Диктатор

– Ми зобов’язані знайти його. Знайти і вбити. Те, що він зробив у Нью-Йорку та Вашинґтоні, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грі, Томасе. Ресурси – необмежені. Але не думай, що це справа декількох місяців чи тижнів. Наші пошуки можуть затягнутися на роки.

Після вторгнення в Афганістан та Ірак Томас розуміє, що його шеф мав рацію, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять років. Континенти, країни, люди, етнічні меншини, різні соціальні та релігійні групи, зв’язки, мережі, підкуп, шантаж, ідейні мусульмани, прагматики і фанатики, перебіжчики і віддані воїни Аль-Каїди, нові теракти у Європі, багаторічний жах війни Афганістану та Іраку – і завжди поруч Томас Лейл. Він іде слідом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мільярдера та ворогом США № 1.

ЦРУ починає пошуки бен Ладена з кур’єрів Аль-Каїди. Саме через кур’єрів терорист номер один комунікує зі світом.

Томас Лейл знаходиться у кімнаті без вікон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул[12]. Вони знаходяться в одній із секретних в’язниць ЦРУ, що непримітними крапками прикрасили карти Європи та Азії. Як стає відомо трішки пізніше, вони перебувають в Іраку, на території сумнозвісної в’язниці Абу-Грейб[13].

Лейл мовчить і спостерігає за Гулом. Томас розуміє, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» і наразі Лейлу потрібно тільки закріпити успіх. Цей вишуканий вид тортур доволі ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для істинного мусульманина музика днями наповнює камеру Хасана Гула. Він сидить у клітці, в яку його запхнули американці. Приблизно о четвертій годині ранку вмикається світло, яке б’є прямісінько в очі, і починає лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур він починає кричати. Його мозок не витримує, йому здається, що ось-ось він збожеволіє. Гул б’є руками і ногами по металевих прутах клітки, але жодної реакції ззовні. Американці приходять тільки тоді, коли у відчаї він починає лупити головою об клітку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипається від суміші поту і крові.

Гула проводять до медчастини, де вправний лікар робить швидкий огляд і накладає декілька швів на бідолашну голову Хасана. Той тремтить і не розуміє, що відбувається і де він знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського і німецького порнографічного важкого року.

– Будемо розмовляти? – питає Томас Лейл.

Гул приречено дивиться на нього.

– Чого ви хочете від мене?

Губи Хасана тремтять, як і усе його нутро.

– Правди, – каже Томас Лейл і кулаком своєї правиці б’є Гула в самісіньке обличчя.

Кров ллється з носа Хасана, і він розуміє, що американець щось там зламав.

– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш мені усе, що знаєш. Мені потрібна інформація, і я її витягну з тебе, чого б мені це не вартувало. Час у мене є. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема і ніколи не буде.

Гул намагається рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить ніс. Він думає. Він вагається. Він розуміє, що цей американець не відчепиться від нього. Він вже знає, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей біль, зупинити ці тортури.

– Абу Ахмед аль-Кувейті[14], – говорить Томас Лейл і хапає Хасана Гула за зламаний ніс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаєш про нього!

Гул верещить, наче скажена істота. Біль пронизує усі частини тіла, у вухах б’є невидимий барабан, а на голову опускається кувалда. Він радий відповісти, але не може цього зробити, бо американець ніяк не хоче відпускати його бідолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховує про себе секунди, аби кульмінація його екзекуції справила справжній, шоковий ефект.

Врешті-решт, він відпускає ніс Хасана Гула і долонями б’є йому по вухах. Гул ледве не втрачає свідомість, але Томас Лейл не дає йому цього зробити.

– Говори! – кричить він Хасану і виливає йому на голову пляшку води.

Терорист та член Аль-Каїди, а саме таким і є Хасан Гул, приходить до тями. Він готовий говорити, а там будь що буде. Він розуміє, що смерті йому не оминути. Як не від рук цього клятого американця, так від рук його братів мусульман.

«З тобою покінчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо іншого виходу в тебе наразі не існує. Ти просто не витримаєш тортур», – подумки звертається до самого себе Хасан Гул і починає говорити.

– Він з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед є довіреною особою Халіда Шейха Мохаммеда і Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де він. А потім він знову з’явився, наче нікуди і не зникав. Ніхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усі ми зрозуміли, що він зникав не просто так.

«Абу Ахмед був з цим покидьком. Він знає, де бен Ладен. Відслідковуючи кур’єра, ми вийдемо і на ворога», – каже собі Томас Лейл і йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинці з його фізичним та духовним болем.

Потім починається скандал з секретними в’язницями ЦРУ і Лейл ледве не втрапляє в халепу, коли у Вашингтоні лунають заклики покарати агентів розвідки, які були причетні до тортур. Той скандал вдається зам’яти і Лейл повністю концентрується на особі Абу Ахмеда аль-Кувейті.

Згодом американець дізнається справжнє ім’я терориста. Під цим псевдо ховається Ібрагім Саїд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долині Сват у Пакистані. Після народження двох синів батьки Ахмеда їдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слідувати прикладу своїх батьків, цікавляться ісламським фундаменталізмом, стають частиною Талібану, повертаються до долини Сват і починають працювати на бен Ладена. Ібрагім Саїд Ахмед користується довірою керівників Аль-Каїди і йому доручають доволі відповідальні та таємні завдання. Вперше його помічають у 2001 році в Тора-Бора.

Томас Лейл йде слідом за ним довгих шість років. Обмаль інформації, полювання в умовах суцільної невизначеності, нерви та емоції керівництва, відсутність дороговказів – так він і живе, вишукуючи по світу ворога номер один своєї батьківщини.

І ось у 2010 році йому усміхається фортуна. ЦРУ перехоплює розмову іншого члена Аль-Каїди і виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейті. Томас Лейл очолює групу, яка розпочинає пошуки терориста і у серпні того ж року виходить на нього. Тепер американці слідкують за аль-Кувейті і вдень, і вночі.

За декілька місяців ЦРУ розуміє, що бен Ладен переховується у Пакистані, в місті під назвою Абботтабад, що знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів від Ісламабаду.

Абу Ахмед виводить американців на будинок, де переховується бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усі під’їзди до будинки під наглядом охорони, тераса на верхньому поверсі ховається за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вілла, за своїми масштабами дуже вирізнявся на фоні сусідніх будинків.

ЦРУ починає спостереження за будинком і доходить висновку, що окрім самого аль-Кувейті та його брата там живе ще третя сім’я. Вартість будинку складає приблизно один мільйон доларів, проте аналіз фінансової історії братів, які мешкають там, не дає жодної підстави говорити про наявність відповідних коштів для будівництва такої вілли.

Окрім цього, декілька факторів насторожують американців. У будинку немає ані телефонного зв’язку, ані інтернету, а сміття спалюється на подвір’ї.

– Він там, – говорить Томас Лейл Майклу С’юті після чергового відрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейті. Жодних сумнівів. Ми мусимо взяти його саме там або ніде.

– Кому він потрібний живим? – риторичним питанням відповідає С’юті. – Ми ліквідуємо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’є ворога номер один нашої держави.

1 травня 2011 року за півгодини до півночі з авіабази, що в афганському Джелалабаді, у напрямку кордону з Пакистаном у небо піднімаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бійці спецназу групи «Team 6», серед яких і агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилітають слідом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордоні, на території Афганістану, інші два приземляються у безлюдній долині у Пакистані, очікуючи на команду. Спеціальний літак Prowler з авіаносця Carl Vinson проектує хибні мішені і глушить пакистанські радари.

За операцією спостерігає уся верхівка влади США. Барак Обама, Гілларі Клінтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять і не можуть повірити, що ось прямо на їхніх очах має закінчитися багаторічна історія пошуку Усами бен Ладена.

Операція триває недовго. Все йде не так, як про те повідомляє офіційна влада. Один з гвинтокрилів падає, і бійцям спецназу доводиться імітувати та діяти максимально швидко.

Бен Ладена вбивають двома пострілами. Одна куля пробиває груди, інша потрапляє у голову. Смерть терориста номер один наступає через півтори хвилини, що промайнуть від висадки американців на території будинку, коли він робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своєю третьою дружиною. Від американських куль гине також син бен Ладена Халід, аль-Кувейті, його брат і дружина, яку терористи використовують як живий щит.

Далі ліквідатори бен Ладена підірвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усі папери та носії даних, які знайдуть у будинку, заберуть з собою тіло ворога США номер один і на одному гвинтокрилі відлетять у напрямку Джелалабаду.

Операція з ліквідації Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.

Ніхто не дізнається прізвищ учасників операції, яких Барак Обама назве «героями без імен».

Тіло бен Ладена поховають у Аравійському морі, аби уникнути масового паломництва ісламських фундаменталістів і фанатиків до могили керівника Аль-Каїди.

– Сьогодні я можу повідомити народу Америки і всьому світу: США провели операцію, в ході якої був убитий Усама бен Ладен, лідер Аль-Каїди, терорист, відповідальний за загибель тисяч невинних чоловіків, жінок і дітей… правосуддя здійснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американської нації.

– Правосуддя здійснилося, – скаже і собі Томас Лейл, повертаючись до Вашинґтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’юті, висока державна нагорода, фінансовий гонорар, декілька днів перепочинку та нові завдання у тих куточках світу, від яких завжди тхне смородом безчинства і ні з чим незрівнянним запахом смерті.

2014 рік

О восьмій годині ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будівлі Головпоштамту. Все, що йому було потрібно знати, він вже знав. На той день влада в Україні об’явила перемир’я. Але Майдан втомився від тієї влади. Майдан вирішив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумів, що права на програш він вже просто не має.

Минуть роки, і так ніхто й не скаже напевне, хто ж тоді прийняв таке рішення. Проте були люди, які знали правду. Але кому потрібна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих ідеалістів та романтиків, цих бідолашних правдолюбців, стелилася дорога до влади зовсім інших персонажів трагічної історії нової України?

Був похмурий холодний ранок. Чорний дим підіймався над українським Майданом Незалежності. У будівлі Консерваторії засіли стрільці. Були вони і на барикадах. Але у наступ ішли ті, на чиїх головах були каски будівельників, а в руках – дерев’яні щити.

«Стріляй по “Беркуту”. Потрібна провокація. Потім можеш вистрілити у декількох майданівців. Але так, щоби куля летіли їм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутської, стріляй», – казав йому телефоном Майкл С’юті, і Томас Лейл розумів, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рішення ухвалено на найвищому рівні, і не йому, сірому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.

Він лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтівка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якої долала відстань у 1500 метрів і досягала своєї цілі. Це була російська гвинтівка нового покоління, яку почали виробляти у Москві на базі державної компанії «Промтехнології».

У приціл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих українців, розуміючи, що комусь із них вже ніколи не побачити завтрашнього дня.

Ось він узяв на приціл русяву дівчину. На вигляд їй не більше двадцяти років. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний ніс, червоні від диму та, ймовірно, безсонної ночі очі, вона ще не знає, що очікує її попереду, яким буде кінець усієї її революції, її першої революції, адже під час подій 2004 року вона ходила у четвертий клас провінційної, занедбаної школи в одному із забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточків Заходу України.

Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловіка, що стояв на перетині Хрещатику та Інститутської і дивився вгору, саме туди, де біля Жовтневого палацу зачаївся його ворог.

Чоловік той мав гарні чорні вуса, його лоб прорізали зморшки, а у погляді виднілася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловік ще не знав, як воно буде далі. Він дуже втомився за ті три місяці, що жив на Майдані. Вдома він покинув усе – сім’ю, роботу, звичний спокій монотонного, безпросвітного життя. На Майдані ж він наче народився вдруге. Чоловік зрозумів, що він здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, аніж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рік поспіль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвітів. Чоловік готовий битися, битися за своє майбутнє, за життя і справедливість для своїх дітей, за гідну роботу і чесні суди. Так само він був готовий і померти. І він помре близько одинадцятої години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бігтиме разом зі своїми побратимами.

Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиї долі навіки вкарбуються в нову українську трагедію, стануть фундаментом нової історичної пам’яті, на основі якої народжуватиметься нова українська нація.

Він лежав і не думав про це. Він концентрувався лише на своїй цілі, на виконанні поставленого перед ним завдання, на реалізації плану, що йшов до нього крізь закритий канал зв’язку з його батьківщиною.

І Томас зробив перший постріл. Потім ще один, і ще, і ще. На землю впало два правоохоронці. Після він стрельнув в українця, що ховався за деревом на Інститутській, далі – поцілив ще одного беркутівця і тут зрозумів, що стріляє не він один. Томас Лейл відчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свій оптичний приціл на дах готелю «Україна», побачив снайпера, який розглядав його у приціл. І тут Томас зрозумів, що їхні очі зустрілися. І ні він, ні той інший снайпер не вистрілили одне в одного. Вони дивилися у свої приціли, незнайомець посміхнувся, розвернувся і продовжив стріляти. Як по правоохоронцях, так і по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за півгодини їхав до аеропорту, аби по обіді приземлитися у Лондоні, звідки інший літак доставить його до серця всесвіту – Нью-Йорка.

Завдання було виконане.

Україна вступала у хаос боротьби політиків Майдану один з одним.

Україна ще не знала, чого вартуватиме їй втеча Януковича та підтримка Заходу. Але про це знали у Москві та Вашинґтоні.

Що ж, врешті-решт, ті два міста завжди вирішували свої питання на чужих територіях, бо шакали керували ними. Злі, цинічні й амбітні шакали, у яких не вистачало сміливості битися з ворогом на своїй власній землі, які не знали жалю до слабших, не вірили у справедливість, зневажали національні держави, що були меншими за них, гнали на забій сотні і тисячі людей, аби досягти своєї мети.

Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грізну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все інше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох імперій, двох протилежних ідеологій, двох несумісних укладів життя, двох антагоністичних філософій, які усвідомлювали, що для них обох цей світ занадто тісний. І кожна з тих двох держав хотіла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи іншим західну демократію і східну автократію, православну релігію і протестантську свідомість вільного світу. І якщо у Росії була виключна сила ядерної зброї й бездушної армії, то Америка могла запропонувати дещо інше. Америка могла виграти ту битву кока-колою і айфоном, своєю одвічною американською мрією, згідно з якою будь-хто має право на щастя, багатство та свободу.

Свободу, яку в усі часи перекреслювала міщанська Москва.

Росіянин

2014 рік

Олег Шевцов дивився у приціл своєї гвинтівки і ніяк не міг зрозуміти, хто ж той снайпер, що засів на даху Головпоштамту.

Пізніше, коли все вже сталося і ні в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю між очі тому незнайомцю.

«Біс із ним. Потім розберемося», – сказав собі Шевцов і продовжив свою справу.

В ту холодну українську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рік. Майже дев’ять з них він належав до організації, якої боялася уся Росія. Шевцов був класичним продуктом путінської епохи, що зневажав лібералів, забивав до смерті кийками представників сексуальних меншин, палив машини нахабних журналістів і з лю- тою ненавистю бив їх, прикутих кайданками до столів і стільців, під час допитів, а одного разу, перебуваючи у стані тяжкого алкогольного сп’яніння, вночі прийшов на Новодівиче кладовище та обісцяв могилу Бориса Єльцина.

Шевцов не вірив у демократію. Зо три року тому він почав читати книжки і зрозумів, що демократія – політика слабких, нездатна сформувати ані сильну націю, ані могутню державу.

Олег Шевцов був тим, хто поважав тільки силу, хто розумів, що Росія зобов’язана бути сильною, адже сила російська – основа з основ її національної безпеки та величі, майбутнє усіх її перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тієї сили, бо керувався він тільки одним – переможців не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умів.

Чистокровний росіянин, неодружений, сирота, що провів усе своє дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку він знав, що таке життя. Змалку його теорія будувалася на тому, що життя – це суцільний біль, суцільна мряка випадковостей та несправедливих вчинків, брехня й жорстокість. А ще Олег розумів, що в житті усе дається тільки тому, хто заявляє своє право на щось більше, аніж зарплатню та путівку на море, хто знає, чого хоче і підкріплює власні бажання конкретними діями. Так він і жив. Так і робив, аби врешті-решт стати частиною структури, яку увесь світ знав за абревіатурою ФСБ.

У двадцять дев’ять років він отримав звання майора і приналежність до секретного підрозділу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбільш інтимного характеру, про які не можна розповідати навіть на смертному одрі.

Проте, дивна річ, маючи змогу отримати матеріальні блага, Олег Шевцов сповідував доволі аскетичний спосіб життя. Двокімнатна квартира, правда, у новому будинку, ні дружини, ні коханок, ні подруг. Друзів він теж не мав. Замість авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декількох випадків за багато років), не палив, займався бігом та східними єдиноборствами. І виконував завдання, які йому давали на Луб’янській площі.

У той день, перебуваючи на даху готелю «Україна», Олег Шевцов убив чотирьох співробітників підрозділу «Беркут» та шістьох учасників української Революції гідності. Останнього з них, молодого і талановитого хлопця з Львівщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому він заховав свою гвинтівку у футляр, викликав помічника, і разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.

Шевцов їхав геть із Майдану. Там починалася справжня бійня і люди падали від куль. Олег виконав своє завдання, все інше не мало для нього жодного значення. Все інше зроблять інші – ті, кому й належить стріляти, аби захистити «закон та порядок».

Якось, коли Україна тільки стояла на порозі заворушень, полковник Погодін сказав йому, що відтепер життя стане багатим на події. І в ту хвилину, коли він їхав з Майдану, Шевцов зрозумів істинне значення цих слів.

– Росія починає творити нову історію. Щонайменше історію Європи, – закарбувалися у пам’яті Олега слова полковника.

Шевцов ще не знав, що Янукович тікатиме з країни, що все вже готово, аби забрати в України Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненависті та наповнити ріками крові український Схід і Південь. Він просто виконував завдання, гордився своєю батьківщиною, поважав свого президента, який повернув Росії статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна більшість його співвітчизників жили у цілковитому лайні, що алкоголізм косив росіян, наче гостра коса вранішню траву, що путінська система влади, тá незвична для Заходу «суверенна демократія» імені Гліба Павловського[15] і Владислава Суркова забирала у людей свободу та права, що його країну називали не інакше як «бензоколонкою, яка вдає з себе державу», що офіційною ідеологією Росії стали ідеї шовініста-інтелектуала Дугіна[16], котрий у молодості захоплювався філософією Третього рейху, роботами Шмітта[17] та Гаусгофера[18], а пізніше став новітнім провісником ідеології російського неоімперіалізму.

З ранньої молодості Шевцов розумів Росію виключно у категоріях її величі. Для його покоління не існувало незалежної України, самостійної Білорусі, а країни Прибалтики розглядалися у парадигмі зрадників і фашистських посіпак. Він довго був бідним, ніколи не бачив добра та материнської ласки, не знав, що таке сімейний затишок, нікого не кохав, ні з ким не дружив, а тільки усіх ненавидів. І тут до влади прийшов Володимир Путін.

Олег Шевцов закохався у нього не одразу. Це трапилося приблизно на другий рік нового тисячоліття, коли він уже після армії навчався в академії ФСБ. І то була любов на все життя. Та й не могло трапитися інакше в країні, де рабська покірність завжди потребувала імператора.

Київ не подобався Шевцову. Як і уся Україна. Та й не називав він ту державу інакше як «Малоросією». Дивна річ, але у тому молодому росіянині намертво вжився стереотип, згідно з яким тільки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.

Українців він зневажав і ніколи не називав братами. Так само як і чеченців та грузинів. Ці три нації викликали у нього лише огиду. Тому і стріляв він у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфічних завдань, у Цхінвалі 2008 року, коли Росія вирішила вкрасти у Грузії Абхазію та Осетію. І ось зараз, у самому серці України, на Майдані Незалежності, аби далі усе відбувалося так, як те спланував собі Кремль.

Машиною Шевцов дістався Харкова, де й заночував. У тому місті ФСБ мало своїх агентів, які вже за декілька місяців почнуть втілювати план Кремля щодо захоплення українських територій. На ранок, коли він прокинувся, Олег гарно поснідав, пересів на інше авто і поїхав у напрямку кордону.

Він не думав про вчорашнє, не переймався вбитими. Усі його думки концентрувалися на величі Олімпійських ігор, що в ті дні проходили у Сочі. Там був його президент. Там була його країна. Й усім своїм серцем він був разом з ним – тим сірим та жорстоким чоловіком, який навіки став єдиним кумиром Олега Шевцова.

2000 рік

У неповних вісімнадцять років йому кортить жінки. Він іде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулиці травень, у повітрі – приємний та лагідний подих оманливої весни.

Олег Шевцов стоїть біля дороги і здалеку дивиться на повій. Вулиця горить нічними ліхтарями. Через дорогу він бачить жінок. Вони різні. Красиві і не дуже. Високі і низькі. Чорняві та біляві. Мулатки і азіатки. І усі вони прагнуть грошей. А їх, як нам уже відомо, у нього нема.

Він спостерігає, як до повій одна за одною під’їжджають автівки. Бігають «мамки», крутяться дівчата, а у повітрі – запах великих грошей та чоловічої хіті. «Мерседеси» і «ауді», БМВ та «вольво», «тойоти» і «лексуси» – хазяї цього життя не їздять у метро.

Його око помічає вродливу і струнку білявку. Олегові здається, що ось він і закохується з першого погляду. І байдуже йому на те, що та білявка – повія, що у свої двадцять років вона мала вже безліч чоловіків, що у неї може бути і сифіліс, і навіть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з іншого життя, яке не стосується його і її. Він бачить тільки її і не знає, як підійти до неї, як сказати про те, що відчуває в ту мить, як полонити її душу, як зробити дівчину тією єдиною, з якою варто жити до самої смерті.

У якусь мить він наважується на вчинок і вже робить декілька кроків, коли біля білявки гальмує чорний «мерседес». До автівки хутко підбігає «мамка», нахиляється і веде переговори з потенційними клієнтами. Далі події розвиваються доволі швидко. З «мерседеса» виходять двоє. Вони чеченці. Один низький на зріст, інший – високий. Перед ними шикується ряд повій, і чоловіки обирають собі дівчат, наче худобу на базарі. Олег розуміє, що усі дівчата, які стоять перед чеченцями, – слов’янки. І тут у ньому народжується ненависть до чужинців, до тих, хто спустився з гір, аби правити його рідним містом. Шевцов стискає кулаки, в яких затиснуті два кастети, дивиться по сторонах і перебігає вулицю. Він рухається у напрямку «мерседеса». Він знає, що йому робити, і не думає про наслідки. Він росіянин, і це його земля.