Диктатор

– Усі вони належать до спецназу ГРУ Генерального штабу Збройних сил. Такі собі конкуренти. Але то нічого! Я знаю їхнього командира по наших спільних справах з минулого. Він вправний воїн. Не образить тебе, – сказав Погодін, і Шевцов зрозумів, що тепер надовго застрягне в Україні.

Вони перейшли кордон і прямували до місця, де їх мали зустріти. Що то за місце, ніхто не знав, окрім командира. Холод пробирав до самих кісток, але усі вони були солдатами, які зневажали слабкість. Тому і терпіли той ранішній, квітневий холод.

Ні в кого з них навіть не було думки про те, що вони чинять неправильно. Ніхто з них не задумувався над тим, що вони порушують закони іншої країни. Як і її кордони та територіальну цілісність. Ще на базі перед самим виходом на маршрут усі вони чітко засвоїли слова командира про те, що немає ніякої України. Є Новоросія, яку вони йдуть звільняти від нацистів і бандерівців, від хунти, що прагне знищити росіян.

Шевцов уважно слухав ті слова і вірив у них, адже не знав іншої правди, аніж правди нової імперії, що виростала на його очах та за його безпосередньої участі. Маленьким хлопчиком він усвідомив просту істину: життя в Радянському Союзі було набагато кращим, аніж у демократичній Росії 90-х років.

– Тоді була держава, був народ, були цінності, – казав його вчитель, вічно п’яний, але не злий Митрофан Петрович Суріков, якого за рік до випуску Шевцова забили ногами до смерті на станції під Москвою.

Ті ж самі слова він чув і від Погодіна. Усі вони жили ностальгією. Ностальгією за сильною рукою, здатною навести лад у їхньому спільному домі, спроможною повернути людям віру в силу своєї країни, надихаючою на боротьбу проти ворога. Хто саме буде тим ворогом, не грало жодної ролі, адже сильна рука завжди знайде, кого звинуватити у власних бідах.

Командир мав інтелігентну зовнішність. Нічого в ньому не видавало воїна, окрім очей. То були розумні й безжалісні очі, які бачили жахіття цього світу. Ті очі знали, що мають робити руки, аби досягати поставлених цілей. Коли він дивився на людину, людина ніяковіла, бо була незбагненна сила в тих очах. Очах, народжених для вбивств.

– Віктор розповідав нам про тебе, – почув Шевцов голос командира. – Цікавий ти хлопець, Олеже.

– Я? Та ні. Звичайний я хлопець, товаришу полковнику. Такий, як усі.

– Як усі, кажеш? – усміхнувся він крізь свої акуратні вуса. – Подивимося на тебе у справі, тоді і скажемо свою думку.

Олег помітив, що у командира царська звичка казати про себе в множині. «Побачимо», «скажемо», «приймемо рішення» – він був з амбіціями, які вже давно шукали свого монарха. На тому етапі їхніх пошуків вони знайшли такого монарха у Володимирі Путіні. Правда, за деякий час командир розчарується у президентові РФ і стане називати його зрадником та слабаком.

Шевцов не міг знати, що його новий командир, як і він, був у Криму. Що полковник займався організацією загонів так званої «самооборони» для нового кримського керівництва, яке вирішило зрадити Україну, аби служити Росії. Що він давно знав усі плани Кремля і цілковито підтримував такі плани.

– Фанатики на війні – найбільш небезпечні люди. Але вони і найбільш ефективні. Це я до того, що твій новий командир – фанатик. Справжній та непідробний. У нього є в що вірити. І в цьому полягає його земне щастя. Взагалі, Олеже, кожна справжня людина має у щось вірити. Без віри не можна. Без віри – це ні про що. Нема життя без віри. І зараз я говорю тобі не про Господа нашого Бога, – казав Погодін в той останній вечір, коли вони піднімали з Олегом по чарці.

Шевцов слухав його і вже не думав про віру. Він думав про завтрашній день.

Слов’янськ зустрів їх тишею та насторогою ранку. Сіре місто апатичних настроїв. Мрії про Росію та світле майбутнє давно минулих радянських часів. Поодинокі перехожі, групи бійців, які прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому місті. Але перевороту, за яким для них відкриваються нові можливості.

– Міськрада, відділ міліції та СБУ. Такі наші цілі на сьогодні. Маємо впоратися, – сказав командир своєму загону, і вони рушили захоплювати те, що по праву належало іншим.

Шевцов очолив групу, і вони йшли чужим містом, аби зробити його своїм, зачистити від українців та встановити владу «народу Донбасу», якого ніколи не було і ніколи не буде.

«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумів, що вголос такі речі говорити не можна.

Вони виривали решітки на вікнах міліцейського відділку Слов’янську, а потім роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волі та під керівництвом російських спецслужб.

Вони будували барикади і множили «російську весну» на українських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумів самостійної України, адже вона мала належати тільки йому.

Так починалася війна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла українським Донбасом і багато хто ще не вірив, що війна буде довгою. Багато хто сподівався, що все мине за лічені дні, можливо, тижні. Але були люди, які знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що український народ ніяк не бажав перемоги над собою. Тому і йшов не з-під палки, а за покликом серця, розуміючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись і смерть.

Росія наступала на всіх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який підпалював Донбас, народжував нову історію, творив нові республіки. Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республіками будуть останні покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою політики, а поля перетворяться на цвинтарі, усіяні свіжими могилами без прізвищ, імен, пам’ятників, удів і дітей. Неіснуючі солдати неіснуючої армії віддаватимуть свої життя, аби Москва тішилася перемогами. Перемогами, що прискорювали її шлях до краху.

Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Він думав про інше. Про командира, про загін, про те, як їм діяти далі. Він знав, що українці будуть воювати, бо про те казав йому Погодін.

– Вони будуть воювати і що найголовніше – вони вміють воювати. Що б там не казали усілякі ідіоти з нашого бездушного ящика, який живиться тезами Кремля та Останкінською голкою, українці ніколи не пробачать нам цієї війни. Я знав їх у Афганістані, а наші з тобою діди знали їх у Сибіру, куди їх гнав товариш Сталін. Бандерівці, Олеже, вони навіть гірше чеченців. Вони мають добру пам’ять та вправні руки, аби зламати шию своєму ворогу, тобто нам з тобою. Тому, хлопче, начувайся і нікому там не довіряй. Не заводь зайвих друзів, не починай непотрібних розмов, не відкривай свою душу. Навіть полковнику. Але тримайся його. Будеш поруч з ним, збільшиш свій шанс залишитись живим. Вір мені, а більше нікому. Навіть собі не вір! То зайве, – казав йому Погодін, і Шевцов тільки ствердно кивав головою.

Він ще не знав, що найближчі роки проведе в Україні. Він ще не знав, у яку гру вступає і чим вона закінчиться. Він навіть уявити собі не міг, що буде вчити українську мову, вивчати вулиці Донецька, Луганська, Києва, Одеси і Харкова. Він сподівався, що то буде чергова коротка операція, яких в його житті вже трішки було. Але уся гірка правда банальної істини полягала лише у тому, що то була не операція. То була війна. Справжня війна, яка ведеться на повне знищення ворога.

Без жалю, сумнівів і благородства.

Без співчуття, добра та прощення.

«Я был и остался до сего дня убежденным монархистом. Думаю, что после русской революции и власти большевистского «правительства» даже в умах нашей беспочвенной интеллигенции, составлявшей оппозицию Царскому правительству, не осталось сомнения в том, что единственною, соответствующею характеру русского народа, формою правлению может быть только абсолютная монархия».

Командир кладе на стіл книгу, переводить свій погляд на Шевцова.

– Ти чуєш, Олеже, виключно абсолютна монархія! Це сказав генерал Курлов[20]. А він дещо розумів у цьому житті. Щасти тобі, хлопче! Мені було приємно, що у відповідальну мить нашої історії ти був разом зі мною. Дасть Бог побачимося ще. Адже наша війна тільки починається, – сказав Шевцову полковник, потиснув йому руку і пішов геть, аби віддавати накази своїм головорізам, які прийшли забирати чужу землю.

2006 рік

Москва.

Осінь.

Погодін сумує. Його душу бентежить невідома Шевцову субстанція.

Полковник мовчки п’є горілку і ніяк не може сп’яніти. Шевцов сидить навпроти нього в одному з барів на Арбаті, не розуміючи причини суму свого шефа. Проте зайвих питань не ставить. Навчений він і чекати, і мовчати. Олег п’є четверту філіжанку кави. Він сьогодні возить Погодіна містом.

– Знаєш, Олеже, що мені згадалося? – зненацька питає його полковник і, не чекаючи на відповідь, каже далі: – Дитинство. Найкраще, що в мене було у житті, – все залишалось там, у далекому моєму дитинстві.

Погодін наливає собі чергову чарку, і за мить горілка зникає в його нутрощах.

– Найкраще з дитинства – мама. Знаєш, як воно, коли, набігавшись весь день, повертаєшся додому, а там тебе чекає мама. Обіймає, і від дотику до її тіла ти відчуваєш її неповторний аромат. Потім у твоєму житті будуть жінки. Їх буде багато, й усі вони будуть різні, але жодна з них не матиме того дивного запаху, що мала твоя мама. Той аромат біжить за тобою крізь роки, не відпускає у ході твоїх непростих вчинків, нагадує тобі, що ти народжений людиною, а не диким звіром. Були в моєму житті моменти, коли згадка про маму рятувала життя моїм суперникам. Бува, тримаєш мерзотника на прицілі, він благає про пощаду, повзає біля твоїх ніг, і від цього тільки зростає огида, бажання швидше покінчити з усім цим, натиснути на курок та йти собі далі. Але тут зненацька, невідомо чому до тебе приходить мама. Її посмішка… її ласкавий голос… і ти знову згадуєш, що Бог учить нас прощати.

Шевцов слухає Погодіна, але зрозуміти його не може. Матір для нього – це дитбудинок, за яким слідує інтернат. Матір – це нічні фантазії в образі вродливих жінок, яких здебільшого він бачить з екрана телевізора. Олег не знає, що таке аромат мами, бо замість того аромату він мав тільки запах тухлої капусти, якою його годували у дитячому будинку. Він не знає, що таке мамина усмішка, адже замість неї він бачив тільки звірячий оскал золотих зубів своєї підстаркуватої і несповна розуму виховательки. Але Олег розуміє інше: коли вже Погодін починає розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжній біль.

– Випий зі мною, хлопче! – голос полковника перебиває думки Шевцова.

Відмовити Погодіну Олег не може, але й пити не хоче.

– Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починає він невпевнену спробу дати задню.

– Наразі ти за столом, – відповідає на те Погодін, кличе офіціанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той її приносить, наливає Шевцову.

– Вип’ємо за нас, Олеже! За росіян. За слов’ян. На нас і тримається Росія. Всі інші… – Погодін запинається, махає рукою і перехиляє чарку оковитої, аби заїсти її квашеною капустою, сік від якої стікає йому по сорочці.

Мовчання. Шевцов не наважується порушити тишу.

– Тобі двадцять три роки, Олеже, і ти маєш вже все розуміти. Речі, які нині відбуваються в нашій державі, – вони, брате, серйозні. Усі процеси – неоднозначні. Політика – мінлива тітка. Нема вічної дружби. Є тільки перманентні союзи і союзики. Країна – дуже велика, безмежна, ціла купа національностей та етносів, все зав’язується на Москву, бунтівників або карають, або лякають, або купують. І найбільш небезпечні ті бунтівники, яких купують. Вони ризикові васали, бо дуже амбітні. Але вміють знайти правильний підхід до керманичів, які приймають основні рішення…

Да, брате. Суче життя. Вип’ємо! – каже Погодін, п’є, закурює, а потім несподівано закінчує посиденьки такими словами: – Завтра вб’ють непогану людину. Я був проти. До того ж, хлопче, вона жінка. Порядна… чесна… смілива…жінка.

Шевцов ловить таксі, вони сідають в автівку, і новенька «Волга» несе їх проспектами та вулицями Москви.

Погодіну кепсько. На душі кепсько. І Олег це бачить. Стан шефа не додає йому віри в те, що найближчим часом життя їхнє буде спокійне. Але про це Шевцов тільки здогадується. Напевне ще не знає.

Закінчуючи чергове коло дорогами Москви, які таксисту почав замовляти Погодін, «Волга» зупиняється біля монументальної сталінки, де на четвертому поверсі у 138 квадратних метрах жив полковник Погодін – офіцер та холостяк, який був закоханий у свою гидку професію.

– Підіймаєшся зі мною! – не каже, а наказує Погодін Шевцову, розраховується з таксистом і, вже виходячи з авто, мовить Олегові:

– Вип’ємо ми з тобою, хлопче, ще трішки горілки. Сьогодні добре вона мені заходить. Блювати точно не будемо. Блювати ми, Олеже, будемо з інших причин. І їх з кожним роком усе більшатиме. І так – до самої нашої з тобою смерті.

– Сподіваюсь, вона прийде за нами не занадто скоро, – говорить Шевцов, і вони з Погодіним йдуть до дверей, заходять у під’їзд і сходами рушають на четвертий поверх.

Постріли лунають дуже тихо. Так собі – два хлопки, за якими лунають гучні постріли пістолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов і ховається у темряві між сходами та стінами під’їзду. Погодін лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стріляти у нападників з «Гюрзи», вже дістає свого «Грача», яким намагається уцілити тих мерзотників, які стріляють у нього та його шефа.

Раптом Олег чує, як відчиняються вхідні двері під’їзду і з прохолодою перших днів жовтня вривається дитячий сміх і два веселих молодих жіночих голоси. І тут до під’їзду знову повертається світло, що аж ніяк не влаштовує нападників. Погодін дістає пістолет, несамовито тисне на курок, кричить відбірним російським матом, і Шевцов розуміє, що цей полковничий мат умить змішується з криками справжнісінького жаху дитячих і жіночих голосів, які щойно знали і радість, і безпеку.

Олег дивиться на нападників, які лежать на сходах між другим та третім поверхом у калюжах власної, ще живої крові. Очі їх розплющені. В них видніється одна лише порожнеча.

– От суки, – чує Шевцов голос Погодіна і розуміє, що його шеф отримав поранення.

– Куди? – кидається він до полковника.

– У бік. Не знаю. Болить. Викликай хлопців. І «швидку». Скоріше! – голос Погодіна не говорить алкоголем. Це чіткі короткі накази старшого в умовах кризової ситуації. Щоби вижити, потрібно думати. Емоції та біль – йдуть геть, адже їм не місце там, де йде боротьба між життям і смертю.

Погодін затискає правою рукою свій лівий бік, але свідомість його наповнюється легким туманом, він відчуває запаморочення, тіло стає неслухняним, туман робиться дедалі густішим, очі заплющуються, Шевцов не встигає втримати шефа, і той валиться на холодний мармур сходів, де і залишається до приїзду лікарів.

Полковника оперують тієї ж ночі. Увесь цей час Шевцов перебуває спочатку у лікарні, потім на Луб’янці, де дає свідчення у справі замаху на них. Його не відпускають до самого ранку. Він йде з тієї жорстокої будівлі приблизно о восьмій годині, коли люди поспішають у своїх робочих справах.

Під ранок встановлюють особи нападників. Вони – чеченці. Обидва – уродженці Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних військ. На момент замаху – безробітні. Ідеальні виконавці волі інших.

– Він говорив про Чечню? – питає Шевцова генерал Михайлов, який стоїть і над самим Шевцовим, і над Погодіним.

– Ні, не говорив.

– Про що він говорив учора?

– Про матір, про дитинство.

– Про що? Він був п’яний? Що з ним?

– Напідпитку, але при пам’яті.

– І що він розповідав про дитинство?

Шевцов переказує оповідь Погодіна.

– До чого це все? – питає сам себе генерал Михайлов.

– Не знаю, – відповідає Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.

Генерал дивиться на Олега, потім переводить погляд на ще одного присутнього в кабінеті – чоловіка, що мовчки сидить за столом і не зводить погляду зі старшого лейтенанта Шевцова.

– Ну, що скажеш? – звертається до того третього генерал ФСБ Михайлов.

Чоловік переводить погляд на Михайлова.

– Хай іде собі хлопець. Відпочиває.

Генерал відпускає Шевцова, і той іде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодій голові, з безліччю запитань, на які немає відповіді.

– Можливо, його не варто було відпускати? А як з ним щось станеться? – питає генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.

– Не думаю. Не варто драматизувати події. Цілили у Погодіна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свій час і не на тому місці. Таке буває.

Михайлов мовчить. Він ненавидить свого гостя, але мириться з його присутністю, бо знає, хто він і звідки. Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирі.

– Чеченці, – задумливо каже гість. – Вони переходять межу. Ці люди неправильно трактують волю президента. Не розуміють своєї ролі при дворі. Сьогодні вони стріляють у полковника ФСБ, а завтра… хто їх знає, кого вони прикінчать завтра.

– Погодін ще живий, – нагадує генерал Михайлов своєму гостю.

– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрібно охороняти. Пильно та кожної хвилини. Він має жити, аби говорити. Це зрозуміло, товаришу генерале?

– Звісно, що зрозуміло. Цим і займаємося.

– Гаразд. Я буду йти. Державні справи не закінчуються на черговому замаху. Навіть коли цілять у високопоставленого офіцера російських спецслужб.

Шевцов прокидається близько 14:00. В голові туман. Він спав трохи більше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванної і плескає собі в обличчя холодну воду, що біжить московськими трубами по домівках городян. Йому двадцять три роки, і він прекрасно розуміє, що в його професії буває різне. І те, що Погодін залишається жити, – випадковість, помилка виконавця, якась мить, що завжди вирішує все.

– А може, і закономірність долі, – каже офіцер ФСБ Олег Шевцов, і ті слова фіксує записуючий пристрій, бо в квартирі Шевцова його ж колегами встановлені мініатюрні засоби прослуховування, які фіксують найнепримітніші звуки.

Ситуація кризова.

Стріляти в Погодіна у центрі Москви в ті дні середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрібно мати серйозні причини. Погодін – людина генерала. Цими словами визначається його місце у силовій ієрархії Москви, а за нею і усієї Росії.

О 15:00 Олег Шевцов виходить зі свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розуміючи напрямку руху та кінцевої цілі. Він гуляє містом, аби з голови вивітрилися дурниці, а холодний розум став на заваді емоціям. З його голови ніяк не йдуть слова Погодіна про жінку, яка має померти чи то бути вбитою. Що це за жінка? Чому вона має померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?

Він не каже про жінку ані генералу, ані тому неприємному типові з Кремля, бо знає, що мусить мовчати. Так учить його Погодін. Так підказує саме життя. Те, що знають двоє, потрібно ховати, запихати у самі нутрощі своєї пам’яті, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далі, аби боротися у цьому світі з покидьками, які хочуть твоєї смерті.

Тим часом жінка, про яку говорив Погодін, виходить із супермаркету. У її руках пакети з продуктами і жіноча сумка. Вона відчиняє свої «Жигулі» десятої моделі, кладе пакунки, заводить двигун і починає рухатися у напрямку вулиці Лісної, що в самому центрі Москви.

Шевцов нервує. Він не любить невизначеності і таємниць. Особливо чужих таємниць, які стрімголов уриваються в його життя. В таких таємницях завжди видніється небезпека, в них є застереження, що кожен новий крок може стати останнім. Олег знає це і розуміє, що всередині нього починає наростати параноя.

– Без істерик, Шевцов! – наказує він собі і рухається далі у напрямку лікарні, де в окремій палаті під посиленою охороною лежить його поранений шеф.

Жінка кермує авто дуже уважно. Швидкість не перевищує 60 км/год. Вона звикла до своїх «Жигулів». Вона давно вже могла купити собі іншу машину, кращу і комфортнішу. Але не робить цього. Її виховання заперечує міщанський кітч, пафос та вихваляння. Її виховували так, аби вона жила чесною і порядною, а єдиною своєю зброєю мала виключно власний розум.

Перед ним мчать вагони метро. Він стоїть на станції і не чує людський галас, не бачить натовп, що поспішає у своїх справах.

«Кого ж це мають убити? Що коїться з нами? Хто стріляв у шефа?» – питання без відповідей атакують його розум, наче рій бджіл. Він би і радий відбитися від тих питань, але наразі вони демонструють більшу силу, аніж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

Жінці сорок вісім років. Вона заміжня, має двох дітей. За іронією долі, вона народилася у Нью-Йорку, у сім’ї радянських дипломатів. Її дівоче прізвище Мазепа. Вона більше українка, аніж росіянка. Можливо, українські гени і штовхають її у напрямку боротьби за правду і справедливість. Теми, які вона висвітлює у своїх матеріалах, – вкрай небезпечні та неприємні для можновладців Російської Федерації. Ці теми болять владі, бо показують істинну її сутність.

Він заходить у вагон метро. Стає біля дверей і опирається лобом об холодне скло. Шевцов намагається зрозуміти, чи слідкують за ним, чи ні. Тому і ходить вулицями Москви, пірнає у метро, робить пересадки, їде то у напрямку центру, то вертається до спальних районів. Він ніяк не може усвідомити, що вчорашній день – це не сон, не міраж, не п’яна байка про невідомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимі реального часу, на очах у інших людей. І це бентежить Шевцова, який востаннє змінює свій маршрут і приймає рішення все ж таки дістатися лікарні ФСБ, аби провідати Погодіна.

«Жигулі» звертають на Лісну і їдуть до будинку № 8. Жінку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помічає стеження. Авто зупиняється, вона дістає свої пакунки і йде до під’їзду. Там на неї вже чекає вбивця.

Шевцов відчиняє двері лікарні й опиняється в атмосфері медичних запахів та похоронної тиші. Він показує своє посвідчення співробітника ФСБ і без перешкод проходить на третій поверх, де знаходиться палата Погодіна. Біля палати стоїть охорона.

– До нього не можна, – каже охоронець і робить крок уперед.

Олег розуміє, що не варто сперечатися з охороною, а тому відходить убік і сідає на диван у коридорі. Він готовий чекати. Хоча б цілу вічність. Чому? Тому що, окрім Погодіна, у цьому світі у нього більше нікого нема.

Жінка заходить у під’їзд. Вона йде до ліфта. Чотири постріли не роблять галасу, адже пістолет Макарова, з якого стріляє вбивця, має глушник. Одна куля в серце і три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на холодній підлозі під’їзду, пересвідчується, що вона мертва, та йде собі геть. В той день уся Росія святкує день народження свого президента. А увесь світ дізнається про вбивство журналістки Анни Політковської[21].

Врешті-решт Шевцов потрапляє до Погодіна тільки на ранок. Він уже знає про смерть Політковської.

– Ну що, Олеже, будемо жити? – питає його По- годін.

– Звісно, шефе! – каже Шевцов і дивиться на бліде обличчя Погодіна. В його погляді той помічає тривогу.

– Її таки вбили, – констатує факт Погодін.

Шевцов сідає на стілець, опускає голову і тихим голосом каже:

– Вбили…

– А знаєш, що найбільш прикре у цьому вбивстві?

Олег підіймає голову і дивиться на свого керівника.

– Що?

– А те, хлопче, що наші колеги почали працювати з нашими вчорашніми ворогами. Велика помилка нашого керівництва у тому, що вони заграють з чеченцями. Не можна їх долучати до роботи спецслужб. Спецслужби цього не люблять. І не пробачають.

Він закриває очі, чим дає зрозуміти своєму вихованцю, що аудієнцію закінчено. Олег йде собі геть, так і не усвідомивши до кінця усього сенсу останніх слів Погодіна.

2014 рік

– Чому починаються війни? Кому вони потрібні? Чого чекати усім нам? Ось про що ми сьогодні з вами і поговоримо, – лектор у білій сорочці окинув своїм маленьким оком аудиторію, залишився задоволений реакцією і вдарив долонями об невелику трибунку, за якої він стояв на імпровізованій сцені.

Він пройшов по сцені, руки заведені за спину, плечі і голова опущені, у ході відчувається тривога і екзальтованість, але коли він повертається до аудиторії, його голос звучить харизматично. І це бере гору над усім іншим.

Шевцов уважно слідкував за лектором ось вже протягом трьох днів. Він був потрібний йому, бо саме для такого субчика у Олега Шевцова була робота.

Все мало статися на травневі свята. Чекати більше не мало жодного сенсу. Потрібна була ескалація, і Росія її придумала. Одеса повинна була відійти до Новоросії. І Олег Шевцов відповідав за те, аби силові методи принесли потрібний результат.

Квітневі дні, які він проводив в Одесі, були насиченими й небезпечними. Колоритне місто на березі Чорного моря просто мусило піддатися канонам «русской весны». Але все вийшло не так, як воно планувалося.