На твердій землі

І ось нарешті вісімнадцять поверхів готелю, а з ним не менша проблема паркування. Його офіційна паркувальна площа цілковито вичерпана, залишалось шукати місця деінде. Машини поволі під’їжджали до входу готелю, висипали на хідники одягнених у бальові сукні жінок і від’їжджали в невідоме шукати для себе пристановища.

Ми вирішили не розбивати нашого товариства, одразу їхати за пошуками паркування, а потім пішки вертатися до готелю. За чверть години нам це пощастило осягнути, ми залишили нашу машину на одній з бічних вулиць і почали боротьбу з вітром, що дув нам напроти. Особливо терпіли сукня й зачіска Марти, її легкі, на високих тонких закаблуках атласові черевички вимагали милосердя, ми з Михайлом дивилися на цей садизм природи, нас гризло сумління, що ми все-таки не залишили її одразу в готелі, але ради не було, і ми наполегливо прокладали нашу путь назустріч сліпучому фасаду кіна «Універсіті», яке горіло пожежею реклами фільму «Антоній і Клеопатра»[67]. Цікаво, чи Єгипет мав свої кіна? Ні. Але він, напевно, мав своїх жреців моди, чарівну Марту, боротьбу з вітром і готель Плазу з балем інженерів. Чому я не родився одночасно тоді і тепер, щоб міг порівняти.

Другу чверть години ми затратили, щоб добитися до середини готелю, але ми цього доконали, заля була вщерть заповнена, зо всіх боків чулися нарікання, було тісно, півтемно, чорні мармурові стіни, висока заля, ряд світляних дисків, що звисали з темноти, блискуча, освітлена прожектором оркестра в далині і безпервний, повільний, густий танець в атмосфері диму, алкоголю, парфумів.

Знайти місце при столику не було надії, наша трійця розгублено, без напрямку продиралася крізь масу, траплялися знайомі, мінялися привітаннями, і серед тієї гущі обличь я побачив одно, яке мене більше зацікавило, – округле, ластовинясте з міцно підмальованими устами, обличчя Мані Зарубовської, приятельки Лени, яка, звичайно, на мене гнівалась і уникала зустрічі. Але на цей раз, помітивши мене, вона залишила свого партнера, протиснулася навпрост до мене і шепнула мені на вухо:

– Є Лена.

І не чекаючи відповіді, знов поринула у розтанцьовану стихію.

– Що вона вам сказала? – швидко й сполохано запитала мене Марта і схопила мене за руку.

– Комплімент, – відповів я механічно.

– Кого ви шукаєте? – питала далі Марта.

Я не відповів, я дивився понад голови людей, і мені здавалося, що я помітив одно особливе обличчя, яке мене вразило, але воно дуже швидко знов розчинилося в масі. Терпка, гарячкова напруженість, треба б зірватися й бігти.

– Ей, паничу! Що з вами? Чи ви мене чуєте? – непокоїлась Марта.

– Чую. Я вас чую, – відповідав я непритомно.

Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залі донеслась проймаюча мелодія танґо роз[68], і маса знов почала рухатись.

– Відкривайте бал, – звернувся я до Михайла.

Він запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докірливо глянула на мене, і я залишився сам у гущі людей.

Відчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичні реклами, літаючі тарілки, любив гру серця. Вимагалось більшого ефекту, і я почав шукати буфету. Продираючись крізь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, які під штучним сяйвом світляних дисків мали кольор старої бронзи.

– Вона вас шукає! – шепнула вона знов і так само зникла.

Я рішуче не міг дати зі собою ради, це обурювало. Не піти ж і не кинутись у прірву. Я ще збільшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у відлеглому куті зліва від голосної оркестри, обложеного армією людей із склянками ситого, лукулівського[69] настрою. Моя поява викликала сенсацію, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Ґратулюю! Виклики, оклики, ґратуляції, ніби я переміг боксера Люїса[70]. У моїй руці механічно з’явилася склянка з рай-віскі[71], появився друг і приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий, що «оформив мою хату», який встиг оформитись також і виглядав як американський футбольний м’яч з округлим теплим носом і білою пінгвіновою маніжкою на тлі чорного англійського одягу.

– Прогресуємо, – казав Снилик. – Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солідніше діло. Випий ось чарку і бери другу. Я сьогодні «целебрую». А все-таки в Роял Йорку було краще. Цей готель… Нічого, нічого. Мода… Щось, як вірші Полусонцевої, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлонові панчохи, купив – двадцять, продав – тридцять. Раджу і тобі ворушитися.

До нас підходили, відходили, творили гурти, реготали. Власник «Луців енд Брос Ко»[72], власник «Дженерал Клінінґ»[73], власник «Дженерал Вуд Стор»[74]. Безодня власників, мої кишені заповнились візитівками, колишні хлібороби України, всілякі в’язні всіляких тюрем, таборяни Ді-Пі, націоналісти, соціалісти, монархісти, праві, ліві, об’єднані залею Парк Плаза, надхненні рай-віски і оркестрою Ябця Яблонського.

Мене замотали у вир алкоголю і бізнесу, ніби медальйон ватою, моє обличчя набрало кольору полуниці, язик розв’язався і молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на іншу планету і закрутився солодким крутіжем блаженного буддійського раю.

Та все-таки я не зрікався туманного наміру вирватися з цього буфетно-бізнесового едему, бо десь там у непроглядній далечі майоріла одна згадка, яку я намагався піймати рукою. Я робив зусилля прорватися і знайти щілину у мурі білих маніжок, можливо, я зробив щось в цьому напрямку і зовсім не помітив, коли і як, знічев’я, як привид, як царівна підводного царства, з модерно-атомовою, сіро-попелястою зачіскою появилася переді мною Лена.

Наскільки все-таки жінка відважніше від нас, чоловіків, єство, вона стояла переді мною у модній, сірій, мішкуватій, а ля Париж, сукенці, зі сартрівською екзистенціалістичною усмішкою, зовсім незалежно і виразно дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. І єдине, що мене рятувало від загибелі, це алкоголь з його чудодійними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, ніби кат зі сокирою, її широкі уста розтягалися у зніяковілу посмішку, і я почув, ніби з-за стіни, її гаркавий голос:

– Не пізнаєте мене, Павле? – і простягнула мені руку, яка видалась мені неймовірно довгою.

– Чи я пізнаю? О! Це їй-богу вона! Звідки? Як? Коли? Лено! – я захлинався, ніби потопельник.

– Шукаю вас цілий вечір, – далі чую її намацально- реальний голос, ніби я чув його учора. – Де ви пропадаєте?

– Де пропадаю? П’ю. Ось з тими капіталістичними акулами. А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! – театрально казав я, що її бавило, і вона поблажливо підсміхалася.

– Приїхала навідати друзів, – казала вона.

– А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловік? Як приємно звучить: чоловік, газбенд, ман, муж!

– Чоловік, газбенд, ман – дома, – казала вона. – А ви, бачу, виключаєте себе з числа моїх друзів.

– Це хочете сказати – я? Провокація.

– Ви так поставили питання… Не я.

– Горда невинність. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваєте, куди ви попали. Чи ви знаєте, що ви між піратами? Професійними контрабандистами? Насильниками й людожерами?

– Не забуваю. Мені саме таке товариство імпонує.

– Що вас тут розірвуть?

– Готова на розтерзання.

– А коли ви з’явилися? Маю на увазі Торонто.

– Учора.

– Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.

– Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще немає.

– Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?

– У Мані.

– Зарубовської? Та, що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.

– А може, ви знаєте, за що.

– Я ще не є аж такий ясновидець.

– Ціле Торонто знає.

– То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам…

– Соренсен.

– Ясно – Соренсен. Нарешті. І щаслива.

– Ясно, щаслива. Може, запропонуєте якийсь коктейль… Для більшого щастя, – казала Лена.

– Вибачте! Розуміється. Що ви п’єте? Чи по-старому?

– На цей раз звичайна віскі. Без нічого.

– Пам’ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.

Я кинувся в атаку на віскі, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки «рай» зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад – переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і заняв місце у лавах буфету.

– Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.

– Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.

– Добре й так.

– Зараз! Зараз! – метушився я невідомо чому зі склянками в обох руках, оглядався за місцем, і на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі «севен-ап»-у… – Чи ж не чарівне гніздечко, – захоплено казав я.

– Ідеальне, – сміялась Лена.

– Лиш погляньте, що отам діється, – вказав я на публіку.

– Веселяться.

– Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом? Чуєте? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радість! – і ми підняли склянки.

– За радість, – казала Лена.

– Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопці, коні». Тож ви також з Харкова!

– З Харкова – казала Лена.

– І скажіть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже, за зустріч! – і я підняв склянку.

Лена пила також.

– Павле, – казала вона по хвилині надуми. – Я ніколи вас не залишала.

– Мовчіть! – стукнув я по столу кулаком.

– Я вас не залишила, – спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене.

І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови… Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.

– Мені хочеться когось вдарити, – вирвалось у мене.

– Перед вами стіл, – відповіла Лена.

– Чортова справа! І кому це потрібно? – лютував я.

– Ви ж тоді обіцяли, – казала далі Лена.

– До чорта ясного… Коли і що обіцяв?

– Телефонувати.

– Куди і кому?

– Ви! Мені! Після балю в Каса-Ломі[75]. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цілий день. І чому ви не телефонували?

Я був п’яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? І я враз пригадав.

– Я ж телефонував! – вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.

– Але куди і кому?

– На Шша[76]!

– На Шша! Я ж вам… – і вона замовкла.

Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.

– Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки! – викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна.

Але моє оп’яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю вийнятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.

– Фу! – вирвалось у мене. – Чи ви будете тут ще завтра?

Вона подумала і відповіла:

– Ні.

– Прокляття! – відповів я. – Чому б вам не зістатися? Один тільки день.

– Який сенс?

– Сенс? – вирвалось у мене.

– Як би ви це назвали?

– Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.

– Ви ж мене так добре знали.

– Як і ви мене. Що власне сталося?

– Мабуть, помилка, – казала вона.

– І ви не могли… перевірити?

– Як було перевірити? – казала вона. – Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаєте, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.

– Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був… Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено!

Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.

– Можливо, нічого не сталося, – проговорила вона по часі.

– Як ви це розумієте? – глянув я на неї.

– Бо я ще та сама, – відповіла вона.

– Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.

– Бо це правда, – казала вона. – Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняє мистецтво, інакше я б… здохла.

Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом.

– Так. Я та сама. Ви для мене той самий, – казала вона.

– Можете працювати? – запитав я спокійнішим тоном.

– Дуже добре.

– Він розуміє?

– Дуже.

– А як мама? Вдоволена? Напевно.

– Не знаю, можливо. Вона в нас німа. Говоримо на мигах.

У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення, і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і, напевно, так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого океану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами, на щастя, ніхто не цікавився і ми, на щастя, ніким не цікавились. Я вигнав з пам’яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх найінтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену… І завтра її не буде.

– На якій мові говорите? Дома. – запитав я її.

– Англійська. Трохи німецька.

– Лена Соренсен, – відповів я.

– Вам це подобається?

– Це так є. Інтернаціональне. Ми проти інтернаціоналу.

– Можливо, проти. Але ми інтернаціонал.

– А як там мій портрет?[77]

– Висить на стіні.

– Поруч з вашим?

– Ні.

– І не скаржиться?

– Іноді.

– Як саме?

– По-різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.

– І маєте успіх.

– Не дуже.

– А чому?

– Ах, Павле!

– То, може, затанцюємо? Така грізна Ча-Ча[78].

– Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?

– О, ні. Маю «Філіпса».

– О… Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Ґратулюю.

– Дякую. Хто вас інформував?

– Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?

– Не маю нареченої.

– Наречених безліч. Он у тій гущі…

– А як по вашому з любов’ю?

– Виберіть християнську. До ближнього.

– Може, подумати.

– А до речі… Ви писали чудові листи[79]. Чому перестали?

– Бо я не письменник, а механік. І стратег.

– Стратег чого?

– Боїв за одну… мрію.

– О, я вас знаю… Хороший Павло… апостол. Проповідник любови.

– Не конче до ближнього.

– Будемо мати і це на увазі.

– Лено Соренсен.

– Вам сподобалося моє прізвище.

– Щоб не забути.

– Це звучить, як погроза, що можете забути. Але я не забуду. Пам’ятайте.

– Для мене цього не досить, – казав я.

– Ми купили дорогий спогад… А все решта, можливо, не таке суттєве. Інколи люди каються, що не вміли зберегти вартостей, а по-моєму, найбільшою нашою вартістю є все те, що ми з вами пережили.

– Для мене цього не досить, – повторив я вже сказане.

– Ви гарно вмієте писати… листи. Згода?

– Але ж ви «не вмієте писати».

– Зате вмію читати… І розуміти.

– Це, значить, говорити з порожнечею.

– О, як це суворо сказано. Пам’ятайте, що де б я не була і що б не робила, я буду з вами. Може, це звучить сентиментально, але разом правдиво. Павле! Одруження це найбанальніша справа.

– Не для мене.

– Знаю, знаю. Тому ви й затягнули цю справу так безжалісно. Коли б всі люди так на це дивилися – не було б сімсот мільйонів китайців на землі[80], а в небі не було б спасіння… від цієї повені гріха.

– Таким я є. Я вибрав спротив. Не кількість, а якість.

– Кількість, якість – яка різниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути «щастя»? Якщо це є взагалі.

– По-моєму, є. За далекими світами, за глибокими морями, за високими горами. Чи наша зустріч не був гарний доказ?

– Ви були зі мною щасливі? – питала вона по надумі.

– Ні.

– А чому?

– Бо ми не скінчили початого.

– В такому разі ми маємо ще надію. Коли б скінчили – що далі?

– Розуміється, коли б дивитися крізь такі окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поєднання, злиття. Маю на увазі два бігуни. Якась умовна вічність, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кінця. І не це хотів сказати… Не кінця, а закінчення чи продовження, чи тривання. До кінця всіх кінців, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустріч з вами, з першої хвилини нашого знайомства я відчув приречення. Ми мусіли бути цілістю. Мене не треба переконувати, що ви не були б ідеальною жінкою, матір’ю, дружиною, я не шукав у вас саме ідеального ідеалу, але я шукав і знайшов щось значно більше, чого не висловиш словами, але що виповняє мене по самі вінця і що робить мене щасливим. Може, це і є любов. В кожному разі це одна з найбільших дорогоцінностей, за яку безконечні покоління людей вели, ведуть і будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.

– О, як це гарно, Павле! – вирвалось у неї її знане речення, яким вона звичайно висловлювала своє захоплення.

Наші очі зустрілися, ми дивилися крізь морок одне одному в глибину глибин і хотіли сказати правду правд… Між нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, наші склянки були допиті, збоку далі бушувала цілковито п’яна заля, між нами лишалася недосказаність.

– Чи міг би просити? – перебив я мовчанку.

– А чи ви вже все сказали? – запитала вона.

Мені здавалося, що вона не наставлена на танець.

– Пригадуєте, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?

– Я помилялася.

– Не можемо все сказати. Не в нашій силі.

– Котра година?

– Скоро кінець.

– Ну, так ідемо.

І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсім інакше, ніж колись. Я чув її такою, як звик її чути, вона мала своєрідне темпо, дивне дихання, виключні дотики, ми робили засвоєні кроки, посміхалися знаною вибагливою посмішкою… Інколи забувалися, і тоді наші тіла механічно зливалися, я гостро відчував її дихання і биття її серця і при тому не мав сумніву, що вона органічно, навіки, безповоротньо моя.

У цьому танці нас застала година дванадцята і «Боже хорони королеву»[81]. Все зупинилося і стояло непорушно. Ми з Леною трималися за руки. Її примхлива зачіска була порушена. Біля нас стояло довкруги багато людей. Впотілі, зім’яті, гарячі. Коли скінчився гімн, все знов змішалося, лишень ми стояли далі тримаючись за руки.

– Ну? – сказала вона і глянула мені у вічі.

– Не будемо сентиментальні, – повторив я знане її прислів’я.

Вона кивнула головою. Я потиснув обидві її руки і сказав:

– До побачення, Лено!

Вона відповіла:

– До побачення, Павле!

І ми розійшлися з цього місця. Я відійшов перший. Не оглянувся і не бачив, коли і куди відійшла вона. Існує один такий, можливо, фізичний закон: наше тіло стає тяжким, ноги наливаються оливом, м’язи відмовляють послуху. Саме цей закон діяв в мене з неймовірною силою. Останні мої слова я витиснув крізь цілу небулю туманности[82], в мені відбувалися космічні процеси розбиття сузір, я нічого не думав, а тільки маячив.

Але все-таки я пригадав, що у мене було якесь товариство, а в тому також Марта, яка за ці пару годин перестала зовсім для мене існувати. Я пішов, чи краще незучаснено поплентався їх шукати і не був здивований, коли хтось мені сказав, що вони вже давно від’їхали. Не тяжко уявити, що думала про це Марта, але мої власні протиставлення були такі великі, що виповнили цілу мою світосферу і для інших не залишилось простору.

Додому я їхав трамваєм Блур, без пересідки, сам один, і я міг цілу дорогу перебувати в туманності мого зачаровання, передумувати все бачене і сказане і марити чорти-зна якими дикими надіями. Уявляю, як тоді виглядав, і, можливо, назва ідіот найбільше мені личила.

Доїхавши до Гай-Парк авеню, я залишив трамвай, далі поплентався здовж улюбленою алеєю. Головне, що було порожньо і безлюдно, здовж хідників сонно стояли машини, більшість будинків понуро спала, тьмяно і абстрактно світились ліхтарі, і поривно дув північний вітер, який, як сірий, дурний кіт, ганявся за кожним сухим листком. Під ногами, по старих, зачовганих плитах хідник, було повно тих нервових шелестів, що їх продукує кожна сумлінна осінь. На цій широкій, анатомічній вулиці я найбільше відчував Лену. Я уявляв, що вона йде поруч зі мною, що вітер підриває її сукенку, я бачив її гарні, еластичні лінії, її гнучку реклямно-вражаючу постать. Мені хотілося вгадати, які саме сили приковували її до мене, ким і для чого я вибраний нести цей тягар, через безмежну вигорілу пустелю туманної далекости і безнадії. О! Це ганебно! Лено! Я не сентиментальний, я дико наївний і стихійно щирий.

Я не квапився одразу додому. 1) Щоб не зустрітися одразу з Мартою, 2) щоб довше побути з Леною, 3) щоб подумати і видумати вихід. Я виразно зрозумів, що мої маленькі планики, якими я до цього часу пишався, безнадійне ніщо, що я мушу дерзати значно більше, що Марту я мушу назад залишити, а Лену назад здобути. Це є закон законів і відступу нема. Бурі не бурі, громи не громи, а я ламаюся вперед. Бачили ви коли, бодай на екрані телевізора, гігантський сталевий танк, який бездушно, вперто, наосліп продирається крізь лісову хащавину, ламає пальми і бананові дерева на якомусь острові Тихого океану? Засадничо, це я. Не дивлячись на мої мімозні прикмети тонкошкірого лицеміра.

Я був вдоволений, коли всі вікна мого приголомшеного будинку були безоглядно темні, і я не мусів одразу наражатися на зустріч з Мартою. Я не думав, що вона вже спала безтурботним сном, але був переконаний, що вона втекла, замкнулась, стероризувала Михайла за те, що він минулого року, такого то дня і такої то години не виконав такого то її завдання, нарешті розплакалась, що «він» мало нею турбується і тепер десь причаїлась за дверима і наслухує за кожним звуком будинку. Коли я обережно, як тать, піднімався наверх, сходи під моїми ногами не скрипіли, а кричали ґвалту, на що щілини дверей спальні Боярів погрозливо світилися, наводили на мене терор і намагалися видати мене на екзекуцію конклаву чеснот, що закаптурено засідало за дверима. Я швидко по-злодійськи тікав до своєї кімнати, обережно закривав за собою двері, не світив світла, не роздягався, а чимскоріш біг до вікна, відчинив одну його третину і стояв закам’яніло проти ночі, вітру, прохолоди. Внизу, залиті блідим сяйвом ліхтарів, стояли в черзі «Меркурій» і Форд», а напроти через вулицю, на городі сусіда, маяла в темноті на шнурах залишена на ніч білизна.

VI

Яка справді дивовижно-незбагнута дорога від вулиці Авіації в Харкові на Україні, де я родився, до цієї ось вулиці Ґлен в Торонті, Онтаріо… Через Миколаїв на Чорному морі, через Ванкувер на Тихому океані. Її найкраще простежити на глобусі здовж п’ятдесятої паралелі – Ванкувер, Харків, десятки тисяч кілометрів віддалі… Але справа тут не у віддалі, а в часі.

Мій час – час антирозуму, антиправди, антилюдини, засадничого проти, час коми. Невротичні правди і гістеричні закони в кліматі інквізиції творили інферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим білетом, і ним платилося за кожний невчасний вислів. Сорок мільйонів батьків, матерів і сестер принесено цьому в жертву[83]. А в тому також моїх батька й матір.

Я ж опинився в порожнечі, між небом і землею, без права на власне місце. Моїм завданням було знайти таке місце, і я його знайшов.

Третього жовтня 1948 року військово-пасажирський корабель американської флоти «Генерал Стюарт» у годинах ранніх причалив до причалу міста Галіфаксу. На його покладі 810 пасажирів з таборів Ді-Пі Німеччини[84]. Сірий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугільного диму, невиразні зариси побережжя.

Між цими прибульцями, у сірому пом’ятому плащі, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи – кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.

Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині, під смеркання, потяг рушив, вісімсот пасажирів, десятки мов і рас і невідомість простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойські фільми. Є це світ, що виломився з історії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.