Щось більше за нас

– Це ж як? – засміявся Вася.

– Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…

«От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:

– А хіба це погано?

– Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

– Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.

– Я заміж ніколи не піду.

– Як так?

– А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

– Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…

– І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

– А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

– А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…

– І до мене? – прошепотів Вася.

Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.

– Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.

– Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.

– Сьогодні? Зараз?

– Зараз…

– І не побоялась?

– Чого?

– Батька, людей?

– Пхи!

– А сором? А… що ж потім?

– Клопоти. Зате поживу!

І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

– Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…

Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.

– Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.

Галя мовчала.

– Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

– Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

– Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи! І ти була б такою?..

Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:

– Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа… А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого… А гроші?.. Тьфу та й годі… Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод… І ти б хотіла цього?

Галя мовчала.

– Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання… І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я як-небудь… коли… так… розпалюсь – словом, забудусь, ти здержуй мене…

– Чудні ви, паничу, – зітхнула Галя і встала.

– Куди ж ти? Постій, ще рано…

– Ні, час додому, спати вже хочеться, – з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:

– Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так… Дивись: місяць, зорі… скрізь так гарно… Сам Бог тепер дивиться на нас…

– Чудні ви… – всміхнулась Галя і, потихеньку відвівши від стану його руку, промовила:

– Ну, час уже… Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають… Прощайте!

– Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе…

Поцілувались, пригорнулись, Галя знов усміхнулась, і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.

«Ні-ні! Так не можна, так не можна! – думав Вася, піднімаючись на гору. – Тут не те, не те… Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив… Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде… Але й допустити до… лікаря теж не можна… От, Господи! Не можу ж я сам женитися на ній… Чому ж не можу? Не можу, не можу… Мати… Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю… Ну, так, люблю… Але женитися… Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні… на простих дівчатах… Тільки треба бути чесним і твердим… Головне, твердим… Як братися за такі ідеї, так і робити так… Треба твердим бути, от що!»

Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.

З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…

І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

– Як тебе звать? Га?

Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.

Дітки мовчали.

– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?

– Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.

– А хто ж ви такі? Турки? Руські?

– Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

– А хто ж ви?

– Ми граблівці.

– Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?

– Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..

– Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?

– У лавушників! – засміявся вже хлопчик, причому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.

– Що там? – зацікавився Вася.

Дітки розступились, і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні – й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав:

– А хто ж тут у вас – лавушником?

– А я! – одвітив, сміючись, сміливіший хлопчик.

– Ану, відваж мені півхунта сахару! – показав Вася головою на клуночки і, подивившись на посадженого на руки хлопчика, спустив його помаленьку на землю. Хлопчик, усе так само дивлячись, заховався за дівчинку, що посміхалася на Васю. Лавушник засоромився й нахилив голову.

– Ну, чого ж ти? Ось на тобі навіть гроші за сахар! Оце вам усім! Ну, відваж же півхунта! Я ж купую в тебе!

Лавушник несміливо взяв двадцять копійок, заховав у кишеню і, сміючись, подав Васі один, самий великий клунок. Вася посміхаючись узяв, розгорнув трохи і хотів подивиться всередину клуночка, як умить клуночок розгорнувся. Пил висипався, і в руках Васі зосталась тільки бумажка.

– Розси-и-палось… – дивлячись на бумажку, засміявся Вася й хотів кинути, але зараз же, щось побачивши на ній, швидко розгорнув на руці, прочитав і зблід. Бумажка була з його книжечок.

– Де ви взяли цю бумажку? – ласкаво спитав він лавушника.

– А мені татко дали, щоб ми грались! У їх ще є ціла книжка! Вони половину дали мені, а половину дядькові Остапові на цигарки. І в дядька Остапа є така одна. Він уже половину ту скурив, а ще ціла є… Ще на тиждень хопить! – весело додав хлопчик.

– Хм… Ага, ну, добре! Ну, йдіть, дітки! – промовив Вася, і дітки, підскакуючи, радіючи, побігли до батька й до дядька Остапа показувати гроші, котрі їм дав кумедний дядько.

А кумедний дядько, зім’явши бумажку в руці, йшов і думав:

«Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю… стараюсь освіту дати, помогти, а вони… На цигарки! Дядько Остап… Ех! Та хіба вони можуть розуміти! Ой, сором же який!.. Ні-ні, не треба на це вважати! Це, може, один так… Треба це взнати… Он щось біліє на вікні… Чимсь вікно затулене… Може, теж книжкою…»

Розбите вікно якраз було затулене книжкою, і Васі зробилось так соромно, так гірко, що він хотів зараз же бігти додому, але згадавши, чого він ішов, пішов далі. І вже його тепер не радували ні півні, ні купки жінок, уже він не жалів спугнути горобців, не підходив до діток, тепер йому було якось соромно і дуже-дуже ніяково за себе, за свої вчинки. А вдумавшись пильно, чого йшов до Галі, він навіть злякався.

– Господи! Як же тепер бути? – подумав він і навіть запинився на хвилину серед улиці. – Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим і йти своєю дорогою… Це нічого, це зо всіма так буває… Вони ще зрозуміють мене… Та це ще нічого не означає… Це вікно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно… Ні, треба розвідати певно… Певно, певно… Ну, а з Галею? Ні-ні, це все одно… Що задумав, то й роби!

Але сором не проходив, думки йшли далі й малювали йому самі похмурі, погані картини його будущого становища. А ідеї його! Які вони зробились чогось маленькі й навіть…

– Ні-ні! Це нічого не означа! – схоплювався він. – Це ще не кінець! Треба тільки волі, волі!

І знов сором, думки, і знов схоплювання. На призьбі Галіної хати сидів її батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в піджаці того особливого крою, на котрий українець переробить кожну одежину, яка б вона європейська не була, в вузеньких штанах, у брилі й босоніж. Біля нього з черепочків будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як дві краплі води, в сорочці, задрипаній по саму шию.

– Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! – добродушно вимовив Панас, обдивляючи зі всіх боків Васю з його наближенням.

– Як черкес? – здивувався Вася і поздоровкався з Панасом. Панас поторсав його руку, трошки посунувся й одвітив:

– Аякже, це ж черкеська одежина, і шапка й чумерка така…

– О, Господи! – метнулось у Васі з приступом сорому, але він посміхнувся і промовив:

– Та надокучило все одно! Ну, і… той… одягся! А ви ж як поживаєте, Панасе Трохимовичу? – поспішив він перемінити тему.

– Е, як поживаю, – засміявся Панас. – От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матері у нього нема, так батько за няньку. Он який! – потягнувши за сорочку хлопця, радісно засміявся він.

– Ой, татку! Хатки повалили. От ще!

– О, бачте: сердиться вже! А не сердься на татка!

– Ой, татку! Ну, їй-богу…

– Ну-ну, не буду. Ач, сердитий!

– А Галі, мабуть, нема дома? – спитав Вася.

– Галя? Вона у сусідів. Сину, бігай до Макаренків, поклич Галю, скажи, що панич прийшли. Та хутко, ногами мені біжи! Ну!

Хлопчик піднявся, кинув останній погляд на черепочки й побіг, піднімаючи сорочкою й ногами стовбики пилу.

– Люблю сучих дітей, – з тихою, ласкавою посмішкою повернувся Панас до Васі. – Люблю, що говорить! Ну, та й роблять же вони зате зі мною, що хотять. Коверзують. Он хоч би Марійка! Захотіла – пішла, тепер ця Галина теж. Коло самого батька до паничів залицяється, хе-хе-хе-хе!

І Панас засміявся предобродушним сміхом, поглядаючи на Васю, котрий при цих нежданих словах страшенно змішався, почервонів і не знав, що йому казати. А Панас говорив собі далі, мов не примічаючи нічого:

– Так-таки коло мого носа цілується з ним. А я мовчи. Мовчи, бо сердиться. Хе-хе-хе-хе!

«Чи не навмисне це він?» – подумав Вася і скоса подивився на Панаса, але той сміявся так просто, ясно, що ця думка зараз же щезла, й Васі захотілося, дуже захотілося сказати йому: «А панич цей за це назве її жінкою!» – але… чомусь не сказав, тільки нахилив голову й нахмурився. Панас, ще посміявшись, похитав головою, пробуркотів щось і теж задумався. Потім, піднявши голову, подивився на замисленого Васю і спитав:

– Що зажурились, Василю Семеничу? Що рано женились?

Вася підняв голову, посміхнувся і одвітив:

– Ні, так думаю, як то люди не хотять бачити свого добра! От хоч би наші граблівці! Ви ж знаєте, я давав їм книжки!

– Еге ж, еге ж, – хита головою Панас, ще не розуміючи, до чого йдеться.

– Та й не тільки книжки… Хіба тут одні книжки?

– Ну, так, ну, так…

– Я їм ладен усім помагати… А вони на цигарки порвали книжки, дітям на іграшки дали.

– Та що ви хочете – мужики, одно слово. Хіба він тямить що?

– Але ж тут для його користи! – гаряче вирвалося у Васі. – Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!

– Е, паничу, – усміхнувся Панас, – що то за слово «краще»? Хтозна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другому те…

– Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява…

– Е, паничу, не вірте, не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще у світі, ніхто не скаже, хто щасливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так-то… Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре, та завидують, та завидують. А по-моєму, всяк і щасливий, і нещасливий, і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил… аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що… Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше… Отак, Василю Семеничу, і з людьми! Того доля придушить, але й пожаліє, того ж і не душить, і не жаліє… От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то Бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна… От і ви. Хочете зробити краще… А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно, може, й краще з одного боку, а з другого й гірше… Он що! А краще всього жити, як живеться та Господь дає!

– Ні, Панасе Трохимовичу, – одвітив Вася, подумавши. – Це не так…

– А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! – засміявся Панас Трохимович і, побачивши Галю з хлопчиком, додав:

– Живи, як живеться! Так то… – і задумався.

– А, може, й так! – подумав Вася, і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.

– Чого ж ви сидите тут? – зачервонівшись і задихавшись, промовила Галя, підбігши. – Гайда в хату! Тату…

– Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може, Василь Семенич закусять!

– Ні, спасибі, я обідав, – піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе якось ніяково, але твердячи одну думку: «Треба бути твердим, треба бути твердим!»

Ввійшовши в хату, Галя хотіла виймати вареники, поставила вже навіть на стіл полумисок. Але Вася спинив її.

– Не треба, голубко, не треба! Їй-богу, мені зовсім не до їжі! (Господи, як бути?) Краще сядь коло мене! Ну, так! Скажи, ти дуже-дуже любиш мене? Скажи мені щиро-щиро, як перед самим Богом!

– Та що ви? – засміялась Галя.

– Ні, ти не смійся, скажи! Ну, любиш?

– Господи! Та я ж вам уже сто раз казала! Ну, люблю, люблю, люблю… Так?

– Так… Ну, так от що… А ти дуже любиш? – (Треба бути чесним, треба бути твердим.)

– Дуже, дуже, дуже…

– Ну, так от що: хочеш за мене заміж?

І Вася, ніяково посміхаючись, вижидаючи, став дивитися їй в лице, котре спершу зчервоніло, потім зблідло і, нарешті, засміялось і зробилося знов спокійним.

– Вигадайте ще що, – промовила вона.

– Та я тебе навсправжки питаю! Хочеш? – знов запитав Вася і почав з якимсь вижиданням слідкувати за Галею.

– Та ви таки справді? Не жартуєте? – зблідши, спитала тихо Галя і пильно подивилася на Васю, котрий то хмурився, то ніяково посміхався, то дивився їй в лице, замираючи від якогось жаху…

– Звісно, справді, – усміхнувся Вася, – що ж тут такого? Ну, що ж, підеш? Ну?

Галя мовчала і замислившись дивилася кудись через голову Васі. А Вася дивився на неї і ждав.

– Ні, – відмовила нарешті Галя тихо і наче спокійно, – це ваша химера!

– А ти мені скажи: підеш? – знов усміхнувся Вася і, почувши, що Галя побачила цей посміх, нахилив голову й почервонів.

– Ні, не піду, – одвітила Галя.

– Чого ж не підеш? Як? – начебто дуже здивувався і крикнув Вася, і навіть устав із лави, але, глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.

– Так не підеш? – тихо промовив він. – Чого ж не підеш?

– Хіба ви сами не знаєте? – спитала Галя.

– А не знаю.

– Хіба я вам пара?

І замовчали обоє.

– Одного я тільки не розумію, – почала Галя тихо і навіть весело, – навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?

– Думав.

– Ну, то й я ж думала… І видумали, ха-ха-ха-ха-ха-ха! – весело засміялась Галя. – Я думала і давно вже рішила…

Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» – думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови, швидко йшов селом.

– А я вас, паничу, шукаю! – вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.

– За яким ще ділом? – розсердився він. – Чого треба?

– Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.

– Гості? Паничі? З Києва?

– Та я не знаю. Вас покликати послали.

– Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село чи купатися, куди хочеш.

– Та мені не можна.

– Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.

І думаючи об однім, боячись тільки одного – щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима і, не знайшовши нічого більше, тяжко зітхнув і пішов у залу, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.

– О! Ось і він! – піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.

– А ми, брат, за тобою, – почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись. – Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!

– Це куди? – спитав Вася, не розуміючи.

– Прямісінько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут невесело.

– Ні, нічого, – криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:

– Ви вже давно приїхали?

– Ні, з годину, не більше! Так поїдеш?!

– Та що ти, Бог з тобою! – засміявся Вася. – Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!

– Ну, а що ж? Навіщо мінятися?

– Е, а наш Вася вміє! – засміялась Віра Андріївна.

– Як? – ввічливо нахилився до неї Петя.

– Мамо! – суворо перебив Вася. – Чи не можна обійтись без усяких коментаріїв?

– А! Закохався? – так буцім нічого не знаючи, засміявся Петя і моргнув Вірі Андріївні. – Ну, ми тебе, нехай коханка вибачає, відсіль витягнемо! Це вже як хочеш!

– Ні, я не поїду нікуди! – твердо одвітив Вася. – Я не можу тепер їхати!

– У нього тепер ідеї, він книжечки роздає, – знов умішалась Віра Андріївна.

– Мамо! – гримнув Вася, зчервонівши весь. – Я вас прошу, не зачіпайте об цім розмови! Як хочете, щоб я сидів тут, не зачіпайте цього! Я вже сказав вам свої погляди на це і годі! Хоч би тут саме пекло пішло проти мене, хоч би з цього ніколи нічого не вийшло, я не кину, от що! І нікуди звідсіль не поїду! А тепер гайда краще в столову, та нехай гості з дороги закусять, – додав він спокійніше, і всі мовчки повставали й пішли за ним.

– Нічого, ми його зламаємо, – шепнув Петя Вірі Андріївні. – Дайте часу!

– Будьте ласкаві, я вам буду дуже дякувати.

– Будьте спокійні! Тільки ви мені підсобляйте!

– О, з великою охотою!

І ламання почалось. Перш усього Петя попрохав «випити з дороги» і присилував Васю чокнутися з ним. Потім сказав тост у честь Віри Андріївни «твоей прекрасной і божественной матери» і попрохав чокнутися, потім за минуле випив і присилував до того ж і Васю, котрий, треба додати, і не дуже противився, навіть сам після четвертої чарки, крикнувши: «А, це все одно! Пропало! Все одно!» – почав пити та ще й усіх частувати.

І не вспіло сонце сісти за горою, як Вася був уже зламаний. У той же вечір його мертво-п’яного положили в шарабан, привезли на станцію, перенесли в вагон, і поїзд поніс Васю в Київ. А через місяць Петя, Вася, Саша і Ваня, з котрих перші два – юнкери, а останні студенти, гуляли по Крещатику і залицялись на панночок.

Пройшло два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декілька офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і поодинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» – і швидко пішов за шансонетками. Випередивши їх, він повернувся і пішов назад, пильно дивлячись в лице одній. Та скинула на нього очима, хотіла по звичаю шансонеток засміятися і щось сказати, і тільки й вимовила: