На твердій землі

– Пане Данилів. Вибачте мені. Ми ще не знайомі. Я Лена Глідерс. Моя приятелька Зіна без моєї згоди домовилась про мою з вами зустріч. Я не погоджуюсь. Вибачте. І прошу мене не чекати!

Кліп-кляп, і телефон замовк. І кінець. Мене набито по морді, я весь обурення, я біжу до своєї кімнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цілу ту Зіну з її маляркою, це виразне знущання і такого не можна дарувати. Ось піти й подзвонити їй і на гарячу голову відчитати їй свою думку! Но, но, но! Тільки не це. Краще стриматись, залізний спокій, льодове мовчання, повна, вбивча іґнорація. Я вже було вибіг до телефону, зупинив себе перед самою нішею, і саме в той час, коли він задзвонив знову, а я без надуми, механічно схопив слухальце, я почув голос Зіни:

– Чи Павло Іванович?

– Так! Це я! – вибухнув я сердито.

– Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не беріть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостійною! А разом боїться. Просить вибачення і просить зачекати. За п’ятнадцять хвилин вона буде у вас!

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде – покажу двері, і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бриґіда Бардо[97].

Але все-таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п’ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі, і були вони не п’ятнадцять, а двадцять, двадцять п’ять, я навіть знов почав сумніватися, і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого на непевно-переляканий, і я навіть почав вагатися, чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистарчально виправдати мене перед судом невмолимости, і коли ті фатальні п’ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав’язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес – Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі, і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:

– Чи це тут?

– Лена Глідерс? – перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав, і я розгублено занімів.

Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи, напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.

– Чи можу зайти? – почув я скромне питання.

– О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу… І вибачте… Я… Я вирішив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут… – я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці.

Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. «Лайф», «Франкфуртер Іллюстрірте»[98], Віккі Доган[99] у купальному костюмі, королева Фрідеріка[100] в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом «нєт!» і різні, прерізні ілюстровані, як «Пост»[101], «Тайм»[102], «Меклейн» – все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.

Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції, і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце, і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись, і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.

– То це ви є та леґендарна Нора Глідерс? – нарешті вирвалось у мене.

– Не Нора, а Лена, – почув я спокійну відповідь.

– Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена[103]? Ваше прізвище скандинавське? – намагався я виправдати свою розгубленість.

– Ви знаєте Ібсена? – легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. – А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? – питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.

– О! – хотілося мені вийти з непевності. – Можливо, не вперше… І багато чув…

– Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить легенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.

– Де-небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?

– Нічим. Хотіла вас бачити.

– Мене?

– Ви здивовані?

– Смертельно. Чому? – я починав входити в свою нормальну роль, мені відмикався язик.

– Мені сказали, що ви знаменитість.

– Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.

– Можливо… Що ви вийнятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.

– Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали?

– Вже не пригадую.

– Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?

– Розуміється.

– Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її агресивні наміри?

Вона не відповіла, а питала своє:

– А чи це правда, що ви аж такий…

– Зарозумілий? – перебив я її.

– Ну, хоч би.

– Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість – моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.

– Ні, це ширша опінія.

– Чи не агенція Ґалюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

– Ні.

– Не курите? – вирвалось у мене щире здивування. – І, напевно, не п’єте?

– Чай, каву.

– Маю «рай-віски», «скач-віски»[104], коньяк, чері[105]…

– Не вживаю.

– Може, належите до «свідків Єгови»?

– Можливо.

– То, може, перейдемо до кав’ярні?

– Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.

– Гарне мешкання?!

– Багато книжок, журналів. Де берете час на читання?

– Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.

– На роботі? Коли?

– Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера[106].

– І Франсуа Саган[107].

– Також. Вона забавна дама, шматок паризьких парфумів не зашкодить. Але вибачте… Знаєте що? Мене дуже кортить піймати вас на фото.

– Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.

Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку, і не встигла вона отямитись, як блиснула лампка.

– Це буде жах! Я протестую.

– Запізно! Я люблю жахи!

– Я ж перелякана, як коза.

– Це те найкраще. Безпосередність.

– Ха-ха-ха! – вперше засміялась вона. – Ви невмолимий… І неможливий.

– Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.

– Обіцяйте, що, як вийде погано, – покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.

– Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна…

– Тільки не в фото.

– А чи фото не може бути абстрактним? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?

– Це точка сприйняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.

– Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули, куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?

– Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.

– Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?

– Я не математик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.

– А мистецтво? Ілюзія? Естетика?

– Це засадничі зрадники. Їх завдання – мінятися.

– Вибачте. І сама краса?

– Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

– Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до… Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою бородою?

Я був вийнятково здивований, звідки і як взялося моє красномовство, чому так розв’язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон, і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув «телехвон», і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену, Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри, за вийнятком історичного. А який стиль? Всі стилі, за вийнятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку. Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.

– Чому? Чого? – питала вона безпосередньо здивовано.

– Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація… Ви цьому не повірили… Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі «парубки», як я, для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я… Ми перепливли океан… Ви мене розумієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!

Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик, І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить класичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла «грати роль», гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті – бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки.

– Чи ви не займаєтесь часом кабалою[108]? – запитала вона несподівано.

– Займаюсь, – відповідав я спонтанно.

– Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.

– Хочете?

– Навіть дуже.

Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав:

– Напишіть мені ось це речення – «я є людина вперта».

– Чому якраз це?

– Не питайте, а напишіть.

Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.

– А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона, розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала:

– Але ж ви вмієте наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

– А що це, по-вашому? – запитала вона.

– Звичайна спорідненість вдач.

– Як вам це прийшло на думку?

– Можливо відчув.

– В такому разі ми ніколи не… зрозуміємось.

– Ви хотіли сказати – не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.

– Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?

– Можливо, – зблефував я, бо нічого такого не вмів.

– Ви в це вірите?

– Вірю.

– Давайте руку… Ліву…

Вона подала свою руку, я взяв її делікатними, ніби якусь святість, дотиками і положив її догори долонею на свою гарячу ліву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, біла, костиста з делікатним зап’ястям і гарно полірованими нігтями. Її долоня була покреслена справді цікавими, дуже несподіваними і примхливо вложеними, ніби інкрустованими рисами з виразним трикутником посередині, довгою «лінією життя» і вулканічно опуклим так званим верхом Аполлона[109], з виразним на ньому дуже своєрідним, хрестиком. Я нічого на цьому не розумівся і не конче в це дослівно вірив, а лишень цікавився, як певним явищем справді загадковим і інтригуючим. Я дивився на цю містерійну картину спокійно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помітно зацікавлена.

– Будете довго жити, – обережно почав я. – І, можливо, успішно. Але турботливо, інколи бурхливо. Ваші бажання будуть вдоволені аж у високому віці. Будете хворіти. Маєте великі здібності… Передусім мистецькі. Здобудете позицію… Видатні акторські прикмети… Ще не були залюблені, але… були одружені… – тут рука її помітно здрігнулася. – Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту… І навіть щирість. І навіть сентимент… Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти… Будете мати двоє…[110]

– О! Досить! – вирвалось у неї і вона відняла руку. – Ви в це вірите? – питала збентежено.

– Розуміється – ні. Це лиш жарт.

Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.

Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров’я, силу, молодість, певність.

Ми дійшли до авеню Шша, повернули вліво, минули кілька будинків і зупинилися перед одним звичайним, дуже подібним до решти, будинком з кам’яними, сірими східцями. Лена жила на другому поверсі, її вікно виходило на задній двір, і спереду не можна було його бачити.

Ми попрощалися дуже спокійно, я дістав дозвіл «заходити», не домовились коли, не зраджували поспіху – дуже знайома і нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежність, хоча на цей раз мені дуже хотілося щось в цьому змінити. Обіцяв «дзвонити» і провів її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась… Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотів її слухатись.

А коли я взнесло і надземно вертався назад з почуттям легковірного переможця, я вперше за довгі роки цієї практики відчув своєрідний надрив, ніби в мені щось дошкульно повернулося іншим, незвичним боком. Вражало, що я так опукло і виразно пам’ятав сливе кожне її слово і що якось так діткливо і безнастанно відчував її присутність. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Її астральність була незаперечною.

II

Я дістав імперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тільки не був у фабриці, я був на вулиці Шша. Це не давалося легко і не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постійній опозиції, грала певну роль, яку виконувала зворушливо майстерно. Постійне «завтра», постійне «післязавтра», постійне «у вівторок». Вона завжди «не буде дома», завтра «не може», післязавтра «занята». О, до чорта з такими примхами! Невідомо, звідки взялося у мене стільки терпеливости, стільки настирливости і стільки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо, вона справді занята, особливо вечорами, але мене це не переконує, а її не виправдує, головне, що я не втаємничений в її справи, я перебуваю у туманній непевності, вона має своєрідну вдачу наполегливої відокремлености і практикує разючу техніку визивної поведінки. Не можу з цим погодитися, не маю сили бути терпеливим, хоча мусів бути терпеливим.

І прикметне, що я все-таки був терпеливим, можливо, вперше в подібній ситуації. Розуміється, протестував усіма клітинами мої істоти, вимагав більшої уваги до своїх вимог, але не думав здавати позицій, ані навіть робити відступу. У мене з’явилась незвично задавакувата впертість, така невластива моїй вдачі в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вівторках, Зіни в той час не було дома, її кімната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крісел, спартанська канапа, вояцьке ліжко, набита сукнями шафка в стіні і недокінчені, з великими переляканими очима постаті у вигляді механічних портретів на сірих, чистих стінах. Вузьке, високе, розсувне вікно виходило на подвір’я, заставлене посудом на сміття, і на невеликий зелений квітник, з якого опукло виділялося кілька кущиків півонії, відцвілих тюльпанів і нерозцвілих флоксів. Високе, вигляду старого дуба, дерево затіняло миршавий, невеликого розміру, подібний до спонтанного килимка травник.

Вся сила, всі розкоші і ціле багатство цих двох загадково дівочих і чарівно недівочих дівчат заключалися в їх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, піжамах. На вулиці вони могли правити за зіпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цій вузькій щілині це була дуже пластична висловлена пара чарівних жертв останньої великої світової метушні, яка пробиралася крізь драпіжні життьові хащавини, не затративши почуття оптимізму, чарів жіночости, гіркоти цинізму і навіть сяйва промінистого гумору. У них була надія проломити спротиви і знайти своє гарантоване місце ситого, безжурного, по можливості легкого, хай це буде одруження, а взагалі щось родинне у великому новому незнайомому просторі, де всі люди мають ті самі основні прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманні були тисячоліттями випробувані, драпіжно-неугавні властивості дівочих мрій, наступальні сили, наставлені на найвищі ставки, їх метою було увійти в місця, завалені доларами, завішані мільйонерами, заставлені кав’ярнями, курортами, яхтами, переплутані світовими лініями доріг моря, суші, повітря, з дотиками світу великого, модного, завуальованого «нічим» мистецтва…

У випадку Лени це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумніву, вона не була лишень гарненьким дівочим тілом з ледве розвиненими горбиками грудей і такою цілющою силою її ніг і цілого містерійного єства, без сумніву, в ній разом з мрією, мільйонерами і яхтами сиділи ще інші чорти з гарячими вимогами світу, слави, безсмертности, задавакуватости, корчів творення і мук родження. Здобути позиції трилінійної вимірливості і разом не затратити однієї прямолінійности – дуже нелегкі завдання молодої, гнучкої, хтиво-привабливої істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і надбогів буття всіх вимірів і всіх просторів… Це непоясниме, і ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення.

Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була планета Венера, і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мелодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота – кінь, слон чи бегемот – могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Малаґени[111], що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів’я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем, на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Не має-бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власного кров’ю.

І простір поміж вулицями Маркгам і Шша став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріумфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. Іноді він видавався мені надто довгим, і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати – червоним, багряним, золотим – байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного «Ягуара» чи «Скай-Грен Тандер»-а, як це показують в ілюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власні сили з силами машин і творити одну сугубу невмолимість.

Лена звичайно позірно байдуже чекала на мене, здебільша сходила вниз і відчиняла вхідні двері. Не було зворушливих сцен зустрічі, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мішкуватих, забарвлених цинізмом, ходульних суб’єктів, помпезно холодних й дерев’яно байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, ні одного природного руху, ні шпетки щирости. Найбільше Лена могла наставити щоку для летючого поцілунку, або в ще більш розпачливих випадках, схопитися за обидві руки і не знаючи що далі, вирікати:

– Ви сьогодні Боб-Гоп[112]. Або: – Ви понурі, як стара вежа. Або: – О, Павле, Ви знов пригналися заскоро! Або: – Сідайте і мовчіть. Набридли! – Або:…Не підходьте, не підходьте! Я колюча! Читали ви Сімон де Бовуар[113]? Або: – О, це вже старе, як світ. Це вже знала моя бабця.

Іноді я ганебно розгублений, як останній бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж і вдаюся до вульгарного нахабства:

– Не вдавайте, Лено, дурня, будьте піжоном.

– Ха-ха-ха! А що таке піжон? Ні. Ви скажіть, що таке піжон!?

– О, Боже! Голуб. Голубиця! Мені радісно бути дурнем, а не голубом, – картавить вона. – З дурнів ллють бетон людства, – підносить вона голову з примруженими великими очима, які здавалося, хотіли б мене з’їсти і на яких поблискують сльози безсилля.

Ми йдемо поруч, інколи обнявшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її відчиненої навстежінь кімнати, де вітає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жінка у вигляді горилі, яка напружено, як надутий балон, родить дитину.

Мені здебільшого хотілося б схопити її і розіграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене розпирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як міхур, і вдавав розгніваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму відповідь:

– І як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Йорку.

– Чорт би тебе забрав!

Мене найбільше сердить те «зі старим», бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю… Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати.