Час second-hand (кінець червоної людини)

У Москві дізнався, що мої друзі всі були на барикадах. Брали участь у колотнечі. (Сміється.) І я медальку міг отримати…»

«Я – інженер…

Хто він, маршал Ахромєєв? Фанатик «совка». Я жив у «совку», мені знову в «совок» не хочеться. А це був фанатик, людина, щиро віддана комуністичній ідеї. Це був мій ворог. Він викликав у мене ненависть, коли я слухав його виступи. Я розумів: ця людина битиметься до кінця. Його самогубство? Ясно, що вчинок неординарний, і він викликає повагу. Смерть слід поважати. Але я запитую себе: а якщо б вони перемогли? Візьміть будь-який підручник… Жоден переворот в історії не обійшовся без терору, обов’язково все закінчувалося кров’ю. Вириванням язиків і виколюванням очей. Середньовіччям. Тут не треба бути істориком…

Почув уранці по телевізору про «нездатність Горбачова керувати країною внаслідок важкої хвороби»… Побачив під вікнами танки… Телефоную друзям – всі за Єльцина. Проти хунти. Захищатимемо Єльцина! Відчиняю холодильник – поклав шмат сиру собі в кишеню. Бублики лежали на столі – згріб бублики. А зброя? Щось слід із собою взяти… На столі лежав кухонний ніж… потримав його в руках і поклав на місце. (Замислився.) А якщо б… а якщо б вони перемогли?

Зараз показують у телевізорі картинки: маестро Растропович прилетів із Парижа й сидить із автоматом, дівчата пригощають солдатів морозивом… Букет квітів на танку… Мої картинки інші… Московські бабусі роздають солдатам бутерброди й водять до себе додому в туалет. Ввели танкову дивізію в столицю – ані сухих пайків, ані туалетів. Стримлять із люків тоненькі шийки хлопців, і в них – ось такі! – перелякані, здивовані очі. Вони нічого не розуміють. На третій день уже сидять на броні – злі, голодні. Невиспані. Жінки беруть їх у кільце: «Синочки, і ви в нас стрілятимете?» Солдати мовчать, а офіцер як гаркне: «Накажуть – і стрілятимемо». Солдатів наче вітром знесло, поховалися в люках. Ось як! У мене картинки з вашими різняться… Стоїмо в загородженні, чекаємо на атаку. Чутки: зараз гази пустять, снайпери на дахах… Підходить до нас жінка, в неї орденські планки на кофтинці: «Кого захищаєте? Капіталістів?» – «Та ти що, бабусю. Ми за свободу тут стоїмо». – «А я за радянську владу воювала – за робітників і селян. А не за яточки та кооперативи. Дали б мені зараз автомата…»

Усе висіло на волосині. Кров’ю пахло. Свята я не пам’ятаю…»

«Я – патріот…

Дайте мені висловитися. – Підходить чоловік у розстебнутій дублянці з масивним хрестом на грудях. – Ми живемо в найганебніший час нашої історії. Ми – покоління боягузів, зрадників. Такий присуд нам винесуть наші діти. «Велику країну наші батьки продали за джинси, Мальборо та жуйку», – скажуть вони. Ми не змогли захистити СРСР – нашу Батьківщину. Страшний злочин. Продали все!! Ніколи не звикну до російського триколору, в мене перед очима завжди буде червоний прапор. Прапор великої країни! Великої перемоги! Що ж це було треба зробити з нами… з радянськими людьми… щоб ми заплющили очі й побігли в цей йобаний капіталістичний рай? Купили нас фантиками, ковбасними крамницями, яскравими обгортками. Засліпили, забалакали. Ми проміняли все на тачки та шмаття. І не треба казок… що це ЦРУ розвалило Радянський Союз, інтриги Бжезинського… А чому КГБ не розвалило Америку? Не тупі більшовики прос…ли країну, і не інтелігентна сволота її знищила, щоб їздити закордонами і читати «Архіпелаг ГУЛАГ»… і не шукайте жидо-масонської змови. Усе ми знищили самі. Своїми руками. Мріяли, щоб у нас відкрили «Макдональдси» з гарячими гамбургерами та щоб кожен міг купити собі «мерседес», пластиковий відеомагнітофон. І щоб у кіосках продавалися порнофільми…

Росії потрібна міцна рука. Залізна. Наглядач із палицею. Тож – великому Сталінові ура! Ура! Ахромєєв міг стати нашим Піночетом… генералом Ярузельським… Велика втрата…»

«Я – комуніст…

Я був за ГКЧП, точніше, за СРСР. Я був запеклим гекачепістом, бо мені подобалося жити в імперії. «Широка страна моя родная…» У вісімдесят дев’ятому році відправили мене у відрядження до Вільнюса. Перед від’їздом викликав до себе головний інженер заводу (він там уже бував) і попередив: «Ти російською з ними не розмовляй. Сірників у крамниці не продадуть, якщо попросиш російською. Ти свою українську не забув? Розмовляй українською». Я не повірив – що за дурниця? А він: «Обережно в їдальні – можуть отруїти або підсиплють бите скло. Ти там тепер окупант, розумієш?» А в мене в голові дружба народів і все таке. Радянське братерство. Не повірив, доки не приїхав на вільнюський вокзал. Вийшов на перон… із першої хвилини мені дали зрозуміти, почувши російську мову, що я потрапив до чужої країни. Я був окупантом. Із брудної, відсталої Росії. Російський Іван. Варвар.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Іудушка Горбачов – це прізвисько перегукується з відомим персонажем книги Салтикова-Щедріна «Панство Головльови» Іудушкою Головльовим, який є символом прихованого за доброзичливістю крутійства. – Прим. пер.