші заробляють. Відкриття грошей – як вибух атомної бомби…»
Про те, як ми полюбили й розлюбили Горбі
«Горбачовський час… Величезні натовпи людей зі щасливими обличчями. Сво-бо-да! Усі цим дихали. Газети хапали, як гарячі пиріжки. Час великих надій – ось-ось потрапимо в рай. Демократія – невідомий для нас звір. Як навіжені, бігали на мітинги: зараз дізнаємося всю правду про Сталіна, про ГУЛАГ, прочитаємо заборонені «Діти Арбату» Рибакова та інші гарні книжки – і зробимося демократами. Як же ми помилялися! З усіх радіоточок волала ця правда… Мерщій-мерщій! Читайте! Слухайте! Не всі виявилися до цього готовими… Більшість людей не були налаштовані антирадянськи, вони хотіли тільки одного – гарно жити. Щоб можна було купити джинси, відеомагнітофон і найбільшу мрію – автомобіль! Усім бажалося яскравого одягу, смачної їжі. Коли я принесла додому солженіцинський «Архіпелаг ГУЛАГ», моя мама вжахнулася: «Якщо ти негайно не підеш із цією книжкою, то я тебе вижену з дому». У бабусі розстріляли чоловіка перед війною, а вона говорила: «Васьки не шкода. Арештували правильно. За довгий язик». «Бабусю, чому ти нічого мені не розповідала?» – питала я. – «Нехай моє життя здохне разом зі мною, щоб ви не постраждали». Так жили наші батьки та їхні батьки. Усе було розрівняно асфальтовим котком. Перебудову зробив не народ, це зробила одна людина – Горбачов. Горбачов і купка інтелігентів…»
«Горбачов – секретний американський агент… Масон… Зрадив комунізм. Комуністів – на смітник, комсомольців – на звалище! Я ненавиджу Горбачова за те, що він украв у мене Батьківщину. Радянський паспорт, як найдорожчу річ, бережу. Так, ми стояли в черзі за синюшними курчатами та згнилою картоплею, але це була Батьківщина. Я її любив. Ви мешкали у «Верхній Вольті з ракетами» а я жив у великій країні. Росія завжди для Заходу – ворог, її бояться. Кістка в горлі. Нікому не потрібна сильна Росія – з комуністами чи без них. На нас дивляться як на склад – нафти, газу, лісу та кольорових металів. Нафту міняємо на труси. А була цивілізація без шмаття та мотлоху. Радянська цивілізація! Комусь було треба, щоб її не стало. Операція ЦРУ. Нами вже керують американці. Горбачову добряче за це заплатили… Рано чи пізно його віддадуть під суд. Сподіваюсь, Юда доживе до народного гніву. Я б охоче прострілив би йому потилицю на Бутовському полігоні. (Стукає кулаком об стіл.) Настало щастя, авжеж? З’явилися ковбаса й банани. Порпаємося в лайні і їмо все чуже. Замість Батьківщини – великий супермаркет. Якщо це називається свобода, то мені така свобода не потрібна. Тьху! Народ нижче плінтуса опустили, ми раби. Раби! За комуністів кухарка, як казав Ленін, керувала державою: робітники, доярки, ткачихи – а тепер у парламенті сидять бандюки. Доларові мільйонери. Їм у тюрмі слід сидіти, а не в парламенті. Надурили нас із перебудовою!
Я народився в СРСР, і мені там подобалося. Мій батько був комуністом, навчав мене читати по газеті «Правда». Кожне свято ми з ним ходили на демонстрацію. Зі сльозами на очах… Я був піонером, носив червону краватку. Прийшов Горбачов, і я не встиг стати комсомольцем, про що шкодую. Я – совок, так? Мої батьки – совки, дід і баба – совки? Мій совковий дід загинув під Москвою в сорок першому… А моя совкова бабка була в партизанах… Панове ліберали відробляють свою пайку. Хочуть, щоб ми своє минуле вважали чорною дірою. Я їх усіх ненавиджу: горбачова, шеварнадзе, яковлєва, – напишіть із малої літери, так я їх ненавиджу. Я не хочу в Америку, я хочу в СРСР…»
