Диктатор

Перший удар Шевцова потрапляє у голову чеченця, меншого на зріст. Той починає падати, і його товариш намагається дістати пістолет, але Олег вже б’є його прямо у ніс. Удар видається дещо змазаним, і кастет трощить чеченцю верхню щелепу. Декілька повій, а особливо їхня «мамка», кричать, але в очах інших дівчат Олег бачить задоволення і цікавість. До нього вже починають бігти охоронці, які приставлені до шльондр одним із сумнозвісних московських злочинних угруповань, але Шевцов не втрачає контролю над собою і робить усе так, як те і задумав.

Він підходить до повії, яку несамовито кохає вже близько семи хвилин, і бере її за руку.

– Сідай у машину, дурна! – наказує він їй.

– Відпусти мене, шалений бовдуре! Тобі не жити! Ти хоча б знаєш, на кого підняв руку?! – верещить дівчина, намагаючись вирвати свою руку.

І тут Шевцов починає усвідомлювати всю безглуздість власних дій.

– Блядь, – цідить він крізь зуби у самісіньке обличчя тій, заради якої і пірнув у халепу, а один із братків уже б’є його по голові. Олег падає на землю й останнє, що встигає зробити перед тим, як повністю втратити свідомість, закриває голову руками.

– Це все? – питає майор ФСБ Погодін свого підшефного, одного з кримінальних авторитетів Москви.

– Начебто все. Поїду я. Там у моїх лярв одна ситуація виникла. Одночасно і кумедна, і доволі неприємна, – каже той і вже збирається йти геть.

– Щось серйозне?

– Та ні. Один малолітній придурок незрозуміло з яких причин кастетами покалічив двох клієнтів. Чеченців. Зараз сидить у нас у підвалі. Чечени вимагають його крові. А мені чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинківський. Напевно, трахатися захотів, а грошей не було. А тут ці двоє на «мерседесі». Ще й «чорні».

Погодін сприймає сказане спокійно, думає з хвильку, а потім каже:

– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо підійде мені, заберу його.

– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозуміє… та й чечени, – авторитет розгублено кліпає очима.

Погодін і сам розуміє, що не має права підставляти свого агента. Але інтерес до незнайомого хлопця посилюється в ньому щохвилини. Він не знає чому, але той ніколи не знаний ним відчайдух подобається йому.

– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодін. – Привези його до мене. Ось адреса, – він бере ручку і пише адресу у своєму блокноті, вириває аркуш і дає його бандитові.

– Не знаю…

– Мене не цікавить, що ти знаєш! – різко перебиває його Погодін. – Просто взяв і зробив, що я тобі сказав.

– Але ж чечени…

– То не мій клопіт. Хлопець має бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вільний!

Олег сидить на зашарпаному дивані у незнайомій йому квартирі, а навпроти нього стоїть чоловік, якого він бачить уперше. Шевцов не розуміє, хто цей чоловік і до чого він тут. Незнайомець сідає у крісло навпроти Олега і говорить:

– А тепер розповідай. Тільки чесно. З самого початку і до того моменту, як ти дістався дверей цієї квартири.

– Хто ви? – вичавлює з себе Олег, але відповіді на поставлене питання так і не отримує.

Мовчання затягується. Погодін не квапить хлопця, розуміючи його страх та розгубленість. Він вивчає Шевцова, дає йому шанс розповісти усе самому, без зайвих потуг.

– Гаразд, – врешті-решт каже Погодін. – Почнемо з елементарного. Твоє ім’я.

Недовірливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русі. Шмигання носом і синці на усьому обличчі.

«А тебе вправно били, хлопче, – думає Погодін. – Але то нічого. Сильнішим будеш».

– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

– Приємно познайомитись. Називай мене Іван Вікторович.

– Це ваше справжнє ім’я?

– Це моє єдине ім’я, – чесно бреше Погодін.

– Я вам не вірю.

– Байдуже. Це не має жодного значення. Розповідай про себе. З якої ти сім’ї, де живеш, де навчаєшся, що любиш, чим захоплюєшся. Окрім дівчат, звісно. Це твоє захоплення мені вже відоме.

Шевцов починає розуміти, що той Іван Вікторович – не якийсь собі дядько з вулиці. У незнайомці відчувається сила. І можливості. А тому Олег думає декілька хвилин і приймає єдине правильне рішення, яке кардинально змінює усе його подальше життя.

Погодін слухає хлопця, бачить в ньому потенціал, вирішує узяти його до своєї команди і після сповіді Шевцова питає:

– Ти не любиш чеченців?

– Я не люблю усіх, хто має нахабство вважати себе кращим за росіян.

– Ти готовий вбивати за свою батьківщину?

Олег дивиться Погодіну в його темні очі і дає чесну відповідь:

– За Росію я готовий не тільки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаєш, що вона не даремна.

«Фанатик-націоналіст. Ще не зовсім сформований, але то нічого. Ми допоможемо йому стати гідним солдатом своєї країни», – резюмує ту дивну зустріч Погодін, і вже за тиждень Олег Шевцов починає життя, яке бачив тільки у бойовиках американського та вітчизняного виробництва.

2014 рік

– Це наша земля, і ми зобов’язані її повернути. Американці здійснили державний переворот в Україні. Київ захопили бандерівці та фашисти. На вулицях убивають тільки за одне російське слово, грабують пенсіонерів та ґвалтують жінок. Росія не має права покинути напризволяще своїх людей. Ми повинні захистити усіх російськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якій би точці земної кулі не знаходилися. Якщо Захід фінансує відвертих фашистів, що ж, ми навчимо їх поважати нашу культуру. Через нашу зброю та силу. І повір мені, Олеже, у Росії вистачить і людей, і гармат, і танків, і грошей. Сьогодні ми повертаємо нашій батьківщині її скривджену велич. Часи недобитків Гайдара та Чубайса давно минули. Росія вступає в епоху свого відродження. Якщо Америка вирішила пограти з нами у війну і робить це на нашій землі, ми дамо їй гідну відповідь. І побачимо, де опиниться той чорношкірий юрист із Чикаґо. Чи вистачить у нього сміливості вийти на поле бою. І саме Крим стане справжнім тестом для усіх. І для нас, і для наших ворогів.

Шевцов сидів і мовчки слухав полковника Погодіна. Віктор Іванович, а саме так і не інакше звали Погодіна, ходив кабінетом і увесь час говорив. Олег бачив, що його шефові дійсно болить за Росію, і в такі моменти одкровень він іще більше любив Погодіна.

«Іванович справжній. Такий не зрадить. Не підставить. Не схибить у вирішальний момент. Не кине на полі бою», – думав собі Олег Шевцов.

Якби він тільки знав, скількох кине на полі бою, скількох відправить на вірну смерть, скільки брехатиме його Іванович у найближчі роки, Шевцов ніколи б не повірив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усі його принципи, віру та сподівання.

– Ми починаємо операцію з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили ті негідники, що сьогодні творять свій шабаш в Україні. Ти ж подивися, хто там при владі! Одні жиди та нацики! Страшно жити в такій країні, синку, дуже страшно.

– Ми починаємо війну? – спитав Шевцов і зловив на собі незадоволений погляд Погодіна.

– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаємо операцію з повернення Криму. Якщо і будуть випадкові жертви, вони будуть мінімальні. Поки ти працював у Києві, ми працювали в інших куточках України. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог і наша держава.

– А чого мені хвилюватися? Тим більше, що правда, як і сила, за нами, товаришу полковнику.

– Ось і добре. А зараз слухай, що маєш робити, – сказав Погодін і почав ставити перед своїм підлеглим нові завдання.

Вони перебували у Сімферополі.

Ніч – темна й велична ніч, лягла на Крим. Трохи менше ніж дві години тому у свої законні права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидів і слухав свого шефа. За добу він мусив очолити групу російського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Пізніше їх назвуть «ввічливими людьми» та «зеленими чоловічками». Вони будуть у військовій формі, без розпізнавальних знаків, зі зброєю у руках та цілковитим розумінням того, що коли доведеться стріляти, вони зроблять це без жодних роздумів і вагань.

Півострів спав. І не знав він ще, що вже дуже скоро надовго стане російським. Не знав той півострів, що не буде ані туризму, ані демократії, ані прав та свобод. Не розуміли люди, що вже ніколи не буде так, як було за часів України, а життя піде іншими стежками, що ведуть у ліс тоталітаризму, в якому усі зв’язані міцним сталевим ціпком наказів і рабської покори.

І буде в Криму лишень одна суцільна військова база, форпост Москви на Чорному морі, реалізація несамовитого бажання континентальної держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинічній геополітичній битві ХХІ століття.

Росія кидала зухвалий виклик Америці. Росія прагнула нових перемог. Росії кортіло нового світового порядку. І, звісно ж, Росії хотілося поділити світ. Так, як це сталося після Другої світової війни.

Але все це ще було попереду. А позаду були роки підготовки Росії до анексії Криму, яку офіційна пропаганда Кремля назве «поверненням додому».

Дід сидить навпроти мене. Я слухаю його розповіді.

«Звідки він усе це знає? Це ж неймовірно! Виходить, що і Росія, і Америка просто розіграли нашу державу. Кожен бився тут за своє. А українці, наче приречене стадо, йшли за різними пастухами», – думаю я про себе, а діда питаю:

– І що той Шевцов? А Погодін? Вони дійсно керували російськими «зеленими чоловічками»?

Дід усміхається, але у тій посмішці я бачу лукаву інтригу.

– Не тільки ними, Миколо! О, то був ще той воїн. Рідка гидота. Продукт путінської епохи. Суміш сиротинця, бідноти та відвертого російського шовінізму з присмаком незрозумілої величі засраної імперії.

– Хто саме? Погодін чи Шевцов?

– Звісно, що Шевцов. Погодін був професіоналом. Прагматиком. Він не вірив в усю ту маячню, якою годував своїх підлеглих. Погодін вірив тільки у гроші. І у гру, яку розпочала Росія на карті світу.

– Що з ним сталося, діду? Він ще живий? Ти його знав?

– Не так швидко, хлопчику мій! Усьому свій час. Слухай про Крим. А там і до всього іншого дійдемо.

І я слухаю діда, не вірю, що все це відбувається зі мною, думаю над книжкою, яку мушу написати. Я знаю, що це тільки початок. Трагедія мого народу ще не завершена. Вона почалася тими зухвалими й жахливими розстрілами на Майдані, за які ніхто так і не був покараний. Вона плелася тіткою з косою українським Донбасом, полонила усю мою батьківщину, заходила до кожної домівки, аби сповістити людям, що свобода ніколи не буває безкоштовною. За неї завше потрібно платити.

Шевцов дає останні вказівки солдатам. Вони мовчки слухають свого командира. Жодних реплік, жодних заперечень. Тільки Росія. Тільки Крим. І, звісно ж, бандерівська хунта, здатна полонити півострів.

Окупація починається ще 20 лютого. Масова зрада в Криму стає закономірним результатом стратегічної недбалості української політичної еліти, яка воліла відпочивати біля моря, мати там нерухомість та бізнес, забрати дитячі табори і санаторії, аби будувати вілли і замки, бігати чорноморськими пляжами за довгоногими дівчатами, упиватися кримськими винами, споглядати кримські зорі, сидячи на літніх терасах вишуканих ресторанів. Усього бажала українська політична еліта. Крім головного. Полюбляючи усі літні дива та блага Чорного моря, влада не думала, власне, про сам Крим. Про ризики. Про майбутнє. Державу та її громадян. І врешті- решт здала Крим без жодного пострілу.

І поки кволі політикани нерішуче блимають оченятами, цинічні виконавці волі Кремля діють.

Вони діють різними методами.

Починають це робити ще задовго до Майдану. Одразу коли Ющенко стає біля керма України.

Працюють з різним контингентом – від маргіналів, відвертих шизофреників та безграмотних байкерів до лідерів злочинних угруповань і керівників силових відомств, військових, місцевих політиків і галасливих громадських активістів проросійської спрямованості.

Механізм закручується. Шаленими потоками йдуть гроші, обіцянки, маніпуляції і залякування. Вербування – основа основ роботи спецслужб – поступово дає свої результати.

Росія працює. Тихо, але впевнено йде до своєї мети. На півострові збиваються зграї. Зустрічаються сумнівні особистості, які ведуть тихі розмови у блідій тіні нового заколоту, чергової імперської змови. І ось вже у горах південного берега Криму створюються бази, де тренуються ті сумнівні особистості, чия основна робота у цьому житті – вбивати інших. А вже за якихось декілька років майор ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу і без жодного пострілу захоплює будівлю Ради міністрів та парламенту АР Криму.

Він стоїть серед ночі і віддає чіткі накази. Він розуміє усю відповідальність, увесь той тягар і напругу, що лягає на його плечі. Але то сильні плечі, плечі воїна, який мститься за свою батьківщину, за зневагу, що йшла гіркою луною зради крізь дев’яності роки та правління «семибанкірщини»[19] і американських агентів, які намагалися задушити Росію в експерименті ненависної йому «шокової терапії».

Шевцов усе це пам’ятає і ніколи не пробачить Сполученим Штатам їхньої зверхності, зухвалості, їхньої перемоги. Він ніколи не пробачить Америці розпаду країни, в якій прожив лише неповних вісім років, але яку любив не менше, аніж сучасну Росію.

Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою і таємничою, жаданою і нездійсненною мрією, яку вже ніколи не повернути.

– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росії були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаєш тих часів. Я усе тобі розповім. О, синку, то були великі часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавиділи і боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь світ, кожну мураху на цій планеті, – казав йому Погодін, коли вони тільки починали ту дивну дружбу.

На ранок нового дня Олег Шевцов стояв біля кулеметника і споглядав натовп, що збирався на підступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Україну, на світове товариство пихатих, лінивих боягузів, які ніколи не наважаться на війну з Росією. І тут він побачив, як здалеку до будівлі наближаються люди. Шевцов не знав, скільки їх, але розумів, що чимало. Він узяв бінокль і подивився в нього.

«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рішення прийняти, а потім дав команду кулеметнику:

– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якісь провокації, коси їх, хлопче, мов ранішню траву на світанку. Не жалкуй патронів! Наша справа вірна!

Кулеметник підняв голову, подивився на свого командира, посміхнувся у всі свої тридцять два зуби і крізь ту посмішку кровожерливої жорстокості відповів:

– Так точно, товаришу майор! Не сумнівайтесь. Ніхто з них не втече! Усі залишаться тут.

– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов і пішов до іншого кулеметника, аби віддати йому такий самий наказ.

Так наприкінці тієї трагічної зими Росія надовго заходила до Криму.

Так у перший місяць тієї несправедливої весни Росія ставала на шлях своїх чергових злочинів проти суверенної держави, яку вона не цуралася називати братньою.

2004 рік

Північна Осетія-Аланія.

Беслан.

Початок осені.

Свято першого дзвоника.

Загальноосвітня школа № 1.

У школі ще пахне фарбою після ремонту. Квіти, бантики, нарядні та веселі дітки. Світить сонечко. День знань. Для когось він перший у житті. Радість свята в очах учителів, батьків, учнів. Нові знайомства, перевірена роками дружба, спогади про промайнуле літо, сміх та гомін безтурботного життя. І тут лунають постріли.

З’являються чоловіки. В їхніх руках зброя. Крики, жах, апатія, розгубленість, що починають переростати у паніку.

– До спортзали! Усім до спортзали! – кричать озброєні нападники і людям стає зрозуміло, що це терористичний акт.

Коли людей зігнали до спортзали, тренажерного залу, їдальні та душових, терористи починають мінування. Далі усім наказають кинути у центр мобільні телефони, сумки, фотоапарати і відеокамери.

– Якщо почуємо, що в когось дзвонить телефон, одразу розстріляємо двадцять чоловік, – каже один з нападників і до заручників приходить розуміння, що терористи будуть стріляти у дорослих та дітей без жодного жалю.

Після, з числа заручників, яких нараховується більше 1100, відбирають 20 чоловіків, серед яких є і старшокласники, аби забарикадувати будівлю школи. Бідолашні «обранці» стягують стільці та парти до виходів та вікон. Враховуючи досвід «Норд-Оста», терористи б’ють усі вікна, аби спецназ не зміг задіяти газ. Бойовики віддають наказ розмовляти виключно російською мовою. За вживання інших мов – неминуча смерть.

Руслан Бетрозов був серед заручників. Йому було страшно, як і усім іншим. Але він, народжений чоловіком, був батьком двох дітей, а тому мав вести себе гідно. Аби заспокоїти людей, він почав з ними говорити. І з необачності або ж через хвилювання розмовляв осетинською. Тільки-но він почав, як декілька куль назавжди зупинили його слова. Як і життя, яке промайнуло, наче мить, аби обірватися у день свята. Дитячого свята, яке навіки перекреслив ісламськийтероризм.

Так починаються понад дві доби страху, спеки й нестерпної спраги. Деякі заручники хочуть смерті, адже смерть має певну логіку, вона є своєрідним виходом з глухого кута, в який їх загнало несправедливе, байдуже життя. Очікування ж – найстрашніша кара, бо воно не дає розуміння, що буде далі і взагалі, чи буде щось далі?!

Люди чекають. Невідомо чого. Вони не знають, що відбувається ззовні. Їм не збагнути, як діятиме влада, на які кроки підуть терористи, про що вони розмовляють з переговорниками.

Тим часом «ззовні» формується оперативний штаб. Його очолює Олександр Дзасохов – президент Північної Осетії. Проте фактично операцією по звільненню заручників керує Москва. Зі столиці приїжджає ФСБ. Погодін та його вихованець Шевцов у складі московської групи. Менше ніж за добу у віці двадцять одного року Олег Шевцов стане вбивцею дітей Беслану.

Беслан перетворюється на велику брехню Кремля. Від самого початку і по сьогоднішній день. Від інформації про незначну кількість заручників до повідомлень про те, що люди загинули виключно від куль терористів. Загалом у результаті операції спецслужб Росії по звільненню заручників у Беслані буде вбито 334 особи. 186 з них – діти. І молодий лейтенант ФСБ Олег Шевцов бере безпосередню участь в тому жахливому злочині влади проти громадян.

Він не відходить ані на крок від свого командира. Він чекає на наказ. І він знає, що виконає той наказ, яким би він не був. За чотири роки нового життя Олег Шевцов став іншою людиною. Людиною, для якої існує тільки держава, її правитель та його наказ.

Тим часом високе керівництво з Москви приймає рішення про початок операції. Це буде операція не зі звільнення заручників, а військова операція по знищенню терористів-бойовиків. Про це вже знає Погодін. Про це ніколи не дізнається Шевцов та йому подібні. Та й не думає Олег про такі тонкощі. Для нього існує тільки ворог, якого потрібно вбити.

Для нього все починається 3 вересня. В той день він стає вбивцею дітей.

Танки.

У хід ідуть танки. Безжалісні, бездушні машини, що належать російській 58-й армії.

І вогнемети.

У приміщенні школи лунають вибухи. Починається паніка. Хлопчик кліпає очима і кричить. Поруч з ним дівчинка – його однокласниця. Їм по вісім років. Позавчора вони пішли у другий клас. Вони тримаються за руки і біжать разом з усіма людьми. Куди саме, того вони не знають.

Олег Шевцов йде на штурм школи. Він є частиною спецназу ФСБ. У них тільки один наказ – стріляти та вбивати.

Люди біжать, падають, конають від болю та ран, вмирають. Навкруги дим і третій день вересня. Хлопчик губить свою однокласницю, і страх посилюється. Він один у тому пеклі, хоча навкруги нього сотні людей.

ФСБ не знає жалю. Вона не знає сліз та благань про помилування. ФСБ завжди виконує накази Москви. І якщо ті накази не відповідають закону юридичному та людському, що ж, ФСБ переступає ті закони і йде далі. Бо не закони тримають її на цьому світі. Не мораль дає змогу обіймати високі посади та користуватися службовим становищем. Не чесноти і справедливість дають нові перемоги у кривавих битвах за право диктувати свою волю.

ФСБ починає вбивати заручників. Олег Шевцов стріляє у людей і йому байдуже, терорист то, чи вчителька, маленький школяр, чи батько того школяра.

Хлопчик вже не розуміє, де знаходиться. Єдине його бажання – повернутися додому, притиснутися до мами і вже ніколи не відпускати її. Він біжить зі спортивної зали і бачить перед собою військового який повинен його врятувати. Але той військовий чомусь стріляє в його сторону, і біля нього починають падати люди. І ось щось невідоме, незрозуміле відштовхує хлопчика назад, і він, падаючи, сильно б’ється головою об підлогу. Хлопчик вже не відчуває того болю, бо душа його здіймається до небес, вона летить на зустріч до Господа нашого Бога, аби біля воріт самого раю запитати його, чому на цьому світі існує така несправедливість, щоби гинули малі безгрішні діти, які могли жити?

Шевцов переступає тіло хлопчика і йде далі, аби виконувати свою смертельну місію, зупинити яку може тільки смерть самого Олега. Але він не дасть їй такого шансу, бо має наміри на своє життя та на цей світ. Щонайменше він прагне стати генералом і увійти в історію своєї країни.

Вечір спускається на Беслан. Шевцов і Погодін стоять на подвір’ї школи, куди зносять тіла загиблих. Погодін дивиться на Олега, переводить погляд на руїни школи і зненацька каже наступне:

– У цьому світі є Лондон і Париж, є тиха і привітна Люцерна, де живуть щасливі громадяни ситої та одвічно безпечної Швейцарії, а там за океаном горять вогні Нью-Йорка та кличуть пляжі Каліфорнії. Але також на Землі існують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому світі є Сьєра-Леоне, Мозамбік, Конго та Сомалі. І немає в тому нашої провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте і раніше незнане нами місто. Не наша вина, що ми народилася у великій країні, яку підступно знищили американці. Відтак наше єдине завдання – відродити цю країну і повернути усе, що їй належить по праву.

– Мені здається, що сьогодні я вбив не тільки терористів. Я застрелив щонайменше трьох дітей. Як же ж мені тепер жити, Вікторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, і Погодін помічає, як тремтять у його підопічного руки.

– Живи зі спокоєм у твоєму серці. Іноді, аби врятувати ліс, потрібно рубати дерева. Саме цим сьогодні і займалися. Саме це і є нашою з тобою роботою, – говорить Погодін, кладе руку на плече Шевцова і притискає хлопця до себе.

Так вони і стоять – двоє одиноких вбивць, за яких влада написала їм їхню власну долю. Чи жалкували вони про те?

Ні.

Вони про те намагалися не думати.

2014 рік

В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.

Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Україні, хоча де-юре і залишався українським. Увага світової спільноти була прикута до тієї держави, адже на черзі був Донбас. Регіон, в якому завжди домінували пролетарські амбіції проросійських князьків.

Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зійшло, а їм потрібно було подолати близько п’ятнадцяти кілометрів.

Їх було п’ятдесят чоловік. Йшли вони мовчки, час від часу кидали одне одному короткі репліки. Усі вони були людьми військовими. Усі вони знали, що таке війна й операції спеціального призначення. Вони вміли вбивати і робили це так само буденно, як пили воду та їли хліб.

До тієї групи Шевцов потрапив з волі Погодіна.

– Це буде корисно для твоєї подальшої кар’єри. Цікаві люди, нові враження, події, які стануть історією. І командир – людина правильних поглядів. Послухай його, поспостерігай за ним, повчись у нього, – сказав йому Віктор Іванович, благословляючи на нові злочини.

Так Олег Шевцов став частиною групи, на чолі якої стояв непримітний полковник з шовіністично-монархічною життєвою концепцією, в якій ніколи не було місця незалежній Україні.

Втім, у концепції полковника не було місця ні білорусам, ні молдованам, ні циганам, ні євреям. Зайвими там були і поляки з румунами, а також литовці, естонці й латвійці. У тих химерних думках усе було зайнято російською суттю імперської величі. Величі, на яку хворіли фанатики на кшталт полковника, що в той квітневий ранок нелегально перетинав російсько-український кордон разом зі своєю групою, аби принести на чужу землю війну. Війну, яка триватиме роками.

Ніхто ще не знав, що вони зупиняться саме на Слов’янську. Не знав цього і сам полковник. Усе вийшло доволі спонтанно. Втім, як багато речей, які далі трапляться на тій несправедливій війні.

У житті, яке залишалося у Москві, Олег Шевцов мав звання майора ФСБ. Його включили до групи за безпосереднього прохання Погодіна.