Щось більше за нас

– Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! – шипить він до парубка. – Покорчило б тобі, анафема!

– А чого ж шарпали… – не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема». – Тепер піднімай…

– «Підніма-а-й!» – перекривляє Ґудзик, – за печінки б тебе підняло, іроде… Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..

– А що, я сам його буду піднімати? – умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. – Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається… Гроші дай, он що!..

Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно, і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.

Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувати плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик.

– Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! – чується вмить із барабана, і під машину заглядає запорошене, з пукатими синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім цих окулярів, чорних якихось купок на місці вусів і носа, нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.

Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гукає він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.

– Ей ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!

Федоська здригується й починає шукати очима.

– Сюди-сюди! Лупни!

Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.

– Іди сюди… – киває той головою.

Дівчата круг нього весело посміхаються і наперед почувають задоволення.

– Чого?

– Та йди, дурна!.. Іди, я тебе сподобав… Іди, моє серце…

Дівчата сміються, а з ними й Федоська.

– Та йди, не бійсь: я м’який… як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш… – додає він, піднімаючи відро.

Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.

– Ти вирости хочеш? – умить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.

Дівчата, що дивились на нього, й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.

– Ну, видно, що хоче, – не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.

– Так коли на це вже йде діло, – говорить він, – то ти зроби от що… Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, Бог з тобою… Що ж тут? Так, значить, зробиш так…

– А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть… – виривається Федоська й хоче злазити вниз.

– Стій, стій! Підожди… Я маю справді сказати тобі дещо. Чекай-но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..

– Говорив… І про модиску…

– Усім?

– А я знаю? Чула, як казав…

– Дак от що: піди зараз, найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас… Розумієш? – нахилився він до Федоськи й несподівано зробив їй по губах «тпрунки». Федоська аж одкинулась назад і плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались.

– Скажеш же?

– Та скажу… А як модиска прийде?

– Тоді все буде… Ну, рушай… Висока рости!

– Ет! – соромливо махнула Федоська рукою й зникла.

Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Ґудзика:

– Чого… треба… лазила?..

– О, Ґудзя вже! – ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.

– А ти, Андроне, замість того щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт з ними заводиш? – почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з’явилася його голова. – Так робити не можна!

– А якого ж біса не дають снопів? – похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. – Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»…

Ґудзик ніби недочув і зліз із барабана, нічого не одповідаючи. Він знає, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати – не в соломі спати», – кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.

– Та й із сміттям для тебе возитись не буду, – додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. – Хіба цей сніп укинуть? Ух! – умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.

– Плачеш? – протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього…

– Еге! Драстуй, Химо! – іронічно вклоняється він. – Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…

– Ну, то що?

Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

– Ну, то що, що жениться?

– Байдуже?

– Пхи! – хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: – Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щік і пильно розглядають шнурок із окулярів.

– Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? – якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.

– І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

– Авжеж…

– Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

– І-і-і!! – сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.

– Тобто так не було?

– От нехай мене Господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того оконома, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця… Ото причепився! Не бачила якогось оконома… Яке щастя, пхи!

– А де ж у тебе взялася з китицями хустка?

– О!.. Хустка… Тітка приїжджали й купили…

– А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові…

– О!.. Сидорові?.. Так… – змішалася Хима й скоріше нагнулась до полови.

– Ага, піймалась!..

– Пхи! Піймалась… Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся… Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені… Мале, погане…

З-за воза зі снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

– Ага!.. Ґудзя йдуть… Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово… Стерво!

І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.

– Знов із Карпом? – пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.

– О! «З Карпом»! Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо все чогось спадають… «З Карпом»!

І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.

– Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?

– «Що говорив»… Говорив, що… А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку?.. Усі парубки вже знають… Гарно як!

– Хто розказував? – здивувався Ґудзик.

– Хм… ще ніби й не знають!

– Та йди к чорту! Що я – дурний розказувать?

– Ну да… А Карпо казав, що ви казали Сидору…

– Бреше! То він випитать у тебе хотів… А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що…

– Еге, «коханого»! Так… потрібний він мені… Пхи!..

– Брешеш!

– О! «Брешеш»!..

– Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив із ним за старим млином…

– І-і-і! – сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.

– Ні, цей Карпо щось таки затіває, – подумав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту. – Тут щось… Хм… Нехай, нехай… Он навіть і цей щось коверзує… Ач… прокляті мурляки!

– Чого ж рота роззявив? Поганяй! – накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.

– Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?

Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок, і став возитись біля каната.

– У-у, кукли! – муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві – ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

– Ніби верхи, ніби пішки… – дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. – Біжить швидко… А-а-а. Пан Ян на велосипеді!

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

– Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває… Хм…

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зістрибнувши з велосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.

– Proszę pana, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana… – підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних рабів. – Дівчинка… пан сам забачить.

Але пан тільки холодно дивився своїми ясними дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них щось інше замість полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з’являвся «панич». Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в «Янека» гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.

Карпо стежив за Химою, і злість все більше розливалась йому по грудях.

– Ач! ач! – подумав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов «панич» Янек.

Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «от же вам! от же вам!»

Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек тільки мовчки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.

– Ану, ти!.. Повернись! – хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. – Ти з Цурупалок?

Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.

– Ну?

– Ба ні…

– А звідки ж?

– Хі-хі-хі!

Янек рушив.

– Це погана, proszę раnа… – йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. – Ось… Горпино!

Висока, чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.

– Іди сюди!..

– Чого ще треба?

– Та йди… Треба…

Дівка знехотя сперла граблі на машину і, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні очі дивились спокійно й холодно.

– Ти там… е… е… Ти одгортаєш полову?

– Атож…

– Ну, так… той… А чи не багато там дівчат? Може… е… е… зайва котра?..

– А я знаю?

– Ну да… але… Ти от що… Передаси комусь граблі й підеш до двору… Там панич передадуть тобою квитки… Бо мені сьогодні на залізничний двірець треба…

Дівчина подивилась на нього з погордою і з насмішкою й мовчки пішла назад.

– Còz to? – здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.

– Не хоче, хлопка! – злісно кинув Ґудзик і рушив далі. «Панич Янек» ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше почав показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як корів на базарі.

– Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, – підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху й приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.

– Граблі? – спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.

– А ця піде? – спитав він по-польськи у Ґудзика.

– Піде, піде, proszę раnа… З тобою там хто одгортає?

– Федоська, Калина Гласенкова…

– Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…

– Зараз?

– Авжеж!

– Чого?

– Там панич дадуть тобі квитки…

Хима зам’ялась.

– Ну?

– Не хочу…

– Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…

– Я до двору не піду! – твердо промовила Хима й повернулася йти.

– Як не підеш? – скрикнув Ґудзик.

– Хіба я такий страшний? – перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. – Я не кусаюсь…

Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:

– Ну да, щоб вигадали що-небудь…

– Дурна! Ніхто нічого не вигадає…

– Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…

– Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень… Тобі ж грошей треба?

– Атож…

– Ну, от… Proszę раnа, їй за тиждень руб вісімдесят.

Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.

– Вона піде, proszę pana, тільки так, одказується… піде…

Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видно, часом, «модиски» й тихо пішов назад.

– Ху! От нема чогось модиски! – крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля нього. – Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив із оцих вилок… Однак ріжки випадають!..

У модиски кінські зуби,На модисці гарні шуби,Гей, модиска моя, розлюбезная моя!

– на весь голос узяв він, і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».

Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.

– Химо! Кидай граблі, йди до двору!

– Я не піду-у-у! – почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.

– А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай… Візьмеш квитки і квитанцію на двірець… Чуєш?

– Ну да-а-а! – плаксиво крикнула Хима. – Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…

– Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? – гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза зі снопами.

– Так не знаєш? Мільйон, та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? – П’ятсот!

– Карпо!! – ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. – Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!

– Хе? – насмішкувато скривив губи Карпо. – Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…

Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.

– Химко! – вмить заревів Ґудзик. – Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!

– Ну да-а, як дале-е-ко… – знову плаксиво скривила губи Хима.

– Ет! – рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею. – Забирайсь!

Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.

Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.

Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.

Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.

Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.

– Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, – вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.

– Не казав, про що? – не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.

– Ні, казали тільки, щоб зайшли.

– Добре.

Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.

– Ось! – хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.

Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…

Він іще міцніше стулив губи, нахмурився й ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на нього, теж похмурі й суворі.

– Кидайте за мене! – вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно стежив за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.

– Федосько! – гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською й Химою, і скоса подивився на Химу. Федоська підвелась і озирнулась на нього. – Тобі Ґудзя не дарував хусток?

– Ні… А що?

– А от нашій Химі не накупишся ніяк…

Хима, зачувши своє ім’я, озирнулась до них, але, не розібравши за галасом, незрозуміло подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під’їжджав до машини, підійшов зовсім близько до неї.

– Бідна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Ґудзю, то за панича Янека, то за панича Станика… Клопіт!

Федоська засміялась і посунула полову до волока.

– Бреши-и-и! – з погордою кинула Хима, засовуючи граблі під машину.

– А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку?

– І сережки, й хустку! Ну, то що? Боюсь тебе, чи що? – повернулась вона раптом до нього і прямо подивилася в очі. – Пхи! Злякалася!..

Карпо трохи змішався, не чекавши цього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди.

– Авжеж! Поганому виду не буває стиду!

– Увва! Ти хороший!.. Знаємо!

– Що ж ти знаєш?

– Нічого… Знаємо…

– Що ж ти знаєш?.. У-у-у, паршива! – злісно штовхнув він її ногою і повернувся йти.

– Ну, ти! Халамидро!.. Чого б’єшся? – скрикнула Хима. – Бо зараз скажу панові, як ти підмовляєш…

Карпо мовчки повернувся і, не давши навіть скінчить, знов іще дужче пацнув її ногою.

– Па-а-ане! – жалібно закричала Хима, одсовуючись від його. – Халамидро!

– Ой, Химко, гляди! – ледве здержуючись, проскрипів зубами Карпо, ненависно дивлячись на неї. – Бо і твоєму панові буде, й тобі перепаде…

– А чого б’єшся?.. Я тебе зачіпала?

– Ти чого чіпляєшся до дівки? – вмить почувся за ним голос Ґудзика. – Іди на місце!

– Я не подивлюся ні на твого батька, ні на паршивого Ґудзика, а так дам, що знатимеш! – не зважаючи на Ґудзика й не повертаючись, промовив Карпо. – Я тобі покажу, який я халамидро, ляцька помийнице.

– Карпе, ступай до соломотряса! – і між Химою й Карпом з’явилась постать Ґудзика. Всі покинули роботу і, то посхилявшись, то виступивши з-за машини, пильно дивились на них. Тільки машина ревла й торохкотіла порожнім барабаном.

Карпо мовчки подивився на Ґудзика й, повертаючись іти, кинув до Хими:

– Я тобі покажу, паскудо, підожди!

– Сам ти паскуда… Халамидро!

Карпо вмить скажено сіпнувся й кинувся до Хими.

– Па-ане! – заверещала та перелякано і, як опечена, зірвалася з місця.

– Карпе! – погрозливо крикнув Ґудзик, перепиняючи йому дорогу. – Не смій її бити!

– А тобі яке діло? – раптом спиняючись, люто повернувся до нього Карпо. – Ти якого біса лізеш? Тобі яке діло? Га?

– Я тут хазяїн!

– Плювать я на тебе хотів!

– Я тебе плюну!

– Ти? – змірив його з погордою з ніг до голови Карпо і зареготався. – Ану, попробуй!

– Попробуєш!

– Ануж-ну, попробуй! – насуваючись на нього, підставляв йому бік Карпо. – Ну, бий же, бий!..

– Забирайся до чорта, мурло! Чого лізеш?..

– Та чого ти дивишся на нього, Карпе? – почулось десь із купи робітників, що почали збігатись звідусюди. – Бий його, мироїда проклятого!.. Гроші хай дає… Бий його!..

Ґудзик зблід і, як, буває, маленький завзятий цуцик, що попав на чужу вулицю, між чужих псів, озирнувся на всі боки. І побачив: у той саме час, манірно підтримуючи поділ ситцевої, білої сукні, жахливо, мов по багнюці, ступаючи по розкиданій полові, з-за паровика наближалась «модиска».

– Гу-у-у! гу-у-у! го-о-о! тю-у-у! тю-у! Моди-с-с-ка! мо-ди-и-с-с-ка! – умить заревли, зашипіли, засичали в валці. – Тю-у-у! тю! Учга-а! тю!

Модиска здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміло стала дивитись в їх бік. З-за скирт, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці й поважні навіть дядьки.

– Ну, чого ж ти не б’єш? Ну, ти! Бий же, бий! От і модиска твоя прийшла… Та бий же! – ще ближче насунувся Карпо.

Ґудзик, блідий весь, тільки одсувався потроху і, зціпивши губи, важко сопів носом.

– Та вдар же хоч раз… Он же й гарапник маєш! – хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопився за нагай. Ґудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагаєм.