Шляхами і стежками життя

Під впливом графині Людмили юна іспанка вивчає чеську мову, історію, літературу, з батьком спілкується польською мовою, із прислугою та киянами намагається розмовляти українською. Продовжує захоплюватися музикою, співом – уроки їй дає сам Микола Лисенко. Славетний український композитор захоплений обдаруванням юної іспанки і дарує їй на пам’ять музичну мініатюру «Зоря з місяцем» із написом «Моїй учениці». Згодом Наталена Королева детально опише всі перипетії свого перебування в Києві та Санкт-Петербурзі в «життєписі сучасниці» – «Без коріння».

А мачуха тим часом підшукує їй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель із португальського роду Фернандо-Енріко де Кастро, знаходить батько. Дівчина зі сміхом відкидає його намагання породичатися… з братом, хай і двоюрідним. Не погоджується і на двох наступних «претендентів». Живе надією повернутися на батьківщину – до Іспанії, з нетерпінням чекає листів від дядька Еугеніо, але мачуха їх перехоплює.

Переїздом всієї родини на зиму до Санкт-Петербурга енергійна графиня Людмила мала найважливішу, на її думку, мету: ввести Естрельїту в блискучий світ придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, світських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмістр царської лейб-гвардії Кисілевський, українець із запорожців, якому було дозволено бувати в домі Дуніних-Борковських і Лосів, – змушений був вирушити до Персії як «інструктор шахського війська».

Та молоду, енергійну, спраглу до знань дівчину не захоплювало феєричне мерехтіння яскравого світла, музики, танців, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзі аристократичні роди та придворні кола імперії. Естрельїта не полишає надії повернутися до Іспанії, все ще чекає вісток від свого опікуна, материного брата Еугеніо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його під час ранкової Божої служби в одній із капличок. А поки що Естрельїта заміряється зайнятися єгиптологією. Вступає до Археологічного інституту, але оскільки там немає спеціальної кафедри з єгиптології, вирішує досліджувати литовську старовину. Водночас навчається в Петербурзькій академії мистецтв, де здобуває диплом «вільного художника». Малює, влаштовує навіть свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Інтенсивно займається науковими дослідженнями з історії Литви, Вірменії, Персії, Єгипту… Друкує російською мовою дві статті: «Про орнаментацію плетінки у вірменському мистецтві» та «Про мистецтво лікування у скитів за зображеннями на Куль-Обській та Нікопольській вазах». Продовжує брати розпочаті в Києві уроки співу в ще одного талановитого українця – славетного оперного співака Олександра Мишуги, який після перших занять став пропонувати Естрельїті різні партії то в опері «Фауст», то у «Трубадурі», «Кармен», навіть у «Севільському цирульникові». Правда, зразу ж пожалкував, що в цієї маленької дівчини не сопрано.

Олександр Мишуга вимріював дебют Естрельїти на сцені. Оскільки вона бездоганно володіла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати відкрити свій дар на сцені Михайлівського театру, спектаклі якого йшли тільки французькою. Підписано контракт, є вже перша роль Сафо в однойменній п’єсі Альфонса Доде, є запрошення від відомої французької акторки Джейн Гаддінг на ангажемент у паризькому Théâtre du Gymnase, є блискучий дебют на сцені і є протестний виклик родині, світському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрів» і готова розраховувати тільки на себе, на свої власні сили. Отже – розрив із родиною, із нареченим – гусаром лейб-гвардії, із яким вона офіційно була заручена, а головне – це виклик усій петербурзькій знаті. Як це так, ім’я родовитої іспанки з’явиться на театральних афішах – хто із благородних сімей посміє породичатися з акторкою? І раптом Естрельїта закохується з першого погляду в «шейха з орієнтальної казки» – князя зі стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша.

Нарощуються нові витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельїта-Кармен не уявляє собі життя.

Повертається з Персії ротмістр Кисілевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекає. Адже вони заручені. Невже цей князь Іскандер посмів прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованої і обуреної поведінкою Естрельїти публіки? Для гордого лейб-гвардійця нема іншого виходу: дуель! На щастя, ротмістр не вцілив у князя, а князь Іскандер прострілив лише гусарську шапку. Але Естрельїті залишатися в Петербурзі не випадало. І вона збирається в далеку дорогу – в Персію. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким Естрельїта в Петербурзі заручилася.

Повернення до Києва, щоб зібрати речі в дорогу, зустріч під час ранкової служби Божої в київському костелі з дядьком Еугеніо, який прибув в Україну в пошуках зниклої небоги, переодягання в чоловічу одежу – і перед Естрельїтою прослалася повна небезпек, переживань і пригод дорога до далекої Персії. Її суджений ще залишався в Петербурзі, тоді як його наречена з’явилася в сім’ї старовинного княжого роду Ахеменідів, який сповідував зороастрійську традицію віри й поклоніння Світлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персії для того, щоб її проголосили членом давнього славного роду ібн Куруш Гакгаманішів, а відтак скласти велику обітницю бути поклонницею Святого Світла.

Юна наречена сиділа поруч із гордим Іскандером у колі його великої родини в нічному саду, де сутінки огортали крони гранатових і персикових дерев, крізь віття яких визирали бліді зорі, дивилася на білі перлинки води, що розліталися увсебіч у мармуровому водограї, пригублювала зі срібного келиха прохолодне вино, несміло торкалася губами до рожевої скибочки дині і згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стіною сад». «Це ж від цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стіною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.

Згодом Королева детально опише у повісті «Шляхами і стежками життя» свої враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» їх у такий казково-міфологічний флер, що мимоволі починаєш розгублено дивуватися, де ж тут реальність, а де розкошує фантазія автора. Важко повірити, що дев’ятнадцятилітня дівчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокійний Кавказ, зуміла потрапити на аудієнцію до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвіл вільно і без перешкод подорожувати країною – «скрізь, як сама того побажає», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вірність князю Іскандеру та вірі Святого Світла – і раптом таємно полишила дім свого нареченого й вирушила з караваном верблюдів до Індії.

І тільки тому, що шлюб із князем Іскандером загрожує, як напише вона в прощальній записці своєму нареченому, «істині мого життя!». А ця істина полягала у свободі, у праві вибирати свою долю, свій шлях у житті. Ні, Естрелла-Зірка не хоче бути Неджмою-Зіркою в іншому світі, в іншій вірі – вона прагне повернутися на батьківщину, до Іспанії.

І знову детальні описи подорожування Індією, ознайомлення з бібліотекою і архівом загадкового Монастиря Вдів, зокрема з рукописами такої ж, як і вона, вічної мандрівниці, відомої теософки Єлени Блаватської («Жодна казка не може бути фантастичнішою за життя цієї вічної мандрівниці, яка ганялась цілим світом за “мудрістю”»), екзотичні розповіді Матері Вдів, мрії-сподівання якнайшвидше побачити рідний – до солодкого щему серця – Бурґос, побувати у передмісті феєричної Севільї – в Макарені, там, де вона колись розкошувала в товаристві циган…

І знову Наталена Королева у повісті «Шляхами і стежками життя» розгортає яскраво-образні сторінки свого емоційного втішання зустріччю із дорогим дядечком Лоренсо, таємним відвідуванням стародавнього родинного гнізда – палацу Медінацелі, схилить голову як звичайний відвідувач чи як ревна католичка біля Стовпа бичування, помилується виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що їх витворила фантазія перських майстрів, постоїть у задумі перед статуєю дволикого Януса, переведе погляд на статуї великих римлян іберійського походження, замислиться над долею знатного іберійця, сина претора іспанської Таррагони, прокуратора Юдеї Понтія Пілата…

Чи не тоді в Естрельїти зародилася думка написати роман про того, хто зацікавився питанням, «що є Істина», і який, за легендою, започаткував славетний рід Медінацелі?

Цілком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугеніо де Кастро, з яким вона випадково зустрілася на «Віллі Пілата». Поет відчув у її словах затаєний сум і порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маєш журливий настрій – зроби з нього літературу. І сум стане джерелом радості. Вся “магія” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»

І вселив поет в уяву Наталени мрію про пошуки чогось ідеального, не дійсного, а легендарного, міфічного – запалив поривання віднайти «володіння попа Івана». Таємничої та ідеальної країни, де нема кривди, нерівності, несправедливості, навіть – смерті.

Цим дивовижним краєм для Естрельїти виявились українські Карпати, де є гора Піп Іван, а під нею річка Тиса, і звідки прибула до Севільї молода дівчина-циганка в сорочці «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марічка, з якою Наталена заговорила українською мовою.

Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севільї український спів і розмови з дівчиною з України, яка також, як і стара циганка Аврора, напророкувала Наталені невпинне мандрування світами, ще дужче прихилив її до того краю, в якому вона провела перші роки свого життя і де проживав її батько.

Португальський поет Еугеніо де Кастро відчув із першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвіданого, таємничого, піднесеного над щоденністю, відкритого до поєднання споріднених прагненням досягти ідеалу душ.

І знову доля милосердно обдаровує Естрельїту новим сердечним випробуванням – зустріччю з юним королем Іспанії Альфонсо ХІІІ, а отже – поновленням зародженої в дитинстві дружби та нестримним пориванням відкритися одне одному своїми почуттями, які переповнювали їхні серця. Та деспотична правителька Іспанії, мати короля Альфонсо ХІІІ донья Марія-Крістіна, дізнавшись про їхню дружбу і кохання, звеліла Естрельїті або вступити до монастиря кармеліток (і цим навіки замурувати себе на повне відчуження від світу), або назавжди покинути дорогу її серцю Іспанію. Дядечко Еугеніо, обурений цим зухвалим ультиматумом тиранки-австріячки, радить небозі полишити батьківщину з власної волі. На знак протесту дон Еугеніо також разом із Естрельїтою покидає Іспанію.

Далі Париж, поривання бути серед тих, хто живе зі своєї праці, прийняття найскромнішого зі своїх наймень – Кармен Фернандес, переїзд до Неаполя – поближче до Помпеїв, до середовища археологів, художників, письменників, відновлення знайомства, яке відбулося ще в Петербурзі, з винятково популярним маестро співу («Мікельанджело співу» – так називала Італія свого улюбленця) Маттіа Баттістіні.

Нагадав славетний Баттістіні про їхню зустріч у Петербурзі, про своє захоплення її голосом і подивування тим, що Естрельїта не пішла тоді на оперну сцену, а обрала сцену драматичного театру. Пам’ятав співак і те, що колись йому сказала Естрельїта, вивчаючи партитуру опери «Ернані». А тоді юна іспанка призналася, що їй подобається співати «для себе», витворюючи в своїй уяві зовсім інші образи, ніж ті, які «живуть» в опері.

«І тоді я сказав вам, – продовжував згадувати Маттіа Баттістіні, – що ви маєте всі дані, щоб стати письменницею. Що це – ваш поклик, дарма що обдаровані ви всім, щоб стати славною співачкою чи драматичною артисткою. Але ви – більше за це, бо ви самі автор, який може творити живі образи, а не тільки “втілювати” створені іншими. Отже, нині повторюю вам це. І коли досягнете своєї мети, згадайте, що був це співак Баттістіні, який перший вказав вам ваш шлях! Сцена – молох, який вип’є сили, душу, кров… І кине у забуття свою офіру. Письменництво ж дає тривале життя…»13.

Уявила тоді Естрельїта себе перською казкаркою, яка мандрує містами і селами, долаючи уявою історичні часи й земні простори, пряде барвисту пряжу своїх думок, фантазій та мрій, переплітає з подіями, які пережила сама, і повними пригорщами сипле людям радість і втіху, оповідаючи про велике щастя свободи, закликаючи до волі, до вільного власного життя. І їй в ту мить здавалося, що в її душі задзвеніли чарівні маврські струни, що в неї вселився дух праматері роду Ляцерда, прапрабабусі Хадиджі, походженням із маврів.

Та ще багато драматичних подій доведеться пережити Кармен Фернандес, поки вона почне творити образним словом художній світ, народжений її багатою уявою.

Знову Париж, зустріч із легендарною Джейн Гаддінг, яка її запросила знову грати на драматичній сцені, пророкуючи їй щасливу долю «блискучої зорі» на театральному небосхилі, але Кармен замірилася реалізувати свій талант на оперній сцені. Водночас вона хоче продовжувати розпочаті «медицинські студії», вабить її пропозиція давнього приятеля її батька, вченого-астронома Каміля Фламмаріона, розпочати працю на літературному полі. Що ж, Кармен Фернандес під опікою і завдяки порадам свого старшого приятеля Фламмаріона починає співпрацювати з журналами. Робить переклади, пише фейлетони, невеличкі статті та готує книжку новел, навіяних враженнями від розкопок у Помпеях.

Імовірно, як стверджує Орест Зілинський, її літературна біографія розпочалася з публікації у французькому журналі «La Croix»14, коли Наталені-Кармен було лише шістнадцять років. Начебто тоді вона переклала з української французькою мовою якийсь давній твір чи документ отців-василіян, прибравши для цієї публікації відповідний псевдонім Брат Іван (Frève Jean)15.

В «Автобіографії» Наталена Королева стверджує: «Писати почала я давно, а перестала – з двадцять років тому. Писала спочатку у французькій пресі. Якусь мою працю видано було навіть по-московському (“О мотиве плетенки в армянской орнаментике”). І думала я працювати у французькій літературі, до чого мене намовляли приятелі мого батька: Анатоль Франс і Каміль Фламаріон, астроном. З української мови колись – не згадаю року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо ніхто тоді не міг перечитати, що то за мова»16.

Тож цілком можливо, що юна Наталена таки здійснила цей переклад, бо підписала цю працю псевдонімом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Франції легенду про міфічну країну – «володіння попа Івана», з якою в її уяві асоціювалися українські Карпати з горою Піп Іван. Мабуть, важко давався шістнадцятирічній дівчині цей текст, оскільки до приїзду восени 1904 року до Києва Наталена рідко коли чула українську мову, хіба що в дитячому віці, але могла геть забути. Не знала української мови в такій мірі, щоб перекладати складні наукові тексти. Адже вона майже дванадцять років провела у монастирі Нотр-Дам де Сіон із виїздами до Іспанії.

Початок літературної діяльності Наталени французькою мовою логічно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначає Роман Завадович17, та найвірогідніше – періодом навчання в Парижі в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадує, що тоді вона активно співпрацювала із літературними і науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poétes»18 та ін.

Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконує партію Кармен в Паризькій опері з несподіваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликає бурхливу реакцію глядачів і шалений успіх цієї оперної постановки.

Дядько Еугеніо листовно підтримує свою племінницю, бо відчуває, що її темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергію на втілення прекрасних образів на оперній сцені та в літературі. А те, що рукопис її першої книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалює, бо вона має «великий Дар. Дар роздавати радість, відпочинок мільйонам, струджених життям…»

Кармен Фернандес надходить пропозиція виступити в наступному сезоні в оперному театрі Венеції. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить нові оперні партії, лише зрідка відволікаючись – задля відпочинку – на студії з археології та на малювання.

І знову озвався батько. Важко хворіє, готується до операції на нирках, благає доньку приїхати до Києва – він хоче попрощатися і попросити вибачення за всі ті кривди, яких він їй завдав.

Зголосився поїхати зі своєю племінницею і дядько Еугеніо, сподіваючись довго не затримуватися в Києві. Та й Естрельїті треба було вчасно, згідно з контрактом, прибути до Венеції.

У Києві Естрельїта зразу ж поринула у світ французької колонії – в музично-театральне, комерційне і релігійне середовище вихідців із Франції, а також у світ україномовний – приятельок подруги її дитинства Марусі, українських дівчат-служниць. Познайомилася вона із музикантом, керівником українського хору Олександром Кошицем, із хористами від Садовського… Із особливим нетерпінням чекала виїзду до Італії, сподіваючись бути на початку серпня у Венеції. Та несподівано вибухає Перша світова війна, кордони закривають, і Естрельїта разом із дядьком Еугеніо змушена залишатися в Києві. Як бути? Обоє зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з війною», гоїти рани, завдані жорстокою війною. Відбули шестимісячні курси, після яких вуйка Еугеніо відправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельїту на якийсь час залишили в Києві.

Та ненадовго. Далі – санітарний поїзд, передові позиції, поранені, кров і жах, атаки і відступи, відчайдушні зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення під Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельїта пише за неграмотних поранених листи додому, підстригає їх і голить, годує і напуває, миє і дезінфікує, розповідає казки, переказує легенди і міфи…

Після першого поранення і першої військової відзнаки Естрельїта дістає службове відрядження до Києва і відпустку для лікування на Кавказі.

У Києві випадково зустрічається із Іскандером, який вступив до нещодавно сформованої «Дикої дивізії» у чині гусарського старшини, прийняв православну віру, обрав собі християнське ім’я Павло – «бо це ім’я Паоло Малатеста, того, що і в смерті, і у вічному полум’ї пекла не був розлучений зі своєю Франческою, як про те оповідає Данте у своїй “Божеській комедії”»…

Одруження, короткі миті щасливого подружнього життя – і знову для Естрельїти, світлійшої княгині Неджми Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, продовжуються нічні й денні чергування в шпиталі, а разом із тим – переживання за свого чоловіка Іскандера-Сандрі-Павла, який вирушив зі своєю «Дикою дивізією» на фронт.

Тиф, гарячка, марення-візії, передчуття жахливої трагедії – загибелі в бою Іскандера. І чорний морок самотності. Вистачило сил і мужності супроводжувати разом із Зуарабом, братом Іскандера, тіло покійного чоловіка до Ірану. Без перешкод дісталися до Кавказу, але далі Естреллу-Неджму не пропустили – жінки через турецький фронт не мали права переходити. Перебрався тільки Зуараб із труною. Естрелла дивом переправилася через Каспійське море, далі подолала майже половину території Ірану, поки дісталася до Шираза – місця поховання Іскандера.

Переживаючи це страшне горе, виморена тифом, а згодом і малярією, вдова не поринула у відчай, а намагалася віднайти душевну розраду і спокій у самотності: «Самітність віднині – родина моя і дім мій… І піду шляхом самітності, шукаючи справжнього Світла!..». Так заповіла Естрельїта-Неджма собі, запевняючи, що не збирається повністю усамітнюватися, тотально відчужуватися від світу сліз, страждань і крові: «Поверну до тих, що вмирають на полі бою. Стану до бою зі стражданням, болістю…» – призналася вона перському мудрецеві.

І повернулася Естрельїта у кривавий вир війни – на передову лінію, до шпиталю, до санітарного поїзда, в безумство стогонів, криків, благань, невимовних страждань і молодих смертей. Дивом залишилася живою. Друге поранення, військовий шпиталь, оніміння від глухої самоти. Помер батько. Забрав немилосердний тиф із земного світу дорогого дядька Еугеніо – ніщо її тут, в Україні, не тримало. Думала про те, як дістатися до Італії – а раптом зможе попрацювати в археологічній експедиції у Помпеях? Про оперну чи драматичну сцену годі й мріяти: після поранення відбулися непоправні зміни слуху. Завдяки знанням іноземних мов пощастило потрапити на роботу до Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. Більше того, одержати український паспорт. Пощастило! Адже після шлюбу з Іскандером вона фактично стала підданою Ірану з екзотичними титулами та іменами. Тепер перська княгиня Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш – українка, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Забороль на Волині, ім’я її – Наталія Ковалевська.

Яка дивовижна гра долі! Щось містичне, здається, крилося в тому багатстві імен, які мала і набувала Наталена Королева. Створюється таке враження, що ця часта зміна імен зумовлювалася несподіваними поворотами долі самої Наталени, жадібним прагненням освоювати нові й нові професії, виявляти, реалізовувати кожну нову грань свого таланту, розкрилювати дар своєрідного перевтілення в дещо іншу, іноді несподівану для самої Наталени іпостась обдарування.

Набуття нового, вже українського, імені й прізвища мало свою, так би мовити, територіальну зумовленість і доцільність. Міністр закордонних справ УНР Микола Левицький «докопався», що нібито її батько мав на Волині маєток під назвою Ковалівка, знайшлися «свідки», які підтвердили, що її батька називали «ковалівський пан», тому певна логіка була в наданні їй прізвища Ковалевська. І що важливо, від цієї біографічної віхи в житті Наталени стрілка її долі остаточно спрямувалася у бік України. Було, правда, невеличке відхилення, коли Наталена разом зі своєю хворою мачухою Людмилою виїздила до Праги за спільними документами як «чеська репатріантка». Мачуха прямувала до Чехословаччини через Галичину, де проживали її родичі й де у містечку Красне під Львовом був їхній родинний маєток. Але графиня Людмила Лось так і не змогла видужати після важкого запалення легенів і, не потрапивши до Чехії, померла в Галичині. Наталена – вже сирота – таки добирається до Праги, там влаштовується спочатку на роботу в Міністерство закордонних справ Чехословацької республіки, співпрацює з установами шкільництва, а незабаром – після наполегливих умовлянь Василя Короліва – переходить працювати до української дипломатичної місії в Празі.

О, цей імпульсивний, невгамовний, постійно заклопотаний, переобтяжений творчими задумами й обов’язками Василь Королів-Старий! Не впізнала його Наталена, хоча познайомилася, працюючи медсестрою, ще в Києві, коли «рухливий, невтомний і веселий Королів» – «живе perpetum mobile» – похвалявся своїм шведським родоводом, а також тим, що навчався малярства в самого Іллі Рєпіна, ученицею якого була й Наталена. Саме він тоді натхненно розповідав про Іспанію, Мексику і Перу, хоча в цих країнах ніколи не бував. Наталена, правда, не запам’ятала ні його обличчя, ні прізвища, бо від того першого знайомства минуло дев’ять років. І ось зустріч у Празі, захоплене враження Василя Короліва – талановитого письменника і працьовитого чоловіка – від жінки з фантастично багатою біографією, знанням багатьох мов, закоханою у мистецтво й археологію, надзвичайно здібної до перекладацької творчості. Його ж єдина любов – Україна і праця для України. Наталена як жінка Василя Короліва не приваблювала: «малої постави, дуже смаглява, темноволоса, зеленоока, маломовна, без голосних вибухів сміху, завжди одягнена в чорне, без прикрас та без оздоб» – такий тип жінок йому не подобався. А от її тверда вдача, вміння стримувати себе, готовність працювати з такою ж, як у нього, енергією і невтомністю – це якраз і відповідало його планам гуртувати навколо себе робітників на ниві української культури, освіти, літератури.

Василь Королів став пропонувати Наталені робити переклади з французької, італійської, навертав у розмовах до самостійної творчої діяльності в жанрі новели, оповідання. І обов’язково українською мовою. А знання української Наталена активно поглиблювала завдяки спілкуванню і співпраці з Василем Королівим, а також роботі над словниками. Уклала невеликий за обсягом чесько-український словник для шкіл на замовлення Міністерства освіти, який з’явився друком за редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Працювала над великим французько-українським словником і водночас писала оповідання та новели українською мовою. Мала в особі В. Короліва-Старого фахового порадника, літературного редактора, щирого друга, який запропонував їй укласти своєрідну угоду про спільне життя задля взаємопідтримки, врешті-решт, для виживання в умовах суворої емігрантської дійсності. Бо після поразки Української Народної Республіки українська місія в Празі згорнула свою діяльність, і Василь Королів-Старий залишився, як і Наталена, без роботи. От він і запропонував цій всебічно освіченій, талановитій і працьовитій жінці створити «сімейну кооперативу» – укласти шлюб заради об’єднання зусиль для праці в ім’я України і переборення злиднів.