Щось більше за нас

– Панич!

– Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь… Так он як… Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я… прямо…

Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:

– Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!

– Добре, добре! – схопилась і опам’яталась Галя. – Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи, може, вам треба… Вас, здається, чекають товариші?

Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:

– Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала»! Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?

Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю-українку.

– Ну, розкажи, як це було?

– Ет! – махнула вона рукою. – Навіщо?

– А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула, – засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.

– І ви не перемінились, тільки кращі зробились, – промовила вона.

– Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? – запитав він тихо і всміхнувся.

Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:

– Для когось дорога, а для вас ні!

– Знов так говориш, як тоді?

– А ви знов будете так говорити, як і тоді? – всміхнулась Галя.

– Е, ні, – засміявся Вася. – Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?

– Нехай так!

– І ти мені все-все розкажеш? Так?

– Хіба ви не знаєте?

– Вперед лікар?

– Лікар.

– Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?

– Так.

– Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?

– Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!

– Та бо само нагадується!

– А ви киньте! Краще думайте об чімсь… Ух, зацілую! – палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.

[1901?]

КРАСА І СИЛА

І

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком для арештантів, тихо коло крамниць на базарі, – скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається єврей на біді; пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається, – і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, – клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, – злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі – такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка – Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто – таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер, – ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдó-о-о-хо!.. Явдохó-о-о-о!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.

– Драстуй, Ільку! – вмить почув він коло себе.

Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

– Тю! Злякала, – промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

– Не пізнав? – підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. – Давно бачились: як у горосі, так і досі!

– Аж здригнувся, – позіхаючи промовив Ілько.

– Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неї.

– Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я – Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..

– Слухай, – підвівшись, поважно промовив Ілько, – ти, їй-богу, здуріла.

– Ха-ха-ха-ха!..

– Може, випила?

– Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, – на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щік, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, коли дивишся, здавалось, наче лилося тихе м’яке, ласкаве світло.

– Та-а-к… – протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі.

– Га? – мов прокинулась Мотря. – Що ти кажеш?

– Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! – перебив себе Ілько.

– Хіба гарна? – підхопила Мотря. – Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..

– Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!

– Ну да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! – розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. – Це так ухопив рукою!

– Ого! – засміявся Ілько. – Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

– Ет! Одчепись! – одіпхнула вона його руку й закрилась.

– Та за віщо ж то? – роблено позіхнув Ілько. – Може, і йому руку одпихала? За це стóїть!

– Стóїть? – піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. – Стóїть, говориш?

– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

– Не задавайся? – дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.

– Атож! Зв’язалась і мовчи!

– Мовчи?

– А мовчи, бо й не те ще буде!

– Буде!

– Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

– Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

– А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?

– За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі – одно слово, якби був твоєї краси! А все-таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

– Ні, чого ж, на здоров’я…

– Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? – знову змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь. Їй-богу! А то він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

– Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?

– Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то – сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

– Нічого не говорить.

– Як «нічого»! Щось же та говорить?

– Нічого, мовчить усе.

– О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

– Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

– За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. – Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

– Правда, гидка я? Як сàма послідня?.. Ото! Нехай!..

– Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.

– Бо я не хочу!

– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

– Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. – То вже чорта пухлого!

– Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

– Ну, то побачили б! – кинула вона.

– А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

– То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, – він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! – і, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

– Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.

– Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрія? Ой, Господи!

– Тобто не подужаю? – всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?

– Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

– Я? – знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. – Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

– Та тільки й того, що гарний та здоровий!

– А мало хіба?

– Та… – і не договорила.

– А мало хіба? Га? – нахиляючись до неї і стиха обіймаючи, прошепотів Ілько.

– Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

– Правда ж, доволі? Правда, не мало? – пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

– Доволі? – скинула вона очима на нього. – Доволі? Ой, ні-ні!..

– А що ж тобі?

– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так – побачать…

– Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?

– Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…

– Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так – і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився і дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка, – подумалось йому, – поки не дивишся на неї – липне; сам почнеш липнуть – одлипа».

– Та й чудні ви, баби! – усміхаючись, вимовив він.

– Чого так? – трохи здивувавшись, спитала Мотря.

– Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата – собакою зробишся…

– Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, – тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

– А справді: слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.

– Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.

– Та то… вже.

– Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.

– Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?

– Так не оженився б?

– Та навіщо тобі знать?

– Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

– Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

– Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря й задумалась.

Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.

– Тільки ти не думай, що я набиваюсь абощо! – стрепенувшись, засміялась Мотря. – Може, не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, – перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.

– Їй-богу, Андрій! – зблідла Мотря і нервово усміхнулась. – О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..

Ой, не ходи, козаче, до мене,Буде слава на тебе й на мене… –

взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.

– Я ж казала, що Андрій, – прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.

– А! І Андрій сюди! – наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього:

– А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

– Драстуй, Ільку! – перебив її Андрій. – Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…

І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

– А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! – схаменувся сторопілий Ілько. – Уб’єш же! Годі! – і потягнув за руку.

– Ільку! Не в своє діло не мішайсь! – прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. – Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, встала Мотря й жадно впилася очима в Ілька.

– Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.

– Не твоє діло!

– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. – Вб’єш – сам одвічать будеш…

Мотря вмить зареготалась.

– Заступивсь, заступивсь! – і, схопившись, підбігла до Ілька. – Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» – каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, нà!

– Ну, ти… – одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, – бо як дам…

– Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, – і піду до нього, й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.

Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.

– Та хто його зна…

– Гайда вдвох!

– Чого?

– Поможеш мені.

– Та у тебе ж Остап є.

– Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

– Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.

– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

– Та я розумію, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько. – Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

– А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?

– Ну…

– От тó то ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!

– Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

– Ну, як-таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…

– Ну да, зрадіє… А як його з ним балакать?

– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!

– Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.

– Ну, от ще!

Змовкли.

– Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.

– Та звісно чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

– Ну?

– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.

– А він?

– «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» – «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного – а я з бідного не деру»…

– Бо чорт ма чого драть! – хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.

– Ну да! – зареготався Ілько, – на чортà мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

– Хоча бідного все-таки жаль…

– Та ну да, жаль! – підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія. – Звісно, бідний щó? Зараз заплаче…

– Ну, а батько ж що?

– Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?

– А він що?

– Плюнув та й пішов додому.

– Ну да, – почав Андрій, – то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

– Ну, що там! Ударю раз, два…

– Ого! Добре раз, два, – засміявся Андрій, – а як тому ковбасникові щелепи звернув?

– А чого ліз? – зареготався Ілько. – Я йому…

– Бач, якби ти робив так, як я, – перебив Андрій, – не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…

– Ну да, – муркнув Ілько.

– А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

– То коло Хаїмовського?

– Еге ж.

– Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.

– Та то все одно, а вбили б.

– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько. – Якби не підскочив ти – убили б!

– А як хлопцями ще били, – підхопив Андрій, – то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся. Та й у школі…

– А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було, – оживився Ілько. – Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

– Хм!.. – гірко всміхнувся Андрій. – То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..

– Та чудний ти, їй-богу, Андрію! – винувато глянув Ілько. – Хіба ж я не хочу?

– Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

– То тільки, говориш, підговорити у пивну?

– Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою!

– Та я піду… А десятка ж буде?

– Як удачна робота буде, то й дві дам!

– Ну?!

– Їй-богу! Так обіцяєш?

– Обіцяю.

– Їй-богу?

– Їй-богу.

– Ну, гляди ж! – устав Андрій.

– О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… – встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

– Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

– Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

– Ну, гляди! Прощай!

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», – виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Маркá Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

– Болить і досі? – тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.