Щось більше за нас

– Знаєте що! – скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю. – Вступайте до мене… до нас у товариство! Га?

Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.

– Будемо грать, служить е… е… іскуству… е… е…

– Дуже дякую, – пробурмотів я, – але я якраз тепер маю роботу, я повинен…

– Ет! Плюньте ви на неї, – перебив він мене. – Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е…. б’ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!

Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.

– І, главноє, дивіться. – Він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. – Ви тільки будете грать! Тільки! Це – раз!

Він загнув мізинець і подивився на нього.

– Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це – два.

Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.

– О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така! – гірко всміхнувся він. – Що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте як це все… тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!

Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.

– Грали ми в одному городі, – задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. – Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку – первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже е… е… абсолютно око на це…«мєткоє». Подививсь, обдививсь, – раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі… Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це – не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво.) Що ж ви думаєте? Трупа вся… недовольна! Розумієте: не-до-вольна! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е… е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз усе-таки… зате ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!

Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивилися кудись під стілець, чумарка розхристалась, і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцева сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й одноманітно благав:

– Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!***

*** Мамо, я хочу їсти. Мамо, я хочу булку. – Ред.

– Тяжке… положеніє артиста, – не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знову Гаркун. – Він – мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до нього в душу, загляньте!.. Там… одна мука… Абсолютно!

Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й натхненно додав:

– Але він і… святий! Він святий! Він не індиферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. У цій груді (він ударив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! – гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся. – З нас сміються всі. Це – наша доля… Індиферентизм – от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..

Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.

– Сьогодні ми граєм, – почав він знов і зупинився передо мною, – п’єса розиграна… Збор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!

– Невже? – здивувався я. – Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…

– Правда? – живо підхопив він. – А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, – сумно додав він.

– Як? Та в кожній же трупі…

– Єсть суфльор? – гірко перебив він мене. – Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній».) Не бійтеся, моя то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?

Признаюсь, я крім його вилуплених хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.

– Тепер пропадає все… І врем’я, і праця… і… сбор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!

Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!

– Ні! – вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті. – Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха-ха-ха, ха-ха!

Він саркастично зареготався сухим робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.

– Нотаріюсу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! – раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може, й ти такий, як нотаріюс»!

І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.

– Одказуєтесь? – похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун. – Не хочете?

– Ні, не те… – промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. – А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…

– Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші…

Він опустив свою руку й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.

– А роботу ви не можете оставить поки? – тихо кинув Гаркун, і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне. – Виручіть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два та й усе… Абсолютно… Нам тільки поза та жести… то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечорі ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б, може, і в роботі вашій помогли… Пожалуста…

– Ні… то робота не така… Ви не зможете, їй-богу, не знаю, що робити…

– Ну, я вас умоляю… Пожалуста!

Він навіть схопив мого ґуздика й почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.

– І недовго ж… часа три, чотири загубите…. А як не можна в роботі, то якось так… Їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви ж сами знаєте, яке життя актьора… – криво всміхнувся він і випустив ґудзика.

Я згодився.

– Ну, от! Ну, от і спасибі, – радісно заговорив він. – Часа три не більше… Репетиція… Тепер, котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…

– Тепер без чверти десять…

– Ага!.. Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…

Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що, може, хвилини на десять, п’ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина у хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.

– О, ні! – гордо всміхнувся він. – Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть у 6. Ні, це в мене поставлено не так… Перве – це дисципліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!

По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.

III

Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад – і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, не було.

– Чи не помилився я? – подумав я, але, перевіривши себе, мусив-таки признати, що це таки та вулиця.

– Дивно, – стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина, – неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і, оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то єврейчики йшли на плац «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.

– Теа-а-атр? – перепитав мене сіренький єврейчик. – Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?

Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.

– Что значить «на приставлєння пасматрєть»! – умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом’яний капелюшок із зеленою великою птицею.) Тібє спрашувають, де тєатр, так ти скажі. Что значить «пасматрєть!»… ви пайдіть прямо до єтому большое дєрево… Вот…

– Там будіть вивіска сапожнік… Так ви… – перебив її сіренький, але мусив замовкнути, бо євреєчка зараз же з презирством зупинила його:

– Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні не знають, как студова іті? Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідіте большоє дєрєво, так ви станьте… Там ви павідіте афіше… Так ви зайдьоте у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр…

– Толькі там тіпер нічего нє-єт… – знов умішався сіренький, але знов зупинився.

– Что значить «нічево нєт»? Какоє тібє дєло! Їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє не спрашувають, куда ти ідьош… Так ви ідіте прямо і больше нічево?.. До свіданія! – кінчила і пішла.

Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.

Я подякував і пішов. Найшов «большоє дєрево», вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:

«19 – Город N. С дозволения начальства – 02 г.

Сего N… месяца N… числа в здании театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управленим режисера и антрепренера В.А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:

I.

Люте серце,

або ж

Чотири смерті разом.

Драма на 4 дії Сьогобережного.

II.

Она одна.

Водевиль в 1 д. соч. Мансфельда.

Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8 ½ ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В.А. Гаркун-Задунайский».

Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й… опинився в кінці саду.

– Ну, а де ж усе-таки театр? – запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.

– О! А я вас шукаю! – вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.

– Що це, «обозрєвалі окрєстності»?

– Еге ж, – одмовив я, – шукав театру, та щось не найшов.

– Театр? – здивовано скрикнув Гаркун. – Та ви ж коло нього стоїте. Оце ж театр!

От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна повітка й були театром.

– Так оце він?

– А ви ж гадали де?.. Трохи не… той… не ізящний… – повів він навколо театрально рукою. – Ну, та не в формі діло… Форма, по-моєму, абсолютно – ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? – вмить хитро подивився він на мене. – Скільки, по-вашому, ану?

– Не знаю, – промовив я, – треба всередині подивитись.

– Добре! Гайда всередину!

Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чортзна-що з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзна-що спереду старим, полатаним брезентом, – і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й різниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядків з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак – перед сценою, було щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То – місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:

– Рублів з… 70?

– Ха-ха-ха! – зареготався Гаркун. – От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців не хочете? Га?

Я не посмів не повірити йому, але ж… щось не вірилось. Він це запримітив.

– Не вірите? – скрикнув він. – Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами… Я в один свій бенефіс узяв тут 227 р. 36 к!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають… Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже… не вчить, – додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та…

– Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? – здивовано підняв він плечі догори. – Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски славні… Невеликі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство… е… е… як би вам сказать, е… е… затишку, чи що?.. Миленькі куліски… От побачите!

– Так… – промовив я. – А де ж ваші артисти… Здається, уже… – подивився я на годинника, – трохи більше як 12. Вже чверть на першу.

– Невже? – здивувався він. – Хм… Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..

Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.

– Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-у-у!.. Абсолютно дивно!

Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене у своє минуле велике й славне…

Так минав час.

– А ваших усе-таки нема, – похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. – Уже хутко й перша…

– Та ну? Це щось не… той… непевне! – скрикнув він і схопився з місця. – Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу. Тут недалеко… Десять минут…

Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидів самотою. У загоні було тихо й вогкувато от холодку, що раз у раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці й іноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.

Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:

Чай пила я, булки єла,Позабила, з ким сідєла,Чай пила я з сухарями,Домой пойшла з фонарями…– Уххх-а-уха-ха!

Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові – бриль, у другого на короткій і круглій – картуз.

Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.

– Давай, брат, закурить! – повернувся високий до короткого. – Щоб, значиться, дома не журились.

– Закурить, так закурить…

Очевидячки їм обом було ніяково, й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.

– У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!

Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки, й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.

«Чи не Гонта це з Залізняком?» – подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний – то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

– Скажітє, пожалуйста! Пхі! – дзвенів жіночий. – Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!

– Нє удівітєльно, а нужно являться вовремя. Я тєбє єщо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…

– Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажітє пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар… Ізвольте відєть, мода какая!

– Не мода, а…

– Ах, замолчі ти раді Создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

– Акуратність началі заводіть! – саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Гонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

– Ви знакомі? – похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.

Я встав, і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродії, як я гадав, високий – Гонта, а короткий – Залізняк.

– Ну, а Петренків і досі нема? – ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. – І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… – повернувся він сухо до Гонти й Залізняка. – Сказано в 12, а приходите в час… Це…

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

– Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!

– Багато ви понімаєте! – одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.

– На сцену! – скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тину. Було щось мені невідоме.

– А що? – зараз же звернувся до мене Гаркун. – Гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це – ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е… е… лужайка такая. А там – он… Перспектива удачно вийшла!.. Куліси, знаєте, це – із е… е… факторів… е… е… артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були і дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки непогано. На рамах, заввишки в чоловіка, нап’ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого – ліс. Ліс був зроблений так: посередині рами рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це – стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то – гілля; по гіллях начеплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рами приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

– А, наконец-то! – почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. У той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі й сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими, очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали набік.

– А за вами, господа, може, карету посилать? – кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.

Петренки, не розуміючи, подивились на нього.

– Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите….

– Та раз у раз же ми так збираємся! – промовив Петренко, дивуючись.

– Молчать, – умить чогось скипів Гаркун. – Я – режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! – звернувся він до мене і ткнув пальцем у першу дію драми «Люте серце, або ж Чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами.

– Ну, от! Ну, от! – кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. – Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи…

– Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?

– Пожалуста, не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд грозний…

Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.

– Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви… – злегка штовхнув Гаркун Петренкову, – положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться… Смійтесь до нього… Більше… Ну? Далі…

Тут увійшли ще дві панії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.

– Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? – причепився він до Гонтиного приятеля. – Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!