Диктатор

Аналітична довідка агента ЦРУ Томаса Лейла,

надіслана ним заступнику директора ЦРУ Майклу С’юті

13 жовтня на телеканалі «Росія 1» у телепрограмі «Вести недели» вийшов сюжет журналіста Дмитра Кисельова щодо стану речей в Україні (другий за рахунком сюжет Кисельова антиукраїнської спрямованості з початку торгово-інформаційного тиску РФ на Україну[5]). Сюжет виконано на високому професійному рівні та має потужний емоційний підтекст.

За переглядом даного сюжету глядач повинен зробити наступні висновки:

– Президент Янукович розриває єдиний народ «україно-росіян»;

– Президент Янукович робить це, щоб і далі грабувати країну;

– Президенту Януковичу віддають накази в Європі;

– Президента Януковича не поважають в Європі. «В Європі Віктора Федоровича не ідеалізують: він потрібний тільки до моменту, поки не поставить підпис під Угодою про асоціацію»;

– Президент Янукович дуже боїться Юлію Тимошенко;

– Президент Янукович не тільки рве «єдиний народ», а сприяє ворогам цього народу – ісламським терористам;

– Президент Путін, незважаючи ні на що, дбає про Україну та українців, і тому сприяв наданню кредиту та здешевленню газу для України.

Аналіз змісту даного та попередніх сюжетів, а також заяв російських політиків дозволяє зробити наступний висновок:

Інформаційна політика РФ по відношенню до України трансформувалася від популяризації матеріальних, економічних переваг Єдиного економічного простору до акцентування культурної, історичної, релігійної єдності. Тобто можна говорити про зсув з економічного прагматизму у символічно-смислову сферу.

Ризик, який випливає зі зміни інформаційної політики РФ по відношенню до України:

– Існує висока ймовірність того, що в короткостроковій та довгостроковій перспективі можуть з’явитись чисельні заклики до Президента РФ В. Путіна зброєю захистити «єдиний народ» на територіях східних областей України та Криму. В цьому контексті зовсім по-іншому сприймається інформація про переоснащення Чорноморського флоту РФ та ймовірність повторення абхазько-осетинського сценарію.

Політичні ризики:

призначення Владислава Суркова (ідеолога партії «Єдина Росія») радником президента Російської Федерації з питань взаємовідносин з країнами СНД дозволяє зробити висновок, що його діяльність буде спрямована на дестабілізацію ситуації в Україні (зокрема, в АР Крим, східних і південних регіонах України, на Закарпатті та Буковині), на розхитування територіальної цілісності України:

а) шляхом розгортання потужної інформаційної війни проти України (у російських ЗМІ, при підтримці західних проросійських експертів /«міжнародних спекулянтів»/, за допомогою підконтрольних українських інформаційних корпорацій шляхом дезінформації, залякування, фальсифікації фактів і даних, нав’язування обговорення провокативних тем і апокаліптичних прогнозів – неминучого краху України, дефолту, перетворення у «периферію Європи» тощо; приїзду в Україну різного роду «експертів», журналістів, «радників» та ін.; індивідуальної «роботи» з українськими чиновниками, що передбачає шантаж, залякування, хабарі, погрози, але й пропозиції – спочатку Україні варто приєднатися до Митного союзу, а потім, координуючи зусилля, разом з Росією на «кращих умовах» рушити до Європейського союзу);

б) можливою підготовкою на території України провокацій (від мітингів сепаратистів, демонстрацій-протестів за участю політичних партій і «російських», «слов’янських» громадських організацій, «листів трудящих» на адресу керівництва держави, протестних акцій «православних» до терористичних актів, провокативних дій російського Чорноморського флоту та ін.), що вимагатиме від найвищих представників української влади у наступні два місяці постійної присутності на екранах телебачення, у ЗМІ з викладенням чіткої позиції України з того чи іншого питання і для спростування російських заяв, для своєчасного відгуку на виклики Кремля.

У разі непідписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС:

а) ситуація в Україні буде дестабілізована, і її утримання під контролем, можливо, вимагатиме від влади силових дій. У свою чергу застосування сили проти громадян може впливати на зростання ймовірності виникнення революційних заворушень;

б) у країні відбуватимуться деструктивні зміни, що віддалятимуть її від здобутків європейської цивілізації;

в) зросте антирейтинг президента, а його шанси на «мирне» переобрання у 2015 р. будуть мінімізовані (за результатами соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 30 вересня – 8 жовтня 2013 р., 65,4 % українців ставляться до В. Януковича «в основному негативно» чи «повністю негативно»);

г) дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні буде використано на власну користь як Росією, так і США.

Майкл С’юті прочитав цей документ, зробив одну лишень правку, роздрукував його і пішов до директора ЦРУ, аби отримати від керівництва те, чого він так бажав.

Коли документ ліг на стіл директора ЦРУ, останній пункт аналітики Лейла під редакцією С’юті звучав так:

г) «дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні неодмінно буде використано на власну користь Росією».

1995 рік

У двадцять п’ять років Томас Лейл стає вбивцею.

Це відбувається в Сараєві – місті, де завжди починалися війни.

У той день Лейл стоїть на горі Требевич. Він дивиться у бінокль і бачить людей, будинки, вулиці, машини. Він бачить усе те, що згодом буде знищене потужною авіацією його країни.

Поряд з Лейлом стоять троє. Один з них Майкл С’юті, який відповідає за підготовку операції «Обдумана сила»[6]. С’юті давно вже займається Югославією. Ще з часів Рейґана. Він знає, яке значення мають Балкани для його батьківщини. Він розуміє, що саме тут і розгортається нова геополітична війна. І ця війна має бути переможною. Після краху СРСР світ зобов’язаний жити згідно з канонами Pax Americana[7]. Все інше не має жодного значення ані для С’юті, ні для організації, яку він представляє.

Томас відводить бінокля і пригадує ту дивну зустріч два роки тому, яка назавжди змінила його життя.

Нью-Йорк.

Мангеттен.

Бродвей.

Бар при готелі.

Травень.

Ніч.

Його чавить духота й алкоголь. Він давиться сльозами і заливає в себе чергову порцію віскі. Йому зле, і він занадто слабкий, аби зачавити в собі почуття, зламати власну немічність, узяти себе в залізний кулак й розпочати шлях чоловіка. Томас все це прекрасно усвідомлює і лютує. Але не на себе. Лють його поширюється на увесь світ. Він опускає голову на стіл і заплющує очі. Він не помічає, як навпроти нього сідає чоловік і робить знак офіціанту, аби той підійшов.

За декілька хвилин перед чоловіком стоїть кава і лежить рахунок Лейла. Чоловік сплачує рахунок і дає зрозуміти офіціанту, що решту із сотні доларів той може залишити собі. Тим часом Томас Лейл перебуває у стані дивної абстракції. Здається, що він назавжди відірвався від реальності. Його свідомість знаходиться далеко від Нью-Йорку, там, де нема цинічних людей, а є тільки він – ніким не зрозумілий молодий геній.

– Годі! Вставай, хлопче! Будемо їхати звідси, – несподівано гарчить на нього незнайомець і дає йому добрячого стусана.

Сараєво ще не знає, що за добу відбудеться жахливий теракт, а ще через дві доби сили НАТО почнуть авіаційні удари й артилерійські обстріли. Про це знають Майкл С’юті і Томас Лейл. Вони знають, хто стрілятиме з міномета, куди стрілятиме і коли це станеться. Вони стоять на горі і дивляться на місто. Вони розуміють, що у війні не існує моралі. Там є лишень одна перемога.

Томас приходить до тями і не розуміє, що трапилось.

– Руки геть від мене! – кричить він і отримує ще одного стусана. Потому Майкл С’юті бере його під руки і тягне на вихід. Так відбувається їхнє знайомство. Їхня перша зустріч.

Лейл думає про сербів. В чому їх провина? Лише в тому, що вони були найбільшою етнічною групою, на якій і трималася Югославія.

– Нічого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертається до нього Майкл С’юті і наказує повертатися назад до міста.

С’юті йде першим. Томас за ним.

На виході з бару їх чекає авто. Бродвей сипле у темну ніч яскравими кольорами реклам. Томас намагається чинити опір, але успіх зраджує його. С’юті вправно робить свою справу і впевнено тримає п’яне тіло свого нового учня. Правда, той учень ще не знає, до якої школи його узяли.

– Журналісти готові? – питає Майкл С’юті, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараєва.

– Усі як один. І журналісти, і політики, і громадські балакуни, – відповідає Томас Лейл.

– До речі, завтра своєрідна річниця. Вісімдесят один рік і два місяці, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послідовники, – каже С’юті і починає сміятися.

Томасу байдуже на той сміх. Він цілком нормально ставиться до того, що його шеф трішки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стільки війн та державних переворотів, організатором і учасником яких був Майкл С’юті.

В авто Томас намагається розгледіти обличчя незнайомця. Воно розмите, і Лейл напружується, аби зрозуміти, що відбувається. Голова трішки ясніє і перше, що він бачить перед собою, це прямий ніс та прищурені темні очі. Лоб незнайомця ріжуть глибокі зморшки. У нього коротке сиве волосся і широкі плечі. На вигляд незнайомцю десь під п’ятдесят років.

– Це викрадення? – питає його Томас Лейл і розуміє, що йому дуже кортить пити.

Вони в’їжджають у Сараєво, яке тримають в облозі серби на чолі з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8]. Пройдуть роки, і ці двоє постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноциді та злочинах проти людяності. Але того дня про це ще ніхто не знає.

Уже позаду злочини в Сребреніце, захоплення заручників, які працювали в ООН, блокада Сараєва, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шістдесяти восьми осіб. Понад двісті людей тоді отримали поранення.

– На жаль, Томасе, ціна перемоги у кожній війні – це якомога більше смертей. Тільки так ми перемагаємо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше і не думаю про наслідки. Перед Богом будемо стояти усі як один, і щось мені підказує, що він нас навіть не прийме, а одразу відправить до Люцифера, – говорить С’юті, коли їхнє авто зупиняється біля старого будинку в самому центрі Сараєва.

– Ти не вартуєш навіть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуєш. Але я виправлю це. І якщо ти відповідально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великі гроші. Дуже великі гроші, – каже С’юті Лейлу.

– Хто ви, містере? – питає Томас, і його розум стає ще яснішим.

– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти ніколи не знав, – відповідає Майкл С’юті, і Томас Лейл хапає його за горло.

– Чому знову Маркале? – питає Лейл.

– Чому б і ні? Місце людяне. Ідеальне місце. Одного боюся, Томасе, – каже Майкл С’юті, і Лейл чує невластиві його шефу нотки людяності.

– Що саме?

С’юті сідає за стіл, перед ним карта Сараєва і кілька газет, він щось довго вишукує на карті або ж просто імітує пошуки, мовчання затягується на декілька хвилин, а потім він каже:

– Щоб ці придурки не зіпсували операцію. Хто ж їх знає, мусульман.

Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’юті б’є Лейла по вухах, і мільйони зірок затьмарюють його п’яну свідомість.

– Ніколи більше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зігріти, а може і спалити, – каже Майкл С’юті.

– Хто ви в біса такий? – питає Томас Лейл, і страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого організму.

Сараєво живе в блокаді сербської армії. Щодня працює артилерія та снайпери. Щодня гинуть старі, жінки, діти. С’юті та Лейл користуються прикриттям місії ООН. Під носом сербів вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбіцій.

– Мусульмани чи християни, не має значення, – відповідає Томас. – Усі вони покидьки. Нам своє робити.

«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думає С’юті, і десь поруч з їхнім будинком лунає вибух чергового снаряда.

Вони їдуть вулицями нічного Нью-Йорку. Томас ніяк не може зрозуміти, в яку халепу він вляпався цього разу. У незнайомці живе впевненість. У кожному його слові, кожному русі та клята впевненість! Він розглядає Лейла і не квапиться продовжувати діалог. Майкл С’юті вичікує. Чергове питання має задати Томас. І, врешті-решт, він це робить.

– Що вам потрібно від мене? – приречено питає Лейл, і на вустах С’юті народжується задоволена по-смішка.

– Твій розум і твоє бажання служити своїй країні, – відповідає агент ЦРУ новому підопічному.

– На них точно не вийдуть? – питає С’юті, коли за вікном лунає чергова серія пострілів.

– На мертвих можна вийти, але ось запитати їх нема про що. Мертві завжди вперто демонструють схильність мовчати.

– Коли це ти став таким циніком, Томасе?

– Того ранку, як протверезів остаточно і зрозумів, що ви не випадково трапилися у моєму молодому житті.

Вони знаходяться у незнайомій Томасу квартирі десь на Мангеттені. Похмурий ранок не додає настрою. Лейлу кортить випити, але присутність С’юті перекреслює будь-яку надію на холодне пиво та міцний віскі.

– Гаразд, Томасе! Розкажи мені про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’юті і сідає у крісло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповідь рекрутованого ним агента.

Увечері Томас Лейл йде до центру Сараєва, туди, де ринок Маркале. Ще з часів Середньовіччя сюди з’їжджаються торговці з усіх Балкан. Сьогодні тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканці міста. Про це відомо Томасу Лейлу і Майклу С’юті. А також трьом мусульманам, які мають виконати заплановане.

Томас підіймає голову і вдивляється у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими літерами, а над ним – герб. Чотири колони при вході. Монументальність та подих історії. Пам’ять про давно зниклу імперію, яка залишила по собі поодинокі нагадування.

– Так має бути, – говорить Томас Лейл вголос і починає неквапний рух назад.

Він довго розповідає С’юті про себе. З кожним новим словом Томас відчуває полегшення, щось незвідане і цікаве народжується у ньому. Лейл ніяк не може збагнути, чому так щиро сповідується перед людиною, яку знає лише декілька годин.

– А що твій батько? – між тим питає Майкл С’юті.

– Хто такий батько, містере С’юті? Я не знаю, як це, – відповідає Томас Лейл і розуміє, що відтепер у нього дійсно з’явився батько.

Томас рівно дихає уві сні. Йому нічого не сниться, не докучають жахи, не приходять видіння мертвих і живих. Більше року він вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики і національних інтересів США. Він забув усе те, що читав у книгах романтиків і ідеалістів. Відтепер його руки та очі все частіше торкалися творів Макіавеллі, Черчилля та Аллена Даллеса[9]. Поволі С’юті відкриває йому новий світ, де все вирішує інтерес. Тому Томас і спить спокійно, бо у тому стражденному місті його батьківщина має свій інтерес і його задача зробити так, аби Вашинґтон мав офіційний привід для вторгнення.

«Те що не можна перемогти, потрібно очолити», – вчить його С’юті, який спить поруч, у сусідній кімнаті, а десь за вікнами їхньої квартири чутно поодинокі постріли, що переплітаються зі скавчанням собак.

– Дещицею ціаністого калію, кинутого у колодязь, можна отруїти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мільйони. Так казав Рейнгард Гелен[10]. Запам’ятай це, синку, адже віднині для тебе будуть стерті кордони моралі та аморальності. Ми керуємося виключно потребою і інтересами нашої держави, – каже йому Майкл С’юті за два тижні після їхнього знайомства, коли вони приступають до інтенсивного та виснажливого курсу навчання.

Старий агент ЦРУ тримає слово перед другом і робить з його племінника ідеального оперативника-нелегала.

Коли лунає перший вибух, Майкл С’юті знаходиться неподалік Маркале, але стоїть так, аби страхуватися від осколків міни. Томас стоїть на горі і спостерігає за мусульманами, які стріляють з міномета. В його руках снайперська гвинтівка М25. Він дивиться у приціл. В нього ще є час. Раптом мусульмани роблять нові вистріли з мінометів. Лейл нараховує чотири. Про це вони не домовлялись. І тоді він стріляє. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл підходить до їхніх трупів, обнишпорює кишені, виймає з них усе, підбирає міномет і йде собі геть, повертається до міста, де щойно загинули невинні люди, а інші були важко поранені.

– В мене нема совісті! Моя совість зветься Адольф Гітлер! – кричить у своїй кімнаті Томас Лейл слова Германа Герінґа[11] і вперше з дня їхнього знайомства Майкл С’юті дозволяє йому напитися.

За два дні після вибухів у Сараєві починається перша широкомасштабна військова операція в історії НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснією. США досягають своєї мети і за два тижні після початку операції боснійські серби погоджується на умови НАТО. Історія котиться далі, а з нею світом котяться ті двоє – Майкл С’юті і Томас Лейл – вправні лицарі своєї брудної справи.

2013 рік

Коли йому сильно кортіло жінки, він брав планшет, включав порносайт і задовольняв свої чоловічі потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навіть на повію, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою українкою. Сказати чесно, він міг собі дозволити жінку. Але після ночі кохання йому б довелося її вбити. А він не хотів зайвих жертв, адже мертві були попереду. Вони виднілися йому крізь час, майоріли своєю трагедію в його снах, входили холодом у його розум. Він знав, що нова українська революція не буде схожою на попередню. Професійний досвід не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава і несправедлива бійня, в якій він, агент ЦРУ, теж відіграє свою роль. Проте яку саме, він ще не знав.

До Києва йшов холод. За місяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим більше чужу зиму. Навіть не європейську, а пострадянську, з густим снігом і холодними стінами його квартири, з суцільними згустками багнюки під ногами й непривітними, сірими від втоми і червоними від горілки та морозу обличчями навкруги.

На початку листопада він змінив квартиру і виходив з неї раз на тиждень, аби поповнити провіант. Очікування – невід’ємна складова нав’язаної Майклом С’юті професії, подобалася Томасу найбільше. Адже в хвилини спокою він мав змогу залишатись наодинці зі своїми думками, поринати у ті світи, в яких йому ніколи не жити, обирати собі шлях, яким він ніколи вже не піде, кохати саме тих жінок та уявляти їх із собою поруч, з якими він ніколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична історія, кожне комедійне дійство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцільною трагедією. Він не мав сили над своїм життям, не був господарем власної долі, не належав самому собі, адже ось вже як двадцять років за нього усе вирішували інші.

Спочатку, коли він тільки-но вбив перших у своєму житті мусульман під Сараєвом, його бентежила думка про майбутнє. З роками жертви множились, повалених урядів ставало більше, розбитих доль та понівечених життів – тим паче. І думка про майбутнє бігла собі геть незнаними та байдужими для нього стежками, лізла в чужі голови, аби бентежити інших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.

Томас Лейл навчився абстрагуватися від людського горя. Він зневажав чужі сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати нові завдання. Так було легше не збожеволіти, не зламатися, як це свого часу зробив його рідний дядько.

– Бідолашний Френк. Я був упевнений у ньому навіть більше, ніж в собі. Життя доволі цікава річ. Ніколи не знаєш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’юті, а більше за двадцять років їхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.

Тим часом Україна готувалася до Європи.

Дивна річ вийшла з Віктором Януковичем. Типове породження дикого капіталізму, без належної освіти, без інтелекту, без жадоби до знань, навіть не російської, а суто радянської ментальності, вело Україну до Європи. Так думав натовп, але одиниці знали, як усе було насправді. Без ідеї про необхідність підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС неможливо було запалити іскру народного гніву.

Проте, як відомо, у будь-якій революції народний гнів – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед і має свої власні плани на правління країною. Це розумів Томас Лейл. Це розумів Майкл С’юті. І це прекрасно розуміли, загалом, у Вашинґтоні. Але на біду українського народу таку істину також усвідомлювали і в Кремлі. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той східний брат, який був гіршим за лютого ворога, активно готувався до війни.

– Ми відслідковували їхні дії, починаючи з 2005 року. Путін не та людина, яка пробачає обрáзи. Але він не йде у чесний двобій. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путін діє іншими методами. Більш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Він не б’є сильного або ж рівного собі. Він завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жінок і старих, а вже потім почне стріляти. Проте у нього завжди першим буде летіти слово, а вже потім куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росією, – казав своєму учневі Майкл С’юті.

І Томас вірив вчителю. Не міг він йому не вірити, бо добре знав історію тієї дикої країни, якій випало бути одвічним суперником його батьківщини на світовій арені.

– Що ж, – сказав собі Томас Лейл, – клопіт – значить клопіт. Звичний стан нашого буття. Спокій робить нас дурними й ледачими. Спокій вбиває, не дає зосередитись і аналізувати, думати й діяти. Спокійні люди схильні до деградації. Мені ж судилося народитися іншим. Не таким, як усі. Не таким, аби бути пасивним спостерігачем. Мама завжди хотіла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, мені й не жити на цьому світі?

Він часто думав, звідки в нього ця схильність до пияцтва, емоцій, авантюризму та помилок. Він ніяк не міг збагнути, чому саме він, а не діти дядька Френка, які стали доволі успішними, проте залишалися сірими й аморфними. В ньому ж було і чорне, і біле. Але ніколи у Томасі Лейлі не було цього ненависного сірого. І коли б він про це не думав, в його свідомості виникало тільки одне слово. Батько. Той самий батько, якого він ніколи не знав.

З роками він почав розуміти матір. Він усвідомив її небажання відповідати на питання про батька. Скоріш за все у той період, коли вона завагітніла, в неї було декілька чоловіків. Саме тому вона не могла дати чесної відповіді. Перш за все самій собі.

– Але ж вона не могла не зрозуміти, на кого я подібний! – картав він матір за її мовчання.

І знову, перебуваючи в Україні, напередодні тих подій, що навічно увійшли в історію як Революція гідності, Томас Лейл думав про свого батька.

Яким він був? Чим займався? З якої родини походив? Які мав хобі та інтереси? Чи пив він або ж полюбляв спорт? Як врешті-решт склалася його доля після того, коли він покинув вагітну матір Томаса? Та й чи взагалі втікав він?..

Іноді батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий і п’яний, а бувало худий, наче тріска, але завжди з розмитим обличчям.

Ось і у Києві він почав йому снитися. І чим ближче було до підписання Угоди про асоціацію, тим частіше незнаний ніколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно і холодно. Він прокидався і довго лежав, дивлячись у темну стелю київської квартири, яка знала багато хазяїв, але ніколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому він був подібний до свого вимушеного помешкання у далекій від його батьківщини Україні.

Він не вийшов з тієї квартири на ранок, коли стало відомо про побиття студентів на Майдані. Залишався він у своєму помешканні і першого грудня, коли відбулася сутичка та бійки на Банковій. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулиці Грушевського, коли було вбито перших героїв Небесної сотні, йому подзвонив Майкл С’юті.

– Тепер твій час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобі стріляти, – спокійним голосом мовив його шеф, і Томас Лейл зрозумів, яку роль має відіграти у тій українській революції.

2011 рік

Уперше ім’я Усами бен Ладена Томас Лейл чує 1996 року, коли той видає фетву про оголошення війни США. Вдруге це ім’я з’являється знову за два роки після терактів біля посольств Сполучених Штатів у Танзанії та Кенії, жертвами яких стають сотні людей. Після подій 11 вересня 2001 року Томаса викликає Майкл С’юті і повідомляє про нове завдання.