Щось більше за нас

– Дуже болить? – ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, – це все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

– От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…

І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…», заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

– Андрію! – тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

– Засилай старостів, – ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

– Як? Що? – не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. – Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!

– Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.

– Ні, здається, не бреше… Правда?

– Правда, Андрію! – всміхнулася Мотря. – Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

– І Ілька кинеш? – здержуючись і трохи тихіше запитав він.

Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

– Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

– Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

– Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!

– Знаєш що, Андрію, – ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, – я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

– Ага! – з злістю муркнув Андрій. – Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! – зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.

– Підожди! – зблідла Мотря. – Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

– Так скажеш все одно. Прощай!..

– Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…

– Бо не любила!

– Як не любила? А як же? – здивувалась Мотря.

– Так прямо…

– І дитина тільки так? – глухо, нахмурившись, запитала вона.

– І дитина…

– І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?

Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

– І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!..

– А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається… Прощай! – зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.

– А в четвер прибіжиш! – навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

– Не діждеш, гадино!

– Ой, прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

– Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! – почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.

Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:

А я слави тої не боюся,З ким люблюся – не наговорюся.II

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, – і легкий кольор флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

– Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

– Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

– Знаєм ваш сахар! – бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.

– Ах, какиї ви стали скупиї! – докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстопикій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку. – Самая петербурзькая матерія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!

– Дам трийцять п’ять! – підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

– Менше, как шезьдесят, накажі мінє Господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тілько трийцять п’ять… Здачі? Суре, ґіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знакомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.

А ще тихше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінській.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, цей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

– Що за бички, синій ніс?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей»…

– Дядьку! Земляк з буряковим нюхачем! Що за бички дам?

– Зашмаруй наперед ряботиння, – одмовляє синій ніс, – а тоді й питайся про бичків: полякаються! – І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим одбере у його спроможність ходити, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело іржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, де-не-де зі смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:

– Драстуйте! Боже поможи!

– Спасибі! – озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

– А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

– Три красні.

– …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…

– А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:

– Двадцять сім дають.

– Та, мабуть, невеличких?

– Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

– Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?

– Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

– Та й беріть!

– Та й візьму!

– Та й держіть!

– Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

– А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

– Держу.

– А поснідали добре?

– До обіду не далеко.

– Ну, то… зверху додам два.

– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

– Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:

– Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!

– Ні, – хова руку хазяїн, – як не три, то й не тратьте, куме, сили.

– То так таки й три?

– Та так.

– Ну, а так, щоб продать?

– Щоб продать? – замислюється хазяїн. – Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім – і беріть. Хай уже…

– А як по-божому?

– Та що ви, дядьку, торгуєтесь? – вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: біжить – дрижить, упаде – лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

– Ну двадцять шість… Держіть руку!

– Двадцять вісім!

– Двадцять шість!

– Двадцять вісім!

– Ще й цибулю на хвіст, – додає бриль.

– Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму– держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

– Та давай, Данило, – радить бриль, – бо вороненька вже стелеться.

– Ще б полтиника… – чухається Данило.

– Е-е… – докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців. – Ще мало вам… Беріть!

– Ну, хай іде… Давайте… Хай вам Бог помага, а конячинка, їй-богу, добра, – перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. – Якби не така скрута… Ех!

– Прощавайте!

– Щасливо.

– Но!

І, скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:

– Не продажня.

Тільки ж умішається де єврей або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.

На воловій, біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.

– Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, – заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. – Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявсь.

– Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» – «Буду, каже».

– Ти ось що, – почав Андрій, – біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, – він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.

– Робота буде, хе-хе-хе?

– А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

– Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

– Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

– Ну да, бо, звісно…

– Та не перебивай! Не тямиш – і мовчи!

Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.

– До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

– Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.

– Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

– Ага, бачу!

– Бачиш же?

– Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

– Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.

– Ну да, розуміється…

– А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

– Хе-хе-хе!! Ну да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

– Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! – всміхнувся Андрій. – Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

– Ага.

– І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…

– Ну да, так… Ми з економії… Aгa-a-a! – прояснів вмить Гришка й зареготався.

– Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.

«Нема Ілька, обманув, – майнула в Андрія думка. – Дурень… А! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?.. То ж то хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…

«От якби застать, тихенько підійти й накрить… А може, вона пішла до церкви?.. Ну да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев’яносто один… карбованців із сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Ну да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну да – неділя… хм…»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний «земляк».

– Бий, бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!

Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:

– Вона ж хоч вітер повезе?

– Ха! – стрибнув циган. – Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! – і стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.

– Ну й «лошадь»!

– Вогонь!

– Ти нею ладан вози!

– Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

– Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! – незважаючи на регіт, підбіг циган до купки.

– А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..

Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:

– Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!

– Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

– І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

– Ні.

– Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.

– Та не хочу!

– Держи! Даю дев’ять! Бий!

– Бий, Данило, б-б-бий, – заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

– Та то, дядьку, не Данило.

– Ну, то… Іван…

– І не Іван.

– Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? – не б-б-бий…

– Не мішайте, дядьку! – одіпхнув його циган.

Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

– Держи руку! Держи! Дев’ять!

– Ні.

– Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?

– Ні.

– Но!

Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

– Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче.

– Та не виймайте, – сказав парубок, – я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

– Та не давайте, не візьму!

– Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…

– Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

– Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят… десять… На, бери! – махнувши рукою, скінчив циган.

– Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

– Тьху, чорт! – схаменувся Андрій. – Заслухався чортового цигана й, мабуть, проґавив діда… Ну да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, і той уже лежить…

Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

– Ну, пора! – рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

– Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.

– Та воно та-а-ак! – схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою ріденькою борідкою. – Коли ж… дорого.

– Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!

– Драстуйте, мужички! – привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

– Доброго здоров’я.

– Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї… Да-да… Скільки просять?

– Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!

– Ну да, оно… собственно… А дають?

– А даю дев’яносто два, – промовив чоловічок.

– Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. Аа-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп’ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

– Та, знаєте, – усміхнувся «мужичок», – не так любиш, як треба.

– Е, ні! – добродушно підхопив Андрій. – Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада – што нада, то нада! – а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?.. – і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

– Ну да, звісно, що охота…

– О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе!

– Авжеж, без охоти за роботу не берись, – згодився один із купи, зітхнувши.

– Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, – ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.

– Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

– Так берете дев’яносто два?

– Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

– Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

– Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

– О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. – Не сторгувались?

– Дорого! Волики б нічого, та…

– Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, – мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «люби ближнього, как самого сібє».

– По Євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

– Да, да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики – золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

– Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.

– Пили добре?

– Добре, пане.

– Підкинь же сінця… Ну, що, – повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене Бог, купил би… Только што ж? – не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? – за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

– Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розглядаючи воли, промовив Тарас.

– Ха-ха-ха! А бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав – Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!

А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив: