Філософія грошей

Отже, факт економічного обміну відокремлює речі від злитності [Eingeschmolzensein] в самій лише суб’єктивності суб’єкта і дає їм змогу, інвестуючи їхню економічну функцію в них самих, взаємно визначатися. Практично дієву вартість надає предметові не те, що він один стає бажаним, а те, що стає бажаним якийсь інший. Її характеризує не відношення до суб’єкта відчуття, а те, що цього відношення досягають тільки ціною жертви, тоді як з іншого погляду ця жертва здається споживчою вартістю, а сама та ціна здається жертвою. Тим самим об’єкти дістають певної взаємності компенсування, яка в цілком особливий спосіб виявляє вартість як їм самим об’єктивно притаманну властивість. Оскільки домовляються про предмет – а це означає, що фіксується жертва, яку він являє собою, – його значення для обох контрагентів виявляється радше чимось таким, що стоїть поза ними самими, начебто індивід сприймає це останнє лише в своє відношення до самого себе; і ми згодом побачимо, яким чином навіть ізольоване господарство, ставлячи перед господарником вимоги природи, накладає на нього таку саму необхідність жертви за набуття об’єкта, тож і тут подібне відношення, яке змінило лиш одного з носіїв, може наділяти предмет тим самим самостійним, незалежним від його власних об’єктивних умов значенням. Бажання і почуття суб’єкта, звичайно, стоять за усім тим як спонукальна сила, але з неї самої по собі не могла б походити ця форма вартості, яка радше притаманна лише компенсуванню об’єктів між собою. Господарство спрямовує потік оцінок через форму обміну, створюючи нібито міжцарство поміж бажаннями, з яких струмениться будь-який рух людського світу і задоволення споживання, в яке він виливається. Специфічність господарства як особливої форми відносин і поведінки полягає – якщо не лякатися парадоксального вислову – не так у тому, що воно вимінює вартості, як у тому, що воно вимінює вартості. Звісно, те значення, яке речі набувають у та разом із обміном, ніколи не буває цілком ізольованим поряд із їхнім суб’єктивно-безпосереднім значенням, що початково і вирішує про відношення; радше обидва вони взаємно приналежні, як взаємно приналежать форма і зміст. Щоправда, об’єктивний і досить часто також панівний над свідомістю індивіду процес так би мовити абстрагується від того, що існують вартості, які утворюють його матеріал, і здобуває свою найвластивішу сутність в їх рівності – приблизно так, як геометрія знаходить свої задачі лише у відношеннях величин речей, не долучаючи субстанцій, тільки в яких реально існують ті відношення. Те, що не лише розгляд господарства, а саме господарство так би мовити в реальній абстракції складається із охопної дійсності процесів оцінки, не є таким дивним, як спершу здається, щойно ясно усвідомимо собі, наскільки широко людська поведінка обраховує за допомогою абстракцій у рамцях будь-якої психічної сфери. Сили, відношення, якості речей – тією мірою, якою до них належить і наша власна сутність – об’єктивно утворюють єдине сплетіння [Ineinander], яке розщеплюється на множинність самостійних рядів або мотивів тільки долученими нашими інтересами і з метою їх опрацювання нами. Так, будь-яка наука досліджує явища, які тільки під встановленим нею кутом зору мають якусь замкнену в собі єдність і чітке відмежування від проблем інших наук, тоді як дійсність не переймається цими розмежувальними лініями, а кожен фрагмент світу являє собою конгломерат завдань для різноманітних наук. Так само наша практика виокремлює із зовнішньої або внутрішньої комплексності речей однобічні ряди й тільки у такий спосіб створює великі системи інтересів культури. Те ж саме проступає в діяльності почуття. Там, де ми маємо релігійні або соціальні відчуття, де ми налаштовані меланхолійно або приязно до світу, завжди наявні абстракції із цілого дійсності, які сповнюють нас як предмети нашого почуття – нехай так, що наша здатність до реакцій схоплює із запропонованих вражень лише ті, які належать тому чи цьому спільному поняттю інтересу; нехай так, що вона сама собою надає будь-якому предметові певного забарвлення, чия підстава, закладена в самому предметі в його цілості, разом із обґрунтуваннями інших забарвлень переплітається в об’єктивно нерозрізнену єдність. Тож і це становить одну з формул, в якій можна викласти ставлення людини до світу: з абсолютної єдності й нерозривної переплетеності речей, в якій кожна тримає іншу і всі існують з однаковим правом, наша практика не менш, ніж наша теорія, безперервно абстрагує одиничні елементи, щоб сполучити їх у відносні єдності й цілості. Ми не маємо жодного стосунку до тотальності буття, хіба що в зовсім загальних почуттях: тільки коли на підставі потреб нашого мислення і наших дій ми постійно видобуваємо абстракції з явищ і наділяємо їх відносною самостійністю суто внутрішнього взаємозв’язку, самостійністю, яка відмовляє об’єктивному буттю тих явищ у безперервності світових рухів, ми здобуваємо визначене в своїх деталях ставлення до світу. Господарська система, звичайно, в такий спосіб заснована на абстракції, на відношенні взаємності обміну, балансі жертви і набуття, тоді як у дійсному процесі, в якому ця система реалізується, вона нерозривно злита зі своїм підґрунтям і своїм результатом: бажаннями і споживаннями. Але ця форма існування не відрізняє її від решти сфер, на які ми розкладаємо сукупність явищ задля наших інтересів.

Вирішальним для об’єктивності господарської вартості, яка [об’єктивність] відмежовує господарську сферу як самостійну, постає принципове перевищення значущості [Gültigkeit] вартості поза межі одиничного суб’єкта. Внаслідок того, що за певний предмет мусить бути даний якийсь інший, виявляється, що він чогось вартий не лише для мене, а й сам по собі, тобто також для когось іншого. В господарській формі вартостей рівняння «об’єктивність = значущість для суб’єктів узагалі» знаходить одне зі своїх найвиразніших виправдань. Через еквівалентність, яка взагалі тільки з нагоди обміну стає усвідомленою і набирає інтересу, у вартості зростає специфічна характерна риса об’єктивності. Адже хоч би яким суто особистісним або лише суб’єктивно вартісним був кожен з елементів – те, що вони рівні один одному, становить об’єктивний момент, що не міститься в жодному з цих елементів окремо і все ж не перебуває поза ними. Обмін припускає об’єктивне вимірювання суб’єктивних оцінок, але не в сенсі часового передування, а так, що обидва вони існують в одному акті.

Тут слід ясно усвідомити, що множину стосунків між людьми можна вважати обміном; водночас він є найбільш чистою і сильною взаємодією, яка зі свого боку означає людське життя, щойно воно хоче здобути якогось матеріалу й змісту. Спочатку досить часто не звертали уваги на те, як багато з того, що на перший погляд видається суто однобічно виконаною дією, фактично включає взаємодію: промовець здається для зібрання єдиною постаттю, яка провадить і впливає, вчитель – для класу, журналіст – для своєї публіки; фактично кожен у такій ситуації відчуває визначальну і керівну зворотну дію на позір суто пасивної маси; для політичних партій усюди залишаються чинними слова: «Я ваш ватажок, отож я мушу йти за вами»; ба, один видатний гіпнотизер нещодавно наголосив, мовляв, при гіпнотичному навіюванні – вочевидь, у найбільш вирішальному випадку чистої активності, з одного боку, і при безумовній пасивності [Beeinfluβheit], з іншого, – відбувається складно описувана дія загіпнотизованого на гіпнотизера, без якої ефект не був би досягнутий. Але будь-яку взаємодію потрібно розглядати як певний обмін: усяка розмова, усяка любов (навіть там, де на неї відповідають іншими почуттями), усяка гра, усякий погляд на себе. І якщо, здається, існує відмінність, ніби у взаємодії дають те, чого самі не мають, а в обміні лише те, чого мають, то це все ж виявляється безґрунтовним. Справді-бо, те, що здійснюють у взаємодії, завжди може бути лише власною енергією, віддачею власної субстанції; і навпаки, обмін відбувається не задля предмета, яким раніше володів інший, а для власного емоційного рефлексу, яким раніше не володів інший; бо ж сенс обміну – сума вартості після нього більша, ніж сума вартості перед ним – усе ж означає, що кожен дає іншому більше, ніж він сам володів. Звісно, взаємодія є ширшим, а обмін вужчим поняттями; правда, в людських стосунках перша з’являється переважно в таких формах, які дозволяють її розглядати як обмін. Наша природна доля, яка кожен день сполучає з безперервності набуття і втрати, надходження і відтікання змістів життя, одухотворяється в обміні, свідомо покладаючи одне з них замість іншого. Той самий духовно-синтетичний процес, який із послідовності речей узагалі створює «одне-поряд-з-іншим» і «одне-для-іншого», те саме «Я», яке, внутрішньо пронизуючи чуттєві даності, вбудовує в них форму своєї власної єдності – разом із обміном схопили той природно даний ритм нашого існування і зорганізували його елементи в осмислену пов’язаність. І якраз обмін господарських вартостей найменше уникає забарвленості жертви. Там, де ми обмінюємося коханням, ми зазвичай геть не знаємо, що робити з виявленою в цьому внутрішньою енергією; коли ми її віддаємо, ми – незважаючи на зовнішні наслідки цієї діяльності – не приносимо собі жодної користі; коли в розмові ми повідомляємо інтелектуальні змісти, то з цієї причини вони не применшуються; коли ми презентуємо образ своєї особистості нашому оточенню, приймаючи в себе образ інших, цей обмін у жоден спосіб не зменшує нашу власність. При всіх цих обмінах збільшення вартості відбувається не через підрахунок набуття і втрати, а внесок кожної сторони перебуває або цілком потойбіч цієї протилежності, або він сам по собі є вже набуттям, його можна лише віддати, так що віддяку ми відчуваємо як якийсь незаслужений подарунок попри наш власний дарунок; натомість господарський обмін – хай він стосується субстанцій або праці, або інвестованої в субстанції робочої сили – завжди означає жертву якогось по-іншому корисного товару, хоч би скільки в кінцевому результаті переважало евдемоністичне примноження.

Те, що будь-яке господарство є взаємодією, і то в специфічному сенсі жертовного обміну, може відхиляти той закид, який висунули проти ототожнення господарської вартості взагалі із міновою вартістю. Мовляв, навіть зовсім ізольований господар – який не купує і не продає – все ж мусить складати оцінку своїм виробам і засобам виробництва, отже, мусить утворити незалежне від усякого обміну поняття вартості, якщо його видатки і прибутки повинні перебувати у правильному співвідношенні. Щоправда, цей факт доводить якраз те, що він повинен спростовувати. Адже будь-яке зважування, чи виправдовує певний продукт певні витрати на працю або інші матеріали, для господарюючого суб’єкта є точно таким самим, як і оцінка при обміні того, що віддають за те, що одержують. Тобто, щодо поняття обміну часто учиняється та невтямливість, внаслідок якої про певне відношення, про певний стосунок говорять так, немовби він був чимось поза тими елементами, між якими він відбувається. Втім він означає лише стан або зміну в будь-якому такому стані, однак ніщо з того, що існує поміж ними, в сенсі просторового відокремлення об’єкта, що перебуває поміж двома іншими. Коли обидва акти або зміни стану, що відбуваються в дійсності, узагальнюють у понятті «обмін», спокусливо напрошується уявлення, ніби разом із обміном відбулося щось поряд із або над тим, що відбувається в одному і в другому контрагентах – на кшталт того, як поняттєва субстанціалізація в понятті «поцілунку», яким також «обмінюються», зваблювала б уважати поцілунок за щось, що перебуває десь поза обома парами вуст, поза їхніми рухами і відчуттями. З огляду на його безпосередній зміст обмін становить лише каузально пов’язану дворазовість того факту, що суб’єкт тепер має щось, чого раніше не мав, і за це він не має чогось, що раніше мав. Але тоді той ізольований господар, який мусить приносити жертву для досягнення певних результатів, поводить себе точно так, як той, хто здійснює обмін – лише з тією відмінністю, що його контрагентом є не другий бажаючий суб’єкт, а природний порядок і закономірність речей, які зазвичай настільки мало сповнюють наші бажання без якоїсь жертви з нашого боку, наскільки це робить інша людина. Його обчислення вартості, згідно з якими він визначає свої вчинки, назагал точно такі самі, як при обміні. Для господарюючого суб’єкта як такого, певно, цілком байдуже, чи пускає він у землю субстанції або робочі сили, що перебувають у його володінні, чи віддає іншій людині, якщо тільки результат віддачі для нього однаковий. Цей суб’єктивний процес жертвування і набування в окремій душі в жодному разі не є лише чимось другорядним або відтвореним порівняно з міжіндивідуальним обміном, а навпаки: обмін між віддачею і здобутком в індивіді становить засадниче припущення і немов суттєву субстанцію будь-якого двостороннього обміну. Цей останній – тільки підвид того першого, а саме такий, при якому віддача спонукувана вимогою іншого індивіда, тоді як її, з таким самим успіхом для суб’єкта, можуть спонукати речі та їхня технічно-природна властивість. Надзвичайно вагомо здійснювати цю редукцію господарського процесу до того, що відбувається дійсно, тобто в душі кожного господарюючого. Через те, що при обміні цей процес взаємний, зумовлений таким самим процесом в іншому [індивіді], не можна піддаватися помилці з приводу того, що натуральне і так би мовити соліпсичне господарство зводиться до тієї самої основної форми, що і двосторонній обмін: до процесу зрівноваження між двома суб’єктивними процесами в індивіді; цього останнього самого по собі не торкається другорядне питання, чи походить спонукання до нього від природи речей, чи від природи людини, чи воно суто натурально-господарське, чи міново-господарське. Отже, всі відчуття вартості, які викликані об’єктами, що підлягають придбанню, загалом можуть бути досягнуті лише через відмову від інших вартостей, так само, як і подібна відмова полягає не тільки в тій безпосередній праці для нас самих, що постає працею для інших, а досить часто в цілком безпосередній праці для наших власних цілей. Тим самим стає особливо помітно, що обмін рівно настільки продуктивний і утворює вартість, наскільки і властиве так зване виробництво. В обох випадках ідеться про те, щоб отримувати товари за ціною інших, які віддають, і то так, щоб кінцевий стан виявлявся збільшенням почуттів задоволення порівняно зі станом перед такою акцією. Ми не в змозі наново створювати ні матеріали, ні сили, а можемо тільки переміщати дані матеріали й сили так, щоб якомога більше тих, що перебувають у ряді дійсності [Wirklichkeitsreihe], водночас сходили до ряду вартості [Wertreihe]. Але це формальне переміщення в межах даного матеріалу обмін між людьми здійснює точно так, як обмін із природою, який ми називаємо виробництвом, отже, обидва вони належать до того самого поняття вартості: в обох ідеться про те, щоб порожнє місце відданого заповнити об’єктом більшої вартості, і тільки в цьому русі об’єкт, що перед тим був злитий із потребуючим і споживчим «Я», відокремлюється від нього і перетворюється на вартість. На цей глибокий взаємозв’язок між вартістю і обміном, який дає змогу зумовлювати не лише останній через першу, а й першу через останній, вказує вже однаковість того обсягу, в якому обидва вони уґрунтовують практичне життя. Хоч наскільки наше життя здається визначеним через механізм і об’єктивність [Sachlichkeit] речей, насправді ми не можемо зробити жодного кроку і мислити жодної думки без того, щоб наше відчування не наділяло речей вартостями і не скеровувало відповідно до них наші дії. Однак самі ці дії виконуються за схемою обміну: від найницішого задоволення потреб аж до набуття найвищих інтелектуальних і релігійних благ завжди мусить встановлюватися вартість, аби здобувати іншу вартість. Що тут становить вихідний пункт, а що наслідок, мабуть, не можна визначити. Адже або обох їх не можна відокремлювати у фундаментальних процесах, а вони утворюють єдність практичного життя, яку ми – позаяк ми не можемо безпосередньо схоплювати її як таку – звісно, розкладаємо на ті моменти; або ж між обома відбувається нескінченний процес, і то так, що хоча будь-який обмін зводиться до вартості, а ця вартість зі свого боку зводиться до певного обміну. Утім пліднішим і властиво пояснювальним, принаймні для нашого розгляду, є шлях від обміну до вартості, бо протилежне видається нам більш відомим і самозрозумілим. – Те, що вартість постає перед нами результатом жертовного процесу, виявляє нескінченне багатство, яким наше життя завдячує цій основній формі. Прагнення якомога більшого зменшення жертви і її болісного відчуття спонукає нас вірити, що тільки її цілковите зникнення піднесе життя до його найвищого вартісного рівня. Однак при цьому ми проглядаємо, що жертва не завжди є зовнішнім бар’єром, а внутрішньою умовою самої мети і шляху до неї. Загадкову єдність нашого практичного ставлення до речей ми розкладаємо на жертву і здобуток, перешкоду і досягнення, і коли життя в своїх диференційованих стадіях часто відділяє в часі їх обох, ми забуваємо, що якщо мета була дана нам без такої перепони, яку потрібно здолати, вона вже геть не буде тією самою метою. Опір, що його має знищувати наша сила, тільки й дає їй можливість виявити себе; гріх, після здолання якого душа підноситься до спасіння, тільки й забезпечує їй ту «радість на небесах», яка там не пов’язана із праведниками з самого початку; будь-який синтез потребує одночасно дієвого аналітичного принципу, який і заперечує його (бо він без нього був би не синтезом багатьох елементів, а абсолютною одиницею), і так само будь-який аналіз потребує синтезу, в чийому скасуванні він і полягає (адже аналіз все ще вимагає певного сполучення [Zusammengehören] приналежності, без якого він був би самою лише незв’язністю: навіть найзаклятіша ворожість являє собою ще більший зв’язок, ніж проста байдужість, а байдужість – ще більший [зв’язок], ніж просте не-знання-одне-про-одного). Коротко кажучи, перешкоджаючий протилежний рух, усунення якого якраз і означає жертву, часто є (а з огляду на елементарні процеси, мабуть, навіть завжди є) позитивним припущенням самої мети. Жертва в жодному разі не належить до категорії того, що не-повинно-бути [Nicht-sein-Sollenden], як могли б навівати поверховість і жадібність [Habgier]. Вона становить не лише умову одиничних вартостей, а, в рамцях господарської сфери, яка нас тут цікавить, умову вартості взагалі; не лише ціну, яку потрібно сплатити за одиничну, вже встановлену вартість, а й ціну, тільки через яку можна дійти до вартостей.

Обмін здійснюється в двох формах, на які я хочу тут натякнути лише для вартості праці. Оскільки існує прагнення дозвілля або простої гри сил, яка сама себе задовольняє, або уникнення самого по собі обтяжливого зусилля, будь-яка праця безперечно є жертовністю. Щоправда, поряд із цими спонуками міститься певна величина латентної робочої енергії, з якою [величиною] ми або знаємо, що робити, або яка виявляється через потяг до добровільних, не викликаних ні потребою, ні етичними мотивами видів праці. За цю величину робочої сили, чия віддача сама по собі не становить жодної жертовності, конкурує множина вимог, для сукупності яких її не вистачає. Отже, при будь-якому використанні сили потрібно жертвувати одним або багатьма можливими і бажаними її використаннями. Якщо силу, з якою ми виконує працю А, ми не можемо із користю використати для праці В, то та перша геть не коштує нам жертви; те саме чинне також для В, якщо ми здійснюємо її замість А. Отже, те, що – при евдемоністичному пом’якшенні – віддається, являє собою не працю, а якраз не-працю [Nichtarbeit]; ми платимо за А не жертву праці – адже віддавати цю останню для нас, як ми тут припускаємо, саме по собі не становить жодних труднощів, – а відмову від В. Тож та жертва, яку ми віддаємо в обміні при праці, одного разу є так би мовити абсолютною, іншого разу відносною: страждання, що ним ми переймаємося, одного разу є безпосередньо пов’язаним із працею стражданням – де вона виявляється зусиллями і муками, іншого ж разу воно є непрямим стражданням – де ми можемо досягати одного об’єкта лише при відмові від іншого, при евдемоністичній невагомості або навіть позитивній вартості самої праці. Тим самим навіть випадки охоче виконаної праці зведені до форми сповненого зречення обміну, яким скрізь характеризують господарство.

Те, що в предметах існує певний рівень вартості, з яким вони вступають у відношення господарства, коли кожен із двох об’єктів якоїсь трансакції для одного з контрагентів означає жаданий здобуток, а для іншого – принесену жертву: це має чинність, мабуть, для розвиненого господарства, але не для тих засадничих процесів, які тільки й утворюють його. Така логічна складність, що дві речі могли б мати рівну вартість лише в тому разі, якщо спершу кожна з них має певну вартість для себе, виявляється, мабуть, через ту аналогію, що і дві лінії могли б бути однаково довгими лише тоді, коли кожна з них уже мала б певну довжину перед порівнянням. Однак, точніше придивившись, вона має цю довжину насправді тільки в момент порівняння з іншою. Адже визначення своєї довжини – вона ж бо не «довга» безумовно – вона не може діставати через саму себе, а лише через іншу довжину, якою вона вимірюється і якій вона саме цим надає подібну послугу, хоча результат вимірювання залежить не від самого цього акту, а від будь-якого вимірювання, наскільки воно незалежне від іншого. Пригадаймо категорію, під якою нам стає збагненним об’єктивне судження вартості, яке я назвав метафізичним: вимога, що розгортається у стосунку між нами й речами, здійснювати певне судження, зміст якого все-таки не полягає в самих речах. Так поводить себе і судження про довжину: від речей спрямовується до нас ніби домагання, щоб ми здійснювали його з певним змістом, але цей зміст наперед не накреслений у речах, а підлягає реалізації лише завдяки акту в нас. Те, що довжина встановлюється взагалі тільки в процесі порівняння і, отже, прихована для одиничного об’єкта як такого, від якого вона залежить, легко заховується від нас через те, що із одиничних відносних довжин ми абстрагували загальне поняття довжини – в якому, отже, якраз відкинута визначеність, без якої не може бути жодної конкретної довжини – і тепер, проектуючи це поняття на речі, вважаємо: ці останні спочатку все ж узагалі мусять мати довжину, перш ніж її можна окремо визначити через порівняння. До цього додається те, що із численних, утворюючих довжину порівнянь викристалізувалися надійні масштаби, завдяки порівнянню з якими визначаються довжини всіх одиничних просторових утворень, так що ці довжини тепер, ніби утілення того абстрактного поняття довжини, видаються далекими від відносності, позаяк хоча все і міряється по ним, проте вони самі вже не вимірюються – це не мізерніша помилка, ніж коли гадають, ніби яблуко, яке падає, притягується землею, але земля не притягується яблуком. Зрештою, якась довжина, сама по собі притаманна одиничній лінії, увижається нам внаслідок того, що в її одиничних частинах ми маємо вже множинність елементів, у співвідношенні яких полягає множина. Якщо ми уявимо, ніби в цілому світі існує лише одна єдина лінія, то вона взагалі не була б «довгою», бо їй бракувало б кореляції з іншими лініями, – через що в загально визнаний спосіб і не можна висловити жодного визначення міри про світ як ціле, бо поза собою він не має нічого такого, у відношенні з чим він міг би мати певну величину. Одначе в такому становищі фактично перебуває будь-яка лінія, поки її розглядають без порівняння з іншими, відповідно, без порівняння її частин одна з одною: вона не коротка, не довга, а перебуває ще потойбіч всієї цієї категорії. Отже, ця аналогія замість спростування відносності господарської вартості радше пояснює її.

Якщо ми мусимо вважати господарство спеціальним випадком загальної живої форми обміну, віддачі за певний здобуток, то вже з самого початку ми припускатимемо в рамцях її і такий випадок: вартість здобутку не приноситься так би мовити у готовому вигляді, а почасти або навіть цілковито приростає до бажаного об’єкта тільки через міру потрібної для цього жертви. Звісно, ці випадки, настільки часті, наскільки ж вагомі для вчення про вартість, здається, заховують у собі якусь внутрішню суперечність: ніби вони спонукають нас приносити жертву вартості за речі, які для нас самі по собі безвартісні. Все ж розумним чином ніхто не віддає певної вартості, не одержуючи за це принаймні вартості однакового рівня, і, навпаки, мета одержати свою вартість тільки ціною, яку ми мусимо дати за це, може траплятися лишень у спотвореному світі [verkehrtenWelt]. Звичайно, це вже слушно для безпосередньої свідомості, навіть більш слушно, ніж уважає та популярна позиція в інших випадках. Фактично вартість, яку суб’єкт віддає за іншу вартість, для самого цього суб’єкта (за фактичних обставин даного моменту) ніколи не може бути більшою за ту, на яку він вимінює. Будь-яка протилежна позірність ґрунтується на змішуванні дійсно відчутої суб’єктом вартості з тією, яка притаманна відповідному предметові обміну згідно з іншою середньою оцінкою [Taxierung] або такою, що здається об’єктивною. Так, хтось при голодоморі віддає клейнод за шматок хліба, бо за даних обставин останній йому більше вартісний, ніж перший. Однак певні обставини завжди належать до того, що з об’єктом пов’язується певне відчуття вартості, бо кожне таке відчуття тримається на цілому багаточленному, охопленому сталим плином, пристосуванням і перетворенням, комплексі нашого почування; вочевидь, принципово байдуже, чи ці обставини одноразові, чи відносно постійні. Тим фактом, що голодний віддає клейнод, він недвозначно доводить, що хліб йому більше вартісний. Отже, не підлягає сумніву, що в момент обміну, принесення жертви, вартість виміняного предмета утворює межу, до якої найбільше може підніматися вартість відданого предмета. Зовсім незалежно від цього має місце питання, звідки ж бере той перший об’єкт свою так потрібну вартість, і чи не з жертви, яку він має принести за це, так що еквівалентність між здобутком і ціною встановлювалася ніби a posteriori та на підставі цієї жертви. Незабаром ми побачимо, як часто вартість психологічно виникає в спосіб, що видається нелогічним. Але якщо вона одного разу стала дійсною, то, звичайно, і для неї не менше, ніж для вартості, конституйованої в будь-який інший спосіб, існує психологічна необхідність вважати її за принаймні таке ж велике позитивне благо, як жертвування за неї – негативне. Насправді, вже поверховому психологічному розгляду відомий ряд випадків, у яких жертва не лише збільшує вартість мети, а навіть сама продукує її. Спершу це є задоволенням від випробування сил, від подолання труднощів, а часто задоволенням від суперечності, яке висловлюється в цьому процесі. Необхідний кружний шлях до досягання певних речей часто постає нагодою, а часто і причиною відчувати їх як вартості. У стосунках між людьми, найчастіше і найвиразніше в еротичних, ми помічаємо, як стриманість, байдужість або відмова запалюють якраз пристрасне бажання перемогти ці перешкоди і спонукають нас до зусиль і жертв, ціль яких, певно, часто не видавалася б нам гідною без цих опорів. Для багатьох людей естетичний результат [Ausbeute] від великих сходжень на Альпи не був би більш вартим уваги, якби вони не вимагали ціни надзвичайних зусиль і небезпек та лишень через це діставали увиразнення, привабливості й присвяти. Принадність старожитностей і курйозів часто не інша; якщо до них не мають жодного естетичного або історичного інтересу, то він замінюється простою складністю їх досягання: вони вартісні настільки, скільки вони коштують, що в такому разі тільки в другу чергу видається так, ніби вони коштують так багато, як вони вартісні. Далі: будь-яка моральна заслуга означає, що тільки заради морально бажаного вчинку мусять бути поборені та пожертвувані протилежні потяги і бажання. Якщо він відбувається без якогось подолання, мов самозрозумілий успіх неприборканих імпульсів, то йому все-таки не в тому самому сенсі приписують – хоч яким об’єктивно бажаним є його зміст – суб’єктивно моральну вартість. Радше лише через жертву ницих і все ж спокусливих благ досягається рівень моральної заслуги, і він тим вищий, чим звабливіші спокуси і чим глибшою і всеохопнішою була їх жертва. Якщо ми придивимося, які людські звершення удостоюються найвищих пошанувань і поцінувань, то вони завжди є тими, які виявляють або принаймні здається, що виявляють, максимум заглиблення, витрати сил, постійної концентрації всієї сутності – отже, тим самим також максимум зречення, жертвування всім стороннім, віддачі суб’єктивного об’єктивній ідеї. І якщо на противагу цьому естетична продукція і все легке, граційне, плинне зі самозрозумілості потягу розкриває непорівнянну принадність, то ця остання завдячує своєю особливістю все ж і ширяючому поряд почуттю тягаря і жертви, які зазвичай виступають умовою такого самого здобутку. Рухливість і невичерпна здатність до комбінацій наших психологічних змістів часто викликає те, що значливість певного зв’язку переноситься на його пряме обертання, приблизно так, як асоціація між двома уявленнями так само здійснюється через те, що вони приписуються одне одному, як і через те, що вони заперечують одне одного. Цілком специфічну вартість того, що ми здобуваємо без подоланої трудності і мов подарунок щасливого випадку, ми відчуваємо все ж лише на ґрунті того значення, яке для нас має саме важко роздобуте, виміряне жертвою – це є тією самою вартістю, але з негативним показником, і ця остання [вартість] є первинною, з якої може виводитися та перша, але не навпаки!