На твердій землі

IV

Бояри несподівано набули елеґантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета і вечорами заклопотано й кокетливо виїжджали на прогулянки. Запрошували також мене, і, як тільки мене звільняв мій город, ми всі троє всідалися на передньому, сіро-сріблистому, новенькому сидженні, Михайло напружено тримався керівниці, Марта випростано возсідала між нами, я ж виконував роль вірно-підлеглого пажа, завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дістав дозвіл їзди, набирав практики, при кожному звороті мав вигляд самогубця, Марта підкреслено намагалася не торкатись до мене, і всі ми троє нагадували дерев’яних фіґурок, вирізьблених ескімоським різьбарем[47].

Наша машина постійно наривалася на якусь халепу, на неї скрізь чигали підступні пастки, але вона все-таки вперто, як осел, продиралася крізь усі митарства, і ми переможно відвідували все, що тільки було варте уваги, – парки, квітники, побережжя озера, цікавіші дільниці… А також, розуміється, кав’ярні, ресторани і кіна. У кав’ярні, звичайно, ми з Мартою зводили бої за кожну нісенітницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворіння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вінець Божого творіння і її естетична сила неперевершена. На фільмі «Валентіно»[48], коли темпераментний Антін Декстер[49] виконує з Еленорою Паркер[50] свою приголомшуючу «Компарсіту»[51], Марта до крови вп’ялася нігтями в мою руку і мало не вмліла. У квітнику Едварда вона могла зупинитися, стояти непорушно, дивитися вперед зі сльозами на очах і дуже гніватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь зауваженням.

Коли ж ми після того вечеряли у японському ресторані Фулі Матцу десь на вулиці Йонґ і їли тсакі-які у дуже невигідних позах, сидячи на подушечках помосту з ногами під низеньким столом, ми зрізались з Мартою у жорстокій суперечці на дуже неозначену, заплутану балаканину про все і ніщо.

– Вибачте, але я вас зовсім не розумію, – міг я розпачливо казати, коли наша суперечка тратила всякий глузд.

– Ще менше розумію я вас, – відповідала вона, а очі її світилися небезпечним огником.

– Тому навіщо ми витрачаємо слова? – питав я.

– Це мусіли б знати ви. Ви ж твердите, що все знаєте, – казала вона.

– Я ніколи такого не твердив, – відповідав я.

– Як не твердили? Ви абсолютно все знаєте. Ви ж чудодій. Перед вами нема оборони. Ви єдиний у цілому світі, що пізнав всі істини. Чому ви, наприклад, так задоволено посміхаєтесь? Тому, що ви цинік! Ви нічого не шануєте. Ви знов посміхаєтесь. Дарма. Знаю, що хочете сказати – великий альтруїст, любить дітей, птахів, звірят, квіти, музику, малярство. Ви все любите. Ви лишень не любите людей. Як може людина щось любити, яка сорок років лишається неодруженою?

Марта захоплювалась своїм красномовством. Михайло, сидячи на помості, намагався закурити цигарку (він чомусь недавно почав курити!), мені починали мліти ноги під столом.

– А! Мовчите. Розуміється. Що можете сказати? – не вгавала Марта.

– Я ж вам не перечу, – казав я підпираючись обома руками об підлогу, щоб якось втримати рівновагу.

– Не перечу! – кепкувала вона. – Чому ви на мене так дивитесь? – додавала по хвилині.

– Хочу краще бачити людину, яка говорить правду, – казав я.

– А ви її не любите! Ух, не любите! – казала вона.

– Знаєте ж, що за правду тяжко любити, – дражнився я.

– Що хочете, щоб вам казала? Компліменти?

– Те, що вам хочеться. Що мусите казати. Те з душі. А ще краще – від серця.

– О, не вдавайте мораліста. Це вам не личить.

– А що мені личить?

– Ковпак блазня. Паяца. Арлекіна! – виривалось у неї майже щиро.

Вона тратилась.

– Ля-ля-ля! – втручався Михайло. – Чи не час нам вставати. У мене вже задубіла спина.

Опісля ми вставали, ми платили, властиво платив Михайло, я подавав Марті пальто, наші обличчя були червоні, Марта поглядала на мене засоромлено і разом вибачливо, я вдавав, що нічого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусіднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи і казала навздогін притишеним голосом:

– Добраніч, паяцо!

На що я відповідав:

– Добраніч, Касандро!

А вже внедовзі вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець? Куди-небудь. До «Панами», до «Куби». Вам імпонує Південна Америка? Бо там гарячий клімат. «Досить мені тих кліматів», – міг сказати Михайло. Наговориться, а потім цілими ночами не спить. «А хто винен?» – могла запитати Марта. У домі два чоловіки і ні одного справжнього.

Нищівне обвинувачення, але ми його передчували. І на танець не їхали. Тим більше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливості рідше зударятися з моєю шановною антаґоністкою… І ще тим більше, що вона починала помітно мене непокоїти, по-своєму розкладати мою інтегральність, позбавляти мене незалежности. Я бачив її зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тільки те й робили, що постійно одне одного для чогось потребували. На кухні, в пивниці, на городі, у ванній і навіть у спальні, де завжди щось ставалося і конче вимагало нашого спільного втручання. Я мусів радити, де і як замовляти меблі, направляти газового пальника, помагати вішати фіранки, відчиняти пляшку шампанського. Михайло поволі переставав існувати, він лише приїжджав з роботи, випивав склянку холодної з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капці, всідався у фотелі під лампою, читав улюбленого Рабіндраната Таґора, або газету «Свобода»[52] з Ню Джерзі[53] і зникав зі соціального обрію родинного на весь вечір. Зате Марта одягалася у свій атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала своє командне становище і чергове випробування моєї терпеливости починалося. І признаюсь, що це діяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось інше. Я ще не знав, чим все це мало скінчитися, але відчував виразно, що нічим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.

До того наближався сезон балів і в тому також наш щорічний, невідмінний баль інженерів. Марта виразно дала зрозуміти, що цьогорічний цей баль – її баль, а тому ми мусимо бути відповідно приготовані. Але я мав також і своє рішення. Я вирішив цього сезону відмовитись від всіх балів без огляду на їх походження. Марта дебошила.

– Траур! Траур! Розумію. Добре! В такому разі я йду сама! Знайду собі кавалера. Скажу, що мої не годяться. Подумаєш, втратив такий скарб!

Вона мала на увазі Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа.

– І чого ти казишся? – питав він Марту.

– А того, що ви такі… такі… – вона не знаходила відповідних слів.

– І чого тобі так залежить на тому балі? – питав він далі.

– Для тебе. Тож твій бал! Ти ж там членом правління. А я твоя жінка! – сердито вибухла Марта.

– Ну, гаразд. Гаразд. Заспокійся. Поїдемо. Кожний рік їздили… – казав добродушно Михайло.

Лишень я мовчав і мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до моєї поштової скриньки, разом зі всілякими рахунками на газ, телефон і таке інше, потрапив один конверт, у якому, на диво, я знайшов запрошення на цей баль (новозбудований, елеґантний готель Парк Плаза[54] замість Роял Йорку[55]) і до того вступний квиток вартости п’яти доларів. І ні слова, хто і чому мені це посилає. Здивування велике. Підозріння падало на Марту, вона на таке здібна, але конкретних даних ніяких, і приходилось мовчати.

Марта все-таки гарячково готувалася, замовила сукню, не зважаючи на протести Михайла, безконечно сиділа на телефоні, замовляла фризієра, накупила всіляких парфумів… А одного вечора, незадовго перед балем, Михайло від’їхав на засідання організаційної комісії, а я збирався простягнутися на канапі з томиком Дюрелля[56], коли до моїх дверей застукано і на моє «прошу» увійшла Марта у своєму пишному домашньому халаті і прекрасних чорних, зі золотою китичкою, виступцях, які їй так чарівно личили.

– Чи можу я до вас? – запитала тоном, у якому вичувалось певне рішення.

– Розуміється! – зірвався я на ноги і розлився чемністю.

– Прошу ласкаво сідати! – і вказав на канапу.

Вона делікатно, виструнчено присіла, старанно прикрила коліна полами халату, посміхнулася і рішуче запитала:

– Павле! Чому ви не хочете їхати з нами на бал? Ви нами не вдоволені? Михайло дивується. Може нам треба вибратись?

– О! Ні! Я вами зовсім вдоволений, – запевнив я її патетично.

– То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство?

– Не тільки вам. Взагалі. Я вирішив цього року…

– Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рік? – перебила вона мене.

– Просто не можу. Без пояснень.

– Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює.

– Чи вам бракувало коли партнерів?

– Але я хочу з вами.

– Дуже дякую, але не розумію чому.

– Знаєте, що я… вперта.

– Гідна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок егоїста. Чи цього не досить?

– Ви образились. Бідний. Вибачте.

– Справа далеко не в образі.

– Ну, а в чому?

– Впертість, егоїзм… Коса на камінь. Ваше рішення, моє рішення. Небажання компромісів. Словом, конфлікти.

– Але ж я… хочу! Я хочу! Що ви не бачите?

– Бачу.

– Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?

– Ніяка жертва.

– Жалоба!

– І не жалоба. Просто не хочу. Маю інші наміри.

– Може збираєтесь до манастиря?

– До манастиря, до пекла, до дідька – байдуже куди, – відповідав я рішуче.

– Ви дивовижно неможливий.

– Ви ж це давно знаєте.

– Але ніколи не думала, що ви аж такий.

Вона дивилася агресивно, очі горіли гнівом, щоки червоні. Гарна, розлючена пантерка, яка все-таки викликала співчуття.

– Але ж, пані Марто! Чи варто сердитись?

– Скажіть, як не сердитись.

– З ласки, милосердя, любови.

– Для вас це жарт!

– Який жарт?

– Жарт! Не любите! Ненавидите!

– Але ж пані Марто!

– Не зношу виправдань. Я люблю ясність. Одвертість. І відвагу. Чому б не сказати просто: ви мені не потрібні – ідіть геть! Для чого ці церемонії?

– Але ж, пані Марто.

– О, ти мій Боже! Мовчіть! Мені соромно! – викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зірвалася і вибігла з кімнати.

Я був приголомшений, хотів було бігти за нею, нараз отямився, мене проймала злість. Марта перебігла до своєї спальні напроти і голосно затріснула за собою двері.

Настала сторожка тиша, безладдя, непевність, хотілось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлікт, повітря насичувалось електронами.

Була година восьма, найкраще б піти і пройтися, або ще краще одягнутися і піти до парку, перечекати пару годин десь на самоті, а там на роботу. І коли я одягнувся і мав намір відійти, двері насупроти відчинилися, і в них появилася Марта.

– Чи могла б вас на хвилину задержати? – запитала вона злагіднено, голос її тремтів, очі мала заплакані, щоки червоні.

– Дуже прошу, – відповів я в тон її голосу.

– Зайдіть на хвилиночку, – попросила вона до себе.

Чергова вражаюча несподіванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисто, свіжо, двоспальне ліжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонів, м’яка, рожева табуретка, нічний столик, рожева лампка.

– Не зважайте на місце, – казала вона. – Я вас задержала, бо хотіла перед вами вибачитись.

– Переді мною? За що? Вина моя, за мною вина, – відповів я.

– Ні-ні-ні! Моя поведінка… Це дико. Я розумію. Інколи трачуся… – її настрій містерійно мінявся, обличчя набирало вигляду візантійської ікони, голос – м’якість шовку.

Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лінії.

– Я вас розумію. Вибачте, – казав я.

На мене найшло дивовижне стурбування, єдине, що залишалося, – обірвати цю розмову і відійти. Марта миттю відгадала мій намір.

– Зачекайте. Ви ж ще маєте час, – похапцем сказала вона.

– Маю багато справ, – мимрив я невиразно.

– Встигнете.

Її настрій далі мінявся, очі швидко загорялися, появлявся лукавий посміх. Свіжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лінія, болюче відчуття, наші погляди вперто змагалися, тіло наливалось гарячою втомою. Хіба кинутись і зім’яти, як хижак, свою жертву. Ні, краще відійти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою під пахвою і з наміром відійти.

– Зачекайте! – викрикнула вона. – Я ж хочу з вами говорити.

– То ж я вас слухаю, – відповів я з наміром захисту.

– Колись ви казали, що… любов не вимагає виправдання, – казала вона з тією напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

– Не заперечую цього й тепер, – відповів я.

– То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?

– Для цього є причини.

– Певно. Причини. Не любите мене. Любите іншу.

– І не це тільки.

– О, Боже! То скажіть! Ви сердитесь? То ж чого?

– Ви самі добре знаєте! – викрикнув я.

Вона різко на місці повернулася, закреслила рукою над ліжком дугу, механічно схопила маленьку, вишиту подушечку і кинула її в кут під вікно. І присіла спонтанно на ослінчику, поли халата відкрили гарні коліна у нейлонових панчохах, які вона намагалася швидко закрити. Моє вагання робилось нестерпним.

– Добраніч! – вирвалось у мене і я повернувся до виходу.

– Павле! – зірвалась вона і схопила мене за руку, її рука була гаряча й нервова. – Я ж ще не все сказала… Я вас не пущу. Я вас просто не пущу… І що ви мені зробите? Павле! О, Павле! Я ж вас люблю! Я люблю!

Вона кинулась мені на шию, її халат розіпнувся, під легкою, нейлоновою сорочкою вигиналось її пружне, гаряче тіло. Я опустив свою течку, схопив її на руки.

– Павле! – злякано викрикнула вона.

Я швидко поклав її на ліжко, зірвався, підняв течку і вибіг з кімнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою біг вниз по сходах, шарпнув вихідні двері і вирвався назовні.

Це вже був просіяний сяйвом недалекого ліхтаря вечір, здовж хідника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусідка у великому чорному капелюсі зі своїм кудлатим песиком Рості. Вона була, напевно, приголомшена швидкістю мого бігу і неуважним привітанням, ніби за мною гналася погоня.

Отже, те, чого я сподівався і перед чим інстинктивно боронився, сталося. Воно мусіло статися, і воно, напевно, на цьому не скінчиться. Я не святий і ніякий сторож моралі. В мені сила бунтівливих противенств, і це був я, що засадничо призвів до цього. Марта зо всіх сил намагалася боротися, вона тікала, билася в розпачі, а я лишень своєю лукавою поведінкою розогнював її спокусу.

Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот, виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті[57], граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони – метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами – я, моя жінка, мої діти, мій дім – альфа й омега і замкнене коло.

Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи деінде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпціґу, Фулді[58], Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні Ді-Ді кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, нелегко збавиться його оп’яніння.

І мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф[59], коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об’єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з планетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.

У Торонті ми зустрілися на ґрунті громадської роботи; у товаристві ще однієї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка. Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси Лесі Українки – карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блискучій жовто-гарячій сукні, як втілення турбо-динамічних сил своєї статі зі соромливими поглядами з-під густих, довгих повік, і пригадую виразно, що це опікало мене цикутою спокус і в моїй уяві вже тоді вирували чортики, які навперейми нашіптували мені скористатися з цієї добродійної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голландським «болс»-ом[60], показував таборові фотографії, говорив про поезію і розпачливо намагався бути привабливим, що мені нетяжко давалося.

А потім, як пригадую, я випустив її з поля зору… Але пізніше на одному з наших початкових танцювальних вечорів вона підійшла до мене і запропонувала якусь метушливу румбу.

– Ви, здається, мене щасливо забули, – казала вона тим своїм упокірливо-кокетливим тоном, що звичайно діяв на мене пацифістично.

Було далебі невиправданим, що я міг щось подібне вчинити, і я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища.

– Як можна забути таку чарівну жінку! – несумлінно брехав я і не пригадую, що ми там говорили взагалі, але пригадую, що ми найбезбожніше взаємно залицялися і навіть, здається, домовились нелегально зустрітися, чого одначе не сталося з моєї вини.

Бо опісля я був паралізований іншими корчами вже на ґрунті Лени, яка стихійно опанувала моєю свобідною волею і обернула мене в механізм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона з непомильністю радару схоплювала мої найвражливіші точки опору і засипала їх тоннами нищівної зброї. Пригадую, на іншому балю вона знов виявила ініціативу, запросила до танцю і з виразом жіночого Мефістофеля шепнула мені на вухо: «Як можна забути таку чарівну жінку?», на що я відповів зливою ще зухваліших компліментів, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимістю її чарів.

– Не хочу вірити, що ви лякаєтесь таких небезпек, – казала вона з виразною ноткою кепкування.

– Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних суб’єктів, – відповідав я на це.

– І вам не соромно? – питала вона наступально.

– Невимовно, – відповідав я.

– А чи це стосується до всіх, а чи тільки до мене? – питала вона зі зловіщим натяком.

– Розуміється – до всіх, – відповідав я щиро.

– Якесь моє шосте чуття підказує, що ви все-таки брешете, – посилювала вона свій наступ.

– Ваше шосте чуття виразно займається наклепами, – боронився я розпачливо.

– А мені показували одну обліплену косметиками дівчину і впевняли, що вона має силу порушити ваші засади, – казала вона і одразу схаменулася, бо відчула, що цей натяк може порушити також мою рівновагу.

– Гідні уваги спостереження, – відповів я з виразним натяком, що ця тема мені не імпонує.

Ми танцювали до кінця з настороженою упередливістю і розійшлися трохи наїжено, ніби двоє покараних котів. Після того ми оминали зустрічі. Присутність Лени зменшувала значення відсутности Марти.

І навіть коли Бояри вирішили наймати у мене мешкання, я з досить легким серцем погодився на цю операцію без ніяких особливих докорів сумління. Можливо, в цьому була затаєна задня думка, можливо, на цей раз присутність Марти могла б злагіднити відсутність Лени. Питання, як обійти загрозливі ситуації, було таким настирливим, що забувалися всі інші небезпеки, і от останній вибух стихійних сил був такий вражаючий, що, далебі, поставало питання, чи вдасться їх спрямувати у відповідне річище. Рішала справді одна мить… Тяжка, гаряча секунда, удар кулі, яка летіла, вдарила, але лиш зранила… Але вже завтра може статися криза.

Питання, чи йти на бал, лишалося загрозливо відкритим. А може, справді йти. Порушити мовчанку не тільки задля Марти, а й для себе самого. Минулого року на цьому ж балі, який відбувався в готелі Роял Йорк, ми були разом з Леною, вона прибула тоді з Монтреалу, зупинилася в тому ж готелі, і ми провели разом дві гарячі, як спрага пустелі, доби. Це був сон, і бал, скажені хвилини, і шалений порив. Це був верх нашої піраміди, тріумф серця, найвищий акорд почувань.

І коли я сьогодні не пішов би туди ж, я опинився б у порожнечі відчаю, а коли піду – знайду порожнечу місця. Мені смертельно не хотілося б втягати до цього Михайла.

V

Вирішальної суботи одного дня жовтня ми троє, ніби члени однієї родини, заклопотано вибиралися на той самий баль інженерів, який тяжів над нами, ніби знак Зодіаку. Від полудня Марта на сцені одягання, її повно скрізь, не виключаючи і моєї кімнати, вона розбурхано, від голови до ніг, ніби вітер, бушує в цілому просторі, її суконка творить альфу й омеґу цілого битія, її бронзова зачіска хижо, ніби грива лева на статуї перемоги[61], тероризує увагу, її профіль – профіль біблійної Рахілі, а все разом, це різьба богині Ра з головою яструба[62].

Нас з Михайлом майже не стало, ми розчинилися в атмосфері Марти, наші одяги і зачіски блідли в сяйві її величности.

Вона мені надзвичайно подобалась, головне, коли пишно входила до моєї кімнати, свідомо бажаючи викликати подив, вона сяяла сяйвом міді і, здається, дзвеніла, як натягнута струна. Вона була неймовірно вдоволена цією процедурою збирання, переливно граючись, як чара шампанського.

– Чи ви розумієтесь на брильянтах? – питала вона.

– Ні, – відповідав я.

– Шкода, що ви не можете купити мені брильянт за тисячу двісті доларів. Дивіться, дивіться! – показувала вона число «Лайф»[63]-у, і в ньому гарні пані у багряному оксамиті з брильянтами на пальцях, гарних, як фантазія, рук.

– Це реклама, – казав я.

– Все реклама. Ви реклама, я реклама. Гелена Рубінштайн[64]. Пері Комо[65]… Налийте мені чарку… І собі…

– Я не маю, – казав я.

– Але я маю. Михайле! – гукала вона вниз. – Налий нам по чарці… Що хоч… Я хочу мати настрій.

– Ви ж масте настрій.

– Я хочу мати… Над… Над… Наднастрій. Як вам подобаються мої парфуми? Правда? Чудові! Пахнуть весною. Півднем. Ви ж були на півдні…

– Ні. Я був лише на заході.

– Давайте поїдемо на південь.

– Давайте.

– А ви б зі мною поїхали?

– Куди хочете. До Єгипту… В Сагару.

– Ні. На Флориду… Лежати під пальмами на березі океану. Ви ще ніколи не лежали під пальмами на березі океану.

– А ви?

– Я багато разів.

– Я й забув. А правда. Легкий бриз, чудова фігура.

– Ха-ха-ха! А правда? Чи я вам подобаюсь?

– Більше, ніж дозволено.

– Ха-ха-ха! Не питайте дозволу!

Вона схопила мене за руку і ми, невідомо чому сміючись, пішли вниз сходами. Марта своєю широкою сукнею виповняла весь простір, для мене залишалось лиш окраєць сходів, внизу у кухні, перевдягнутий у вечірній одяг, Михайло наливав чарки «канадського клубу» з джінджірелом[66] і льодом.

– Знаєш, Михайле, що він мені обіцяє? Брильянтовий перстень за тисячу двісті доларів і поїздку на Флориду. За брильянти! За Флориду! – підняла вона чарку.

Вона була втіленням запашної, рожевої радости і запашного, рожевого щастя, Михайло спокійно сміявся, я достосувався до загальної атмосфери, ми всі троє випили і почали збиратися до відходу. Марта, дарма що цілий день приготовлялась, все ще не була готова, побігла ще раз нагору до спальні і довго там барилася… А мене Михайло покликав до телефону, дзвонила одна мало знайома пані і питала, чи я буду на балі, я був трохи здивований, а одночасно вдоволений – хтось десь і для чогось цікавиться мною.

Ми з Михайлом чекаємо. Але ось у всій своїй стихії, як пишний розпущений павич, сходить вниз Марта, я подав їй тепле, легке, зі сірим каракулевим коміром пальто і ми, ніби троє жреців, які збираються приносити криваву жертву, урочисто виходимо і сходимо вниз, де нас чекає нове, блискуче чудо з назвою Шевролет.

– То я маю сидіти сама? Ніколи! – протестувала Марта, коли ми намірялися примістити її на задньому сидженні.

– Але ваші роби, – перечили ми.

– Но-но-но! Це вам не вигорить, Павле, ви тут зі мною, – протестувала вона.

– До ваших послуг, мадам! – відповів я.

Ми заняли заднє сидження, Мартина сукня, як лютий звір, загнала мене в самий кут, Михайло залишився сам за керівницею.

Відчувався піднесений, густо-рожево-оксамитний настрій свята, змішаний із запахом французького одеколону, все бундючно настовбурчене, вулиця, як звичайно в суботу, завантажена машинами, наше слухняне авто терпеливо і вперто продиралося крізь гущу механіки, розливно й невротично мигали неонові реклами, був, мабуть, вітер, бо хідниками під ногами пішоходів металось зграйками сухе листя.

Ми з Мартою сиділи рівно, як фараонська пара, вирізьблена на колонах святині, її вольовий профіль з вольовим носом час до часу обливався сяйвом світел, в темноті зо всіх боків мигали кольори. Ми мовчали, але моя безбожницька думка бавилась спокусами уяви, нервова рука Марти мордувала мене своїми дотиками, її сукня наводила терор, і я не мав сили розірвати цієї течії єднання з чемности, з приємности, з легковажности, ця гра виразно нас бавила, і ми просувалися крізь ту масу настрою, і чим ми більше наближалися до готелю Парк-Плаза, що на розі вулиць Блур і Авеню Роуд, тим та маса ставала густішою, гарячішою, бентежливішою.