Щось більше за нас

– А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих – що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?..

– Та що ви?!

– А от же їй-богу!

– За мої даєте вісімдесять?

– Даю.

– І зараз гроші?!

– І зараз гроші!.. – «Та й дурні ж ці панки, прости Господи!» – мовив собі в думці Тарас.

– Значить, я можу зараз і ті волики купить? – радісно скрикнув Андрій. – Господи! Та ні, ви… шуткуєте.

– Ну, от!..

– Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє…

– Семенович.

– Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, – вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, – і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це – сонні каплі… На, та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її як-небудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришо! – це вже вголос говорив Андрій. – Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно, – травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

– Ну да, під вербою, як той казав, і їсться смачніше.

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили – бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…

– Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.

– Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.

– Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

– Ну, йди, стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

– Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

– А що, багато? – підбіг Гришка.

– Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

– Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. – Якби зараз… Сьогодні ж неділя…

– Н-ну! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. – Сказав увечері… Чого ж ще!

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…

А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

– Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! – заревли декотрі з купи. – Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.

III

– Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.

– Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.

– А може, ще й досі сердишся?

– За що?

– А за те, що… тоді…

– Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. – Хіба ж це первина?

– Ну? А справді не сердишся? Га? – заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.

– Та й чудна! – підняв голову Ілько. – Говорю, ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху ти!

– А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.

– Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

– Хіба й ти з ним на «роботу»?

– Атож!

– І підеш-таки?

– Та піду ж.

– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не до душі, але… обіщав. Прощай!

– Та підожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…

– Та хто його зна… – почухався Ілько.

– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій – то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!

Глянув Ілько у великі очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, – зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

– А справді ж щось скажеш цікаве? – спиняючись, спитав він.

– Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. – «От таки ж піде за мною!» – додала вона в думці.

– Ну, як так… – недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що у світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

– Ну, що ж там цікаве?

– А тобі дуже хочеться знать?

– Як… як оце зараз поцілувать тебе!

– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!

– Та говори!

– Ну, слухай, – повертаючись до нього і нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.

– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!

– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.

– У четвер і рушники подам.

– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

– Правда, цікаве? – сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.

– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.

Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться – дивиться на красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

– А ти не виходь заміж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою.

Мотря одвела свій погляд, зітхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

– Що ти казав?

– Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

– Не виходить зовсім? – сумно усміхнулась вона. – Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.

– Та й мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

– А за мене пішла б? – ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

– За тебе? – наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. – За тебе? А Андрій же як?

– А Андрієві можна дать одкоша.

– Та буде так, як учора?

– Ну! – підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.

– Ну, що ж «ну»! – усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

– А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

– Ех, Ільку, Ільку, – захитала головою Мотря, – бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

– Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

– Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш – ти мене слухаєш; з ким другим – того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною – будеш мій, а вийшов із дому – і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій – той ще сам кого хочеш подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій – той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

– Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні! Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

– От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..

Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.

– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

– А ти ще подумай, – муркнув Ілько і глянув на неї.

– Я сама так думаю.

– А коли скажеш?

– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до його.

– Чого ж сердитись? – усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, – до себе.

– Не тули так… – прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

– Чого? – нахилився він до неї. – Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.

– Не підеш за Андрія? Не підеш? – шепотів Ілько.

– Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

IV

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

– А! Ілько! – почулося з-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. – Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти нього і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

– Мошку! – гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.

– Пару пива!

– І більше нічево?

– Нічого…

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку і задумався.

– «За-а-аблістє-є-є-єла зорька-а-а…» – почув він коло себе і повернув голову до дядька.

– Семене! Та побійся ж Бога! – благаючи, заговорила жінка. – Поїдем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

– Жінко! – миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. – І ти… і… я… Випий!..

– Та Бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.

– Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-є-єла зо-орька-а-а»…

– За-а… – гикнув кум і підняв голову.

– Ну, що ти у світі Божому будеш робити? – трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

– Господін! – торкнув його Семен. – Как… З недєльою вас!

– І вас, – знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

– Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… ось з господіном.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

– Семене! – благала жінка, підхоплюючи пляшку.

– Дай сюди пиво! – безсило простягнув руку Семен.

– Поїдем додому.

– Дай сюди пиво!..

– От наказаніє Господнє! – зітхнула жінка і подала пиво.

Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

– Доброго здоров’я…

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

– Бо… люблю! – повернувся він до жінки. – І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господін?

– Так, так! – усміхнувся Ілько. – А за багато продали?

– За сто та ще й двадцять!.. О! – вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

– Мошку, пива! – гукнув Ілько.

– Мошку!.. Пива! – стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

– Та не треба, не треба! – затурбувався Ілько. – Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…

– Ні!.. Ого!.. Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого! Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..

– Та ти ж у ту кишеню поклав, – промовила жінка.

Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

– Чи не випали? – поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

– Нема! Ой, Господи! – скрикнула жінка.

Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

– Та я ж у цю кишеню поклав, – розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі й озиравсь навкруги.

– Це ж оцей витягнув у нього! – обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.

– Ні, господін, підождіть трохи, – схопив його за руку Семен, – я той…

– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.

У пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.

– Люди добрі! – скрикнула жінка. – Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…

– Ви, Ілько, послушайте, – затурбувався Мошко, – може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…

– Та якого вам чорта! – повертаючись іти, крикнув Ілько. – Не бачив я ніяких грошей. У нього їх і не було.

– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! – закричала жінка.

– Оддай гроші! – тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.

– Нєт, позвольтє, – викрикнув Мошко й ухвативсь за Ілька, – так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!

– Оддай гроші! – зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

– Авжеж, оддай… Що ж це!.. – почулось між дядьками.

Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.

– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком.

Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.

– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги.

З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.

– Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рвонувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче сказиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

– Я. На!..

Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.

– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.

– Добре… Чого вчора не прийшла?

– Ти сердишся?

– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.

– Не можна було.

– Не бреши!

– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.

– Де ж батько був?

– На «роботі».

– Де?

– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

– Знаю. Багато?

– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.

– А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!

Мотря мовчала.

– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?

– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.

– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.

– Ні.

– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

– Не бачила Никодима?

– Бачила.

– Що, не говорив нічого?

– Про тебе?

– Ну, да.

– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.

– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?

– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!

– Як же це вийшло?

– Так він каже, що й не лаяв?

– І не думав, каже.

– Гм… Іш, мурло прокляте!

– А лаяв?

– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у кáмору йшов. «Ще рано, – кажу, – не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, – каже, – я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

– І ти не втік? – похопилась Мотря. – Ото! Чого ж ти?

– Тікать не треба.

– Як?