Повість про Ґендзі. Книга II

Через два дні міністр Двору знову прибув до матері. Втішена й задоволена таким частим відвідуванням, пані Оомія зустріла його в ошатному вбранні, ретельно причесавши підстрижене по-чернечому волосся. Хоч міністр і був її сином, але вона, з поваги до такої високої особи, ніколи не показувала йому свого обличчя. Було помітно, що він у поганому настрої.

«Мені стало незручно сюди приходити. Я здивований тим, як зневажливо дивиться на мене ваша прислуга. Може, я і не досяг багато чого в житті, але завжди прагнув з вами зустрічатися і мати з вами стосунки, що спираються на повну взаємну довіру. На жаль, через поведінку однієї невдячною особи я змушений висловити вам своє невдоволення. Я намагався вгамувати свої почуття, розуміючи, що не годиться так до вас ставитися, але не зміг», – сказав він, утираючи сльози, а на припудреному обличчі здивованої матері з’явився рум’янець.

«Що сталося? Чим могла прогнівити вас така стара, як я, жінка?» – запитала вона. Звичайно, міністр пожалів матір, але не відступав: «Я віддав під вашу надійну опіку свою малолітню дочку, вихованню якої досі не приділяв пильної уваги. Останнім часом я докладав усі зусилля до того, щоб прилаштувати в палац старшу дочку, яка завжди була мені ближчою, а тому повністю поклався на вас з надією, що ви дасте їй добру освіту. Та от, на жаль, зовсім несподівано я дізнався про вельми прикрі обставини. Хоча я не сумніваюся, що той юнак[18] справді стане вченим, який не матиме собі рівних у країні, але одруження між близькими родичами вважається нерозумним і легковажним. Навіть серед людей низького стану у світі його осуджують, тож і для того хлопця воно небажане. Набагато краще, щоб він став зятем у родині, що не має кровного зв’язку з нами, але досягла успіху й процвітає. У шлюбах між близькими родичами є щось хибне, і я гадаю, що Великий міністр також був би проти, якби про це дізнався. Якби ви були розповіли мені про це раніше, то ми змогли б дотриматися хоча б зовнішньої пристойності. Та, на превеликий жаль, ви дозволили дітям діяти так, як їм заманеться». Здивуванню пані Оомія, яка ні про що не здогадувалася, не було меж!

«Не можу не погодитися з усім, що ви сказали, але я не підозрювала, що вони задумали, – пояснювала вона. – Отож передусім мене треба було б пожаліти. Натомість ви звинувачуєте мене у співучасті! Відтоді, як ви передали дочку під мою опіку, я щиро турбувалася про неї і, виправляючи все, що ви не догледіли, постаралася непомітно дати їй найкраще виховання. Як ви могли подумати, що, засліплена любов’ю до внуків, я сприяла їхньому зближенню? Та мені нічого такого й на думку не спадало. Але хто вам про це сказав? Чи варто вам з такою легкістю вірити безпідставним наклепам злих людей і даремно ганьбити ім’я власної дочки?»

«Чому безпідставним, якщо навіть служниці нишком насміхаються з нас? Тож чи можу я не засмучуватись і не тривожитися?» – сказав міністр і пішов.

Служниці, добре з усім обізнані, пожаліли дітей. А ті, чию розмову він підслухав минулої ночі, перелякавшись, розкаялися: «І навіщо ми ненароком вибазікали їхню таємницю?»

Дівчина, ні про що не здогадуючись, сиділа в своїх покоях, коли до неї несподівано заглянув міністр. Її надзвичайно чарівний вигляд мимоволі зворушив його. «Я знав, що вона зовсім ще юна, але не здогадувався, що вона по-дитячому настільки нерозсудлива, коли наївно обдумував, як улаштувати її в дорослому житті», – нарікав він, даючи зрозуміти, що до неї треба було ставитися строгіше. На ці слова годувальниця зі служницею не знайшли відповіді.

«Про такі випадки, коли навіть безмежно улюблена дочка Імператора поводиться настільки необачно, можна прочитати і в старовинних повістях. Там якась служниця, дізнавшись про почуття двох молодят, завжди знаходить спосіб, щоб допомогти їм таємно зустрічатися. А от у цьому випадку діти багато років жили і виховувалися разом… Але ж вони такі молоді. То хіба ми могли втручатися в їхнє життя суворіше, ніж пані Оомія, і віддаляти їх одне від одного? Ми просто дивилися на їхню поведінку крізь пальці…Тим паче що з кінця минулого року вони живуть і виховуються окремо… У такому віці юнаки бувають вітряні, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що він зробить щось негідне…» – виправдовувалися служниці, кожна на свій лад.

«Ну, гаразд. Тільки наразі про це нікому ні слова. Хоча такі справи важко приховати, але все заперечуйте – мовляв, усі ці чутки неправдиві. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучує поведінка пані Оомія. Ну, звичайно, ви цього не хотіли…» – сказав він служницям, і вони, пригнічені докорами, пораділи, що уникнули відповідальності.

«О, звичайно… От тільки б Адзеці-но дайнаґон[19] про це не дізнався!.. Хоч би якими чеснотами вирізнявся панич, але хіба можна видавати дочку заміж за простого підданого?»

Сама ж дівчина була настільки юна, що не розуміла численних батькових повчань. А він, невдоволений поведінкою матері, крізь сльози потай скаржився жінкам, вартим довіри: «І як мені завадити тому, щоб дочка не змарнувала собі життя в майбутньому?»

Хоча сама пані Оомія любила обох онуків, але, видно, більше переживала за юнака, ніж за дівчинку, бо схвалила його закоханість і, не розуміючи, чому міністр так обурювався, подумала: «Навіщо виступати проти дружби дітей? Від самого початку він не звертав на дочку жодної уваги і досі не думав про її виховання, а перейнявся принцом Весняних покоїв[20] лише тоді, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дівчинці судилося стати дружиною простого підданого, то кращого нареченого, ніж наш панич, їй не знайти. Хіба є на світі людина, яка могла б зрівнятися з ним і вродою, і доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дівчині навіть вищого роду…» Мабуть, через велику любов до онука пані Оомія образилася на сина. Уявіть собі, як міністр розгнівався б, якби заглянув їй у душу!

А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.

Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене… Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду…» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше…» – і відразу перевела розмову на інше.

«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися…» – подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?..»[21] Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю – так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов… Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.

«В небі нічномуДрузів скликаютьДикі гуси,А вслід за їхнім крикомСвистить над міскантом вітер…І холодом душу пронизує…» —

прошепотів Юґірі.

Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.

Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», – і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався – відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання…» – пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.

«Після смерті єдиної доньки, – скаржилася засмучена пані Оомія, – я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, – шанобливо відповів міністр. – То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, – і додав: – А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».

Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? – крізь сльози сказала вона. – Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти… Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».

Саме в цю мить з’явився Юґірі. Останнім часом він приходив сюди досить часто з потаємною надією побачитися з Кумої-но карі. Помітивши під будинком карети міністра Двору, він, розгублений, поспішив нишком сховатися в своїх покоях.

Разом з міністром Двору приїхали його сини Са-но сьосьо, Сьонаґон, Хьое-но суке, Дзідзю, Тайфу, але нікому з них пані Оомія не дозволяла входити за завіси. Згідно із заповітом покійного Великого міністра її відвідували також його побічні сини Саемон-но камі, Ґон-цюнаґон та інші разом із дітьми, серед яких ніхто не міг зрівнятися красою з сином Ґендзі. Пані Оомія відчувала безприкладну прихильність до внука, а від самої думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнім часом з любов’ю опікала й виховувала, впадала у безпросвітний відчай.

«Тим часом я поїду в палац, а ввечері повернуся забрати дочку», – сказав міністр і поїхав. «Тепер уже не можна нічого змінити. Мабуть, краще змиритися і пізніше спокійно все залагодити…» – думав він по дорозі, але, не відчувши заспокоєння, вирішив: «Коли становище хлопця трохи зміцниться настільки, що він посяде гідне місце в світі, а дітей почуття не зміняться, то я дам згоду на їхнє одруження так, як треба за звичаєм. А зараз, поки вони житимуть в одному домі, ніякі застереження і заборони не стримають їхні юні серця від нерозважливих учинків. Тим паче що й пані Оомія не готова їх у чомусь обмежувати». Дійшовши такого висновку, міністр врешті-решт перевіз молодшу дочку до себе під тим приводом, що засмучена ньоґо потребує розради.

Кумої-но карі отримала від пані Оомія такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподіваюся, розумієте, в якому я настрої? Будь ласка, приїдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дівчина вирушила до садиби на Другій лінії. Вона мала чотирнадцять років, і хоча здавалася юною, незрілою дитиною, але вражала м’якою красою.

«Досі ми жили нерозлучно, а ви були мені єдиною розрадою протягом багатьох днів і ночей. Ви уявляєте собі, як тепер мені буде сумно? – крізь сьози сказала пані Оомія. – Я вже стара і, природно, не зможу побачити, яке майбутнє вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаєте мене, поки я ще живу».

Дівчина, почуваючись винною, тільки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тоді зайшла Сайсьо, годувальниця Юґірі. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан міністр захоче віддати вас за когось іншого, не погоджуйтеся», – прошепотіла вона дівчині, а та, ще більше засоромившись, не знала, що й відповісти.

«Не кажіть таких хитромудрих слів, – розсердилася пані Оомія. – Людина не може знати, яке майбутнє їй судилося!» – «Та не в цьому річ, – невдоволено відповіла годувальниця. – Просто мені здається, що пан міністр ставиться до мого панича зневажливо. Та він нічим не гірший за інших, хай спитає будь-кого».

А Юґірі тим часом підглядав за ними із-за ширми й витирав гіркі сльози. Така його поведінка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалівши його, годувальниця якось зуміла вмовити стару пані й, скориставшись вечірньою метушнею у домі, влаштувала закоханим зустріч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити ні слова і лише мовчки плакали.

«О, який суворий ваш батько! – сказав нарешті хлопець. – Навіть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрічалися частіше, коли нам ніхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, і дівчина відповіла: «Я такої ж думки». – «Тобто, маю надію, що будете і далі мене кохати?» – запитав він, і вона по-дитячому кивнула.

А тим часом, коли вже запалили світильники, мав от-от з’явитися міністр Двору, бо почулися гучні крики його передового ескорту, що розганяв зустрічних людей. Почувши стривожені голоси служниць: «О, міністр уже повертається!..» – дівчина затремтіла від страху. «Нехай зі мною роблять, що хочуть…» – вирішив хлопець, не відпускаючи її.

Розшукуючи дівчину, прийшла її годувальниця і побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повірить, що стара пані нічого не знала?» – подумала вона. «От халепа! – обурилася вона. – Звісно, пан міністр розсердиться і сваритиме. А що подумає про це Адзеці-но дайнаґон? Хоч хлопець з високого роду, та хіба можна починати з ним спільне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Юґірі чув докори годувальниці, бо вона стояла зовсім близько за ширмою. «Вона зневажає мене за низький ранг…» – подумав він, почуваючись настільки ображеним, що навіть його любов до дівчини ніби охолола.

«Ось послухайте…Мої рукава,Слізьми кривавими змочені,Червоними стали[22].Тож чи годиться їх зневажатиЙ зеленими називати?..

Як їй не соромно?» – додав він, зітхаючи, а дівчина відповіла:

Чимало гіркотиКольорів різнихЯ зазнала, та скажіть,Якого кольоруСудилася нам спільна доля?

Ще не встигла вона цього договорити, як увійшов міністр Двору, і хоч-не-хоч довелось розлучатися. А Юґірі, почуваючись нещасним, у розпачі повернувся до своїх покоїв і ліг. Незабаром від поспішного гуркоту трьох карет і неголосних вигуків передового ескорту хлопець зовсім втратив спокій. А коли принесли записку від старої пані з проханням з’явитися, він, вдавши, що спить, навіть не ворухнувся. Усю ніч він плакав і зітхав, а вранці, коли все навколо ще вкривав білий іній, поспішив виїхати. Соромлячись показатися перед людьми з опухлими очима й не бажаючи зустрічі з пані Оомія, він подався туди, де ніхто не міг його потривожити. «Я знаю, що сам у всьому винен», – думав він, засмучений, повертаючись додому, на Другу лінію. Небо вкривали сірі хмари, навколо було ще темно.

«Іній і лідСкували землюВ досвітній час,А сіре небоПотьмяніло від сліз…»

У цьому році однією з танцівниць Ґосеці[23] мала стати дівчина з дому Великого міністра Ґендзі. Звичайно, не йшлося про якесь особливе приготування, та, зважаючи на близькість свята Нового врожаю, в садибі на Другій лінії квапливо дошивали новий одяг для дівчаток-служниць. А у Східній садибі пані Ханацірусато готувала вбрання для служниць, які мали супроводжувати танцівницю. Ґендзі сам подбав про найголовніше, але дещо ошатне надіслала їм й Імператриця-дружина.

Торік свято Нового врожаю, так само як інші свята, було скасовано через жалобу з приводу смерті Фудзіцубо, і, мабуть, через таку довготривалу стриманість придворні готувалися до нинішнього святкування з більшим запалом, ніж звичайно. Ніхто не хотів осоромитися, і ходили чутки, що видовище матиме небачений досі розмах. Крім Ґендзі танцівниць мали представляти Адзеці-но дайнаґон і Саемон-но камі, а від середньої знаті – Йосікійо, який, отримавши звання сацюбена, одночасно став намісником провінції Омі. Оскільки цього року Імператор видав указ, згідно з яким танцівниці залишалися на придворній службі, то всі пропонували своїх дочок на таку почесну роль. Великий міністр покликав для цієї мети дочку Кореміцу, тепер намісника провінції Сетцу зі званням сакьо-но дайбу, що славилася у світі надзвичайною вродою. Хоча Кореміцу розгубився від такої пропозиції, але придворні дорікнули йому: «Якщо навіть Адзеці-но дайнаґон віддає побічну дочку, то чому ви соромитеся, що ваша улюблена дочка стане танцівницею?» – і він урешті-решт погодився, бо все одно збирався прилаштувати дочку на службу в палац.

Після того як майбутня танцівниця в батьківському домі наполегливо вправлялася у танцях, Кореміцу, ретельно підібравши для неї супровід, у призначений день увечері привіз її в садибу на Другій лінії. В свою чергу, Ґендзі влаштував огляд дівчат, які прислужували Мурасакі та Ханацірусато, й обрав наймиловидніших, що безмежно раділи можливості супроводжувати танцівницю на репетицію перед Імператором. Усі претендентки виявилися настільки вродливими й ошатно вбраними, що вибрати між ними було справді важко. «Шкода, що не треба підбирати почту для ще однієї танцівниці», – засміявся Ґендзі. Врешті-решт відібрали тих, хто вирізнявся особливо витонченими й благородними манерами.

Останнім часом Юґірі, учень Високої школи, почувався таким засмученим, що, втративши апетит й охоту до навчання, з ранку до вечора лежав у задумі, та от саме цього дня, щоб розвіяти похмурі думки, забрів туди, куди мали привезти танцівницю. Він був дуже гарний собою і тримався з такою гідністю, що молоді жінки просто завмирали від захоплення. Зазвичай йому не дозволялося навіть підходити до завіс перед покоями Мурасакі. Мабуть, Ґендзі не підпускав його до неї, пам’ятаючи гріхи власної молодості? Отож юнак ніколи не бував у Західному флігелі і не знався з тамтешніми служницями. Однак цього разу, скориставшись метушнею в будинку, зайшов і сюди. Тишком наблизившись до ширми коло бокових дверей, за якою тимчасово помістили обережно винесену з карети танцівницю, він зазирнув усередину: там сиділа, спершись на лавочку-підлокітник, украй втомлена дівчина. На вигляд вона була приблизно такого ж віку, як і дочка міністра Двору, але здавалася вищою, стрункішою і миловиднішою. Оскільки навколо було темно, то юнак не міг розгледіти її як слід, проте вона дуже виразно нагадала йому про Кумої-но карі, і хоча він у неї не закохався одразу, але, зацікавившись, смикнув дівчину за поділ і сказав:

«Ви служите теперПреславній Тойоока-хіме[24],Проте не забувайте,Що моє серцеВи полонили назавжди…З давніх-давен…»

Ці слова були для неї повною несподіванкою. Хоча його голос здався дівчині юним і вельми приємним, вона не змогла вгадати, хто це, і зовсім розгубилася. Але саме тоді увійшли заклопотані служниці, щоб ще раз попудрити її обличчя, і невдоволений Юґірі пішов.

Соромлячись свого зеленого вбрання, він перебував у пригніченому стані й не показувався в Імператорському палаці, однак сьогодні поїхав туди, оскільки на святі Ґосеці дозволялося приходити в носі будь-якого кольору. Попри майже дитячий вік Юґірі здавався старшим для своїх років і тримався досить упевнено. Як Імператор, так і всі придворні ставилися до нього з великою прихильністю й рідкісною довірою.

Під час виступу в Імператорському палаці з нагоди свята Нового врожаю танцівниці показали якнайкраще все, на що здатні, і важко було комусь із них віддати перевагу. Однак особливої похвали заслужили дівчата з дому Ґендзі й Адзеці-но дайнаґона. Обидві були прекрасні, але, здається, дочка Кореміцу все-таки перевершувала суперницю. Напевне, придворні навперебій хвалили її за юну чарівну вроду й ошатний по-сучасному модний одяг, який нічим не видавав низького походження Кореміцу, її батька. Цьогорічне святкування вийшло своєрідним, бо танцівниці, які готувалися до служби в палаці, були трохи старшими, ніж звичайно. Милуючись ними, Ґендзі мимоволі згадав діву Ґосеці, яка так припала йому до серця колись. І ось у день Дракона, надвечір, він послав їй листа. Неважко собі уявити його зміст:

«Напевне, юна діваЗ віком споважніла,Бо й друг її колишній,Що бачив, як увись зліталиНебесні рукава її, теж постарів…»

Жінку, ясна річ, зворушило те, що, перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Ґендзі не стримав своїх почуттів і написав цього листа, який, на жаль, нічого їй не обіцяв. Отож вона відповіла:

«Від Ваших слівМені здалося, немов сьогодніСонячне промінняРозтопило інійНа рукавах моїх…»

Вона вибрала синюватий візерунчастий, як одяг танцівниць Ґосеці, папір і, змінивши до невпізнання свій почерк, написала кілька стовпців витонченим скорописом, переходячи від густо-чорної до зовсім блідої, ледве помітної оком, тональності туші. Від жінки її рангу кращого годі було й сподіватися.

Юґірі, син Ґендзі, зачарований красою юної танцівниці, дочки Кореміцу, палав таємним бажанням знову побачити її, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тільки зітхати. Дівчина припала йому до душі настільки, що він навіть подумав, що знайде в ній втіху й примириться з втратою Кумої-но карі, яка, напевно, про нього забула.

Хоча передбачалося, що танцівниці залишаться у палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу – в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.

Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, – подумав він, – то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця…» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» – «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте…» – наполягав Юґірі.