Час second-hand (кінець червоної людини)

«…Я була відданою комсомолкою… зі щирим серцем вступила до партії. Тепер хочу сказати, що партія вже не має жодної влади наді мною…»

«…Час змусив мене схибити… Я вірила у Велику Жовтневу революцію. Прочитавши Солженіцина, я зрозуміла, що «прекрасні ідеали комунізму» всі в крові. Це обман…»

«…Мене змусив вступити до партії страх… Ленінські більшовики розстріляли мого дідуся, а сталінські комуністи знищили в мордовських таборах моїх батьків…»

«…Від свого імені й від імені мого покійного чоловіка заявляю про свій вихід із партії…»

Це слід було пережити… Не сконати від жаху… У райкомі стояли черги, немов у крамниці. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жінка. Доярка. Вона плакала: «Що мені робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слід викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неї троє дітей, вона за них боїться. Хтось пустив чутки, що комуністів судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибіру старі бараки… У міліцію надійшли наручники… хтось бачив, як їх виносили з вантажівок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала і справжніх комуністів. Відданих ідеї. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партії, але квиток не встигли вручити, він просив: «Вас незабаром опечатають. Випишіть мені зараз партквиток, а то я його ніколи не отримаю». У цей момент люди особливо яскраво проявлялися. Прийшов фронтовик… Увесь у бойових орденах. «Іконостас» на грудях! Повернув він партквиток, який йому вручили на фронті, зі словами: «Не хочу бути в одній партії із цим зрадником Горбачовим!» Яскраво… яскраво… люди показували себе. І чужі, і знайомі. І навіть родичі. Раніше зустрінуть: «Ах, Єлено Юрієвно!», «Як ваше здоров’я, Єлено Юрієвно?» А тут побачать здаля й переходять на інший бік вулиці, щоб не привітатися. Директор найкращої школи в районі… Незадовго до всіх цих подій ми проводили в нього у школі наукову партконференцію по книгах Брежнєва «Мала земля» і «Відродження». Тоді він виступив із блискучою доповіддю про керівну роль комуністичної партії в роки Великої Вітчизняної війни… і особисто товариша Брежнєва… Я йому вручила грамоту райкому партії. Відданий комуніст! Ленінець! Боже мій! Місяця не минуло… Зустрів мене на вулиці й почав ображати: «Закінчився ваш час! За все відповісте! Насамперед – за Сталіна!» Мені дихання перехопило від образи… Це він – мені! Мені? Мені, в якої батько в таборі сидів… (Кілька хвилин заспокоюється.) Сталіна я ніколи не любила. Батько пробачив, а я ні. Я не пробачила… (Мовчить.) Реабілітацію «політичних» почали після Двадцятого з’їзду. Після доповіді Хрущова… А це… А це вже було за Горбачова… Мене призначили головою районної комісії з реабілітації жертв політичних репресій. Я знаю, що спочатку пропонували іншим: нашому прокуророві та другому секретарю райкому партії. Відмовилися. Чому? Може, побоялися. У нас досі бояться всього, що пов’язане з КГБ. А я жодної хвилини не вагалася – так, я згодна. У мене батько постраждав. Чого мені боятися? Першого разу повели кудись у підвал… Десятки тисяч папок… Одна «справа» – два аркушики, а інша – том. Як у тридцять сьомому році був план… розверстка… з «виявлення і викорчування ворогів народу», так у вісімдесяті роки по районах та областях «спускали цифри» щодо реабілітації. План слід було виконати й перевиконати. Стиль сталінський: наради, накачки, догани. Давай-давай… (Хитає головою.) Ночами сиділа й читала, гортала томи. Чесно… чесно скажу… Волосся сторч ставало… Брат писав на брата, сусід на сусіда… Полаялися через город, через кімнати в комуналці. Заспівав на весіллі: «Спасибо Сталину-грузину, що обул нас всіх в резину». Цього було досить. З одного боку, система нищила людину, а з іншого, – люди не жаліли одне одного. Людина була готова…

Звичайна комуналка… Живуть разом п’ять родин – двадцять сім осіб. Одна кухня й одна вбиральня. Дві сусідки дружать: в одної дівчинці п’ять років, а друга самотня. У комуналках, звісна річ, стежили одне за одним. Підслуховували. Ті, в кого кімната – десять метрів, заздрили тим, у кого вона – двадцять п’ять метрів. Життя… воно таке… І ось уночі приїжджає «чорний ворон»… Жінку, в якої маленька дівчинка, заарештовують. Перед тим, як її забрали, вона встигнула вигукнути подрузі: «Якщо не повернуся, візьми мою дочку до себе. Не віддавай у дитячий будинок». І та забрала дитину. Переписали їй другу кімнату… Дівчинка почала називати її мамою… «мамою Анею»… Минуло сімнадцять років… Через сімнадцять років повернулася справжня мама. Вона цілувала руки й ноги своїй подрузі. Казки зазвичай закінчують ся на цьому місці, а в житті була інша кінцівка. Без хепі-енду. За Горбачова, коли відкрили архіви, у колишньої табірниці запитали: «Ви хочете подивитися свою справу» – «Хочу». Взяла вона свою папку… розгорнула… Згори лежав донос… знайомий почерк… Сусідка… «мама Аня»… написала донос… Ви щось розумієте? Я – ні. І та жінка – вона теж не змогла зрозуміти. Прийшла додому й повісилася. (Мовчить.) Я – атеїстка. У мене до Бога багато запитань… Я пам’ятаю… Я згадую татові слова: «Табір пережити можна, а людей ні». Іще він казав: «Умри ти сьогодні, а я завтра – ці слова я не в таборі вперше почув, а від нашого сусіда. Від Карпуші…» Карпуша все життя лаявся з батьками через наших курей, які ходили його грядками. Бігав під нашими вікнами з мисливською рушницею… (Мовчить.)

Двадцять третього серпня… Заарештували членів ГКЧП. Застрелився міністр внутрішніх справ Пуго… Перед цим він застрелив свою дружину… Люди раділи: «Пуго застрелився!» Повісився у своєму кремлівському кабінеті маршал Ахромєєв. Ще було кілька дивних смертей… Керуючий справами ЦК Ніколай Кручина випав із вікна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають і досі… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустріти. Я тоді… Уже кілька років я жила сама. Дочка вийшла заміж за офіцера, поїхала у Владивосток. Чоловік помер від раку. Увечері поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всілякі… жахливі… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своїх кабінетах. Дивилися телевізійні новини. Чекали. На щось сподівалися. Де наша партія? Наша непереможна ленінська партія! Світ завалився… Дзвінок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зібралися біля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Відправте людей додому». Злякалися… ми всі злякалися… А люди були налаштовані рішуче. Я кілька таких фактів знаю. А ми злякалися…

І ось… цей день… Подзвонили з райвиконкому: «Ми зобов’язані опечатати ваші кабінети. У вас дві години, щоб зібрати свої речі». (Не може говорити від хвилювання.) Дві години… дві… Кабінети опечатувала спеціальна комісія… Демократи! Якийсь слюсар, молодий журналіст, мати п’ятьох дітей… Я її вже знала з мітингів. Із листів у райком… До нашої газети… Мешкала вона з великою родиною в бараці. Скрізь виступала й вимагала квартиру. Кляла комуністів. Я запам’ятала її обличчя… Вона в цей момент тріумфувала… Коли вони прийшли до «першого», він кинув у них стілець. У мене в кабінеті одна з членів комісії підійшла до вікна й демонстративно розірвала штору. Щоб я додому її не забрала, чи що? Боже мій! Змусили відкрити сумочку… Через кілька років я зустріла на вулиці цю матір п’ятьох дітей. Навіть ім’я її зараз згадала – Галина Авдей. Я її запитала: «Отримали ви квартиру?». Вона насварилася кулаком убік будівлі обласної адміністрації: «І ці негідники мене обдурили». Далі… Далі – що? На виході з будівлі райкому на нас чекав натовп: «Комуністів – під суд! Тепер їх – у Сибір!», «Узяти б зараз кулемети й шарахнути по вікнах». Озираюся – за спиною в мене двоє підпилих чоловіків – це вони… про кулемет… Відповідаю: «Тільки врахуйте, я буду відстрілюватися». Поруч стояв міліціонер і робив вигляд, що він нічого не чує. Знайомий міліціонер.

Увесь час було відчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школі до дочки нашого інструктора підійшли дві дівчинки з її класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твій тато в райкомі партії працював». – «Мій тато хороший». – «Хороший тато не міг там працювати. Ми вчора на мітингу були…» П’ятий клас… діти… Уже вони – гавроші, ладні підносити патрони. Інфаркт у «першого». Він помер у машині «швидкої», до лікарні не довезли. Я думала, що, як раніше, буде багато вінків, оркестр, а тут – нікого й нічого. Йшли за труною кіль ка людей… група товаришів… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп і молот і перші рядки радянського гімну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неї кепкували. Я весь час чула цей шепіт: у-у-у… Думала, що збожеволію… Незнайома жінка в крамниці: «Ну що, комуняки, просрали країну!» – мені в обличчя.

Що рятувало? Рятували дзвінки… Дзвінок від подруги: «Якщо зашлють у Сибір, ти не бійся. Там гарно». (Сміється.) Була вона там у турпоїздці. Їй сподобалося. Дзвінок від двоюрідної сестри з Києва: «Приїжджай до нас. Я дам тобі ключі. Зможеш сховатися в нас на дачі. Тебе там ніхто не знайде». – «Я – не злочинниця. Не буду ховатися». Батьки дзвонили щодня: «Що поробляєш?» – «Консервую огірки». Цілими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет і не дивилася телевізора. Читала детективи, одну книжку закінчувала й одразу ж починала іншу. Телевізор жахав. Газети також.

Довго не могла влаштуватися на роботу… Усі вважали, що ми поділили гроші партії, й у кожного з нас – шмат нафтової труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немає в мене ні автозаправки, ні крамнички, ні ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великої російської мови не впізнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляємо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в інших? Доля в моїх товаришів склалася по-різному… Один наш інструктор наклав на себе руки… У завпарткабінету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лікарні. Хтось перетворився на бізнесмена… Другий секретар – директор кінотеатру. А один інструктор райкому – священик. Я з ним зустрічалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художній галереї… На одній картині, пам’ятаю, багато-багато світла – і жінка стоїть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато світла… Не хотілося від цієї картини йти. Піду – і знову повернуся, мене до неї тягне. У мене теж могло бути інше життя. Не знаю тільки – яке?

Анна Іллінічна:

– Я прокинулася від гудіння… Відчиняю вікно… У Москві! У столиці повзуть танки і бетеери. Радіо! Мерщій увімкнути радіо! По радіо передавали звернення до радянського народу:

«Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека… Країна занурюється в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулиці від злочинних елементів… Покладемо край непевним часам…» Було незрозуміло – чи то Горбачов пішов у відставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловікові, він на дачі: «У країні державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевізор. По всіх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима інші кадри, всі ми діти радянської пропаганди: Сант’яго в Чилі… Палає президентський палац… Голос Сальвадора Ал’єнде… Почались телефонні дзвінки: у місті повно військової техніки, танки стоять на Пушкінській площі, на Театральній… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!

Після обіду чоловік повернувся з дачі. Сиділи на кухні. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Сміється.) Начиталися дисидентської літератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриється. Заженуть назад у клітку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементі… Згадували нещодавні події на площі Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбілісі розганяли демонстрацію. Штурм телецентру у Вільнюсі… «Поки ми читали Шаламова і Платонова, – сказав чоловік, – почалася громадянська війна. Раніше сперечалися на кухнях, ходили на мітинги, а тепер будемо стріляти одне в одного». Настрій був такий… Щось катастрофічне близько… Радіо ні на хвилину не вимикали, крутили-крутили – скрізь передавали музику, класичну музику. І раптом – диво! Запрацювало «Радіо Росії»: «Відсторонено від влади законно обраного Президента… Здійснено цинічну спробу перевороту…» Так ми дізналися, що тисячі людей уже вийшли на вулицю. Горбачов у небезпеці… Іти чи не йти – це навіть не обговорювалося. Іти! Свекруха спочатку мене відмовляла: подумай, мовляв, про дитину, ти божевільна, куди ти попхаєшся? Я мовчала. Ну, вона бачить, що ми збираємося: «Якщо ви такі ідіоти, то візьміть із собою хоча б содовий розчин, будете намочувати марлю і прикладати до обличчя у випадку газової атаки». Я приготувала трилітрову банку цього розчину, розірвала одне простирадло на клапті. Ще ми взяли з собою все, що в нас було з їжі, я вигребла з буфета всі консерви.

Багато людей, як і ми, йшли до метро… А хтось стояв у черзі за морозивом… Купував квіти. Проходимо поруч веселою компанією… Ловлю слова: «Якщо завтра через танки не потраплю на концерт, то я їм цього ніколи не подарую». Біжить назустріч чоловік у трусах і з авоською, а в авосьці – порожні пляшки. Порівнявся з нами: «Вулиця Будівельна – не підкажете?» Я показала йому, де слід повернути праворуч, і далі – прямо. Він: мовляв, дякую. Йому все «по барабану», аби пляшки здати. А що, 1917 року було інакше? Хтось стріляв, а хтось на балах танцювали. Ленін на броньовику…

Єлена Юрієвна:

– Фарс! Розіграли фарс! Переміг би ГКЧП, сьогодні жили би в іншій країні. Якщо б Горбачов не злякався… Не видавали б зарплатню шинами та ляльками. Шампунем. Випускає завод цвяхи – цвяхами. Мило – милом. Усім кажу: погляньте на китайців… У них свій шлях. Ні від кого не залежать, нікому не уподібнюються. І увесь світ сьогодні боїться китайців… (Знову до мене із запитанням.) Я впевнена – мої слова ви викреслите.

Я обіцяю – розповіді буде дві. Хочу залишитися витриманим істориком, а не істориком із запаленим смолоскипом. Нехай суддею буде час. Час справедливий, але віддалений час, а не близький. Час, який уже буде без нас. Без наших упередженостей.

Анна Іллінічна:

– Можна із цих днів покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у моді. А тоді все відбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжнє, й усі ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками й були ладні померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабульки московські, на чому тільки душа тримається, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Підгодовували всіх… і танкістів теж: «Їжте, хлопчики. Тільки не стріляйте. Невже будете?» Солдати нічого не розуміли… Коли вони відкрили люки й вилізли з танків, то очманіли. На вулицях – уся Москва! Дівчата залазили до них на броню, обіймали, цілували. Пригощали булочками. Солдатські матері, в яких сини загинули в Афганістані, плакали: «Наші діти загинули на чужій землі, а ви що – приїхали на своїй землі помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жінки, в нього здали нерви, він кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стріляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не підемо!» Там було безліч кумедних речей і зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: «Чи є в кого-небудь валідол, людині тут погано». Відразу знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною в колясці (бачила б це моя свекруха!), вона дістала пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? «У кого є помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомівську… Крістіан Діор… Шанель… Ніхто це не знімав, не зафіксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонійність події, її оздоблення… вони з’являються потім, оці прапори та музика… І все відливається в бронзу… А в житті все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сиділи всю ніч біля вогнища просто на землі. На газетах і листівках. Голодні, злі. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Казали, що це кооператори… бізнесмени… Одного разу я навіть бачила кілька банок червоної ікри. Ікра зникла в когось у кишені. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зі мною сидів хлопець у зеківських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гітарами. І професура. Усі були разом. Народ! Це був мій народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років п’ятнадцять, якщо не більше. Хтось мешкав у Вологді… Хтось у Ярославлі… Але вони сіли на поїзд і приїхали до Москви! Захищати щось важливе для всіх нас. Уранці ми забрали їх до себе додому. Помилися, поснідали й повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шмат арматури або камінь. «Булыжник – оружие пролетариата», – сміялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.

Уже стояла трибуна. Над трибуною повісили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовці говорили в мегафон. Починали вони свої виступи нормальними словами – і звичайні люди, й відомі політики. Через кілька хвилин нормальних слів уже бракувало всім, й тоді починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» і матюк! Добірний російський матюк! «Закінчився їхній час…» і – велика, потужна російська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозуміло всім. Відповідало моменту. Хвилини такого підйому! Такої сили! Старих слів не вистачало, а нові ще не народилися… Постійно очікували штурму. Тиша, особливо вночі, була неймовірна. Усі жахливо напружені. Тисячі людей – і тиша. Пам’ятаю запах бензину, який розливали в пляшки. Це був запах війни…

Там стояли чудові! Там стояли прекрасні люди! Зараз багато про горілку пишуть і наркотики. Мовляв, яка це революція? П’яні та наркомани пішли на барикади. Брехня! Усі чесно прийшли помирати. Ми знали, що ця машина перемелювала людей на пісок сімдесят років… Ніхто не думав, що вона так легко зламається… Без великої крові… чутки: міст заміновано, незабаром пустять газ. Хтось зі студентів медичного інституту пояснює, як поводитися під час газової атаки. Ситуація змінювалася щопівгодини. Страшна звістка: троє хлопців загинули під танком… Але ніхто не похитнувся, не пішов із площі. Настільки важливо це для твого життя, хай би як потім все склалося. Хай би скільки було розчарувань. Але це ми пережили… Ми такі – були! (Плаче.) Під ранок над площею: «Ур-ра! Ура!» Знову матюки… сльози… крики… Ланцюжком передали: армія перейшла на бік народу, спецпризначенці із загону «Альфа» відмовилися брати участь у штурмі. Танки йдуть зі столиці… А коли оголосили, що путчистів заарештовано, люди кинулись обіймати одне одного – це було таке щастя! Ми перемогли! Ми оборонили свою свободу. Разом ми це змогли! Отже, можемо! Брудні, змоклі під дощем, довго ще не хотіли розходитися до домівок. Записували адреси одне одного. Клялися пам’ятати. Товаришувати. Міліціонери в метро були дуже ввічливими, ніколи ані до того, ані після того я не бачила таких ввічливих міліціонерів.

Ми перемогли… Горбачов повернувся з Форосу в цілком іншу країну. Люди ходили містом і усміхалися одне одному. Ми перемогли! Довго мене не залишало це відчуття… Я ходила й згадувала… Перед очима сцени… як хтось вигукнув: «Танки! Танки йдуть!» Усі взялися за руки і встали ланцюжком. Десь година друга чи третя ночі. Чоловік поряд зі мною дістав пачку печива: «Хочете печива?» – й усі беруть у нього це печиво. Чомусь регочемо. Хочеться печива… хочеться жити! Але я… досі… Я щаслива, що там була. Із чоловіком, із друзями. Тоді всі були ще дуже щирими. Шкода нас тих… Що ми вже не такі… Особливо раніше було шкода.

Прощаючись, запитую в них: як їм вдалося зберегти свою, як я дізналася, ще університетську дружбу?

– У нас угода – не зачіпати ці теми. Не робити одна одній боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спілкувалися. Але це минуло.

– Тепер говоримо тільки про дітей та онуків. Що в кого на дачі росте.

– Зберуться наші друзі… Також ані слова про політику. Кожен своїм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» і «товариші». «Білі» й «червоні». Але ніхто вже не хоче стріляти. Досить крові.

Про братів і сестер, катів і жертв… та електорат

Алєксандр Порфир’євич Шарпіло – пенсіонер, 63 роки

Із розповіді сусідки Марини Тихонівни Ісайчик:

– Чужі люди, що вам потрібно? Ходять і ходять. Ну… смерть без причини не буває, причина завжди є. Смерть знайде причину.

Горіла людина на своїй грядці з огірками… Облив голову ацетоном і підпалив сірником. Сиджу, телевізор увімкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашків, наче, голос, і якийсь молодий. Ішов собі студент, технікум у нас тут поблизу, і бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибіг, почав гасити. Сам обгорів. Коли я прилетіла, Сашко вже на землі лежав, стогнав… голова жовта… Чужі люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?

Усім на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалі… взагалі… У нашому селі, де я дівувала в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.

Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше люблю, як зерно половіє, колосся гойдається. Мені це – як вам картина в музеї… І зараз не женуся за білою булкою, а смакує найкраще чорний посолений хліб із солодким чаєм. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Від усякого болю один у нас засіб – терплячість. Так і життя минуло. От і Сашко… наш Порфирич… Терпів, терпів, та й не витерпів. Ось як! Тут плачемо… і коли йдемо, теж плачемо…

Знову люди почали в Бога вірити, бо немає іншої надії. А колись нас у школі вчили, що Ленін – бог, і Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки війна не почалася. Почалася війна… Сталін церкви відчинив, щоб молитви правили за перемогу російської зброї, і звернувся до народу: «Брати та сестри… друзі мої…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулі й підкуркульники… У нашому селі всі міцні родини розкуркулили, якщо двоє коней і дві корови у дворі – це вже куркулі. До Сибіру їх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жінки душили своїх дітей, щоб ті не мучилися. Ой, горя… сліз людських… було більше, ніж на землі води. А тут Сталін попросив: «Брати та сестри…» Повірили йому. Пробачили. І Гітлера перемогли! А Гітлер у броні до нас прийшов… у залізі… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевізор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша річ – піти проголосувати правильно – і годі. Я одного разу хворіла, не пішла на дільницю, так вони самі до мене приїхали на машині. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…

Як живемо, так і вмираємо… Я й у церкву ходжу, і хрестика ношу, а щастя як не було, так і немає. Не зібрала я щастя. І вже не допитаєшся. Швидше б умерти… Швидше би Царствіє Небесне, набридло терпіти. Так і Сашко… Лежить тепер на кладовищі… відпочиває… (Перехрестилася.) Із музикою поховали, зі слізьми. Усі плакали. Цього дня багато плачуть. Шкодують. А чого каятися? Після смерті хто почує? Залишилося: дві кімнатки в бараці, одна грядка, червоні грамоти й медаль «Переможець соціалістичного змагання». У мене така ж медалька у шафі лежить. І стахановкою була, й депутатом. Поїсти не завжди вистачало, а червону грамоту дадуть. Сфотографують. Нас тут три родини в цьому бараці. Поселилися молодими, думали – на рік-два, а прожили все життя. У бараці й помремо. Хто двадцять, хто тридцять років… стояли в черзі на квартиру, чекали… Тепер об’явився Гайдар і сміється: ідіть – купуйте. За які такі статки? Гроші наші пропали… одна реформа, друга… обікрали нас! Таку країну спустили в унітаз! У кожної родини – дві кімнатки, сарайчик і грядка. Ми однакові. Ото заробили! Забагатіли! Усе життя вірили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпіли, працювали і страждали. А тепер уже не живемо, а дні проводжаємо.