Диктатор

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.

Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.

Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.

У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.

Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.

– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.

– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.

– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.

– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питається він.

– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

Вони мовчать, усі слова зайві.

– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.

– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.

– А твій?

– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.

У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.

Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

– Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.

– А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.

– Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.

– Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.

Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.

Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.

– Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.

– В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.

С’юті підморгує другу і каже:

– Чи не випити нам чогось старенького та приємного, поки будемо обідати? Ходімо, друже! Квітень у цьому році не залишає нам вибору.

– Вибір є завжди, – каже Френк, і вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стріляв у радянського шпигуна, а інший покохав вродливу жінку, якій приніс один лишень суцільний страх, множений на безсонні ночі.

2013 рік

Він ходив містом і слухав людей. Він не розмовляв з ними, не сперечався, не філософствував на теми національної ідентичності та повалення олігархічного режиму, не намагався переконати українців у тому, що вони помиляються. Ні. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Києва.

У вересні 2013 року люди казали різне.

– Пам’ятаєш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети і туризм. Так ось. На нього наїхали і почали віджимати бізнес. Він домовився про зустріч із Самим, дав 300 штук за організацію зустрічі, зустрівся, вийшов, а поки їхав назад, все вже віджали і забрали. Ось так! «Донбас порожняк нє гоніт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторані, звертаючись до доволі вродливої і юної панянки, якій так кортіло шампанського та устриць, але дядько любив пиво і тому його коханка теж була змушена пити пиво.

– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколінні, не впізнаю свого міста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцільний жах. Приїхали зі своїх донецьків та луганськів. Сиділи б там, і ми б тут горя не знали. Інтелект і культура нині не в моді. На зміну їм крокує міщанська вульгарщина кримінально-пролетарського Донбасу. Згадаєте мої слова! Впаде країна з такими керманичами. Вони її просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловік до літньої жінки на лавці у парку Шевченка.

– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – і таке теж чув Лейл.

– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими інтеграціями! – казали люди, і в цьому була уся суть майбутніх подій.

Але чув Томас і інше. І люту ненависть, і людську заздрість, і застереження, і про Росію, і про Америку, і про Китай, і про Європу, і про корупцію, і про бентежний дух України, який може чахнути віками, терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.

Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.

Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.

– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.

Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?

– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.

Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами й високими парканами, на яхтах у відкритому морі й під охороною бойових гелікоптерів, в офісах Мангеттену і Лондонського Сіті, в окремих залах королівських палаців старої Європи, куди заборонений вхід для преси, де не існує публічності і немає правди, моралі й цінностей. Там все визначає один лише інтерес.

Україна не викликала у нього подиву.

– Чергова територія, за яку сильні держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закінчилося, краще і не згадувати. І де тільки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Україні, то у Єгипті, то в Чилі чи ще де?

Ось так ходив Києвом Томас Лейл, слухав, що кажуть інші, щодня уважно читав газети й інтернет-видання, переглядав політичні ток-шоу, а ввечері сідав у крісло і насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем[3], а іноді й Булгаковим, не забуваючи і про свого улюбленого Гемінґвея, котрий завжди був для нього взірцем. Чому? Напевно, тому, що Томас ніколи не мав того життя, яким жив великий письменник такої ж великої країни.

1993 рік

Френк Лейл п’є віскі. Майкл С’юті – горілку.

– Усе ще п’єш цю гидоту? – питає Френк, коли офіціант ставить перед ними алкоголь.

Майкл щиро сміється.

– Ти так ненавидиш горілку, бо вона тхне тобі Росією? Не будь злим, Френку! В Росії нині період суцільної демократії. Час кмітливих циніків. Нова епоха, в якій тільки Сполучені Штати і переможці.

– Чи надовго?

– Назавжди.

– Не думаю.

– Повір мені.

– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.

Посмішка зникає з обличчя С’юті.

– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?

Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.

– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самі готували до війни, а потім штовхнули під кулі росіян?

В очах Френка мерехтить злість. Майкл помічає її. На слова Лейла він реагує суцільним спокоєм.

– Війна – це завжди несправедливість. Нам потрібна була перемога.

– Ти знав, що вони загинуть – ті вісім нещасних моджахедів, і не сказав мені ані слова.

– Тому що я розумів, що в юності ти перечитав Кіплінґа з Ремарком. Ти ідеаліст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечує ідеалізм і романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маємо стати жорсткими. Навіть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковці провели дослідження і виявили, що кожні 102 секунди одна людина гине внаслідок війни. А кожні 26 секунд хтось гине в автокатастрофі. Більше того, кожні три секунди людина вмирає від голоду. І чим ми можемо їм допомогти? Як урятувати цей божевільний світ від смерті? Можливо, в тебе є рецепт?

– Не треба про усіх! Я про отих вісьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.

– Переді мною стояло завдання, і я його виконав. Нагадаю тобі, що ми були на завданні. Працювали на рідну країну. Захищали її національні інтереси.

– Де? В Афганістані?! Те саме ми з тобою робили і у В’єтнамі, Панамі та на Філіппінах. А скільки порядних і сміливих людей через нас з тобою були розстріляні й отримали терміни ув’язнення в Росії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаєш, що?

– Що, Френку?

– Вони сняться мені. Приходять майже щоночі і стоять наді мною. Дивляться в очі, знаєш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.

– Сходи до лікаря.

– Уже був, – каже Френк і одним ковтком допиває півсклянки віскі.

– Я не впізнаю тебе, Френку. Ти ж був іншим. Зовсім іншим. Ти ніколи не задумувався над долею агентів. Така вже в них роль. І більшість з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.

– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаєш, чому я пішов з Управління?

С’юті дивиться на Френка.

– Здогадуюся.

– Чому ж?

– Ти був хибної думки про нашу роботу. Тобі варто було йти у пастори. Чи обрати професію вчителя. Розвідка і диверсія не знають жалю, Френку. Ми народилися і живемо у великій державі. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалі.

– Чи такого хотіли наші батьки-засновники?

– Не ідеалізуй їх. Згадай, що вони робили з англійцями та лоялістами під час війни за незалежність. Аби жити в демократії, часом доводиться втілювати принципи тиранії.

– Демократія не може жити поруч з тиранією, Майкле. Вона її повністю заперечує.

С’юті замовляє чергові порції алкоголю.

– Ти часом не агітував за Клінтона?

– Знаєш, я радий, що наш шеф програв. Буш і йому подібні мають стати сторінкою в історії. Не найкращою, до речі.

– Джордж Буш – велика людина. Патріот Америки. А Клінтон – демагог. Ти ж республіканець, Френку! Як ти можеш таке говорити? Згадай, скільки він зробив для нас із тобою, коли ми були нікому не потрібні! Містер Буш дав нам професію, спрямував у правильне русло, змусив повірити в самих себе. Ми почали заробляти гроші, харчуватися нормальними продуктами, залицятися до гарних дівчат…

– І вбивати людей, – робить ремарку Френк Лейл.

– Ти хотів сказати – ворогів.

– Ні. Я хотів сказати саме те, що сказав.

Вони замовкають і п’ють. Грає джаз, і офіціант приносить їм страви. Френк і Майкл починають їсти. Мовчки, кожен концентрується на власному шматку м’яса і порції картоплі.

Френк вагається. Не так він планував собі цю зустріч. Вона не мала перетворюватися на розмову про них. Він хотів тільки попросити за племінника, і все. Тепер же його прохання видавалося Френку не зовсім коректним та доречним.

– Навіщо ти мене покликав? – раптом питає Майкл. – Заради наших споминів?

Не відводячи погляду, Френк Лейл думає, як діяти далі. І коли він згадує крик відчаю Томаса, коли знову бачить страх у погляді племінника, він опускає свої очі і каже:

– Я буду просити тебе про послугу.

Майкл не відповідає на це. Френк підводить очі і дивиться на С’юті.

– Його звати Томас. Томас Лейл. Мій племінник. Талановитий хлопець. Син моєї молодшої сестри. Зростав без батька. Ти знаєш цю історію…

– Що я можу зробити для нього? – питається С’юті.

– Візьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаєш і вмієш. Зроби з нього чоловіка. Змусь бути аналітиком, актором, маніпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врешті-решт воїном і навіть вбивцею.

С’юті не дивується, не відчуває шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долі вбивці для свого рідного племінника? – питається він Френка.

– Я прошу тебе врятувати його від неминучої загибелі.

– У нього проблеми?

– Так.

– Поліція, мафія, наркотики, алкоголь, жінки? Може, він гей?

– Жінки і алкоголь. А ще розумна голова, яка дісталася дурню.

– Хто він за освітою?

– Усе його життя – література та мови. Наразі він знає три мови.

– Які саме?

– Французька, російська, іспанська.

– Він учив російську? – Майклу стає цікавою така розмова. – Чи не твоя це заслуга, Френку?

– Ні. Не моя. Це заслуга Толстого, Достоєвського та Пастернака.

– Ось воно що. А з цими трьома його, певно, Святий Дух познайомив? То він у тебе трішки навіжений?

– Який вже є.

– Я пам’ятаю твою сестру. Як вона, до речі?

– Ніяк, – відповідає Френк.

У тому єдиному, короткому слові звучить біль.

Вони знову замовляють випивку. С’юті вже прийняв рішення, про яке ще не знає Френк. Майкл не поспішає з відповіддю. Френк не підганяє його.

– Я зрозумів, Френку. Ти не можеш мені пробачити не тільки Афганістану. І справа навіть не в ньому і не в тих дурних моджахедах. Все те пусте і зайве. Ти прекрасно це знаєш. Ми з тобою не раз посилали людей на вірну смерть. І вони йшли, робили це завзято, з ентузіазмом, бо вірили нам і вірили в нас, думаючи, що після виконання завдання їх чекає винагорода.

С’юті робить паузу, спирається на стіл, нахиляється до Френка і каже:

– Ти не можеш мені пробачити Вікторії. Ти ніколи не примиришся з тим, що вона вибрала мене, а не тебе.

Френк нічого не каже, а різко хапає Майкла за краватку і смикає до себе. Дихання обох чоловіків стає важким, з грудей на волю рветься прихована роками ненависть.

– Не торкайся своїм брудним язиком її пам’яті! Ми обидва знаємо, що вона могла зараз сидіти поруч з нами, якби не твої витівки та садизм по відношенню до неї. Жінка, яку потрібно було носити на руках, стала черговою жертвою твоєї несамовитої відданості ЦРУ.

Він відпускає краватку Майкла і каже:

– Після того, як вона наклала на себе руки, я зрозумів, Майкле, що заради Управління ти ладен вбити навіть рідну матір.

– Нічого ти не знаєш, брате. Абсолютно нічого. Не будемо про це!

– Я знаю одне. Ти ідеальний солдат своєї країни. І тому прошу взяти до себе мого племінника.

– Чому ти мене це просиш? Ти ненавидиш цього хлопця? Якщо я візьмуся за нього, назад вже не буде вороття. Я зроблю з нього першокласного розвідника, позбавленого права на сім’ю, вихідні, свята, відпустки та прості радощі життя. Він не зможе бути вільним, незалежним, бо повністю належатиме мені й Управлінню. Врешті-решт він буде позбавлений елементарного вибору. Ти цього хочеш?

Френк Лейл тримає у руці склянку з віскі і дивиться повз Майкла С’юті. Він наче не чує старого товариша. Френк згадує їхнє знайомство, день першої зустрічі, перший рейд у джунглях В’єтнаму, мить, коли він ще вірить в Америку, демократію, права людини, свободу слова та приватну власність. А ще він вірить в індивідуальність кожного американця, у здатність окремих осіб змінювати хід історії, народжувати нові ідеї, нести людям прогрес. Тепер же він вірить зовсім в інше. І та віра Френка фокусувалася на невід’ємному праві людини мати зброю і застосовувати її по відношенню до тих, хто намагається зламати твоє життя.

– Вибір є завжди, – каже він Майклу, допиває віскі, дістає гаманець, кидає на стіл декілька купюр, підводиться і йде геть.

Він робить чотири кроки, зупиняється, обертається до Майкла і говорить до нього:

– Візьми мого хлопчика до себе. Інакше він просто пропаде, Майкле, так і не зрозумівши, що таке життя і яким воно може бути насправді.

2013 рік

Увесь жовтень Томас Лейл їздив Україною.

«Зрозумій настрої. До Вільнюсу[4] ще є час. А далі вже почнеться», – сказав йому шеф, коли відправляв свого агента у вельми повчальні мандри.

Він укотре переконувався, що то досить дивна держава, країна суцільних протиріч і непорозумінь, масштабної корупції й одночасного бажання звільнитися від її бридких кайданів.

Усі там ненавиділи владу, й водночас усім кортіло тієї клятої влади. У тому була вся сутність українців. Гнітюча і непереможна, бо стосувалась практично кожного.

– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, і привітлива, і думає як усі, і говорить правильні слова, і поважає права інших, і проти тоталітаризму, і за демократію, і усміхається тобі, і ніколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долі чи то якогось кума, котрий зміг упіймати кар’єрну жар-птицю, людина отримує певну посаду, і з нею одразу відбуваються дивні метаморфози. Вона покрикує на підлеглих, зверхньо ставиться до родичів, а вчорашні друзі йдуть у забуття, адже їхнє місце займають інші, такі ж самі, наділені владою і доступом до державної годівниці. Та найголовніше – людина начебто і проти корупції, бо ж не можна увесь час красти, але дивним чином у його дружини, котра до цього ніде не працювала, з’являється бізнес, нова машина, вони починають будувати хороми у стилі нормандського замку. Проте, як я вже казав, людина, наділена владою, залишається принциповим антикорупціонером, – казав йому один львівський поет, з яким Лейл пив каву, розмовляючи про життя.

Поет говорив з посмішкою, сповненою суму та усвідомлення трагічної і брехливої ментальності свого народу.

– Яка Європа? Про що ви говорите! Бути бідним родичем при багатих дядьках? Та й хто нас туди візьме? Наша доля бути разом з Росією. Ми ж братні народи. Віками так було і так буде надалі, – говорив йому шахтар з Донецьку, коли вони разом пили неякісну теплу горілку в одному з ганделиків при дорозі. Заїдали вони соняшниковим насінням.

Лейл розумів, що ніколи герою з заходу України не стати героєм її східної частини. Не змусити донецьких пролетарів любити Степану Бандеру та Романа Шухевича так само, як галичанам неможливо нав’язати повагу до піонерії та комунізму.

«Потренуй свою голову. Вона тобі буде потрібна в найближчі місяці. Чекатиму від тебе, Томасе, аналітику. Об’єктивну й неупереджену. Таку, на основі якої ми зможемо приймати рішення», – писав Майкл С’юті у секретному чаті, паралельно готуючи сніданок своїм онукам.

«Яку в біса аналітику без доступу до розвідувальних даних ти від мене хочеш?!» – лаявся про себе Лейл, читаючи повідомлення шефа.

З Донецьку він їхав до Маріуполя, після на його шляху було Запоріжжя, за тим – Херсон та Миколаїв, декілька днів він блукав пустими пляжами Одеси, а далі прямував до Криму, який увійшов в його життя зі сторінок безсмертних книг.

Уперше про Крим Лейл дізнався у 16 років, коли до його рук потрапили «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. Дивна загалом вийшла історія. Суто американський хлопець, що зростав на вулицях Бронксу, і раптом граф Толстой. Звідки він там? Як потрапив у той світ? Якими вітрами занесло російського класика на вулиці Нью-Йорка?

А все було доволі просто. Френк Лейл заміняв Томасу батька. Шпигун, який усе своє свідоме життя боровся проти комунізму, вирішив, що його племінник має ознайомитися з творчістю графа. І Томас ознайомився. Пізніше – закохався в неї.

Дивний півострів, стратегічний плацдарм, важлива військова база й геополітична рана декількох імперій і країн. Крим бентежив розум, не давав спати відчайдушним завойовникам і стратегам, був ареною жорстоких морських баталій та бандитських переділів. Але під ким би не був Крим, він завжди залишався самотнім – у своєму розвитку, в своїйтузі і прекрасній вроді, якою нагородив його Господь Бог.

Уже пізніше Томас Лейл відкрив для себе усі кримські війни, депортацію татар, яку вчинив Сталін, хід Хрущова, повернення татар і перші проросійські заворушення на початку 90-х років. Двічі за усе життя його нога вже ступала на землю півострова. Двічі він милувався неповторними краєвидами, плавав у теплих водах Чорного моря, фліртував із засмаглими стрункими жінками українського півдня, слухав розповіді старих татар про життя у депортації. Двічі він видавав себе за англійця, який торгує зброєю, проникав на територію військово-морської бази РФ у Севастополі і добував інформацію, на пошуки якої посилав його Майкл С’юті.

Загалом Крим подобався Томасу. Звісно, він не був схожим на Маямі, Кі-Вест чи сонячну Каліфорнію. Але там, де було море, там була і душа Томаса Лейла. Таким уже народився той чоловік, котрий, як нам відомо, за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Перебування на півострові дало йому чітке розуміння, що Крим так і не став частиною України. Томас Лейл не відчував української ідентичності, не чув української мови, не розумів, чому Крим і досі український.

«Найслабкіше місце. Я б звідси і починав», – казав собі Томас Лейл, і до нього приходило чітке усвідомлення, що саме так і станеться у разі чергової перемоги Америки над Росією. Звісно ж, бій буде йти, як завжди, на чужій території.

Того вечора, коли Томас Лейл поставив останню крапку у своєму аналітичному документі, йому стало легше. Тепер він зрозумів, чому шеф відправив його до України. Тепер він знав, що попереду велика бійня і така ж велика брехня. Росія зробить усе, аби покарати Америку в Україні. За роки, що минули з першого Майдану, Кремль став сильнішим, впевнено просуваючи власні інтереси на пострадянському просторі. Москва купувала, залякувала, вбивала та чавила своїм брудним чоботом усі паростки свідомості, незалежності, бажання самостійницької політики, потреби власного самовираження. Москва не пробачала зрад. І саме на таку «зраду» зголосився український президент, котрого хитрі «радники» підбурювали до європейського майбутнього. Ті радники хотіли, аби колишній злочинець увійшов в історію. Москва ж бажала, аби він у неї вляпався, залишаючись проклятим і жадібним правителем олігархічної плутократії, яка розквітала на теренах вільної України.