Щось більше за нас

– А-а, так он як! – заревів несамовито Карпо і всім тілом кинувся на Ґудзика. Той побачив тільки, як біла ситцева сукня вмить повернулась назад і замиготіла за паровиком, почув, як його зім’яла якась сила, і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чогось возили по землі й, нарешті, він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров, і в ухах гукало так, ніби туди уставлено паровика. Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто і сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.

– Та плювать я на нього хотів! – кричав Карпо. – Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу… Проценти з нас дере за наші ж гроші, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете… Гроші давай!! – вмить скажено сіпнувся він до Ґудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машиніст.

Карпа здержали.

– Я тобі покажу гроші, підожди! – промовив понуро Ґудзик, держачи хустку коло носа. – Ти в мене ще побачиш, як людей убивати…

Він устав і пішов до діжки з водою. Постоявши трохи біля неї, він мовчки вмивсь і тихо вернувся до купи. Ніс йому розпух, почервонів і блищав, як намазаний салом, під лівим оком світив синяк.

– Пускайте машину! – повернувся він до машиніста, що балакав з Андроном. – А ви йдіть по місцях!.. – кинув він до робітників, не дивлячись на них.

Але ніхто й не рухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до нього і щось закричав, але його знов спинили. Ґудзик подивився спідлоба на всіх і знов, одвертаючись, тихіше промовив:

– Ідіть же до роботи… нема чого…

– Зробіть виплату! – гукнув хтось із валки.

– Яку виплату? – ніби не розуміючи, подивився Ґудзик у той бік, де зачувся голос.

– Не знаєте? – тихо й серйозно обізвався Андрон, що підійшов ближче.

– Не знаю.

– Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз ті гроші, що ми заробили у вас. О!.. Давайте зараз… Ось так виймайте з кишені та й давайте…

Ґудзик мовчки подивився на нього злим і похмурим поглядом.

– Чого дивитесь так, наче поцілувати мене хочете? Хочете, щоб пішла машина, – робіть виплату… Хочете, щоб стояла… то не давайте…

– Та нема в мене зараз грошей…

– А ви пошукайте…

– Та бреше він! У кишені… – закричав Карпо, але Андрон озирнувся до нього, зробив рукою, щоб мовчав, і знов повернувся до Ґудзика.

– Немає, кажете?

– Нема… в суботу…

– Ну, то прощавайте… Гайда додому!.. Пошукайте краще!

Ґудзик тільки стиснув плечима й пильно подивився на похмурі, рішучі лиця робітників, що почали вже рухатись і відходити.

– Почекайте! – бовкнув він.

Андрон зараз же зупинився.

– Я даю тепер половину, а в суботу…

– Слухайте, пане окономе, – перебив його сердито Андрон, – коли хочете говорити, то говоріть діло, а не крутіть! Не думайте, що ми такі вже дурні, як ви собі справді гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на щó, що зараз знайду у вас в два рази стільки, скільки нам треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, які ви гроші даєте нам на проценти? Наші ж, наші! Ті самі гроші, що ми заробляємо у вас. Годі!.. Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас… Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!

Невеличкі запорошені очі Андрона гнівно засвітилися, і голос мов подужчав і задзвенів.

– Ей, Андроне, гляди! За такі слова знаєш що буває? – з погрозою буркнув Ґудзик, але Андрона наче ще більше підогріло це.

– Щó буде? Щó? У тюрму посадять? Військо покличеш? Чорт вас бери! Кличте, бийте!.. Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п’ятака соромить на все село, живе з нашої праці. Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п’ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили! А потім давай по 80 копійок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів… А ми вже порозумнішали…

– По 80? – скрикнув Ґудзик.

– По 80, по 80!

– Та ти не здурів часом?

– Дурій сам!.. А ми вже були дурні, що ми робили по 30 копійок у день, та ще й позичали у тебе свої гроші…

– Та які гроші? – перебив Ґудзик. – Які гроші? Чого ви до мене чіпляєтесь? Чим я винен, що пан не дає грошей вам? Що я, свої даватиму вам?

– Брехня! Пан давав, та ти ховав тільки. Знаємо!.. Та яке нам діло до пана? Ви всі одні чорти! Ти наймав нас, ти й давай! Даєш?

– Ні!

– Ні?!

– Ні!

– Хлопці! Додому! Всі додому! – палко закричав Андрон до всіх. – Хто зостанеться, тому сам розіб’ю пику. Хай шукає собі…

– Чекайте! – знов бовкнув Ґудзик, але Андрон уже не зупинився. Махнувши тільки рукою, повернувся і крикнув:

– Нема чого чекати!

– Чекайте, я… Дам по 60!

– По 80!

Зачувши «60», деякі почали зупинятись і нерішуче м’ятись. Але Андрон, Карпо і ще дехто зараз же накинулись на тих і рушили таки.

– Глядіть! – закричав раптом Ґудзик. – Це вам так не минеться!.. Начальство про це сьогодня ж узнає!

– Плювать хотіли ми й на тебе, й на твоє начальство! Що, ти нас можеш примусить, щоб ми у тебе робили? Га? – зразу ж озирнувся і навіть ступив до нього декілька кроків Андрон. – Можеш? Ого!.. Побачимо!

– Побачите!

– Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо! Хлопці!.. Беріть паса!.. Таскайте додому!.. Хай кличе своє начальство… Даси наші гроші, та по 80 у день, тоді вернемо! Беріть паса!

Ґудзик перелякано здригнувся й хотів щось сказати, але тільки розкрив рота й мовчки смішно якось став дивитись, як декілька хлопців в один мент згорнули пас, з реготом понесли його кудись і сховали у валці.

І це всіх ще більш ніби підпалило. Піднявся галас, крики, замахали руками, загомоніли, забалакали навіть ті, хто перше ховалися за других, кожний хотів вилить те, що накипіло за день. Ґудзик пригнічений ходив від паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши гидку лайку або сміх, одходив і з жахом дивився, як усі до одного збирали свитки, торби і всі свої манатки. Йому не вірилось, що вони справді заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з машиністом; йому не вірилось, що машина стане і він не встигне на післязавтра доставить на двірець уже продану пшеницю. Йому не хотілось вірити, що вони повстали проти нього й уже більше не послухають його.

А робітники вже рушали від машини, дівчата навіть і пісні затягли. І ніякої надії не лишалося Ґудзикові. Лиця були поважні, з твердим і рішучим виразом, в очах просвічувала ненависть до нього.

– Андроне! – гукнув Ґудзик.

Всі раптом зупинились, і з купи вийшов Андрон.

– Я дам зараз усім виплату! – похмуро й безсильно кинув Ґудзик і став виймать із бокової кишені якусь невеличку книжечку.

– І по 80?

– І по 80.

Всі весело зупинились і почали вертатись. Почалася виплата.

Коли через якийсь час до машини, засапавшись, прибігла «модиска» зі своїм батьком і якийсь іще синенький ляшок, Ґудзик, сидячи на лантухах, уже долічував останнім робітникам гроші. Ніс йому рознесло, одне око заплило й обвелося синьою смугою, на губах іще лишилася суха, запекла кров.

Машина вже ревла, гуділа, вкривала порохом усе навкруги й ніби акомпаніювала гучній пісні дівчат.

Скінчивши виплату, Ґудзик, «модиска», її батько і синенький ляшок почали радитись…

1902

АНТРЕПРЕНЕР ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ

І

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як трусоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою – то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в гостініцу «Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепренера української трупи, зійдуся з ним і… якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квіти, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцевими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі, – одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік неабиякий і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов у гостініцу «Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепренера.

А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

– А що, чи далеко ще до N? – наважився я натякнути дядькові.

Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.

– До N… Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з… десять… А, може, й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…

Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середній між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.

– Ну… а як N – хороший город?

– N?

Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.

– Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знає… Город, як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите сами!

«Хм… Трохи невиразно», – подумав я.

– Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?

– Театр?

Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі злегка помахуючи поскубаним хвостом.

– О! – здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього. – Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.

– Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…

– І про Гаркуна-Задунайського не чули?

– А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

– Ні… так собі…

Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нарешті, до кобильчини.

Години через півтори ми в’їжджали в бажаний N.

– А це вже й N, – привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. – Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній… Сильно строгі батюшка, – як побачать…

На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.

– Так оце N! – думав я й повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».

Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очі і собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Плац був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць із чимсь червоним на дверях, зі стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі – якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесь любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».

Що й там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать, і вже аж дядько вивів мене з непевности.

– Та то кислиці! – повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».

– Кислиці?

– Ну да! Бо єврей, знаєте… От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано… Кислиці… Ну да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз у раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!

Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.

– Що таке? – спитався я.

– Та вам же до «Малоросії»? – зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана.

Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых “Малоросія”». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» – невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».

Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих ріжних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою й сягав коліном у спину п’ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря… Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:

– Ану, ви! Гей… Розляглись… Уставай!

Єврейчики тільки похрапували.

– Е-е-е… – ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він. – Що я довго з вами тут буду… Уставай! – і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір’ях на чорному волоссі й здивовано подивилась на нас маленькими, чорненькими оченятками.

– Ну? – прикрикнув дядько. – Чого вилупив очі? Вставай!

– Вус? – хрипнула голова й викашлялась. – Што такоє?

– У вас номера єсть? – вмішався я.

Голова подивилась на мене, і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя й зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

– Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуйн! Ну! Гіхер!

Щось заворушилось, і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з’явилась невеличка голова, з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

– Ну, гіхер!.. Покаж їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер… Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед… Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер… Вот он вам січас поведьот в номер… Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова… Ви будете довольни… Гіхер, Лейзер…

Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи, роздивлялись тим часом на нього. Це був маленький єврейчик у брудній, аж рябій від блох, сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.

– Вот їм номер… покажи їм самий луччий номер… Гіхер!

Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті двері одчинились, Лейзер увійшов туди, і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з’явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і… такі гострі, вщіпливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути.

Мій дядько тільки промовив:

– Ну-ну!

Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хіміка, що проаналізував би те повітря. Я зі свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там цибуля, і часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстановка?.. Праворуч – залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки й численного потомства її, просто – покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декілька напівцілих стільців; лампа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими єврейськими обличчями. На вікнах – руді подрані завіски.

– І скільки за цей… за цей номер? – повернувсь я до Лейзера.

– Один руб.

– Не менше?

– Хе! – усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. – Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студєнти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой-нібудь сєбє сарай…

– А Гаркун-Задунайський тут у вас?

– Гарку-у-н? – перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. – Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

– Нєт… так… А что такоє?

– Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую квартіру… Ет! Ето такой человєк! – умить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.

– Гаркун, он такой человєк, – зараз же знов повернувся він до мене. – Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет – ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори – усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..

– Отакої! – подумав я й замовк. І більше про «антре-преньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

II

Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання у двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.

– Ввійдіть! – гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», – згадав я й заспокоївся.

Коли ж ні! У дверях з’явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького смирного єврейчика.

– Удівляєтєсь? – гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. – І, конєчно, поражаєтєсь?

Я таки справді і здивувався, і «поразився».

– Позвольте отрекомендоваться: Гаркун-Задунайскій, антре-преньор і режісьор руско-малоруской мєстной трупи. Очень пріятно!

Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам’ятаю вже що, пробурмотів і собі.

– Позволітє? – шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:

– Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!

Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» – думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

– Но… позвольтє… – опам’ятався я, нарешті. – Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?

– Я? – загорлав він знову й зареготався так, як, мабуть, ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам’ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зітхнувши, сумно додав:

– N… знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е… е… слишен сєйчас же… Д-да?

Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все-таки мало з’ясована.

– Так! – одповів я. – Но… как же всьо-такі… только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю…

– О, ето пустякі! – заспокоїв він мене. – Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера… Я к вашім услугам і душой, і тєлом… і… і всєм тєлом своїм.

І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.

– Ну-с! – умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. – Как же думаєтє здєсь устроїться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?

Я з цим згодився.

– Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по-своєму!..

Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов’язків, яку не кожний витримати може.

– Ви візьміть хоч би таке, – говорив він із запалом. – Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!

Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.

– А через що? – вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. – Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!

Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:

– Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-ль-йо-ни! Щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мєня нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо.) Сцена – це абсолютно все. Гроші…

Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.