Філософія грошей

Звісно, це можуть бути перебільшені або виняткові випадки. Щоб знайти їхній тип в усьому обширі господарської сфери вартості, здається, спочатку потрібно господарність, як специфічну відмінність або форму, поняттєво відмежувати від факту вартостей як загального, або від їх субстанції. Якщо ми сприймемо вартість як щось дане і наразі не дискусійне, то після всього попереднього безсумнівно принаймні те, що господарська вартість як така притаманна певному предметові не в його ізольованому для-себе-бутті, а лише внаслідок використання іншого предмета, що віддається за нього. Дикий плід, якого збирають без зусиль і який не обмінюють, а безпосередньо споживають, не є господарським товаром; за такий його можна вважати в крайньому разі тоді, коли його споживання заощаджує, скажімо, якусь іншу господарську витрату. Але якби всі потреби способу життя були задоволені таким чином, що жертва не пов’язувалася б із жодною точкою, то люди якраз не господарювали б, так само мало, як птахи, риби або мешканці казкової країни. Бодай яким шляхом два об’єкти А і В стали вартостями: господарською вартістю А стає тільки через те, що я мушу дати за нього В, а В тільки через те, що я можу одержати за нього А – при чому, як зазначалося, принципово байдуже, чи здійснюється жертва шляхом віддачі певної вартості іншій людині, отже, шляхом міжіндивідуального обміну, або в сфері інтересів індивідууму, шляхом підрахунку зусиль і результатів. В об’єктах господарства цілковито не знайти нічого, крім значення, яке кожен із них прямо або непрямо має для нашого споживання, і виміну, що відбувається між ними. Оскільки, як визнано, самого лише першого ще не вистачає для того, щоб зробити предмет господарським, то тільки останній може додавати йому специфічної відмінності, яку ми називаємо господарською. Щоправда, це відмежування вартості і її господарської форми руху штучне. Якщо спочатку господарство здається самою лише формою в тому сенсі, що воно вже припускає вартості як свої змісти, аби могти залучити їх у рух зрівноваження між жертвою і здобутком, то насправді той самий процес, що утворює припущені вартості для господарства, можна наступним чином викласти як витворювача [Erzeuger] самих господарських вартостей.

Господарська форма вартості перебуває між двома граничними межами: з одного боку, між бажанням об’єкта, яке долучається до передбаченого почуття задоволення від володіння і споживання ним, з іншого – між самим цим споживанням, яке, придивившись докладніше, не становить жодного господарського акту. Справді, тільки якщо допускають щойно викладене – що відбувається, мабуть, загалом, – що безпосереднє споживання дикого плоду не є господарською дією і саме воно, отже, не являє собою господарської вартості (хіба що воно якраз заощаджує виробництво господарських вартостей), – то і споживання самих властивих господарських вартостей більше не є господарським: бо акт споживання в цьому останньому випадку абсолютно не відрізняється від такого акту в першому випадку: чи плід, який хтось їсть, він випадково знайшов, украв, сам дістав або купив – це для нього не утворює найменшої різниці в самому акті їжі та його безпосередніх наслідках. Як ми побачили, предмет узагалі ще не є жодною вартістю, доки він як безпосередній збудник відчуттів іще злитий із суб’єктивним процесом, утворюючи ніби якусь самозрозумілу компетенцію нашої почуттєвої спроможності. Він мусить бути спершу відмежований від цієї спроможності, аби набути для нас властивого значення, яке ми називаємо вартістю. Адже не тільки певно те, що бажання саме по собі взагалі не могло б обґрунтовувати жодної вартості, якби воно не наштовхувалося на перешкоди: якби будь-яке бажання без боротьби і вповні знаходило своє задоволення, то ніколи не виник би не тільки господарський обіг вартостей, а й саме бажання ніколи не піднялося б до значного рівня, якби воно відразу могло задовольнятися. Тільки відтермінування задоволення перешкодою, побоюванням, що об’єкт може вислизнути, напружене докладання зусиль для цього, підсумовує моменти бажання: інтенсивність воління і безперервність здобування. Але якби навіть найвища сила бажання виникла суто зсередини, то об’єктові – як багато разів наголошувалося, – який задовольняє його, все ж не приписувалася б жодна вартість, якби ми одержували його в необмеженій повноті. В такому разі для нас вагомим був би цілий рід, існування якого гарантує нам задоволення наших прагнень, а не та часткова величина, якою ми фактично оволоділи, бо її так само без великих зусиль можна замінити іншою; але і та сукупність при цьому набувала б свідомості вартості лише на підставі думки її можливого недоліку. В цьому випадку наша свідомість була б просто сповнена ритмом суб’єктивних бажань і задоволень, не пов’язуючись до опосередкувального об’єкта. З одного боку, потреба, з іншого – споживання окремо для себе не містять ані вартості, ані господарства. Обидва здійснюються одночасно тільки через обмін між двома суб’єктами, кожен з яких відмову іншому перетворює на умову відчуття задоволення, відповідно, через його подібність у соліпсистському господарстві. Внаслідок виміну, тож господарства, водночас виникають вартості господарства, оскільки він є носієм або продуцентом дистанції між суб’єктом і об’єктом, яка суб’єктивний почуттєвий стан переводить в об’єктивну оцінку. Вище я вже наводив підсумок Кантового вчення про пізнання: умови досвіду водночас є умовами предметів досвіду – під чим він мав на увазі те, що процес, який ми називаємо досвідом, і уявлення, які утворюють його змісти або предмети, підлягають одним і тим самим законам розсуду. Предмети можуть входити в наш досвід, досвідчуватися нами через те, що вони суть уявлення в нас, і та сама сила, яка утворює і визначає досвід, виявляє себе в утворенні тих предметів. У тому самому сенсі ми можемо сказати тут: можливість господарства водночас є можливістю предметів господарства. Саме процес між двома власниками об’єктів (субстанцій, робочих сил, прав, будь-чого, що підлягає передаванню), який приводить їх у названий «господарством» стосунок, а саме у стосунок взаємної віддачі, водночас тільки й підносить кожен з цих об’єктів до категорії вартості. Тепер усунена трудність, що загрожує з боку логіки, мовляв, вартості все ж спершу існують, мусять бути як вартості, аби вступати у форму і рух господарства, а саме усунена завдяки осягнутому значенню того психічного стосунку, який ми позначали як дистанцію між нами і речами; адже він диференціює початково суб’єктивний почуттєвий стан на суб’єкта, який тільки й передбачає, бажає певні почуття, і на об’єкта, який протистоїть йому, тепер містить у собі вартість – тоді як дистанція зі свого боку встановлюється в сфері господарства через обмін, тобто через двостороннє спричинення меж, перешкоди, відмови. Отже, вартості господарства витворюються в тій самі взаємності та відносності, в якій полягає господарність вартостей.

Обмін являє собою не додавання двох процесів давання і приймання, а якесь нове третє, що виникає тоді, коли кожен з обох процесів перебуває в абсолютному «водночас» причини і дії іншого. Через це з вартості, яку надає об’єктові необхідність відмови, постає господарська вартість. Якщо вартість загалом зростає в тому інтервалі, який побільшують перешкоди, відмови, жертви між волею та її задоволенням, то не має передувати – якщо процес обміну полягає у тій взаємній зумовленості приймання і давання – жоден процес оцінки, який лише цей об’єкт перетворює на вартість для лише цього суб’єкта. Однак потрібне для цього здійснюється eo ipso[3] в акті обміну. В емпіричному господарстві природно здавна призвичаїлися надавати речам знак вартості [Wertzeichen], якщо вони вступають в обмін. Те, що тут мається на увазі, становить лише внутрішній, так би мовити систематичний сенс поняття вартості та обміну, який в історичних явищах живе лише в рудиментарному вигляді або як їхнє ідеальне значення, не та форма, в якій вони живуть як дійсні, а та, яка показує їх у проекції на площину об’єктивно-логічного, не історично-генетичного розуміння.

Це переведення господарського поняття вартості із характеру ізолювальної субстанційності в живий процес відношення можна далі пояснити на підставі тих моментів, які зазвичай розглядають як конституенти вартості: придатність і рідкісність. Придатність виявляється тут як перша, обґрунтована в устрої господарюючого суб’єкта умова, єдино лише за якою певний об’єкт може стояти на порядку денному для господарства взагалі. Щоб він досягнув конкретного рівня одиничної вартості, до неї мусить долучитися рідкісність, як визначеність самого ряду об’єктів. Якщо господарські вартості хочуть зафіксувати через попит і пропозицію, то попит відповідав би придатності, а пропозиція моменту рідкісності. Адже придатність вирішувала б, чи маємо ми взагалі попит на предмет, рідкісність – яку ціну ми маємо дати за нього. Придатність виступає як абсолютна складова господарських вартостей, як така складова, величина якої мусить бути визначена, щоб тепер вона разом із ними вступала в рух господарського вимінювання. Рідкісність, правда, з самого початку потрібно допускати як суто відносний момент, позаяк вона означає винятково кількісне співвідношення, в якому перебуває даний об’єкт до наявної сукупності рівних йому, отже, вона взагалі не торкається якісної сутності об’єкта. Але придатність, здається, існує перед будь-яким господарством, будь-яким порівнюванням, будь-яким стосунком до інших об’єктів і, як субстанційний момент господарства, узалежнює від себе його процеси.

Та обставина, дієвість якої тут описана, перш за все не правильно позначається поняттям придатності (або корисності). Те, що насправді мають на увазі, являє собою бажаність об’єкта. Бо ж будь-яка придатність не спроможна спонукати до господарських операцій із предметом, якщо її наслідком не є його бажаність. А фактично це не завжди так. Яке-небудь «прагнення» може бути співзвучним з якимось уявленням корисних нам речей, проте дійсне бажання, що має господарське значення і започатковує нашу практику, не стається навіть щодо того, коли йому протидіють тривала бідність, конституційна інертність, відведення до інших сфер інтересів, байдужість почуття до теоретично визнаної користі, осягнута неможливість досягання та інші позитивні й негативні моменти. З іншого боку, ми бажаємо і, отже, по-господарськи оцінюємо різноманітні речі, які без довільного розширення слововжитку не можна позначати як корисні або придатні; якщо ж, допускаючи це, всяке господарське бажання хочуть підвести під поняття придатності, то все-таки логічно необхідно – бо, з іншого боку, не все придатне також є бажаним – встановити бажаність об’єктів як остаточно вирішальний момент для господарського обігу. Однак навіть після цієї коректури він у жодному разі не є абсолютним моментом, що уникає відносності оцінки. Бо, як ми побачили раніше, по-перше, саме бажання не доходить до свідомої визначеності, якщо між об’єктом і суб’єктом не з’являються перешкоди, труднощі, жертви: ми дійсно бажаємо тільки там, де споживання предмета вимірюється за проміжними інстанціями, де принаймні ціна терпіння, полишення іншого прагнення або споживання відсуває від нас предмет на дистанцію, воління подолати яку і становить його бажання. Тож його господарська вартість, по-друге, яка піднімається на підставі його бажаності, може вважатися підвищенням або сублімацією закладеної вже у бажанні відносності. Адже на практичну, тобто таку вартість, що входить в господарський процес, бажаний предмет перетворюється лише через те, що його бажаність порівнюється з бажаністю якогось іншого предмета і тим самим взагалі набуває міри. Тільки якщо є другий об’єкт, щодо якого я чітко усвідомлюю, що хочу віддати його за перший об’єкт, або перший за цей другий, кожен з них має визначувану господарську вартість. Для практики початково настільки ж мало існує якась одинична вартість, як і для свідомості початково існує одиниця. З різних боків було наголошено, що двійка давніша за одиницю. Шматки поламаної палиці потребують якогось слова для множини, цілою є «палиця» як така, і в позначенні її як «однієї» палиці міститься спонука тільки в тому разі, якщо, скажімо, дві палиці розглядаються в якому-небудь відношенні. Таким чином, просте бажання об’єкта ще не веде до того, що він має господарську вартість – бо ж у самому собі він не знаходить потрібної для цього міри: лише порівняння бажань, тобто взаємозамінність [Tauschbarkeit] їхніх об’єктів, фіксує кожного з них як визначену за своїм рівнем, отже, господарську вартість. Якби ми не володіли категорією рівності [Gleichheit] – однієї з тих фундаментальних категорій, які з безпосередніх одиничностей сформували картину світу, але які тільки поступово розвиваються до психологічної дійсності, – то жодна настільки ще вагома «придатність» і «рідкісність» не витворили б господарського обігу. Те, що два об’єкти рівною мірою бажані або вартісні, через брак зовнішнього масштабу можна встановити лише так, що обох їх замінюють один на одного в дійсності або в думках, не помічаючи жодної різниці – так би мовити абстрактного – відчуття вартості. Ба, початково ця замінність не могла показати рівності вартості як якоїсь об’єктивної визначеності самих речей, а рівність могла бути нічим іншим, як тільки ім’ям для замінності. – Інтенсивність бажання сама по собі ще не має жодного підсилювального впливу на господарську вартість об’єкта; адже оскільки ця вартість знаходить вираження лише в обміні, то бажання може визначати її лише настільки, наскільки воно модифікує обмін. Навіть якщо я дуже пристрасно жадаю якийсь предмет, то цим ще не визначений його еквівалент в обміні. Справді, або я ще не маю предмета: тоді моє бажання, якщо я його не виявляю, не справлятиме жодного впливу на вимогу теперішнього власника, він вимагатиме радше лише міри свого власного інтересу до цього предмета чи міри середнього [інтересу]; або сам я маю предмет – тоді або моя вимога ставатиме настільки високою, що предмет узагалі вилучається із мінового обігу, отже, в цьому аспекті вже не буде жодною господарською вартістю, або вона буде змушена опускатися до тієї міри інтересу, яку приймає претендент на цей предмет. Тож вирішальним є наступне: господарська, практично дієва вартість ніколи не є вартістю взагалі, а за своєю сутністю і своїм поняттям являє собою певну кількість вартості; ця кількість узагалі може ставати дійсною лише через вимірювання двох інтенсивностей бажання одне одним; форма, в якій відбувається це вимірювання в рамцях господарства, є формою вимінювання жертви і здобутку; таким чином, господарський предмет не має абсолютного моменту вартості в його бажаності, як поверхово здається, а ця бажаність, винятково як фундамент або матеріал – дійсного чи мисленого – вимінювання, викликає у предметі певну вартість.

Відносність вартості – згідно з чим дані, бажані речі, що збуджують відчуття, перетворюються на вартості тільки у взаємності процесу віддачі й обміну, – здається, підштовхує до висновку, що вартість є нічим іншим, як ціною, і що між обома ними не може бути жодних рівневих різниць, тож їх неодноразове розпадання [Auseinanderfallen] спростовувалося б теорією. Звісно, остання стверджує: до вартості взагалі ніколи не дійшли б, якби не з’явилося те загальне явище, яке ми називаємо ціною. Те, що якась річ суто економічно чогось варта, означає, що вона мені чогось варта, тобто що я готовий віддавати щось за неї. Вартість як така може розкривати будь-які свої практичні дієвості лише тоді, коли вона еквівалентна іншим вартостям, себто коли вона взаємозамінна. Еквівалентність і взаємозамінність суть замінні поняття, обидва виражають той самий стан речей у різних формах, немов у стані спокою і в русі. Що може хвилювати нас у цілому світі, приписуючи речам, понад наївно суб’єктивне їх використання, ще й своєрідної значливості, яку ми називаємо їхньою вартістю? Їхній рідкісності самій по собі і для себе це не може вдатися. Бо якби вона існувала просто як факт і в якийсь спосіб не підлягала модифікації з нашого боку – чим вона є не лише завдяки продуктивній праці, а й через зміну власника, – то ми сприймали б її як природну і внаслідок відсутніх відмінностей, мабуть, зовсім навіть неусвідомлювану визначеність зовнішнього космосу, яка не виокремлює речі понад їхні змістовні якості. Вона походить тільки з того, що за речі мусить бути щось сплачено: терпіння очікування, зусилля пошуку, докладання робочої сили, відмова від чогось іншого, гідного бажання. Отже, без ціни – спочатку ціни в цьому широкому значенні – не дійти до жодної вартості. Дуже наївно це відчуття виражає віра деяких полінезійців: якщо не сплатити лікареві, то не діятиме лікування, яке він прописав. Те, що з двох об’єктів один вартісніший за інший, і внутрішньо, і зовнішньо видається лише так, що суб’єкт готовий віддати, мабуть, останній за перший, але не навпаки. У практиці, ще неускладненій багатьма членами, висока або мізерна вартість може бути лише наслідком або виразом цієї безпосередньої практичної волі до обміну. І коли ми кажемо, що одні речі ми вимінюємо на інші, бо вони рівновартісні, то це являє собою лише ту неодноразово повторювану поняттєво-мовну інверсію, з якою ми так часто гадаємо, що кохаємо когось, оскільки він володіє певними властивостями – тоді як ми тільки позичили йому ці властивості, позаяк ми кохаємо його, або з якою ми виводимо моральні імперативи з релігійних догм, тоді як насправді ми віримо в ці останні, бо ті перші є живими в нас.

Ціна за своєю абстрактною сутністю збігається з економічно об’єктивною вартістю; без ціни взагалі не вдалося б провести розмежувальної лінії, яка відділяє вартість від суб’єктивного споживання предмета. Справді-бо, вислів, мовляв, обмін припускає рівність вартості, не правильний з позиції суб’єктів, що укладають угоду. А і В можуть обмінювати між собою своє майно б і в, оскільки обидва останні рівновартісні. Однак А не мав би жодного приводу віддавати своє б, якби він дійсно одержував би за це лише рівновелику для нього вартість в. Для нього в мусить означати більшу величину вартості за ту, яку він посідав досі в б; і так само В мусить більше набувати, ніж утрачати при обміні, щоб вступати в нього. Отже, якщо для А в вартісніше за б, а натомість для В б вартісніше за в, то це, звісно, урівноважується об’єктивно, з позиції якогось спостерігача. Але ця рівність вартості не існує для того контрагента, який більше отримує, ніж віддає. Якщо ж він переконаний мати справу з іншим за правом і справедливістю й обмінювати рівновартісне, то для А це можна висловити так: об’єктивно він хоча і надає В рівне за рівне, ціна (б) становить еквівалент для предмета (в), проте суб’єктивно вартість в для нього, звичайно, більша за вартість б. Однак відчуття вартості, яке А пов’язує з в, в собі є все-таки певною єдністю і в самому ньому вже не може сприйматися той поділ, який відмежовує об’єктивну величину вартості від величини суб’єктивного додатку. Тож винятково лише той факт, що об’єкт вимінюється, тобто становить певну ціну і коштує певну ціну, проводить цю межу, в рамцях своєї суб’єктивної величини вартості визначає таку частину, з якою він вступає в обіг як об’єктивний еквівалент.

Не менш повчальне для нас інше спостереження, а саме, що обмін жодним чином не зумовлений передуючим уявленням об’єктивної рівності вартості. Справді, якщо придивитися, як обмінює дитина, імпульсивна й, мабуть, також примітивна людина, то вони віддають яке-небудь довільне майно за певний предмет, якого вони пристрасно бажають саме в цю мить, незалежно від того, чи загальна оцінка, чи самі вони при спокійному обмірковуванні вважають ціну занадто високою. Це не суперечить домовленості, ніби будь-який обмін мусить бути вигідним для свідомості суб’єкта, і то через те, що вся ця акція суб’єктивно перебуває ще потойбіч питання про рівність або нерівність об’єктів обміну. Це являє собою одну з тих раціоналістичних самозрозумілостей, які цілковито непсихологічні: будь-якому обмінові передувало зважування між жертвою і здобутком, та воно мусить привести принаймні до якогось прирівнювання їх обох. Сюди належить об’єктивність щодо власного бажання, яку зовсім не виявляють ті вказані душевні настрої. Неосвічений або збентежений розум [Geist] далеко не відмовляється від миттєвого увінчання [Aufgipfelung] своїх інтересів для здійснення порівняння, якраз у теперішній момент він воліє лише одного, і через це віддача іншого зовсім не постає відступом від жаданого задоволення, отже, зовсім не ціною. З огляду на необдуманість, з якою дитячі, недосвідчені, несамовиті істоти засвоюють собі «за будь-яку ціну» саме це бажане, мені видається радше ймовірним, що судження про рівність є тільки результатом досвіду таких багатьох, здійснених без будь-якого зважування змін посідача. Цілком однобічне, геть захоплююче дух бажання мусить заспокоїтися лишень через володіння, щоб узагалі допускати інші об’єкти до порівняння з ним. Надзвичайна відстань виокремлення, яка існує в неосвіченому і не-опанованому дусі між його інтересом у дану мить і всіма іншими уявленнями й оцінками, спонукає обмін, перш ніж справа дійшла до судження про вартість, тобто про співвідношення різних величин бажання. Той факт, що при сформованих поняттях вартості й достатньому самоопануванні судження про рівність вартості передує обміну, не може вводити в оману щодо ймовірності, що тут, як часто буває, раціональне співвідношення розвинулося тільки з психологічного, перебіг якого відбувається в протилежному напрямі (навіть у душі πρὸς ἡμᾶς є тим останнім, що ϕύσει[4] є першим), і що зміна посідача, виникла із суто суб’єктивних імпульсів, у такому разі тільки й повідомляє нам про відносну вартість речей.

Якщо вартість є ніби епігоном ціни, то тотожним положенням здається те, що їхні рівні мусять бути рівними. Я покликаюся тут на вище вказану констатацію: в будь-якому індивідуальному випадку жоден контрагент не сплачує тієї ціни, яка за даних умов йому занадто висока для набутого. Коли у вірші Шамісо розбійник із наставленим пістолем змушує спостигнутого [den Angefallenen] продати йому за три бацена[5] годинника і персні, то за таких обставин – бо ж тільки так він може врятувати своє життя – обміняне йому дійсно варте цієї ціни; ніхто не працював би за жебрацьку платню, якби він не перебував у становищі, в якому він фактично знаходиться, віддаючи перевагу цій платні порівняно з неробством. Позірність парадоксу в твердженні про еквівалентність вартості й ціни у кожному індивідуальному випадку виникає тільки тому, що в них вносяться певні уявлення інших еквівалентностей вартості й ціни. Відносна стабільність співвідношень, які визначають множину дій обміну, з іншого боку, аналогії, що фіксують поки ще коливальне співвідношення вартості згідно з нормою вже існуючих, викликають такі уявлення: з певним об’єктом пов’язаний саме цей і цей певний інший об’єкт за його вартістю як міновий еквівалент, обидва ці об’єкти, відповідно, ці сфери об’єктів, мають рівну величину вартості, і якби незвичайні обставини спонукали нас вимінювати цей об’єкт із вищими або нижчими нього відповідниками вартості, то вартість і ціна якраз і розпалися б – хоча фактично вони співпадають у кожному окремому випадку з урахуванням його обставин. Проте не потрібно забувати, що об’єктивна і справедлива еквівалентність вартості й ціни, яку ми перетворюємо на норму фактичної й одиничної еквівалентності, чинна лишень за цілком певних історичних і технічних умов і з їхньою зміною одразу розпадається. Між самою нормою і тими випадками, які вона характеризує як відмінні або як адекватні, тут, отже, існує не загальна, а так би мовити тільки числова різниця – приблизно так, як говорять про надзвичайно високого або надзвичайно низького індивіда, мовляв, він, власне, вже геть не людина; тоді як це поняття людини становить лише щось посереднє, що втрачало б свій нормативний характер тієї миті, коли більшість людей виростала б або зменшувалася б до однієї чи іншої з тих конституцій, які в такому разі правили б за єдину «людську» конституцію. Осягнення цього, звісно, вимагає енергійного звільнення від укорінених і практично цілком виправданих уявлень про вартість. У будь-яких розвинених співвідношеннях ці уявлення містяться в двох шарах, перебуваючи одне над одним: один з них утворений із традицій суспільної сфери, більшості досвідів, вимог, що виявляються чисто логічно; інший – із індивідуальних констеляцій, потреб даної миті, примусу випадкового оточення. Порівняно зі швидкою зміною в останньому шарі, від нашого сприйняття приховується повільна еволюція першого шару і його утворення з сублімації цього останнього шару, й він виявляється як предметно [sachlich] виправдане, як вираження об’єктивної пропорції. Де при обміні відчуття вартості жертви і здобутку за даних обставин принаймні рівні – бо інакше його не здійснив би жоден суб’єкт, який узагалі порівнює, – але жертва і здобуток, виміряні за тими загальними визначеннями, в результаті дають розбіжність, там говорять про розпадання вартості й ціни. Найвиразніше це з’являється за обох тих – зрештою, майже завжди об’єднаних – припущень, що, по-перше, одна якість вартості важить за господарську вартість безумовно і, отже, два об’єкти визнаються рівновартісними лише настільки, наскільки в них міститься рівна величина тієї фундаментальної вартості; і, по-друге, певна пропорція між двома вартостями з’являється як буттєво-повинна [sein-sollende] із наголошенням не лише об’єктивної, а й моральної вимоги. Наприклад, уявлення, мовляв, властивий вартісний момент в усіх вартостях полягає в упредметненому в них, суспільно необхідному робочому часі, було використано в обох спрямуваннях і таким чином надає – безпосередньо або опосередковано застосовний – масштаб, який у змінних прибуткових або збиткових різницях коливає вартість щодо ціни. Щоправда, спершу потрібно залишити цілком відкритим факт того єдиного масштабу вартості, чому ж робоча сила перетворилася на вартість. Вона навряд чи була б такою, якби вона, працюючи з різними матеріалами і створюючи різні продукти, цим не давала в результаті можливість обміну, або якби її виконання не відчувалося як певна жертва, яку приносять за здобуття її результатів. Робоча сила теж зараховується до категорії вартості лише через можливість і дійсність обміну, зовсім незважаючи на ту обставину, що в рамцях цієї категорії згодом вона може надавати масштабу для решти її змістів. Отже, якщо робоча сила також є змістом будь-якої вартості, він дістає свою форму як вартість тільки через те, що вона входить у відношення жертви і здобутку або ціни і вартості (тут у вузькому сенсі слова). Згідно з цією теорією у випадках розбіжності ціни й вартості контрагент віддавав би якусь величину безпосередньо упредметненої робочої сили за мізерну величину тієї ж сили, з якою [величиною], однак, пов’язані інші – такі, що не репрезентують робочу силу, – обставини таким чином, що він все ж здійснює обмін, наприклад, задоволення невідкладної потреби, захоплення, ошукування, монополії тощо. В широкому й суб’єктивному сенсі тут також продовжує існувати еквівалентність вартості й відповідника вартості, тоді як єдина норма робочої сили, що уможливлює їхню розбіжність, навіть зі свого боку не уникає ґенези з обміну свого характеру вартості.