Круговерть

– Реп’ях Най! – вигукнув він і схопив руку, що його ляснула. – Мій любий друже! Я такий радий тебе бачити! Яким вітром? А, справді, інавгурація. Пригадую, що ти приєднався до раф-райдерів. Ти мусиш пообідати зі мною.

Реп’ях сумно, але міцно притиснув приятеля до стіни рукою, що своїм розміром, формою і барвою нагадувала сідло Мак-Клеллана[51].

– Сохатий, – промовив він сумним голосом, що вмент порушив вуличний рух, – що вони з тобою зробили? Ти поводишся, як містянин. Вони зробили тебе в’язнем цього міста. «Ти мусиш пообідати зі мною». Раніше ти ніколи не казав би так на харч.

– Я живу в Нью-Йорку вже сім років, – пояснив Меррітт. – Уже вісім років минуло, відколи ми вкупі таврували корів у старого Ґарсії. Ходімо в кафе. Приємно знову чути слово «харч».

Вони продерлися крізь натовп до готелю і, підкорюючись закону природи, почалапали до бару.

– Кажи, – запропонував Реп’ях.

– Сухий «мартіні», – замовив Меррітт.

– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловік, із котрим ми колись винищували «зеленого змія» в шинках, що утікав від нас у каньйоні Диявола? Нічого сухого не треба. Віскі без нічого й за твій кошт.

Меррітт усміхнувся і заплатив.

Вони пообідали в невеликій прибудові, що була пов’язана з кафе. Меррітт спритно ухилився від вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замінивши його на пюре зі селери, відбивну з лосося, пиріг із куріпки та фруктовий салат.

– Того дня, – повідомив Реп’ях тихим і сумним голосом, – коли я не зможу випити більше, ніж одну чарку перед їжею з приятелем, котрого не бачив вісім років, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому місці о першій годині третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангів протягнули мене сорок разів по ділянці землі розміром у 640 квадратних акрів. Розумієш статистику?

– Авжеж, друзяко, – засміявся Меррітт. – Офіціанте, принесіть абсенту, а що тобі, Реп’яше?

– Віскі без нічого, – траурним голосом замовив Най. – Ти раніше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не ці помиї… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.

Меррітт підсунув винну карту під свій келих.

– Гаразд. Вочевидь, ти вважаєш, що мене зіпсувало місто. Але я такий самий ковбой, як і ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю і живу, більше ніяких мокрих ковдр і заганяння табуна снігової бурі, сала та зимної кави та розваг один раз на шість місяців. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми підемо до театру цього вечора, Реп’яше, а після цього повечеряємо в…

– Я скажу тобі, хто ти, Меррітте, – відрубав Реп’ях, встромивши один свій лікоть у салат, а інший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллі Волкер[52]. Бог створив тебе прямоходячим і годящим для того, щоб їздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвір, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тісні мешти, зав’язані шнурівками, і корчачи гримаси на обличчі, коли балакаєш. Я бачив, як ти арканив і в’язав бика за сорок дві з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комісару поліції. А ці дурнуваті напої, які ти вливаєш у себе – ці настоянки з бур’яну з жолудями в них і бальзамом – таке не гідне справжнього для чоловіка. Ненавиджу бачити тебе таким.

– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррітт, – у дечому ти маєш рацію. Іноді я відчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобі, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось є – видовища та натовпи, і те, як усе змінюється щодня, і саме повітря, яке, здається, в’яже коло довжиною в один кілометр навколо шиї чоловіка, а інший кінець закріплює десь на Тридцять четвертій вулиці[53]. І сам не знаю, що це таке.

– Бог знає, – сумно промовив Реп’ях, – і я знаю. Схід тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуєш мені вазонок із квітами на вікні. Тебе підписали й запакували. Мені аж у горлі від тебе пересохло.

– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррітт до офіціанта.

– Віскі без нічого, – зітхнув Реп’ях, – і гроші з тебе, ти ренегате заїздів.

– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррітт. – Ти собі навіть не уявляєш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…

– Будь ласка, не верзи мені свої дурниці, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярів із Мазацал-сіті з порожнім револьвером у Феніксі…

Голос Реп’яха розчинився в суцільному горі.

– Сигари! – гучно покликав він офіціанта, щоб приховати свої емоції.

– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррітт.

– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати своє презирство.

О сьомій вони повечеряли в ресторані, який рекламують у газеті.

Того вечора там зібралося вишукане товариство. Яскраво сліпило від надмірної кількості вродливих жінок і від – нехай так – мужніх чоловіків. Оркестр грав чарівно. Як тільки офіціант передавав грошовий привіт від котрогось відвідувача, уся капела вибухала чарівними звуками. Чим більше пива пили, тим ставало гарячіше. Така закономірність.

Меррітт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнім товаришем, і теперішній ньюйоркець його любив. Він вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.

– Я візьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часів. Але я віддаю перевагу чистому віскі. Ти платиш.

– Правильно! – підтвердив Меррітт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цікавенького?

– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях із вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику є всі ці позиції? Що це таке? Конина зі задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обідів. Зачекаю, поки сам не побачу.

Страви замовили, і Меррітт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цілком непоганий, – зауважив він.

– Ти лікар, тобі видніше, – гмикнув Реп’ях. – А мені краще чисте віскі. Ти платиш.

Реп’ях окинув поглядом кімнату. Офіціант приніс страви та забрав брудний посуд. Гість спостерігав. Він побачив, як саме юрба розважається в ресторані Нью-Йорка.

– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Ґілу? – поцікавився Меррітт.

– Люксусово, – відрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б їй дозволив спекти боби на своєму вогнищі. Так, із худобою все гаразд. Вона виглядає так гарно, як той білий мустанг, якого я якось побачив на Чорній річці.

Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крісло поруч себе.

– Ти сказав, що це зручне місто, Сохатий, – у задумі зронив він. – Атож, місто зручне. Воно відрізняється від рівнин, овіяних північним вітром. Як ви називаєте цю мішанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Білий мустанг саме так крутить головою і трусить гривою – поглянь на неї, Сохатий, якби я знав, що зможу продати своє ранчо за справедливу ціну, то гадаю, що…

– Гярсонгу! – раптом заволав він голосом, який паралізував кожен ніж і кожну виделку в ресторані.

Офіціант приплив до столу.

– Ще два коктейлі, – замовив Реп’ях.

Меррітт поглянув на нього та багатозначно всміхнувся.

– Я оплачую, – заявив Реп’ях і видихнув у стелю дим.

Невизначена сума

Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»[54]. І все не так, як здається.

Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.

Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:

– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?

Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.

Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.

У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.

Другий результат полягав у тому, що пан Кінсолвінґ вийшов із гри з двома мільйонами доларів комісійних.

Син пана Кінсолвінґа Ден навчався в коледжі, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлібом. Юнак приїхав додому на час вакацій і знайшов там старого джентльмена в червоному халаті, котрий читав «Крихітку Дорріт» на ґанку свого будинку з червоної цегли на Вашинґтон-сквер. Він відійшов від справ із достатньою часткою в два центи з кожної хлібини, які, якщо їх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разів обігнули б землю і збіглися з державним боргом Параґваю.

Ден потиснув батькову руку та поквапився до Ґрінвіч-віллідж, аби побачитися з Кенвіцом, давнім приятелем ще зі школи. Ден завжди захоплювався Кенвіцем. Той був блідий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соціалістичний, альтруїстичний і природний ворог олігархії. Кенвіц відмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелірній крамниці свого батька. Ден був завжди усміхнений, веселий, легкий у спілкуванні й толерантний до королів і жебраків. Двоє друзів зустрілися радісно, бо були вони повними протилежностями. Після цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвіц – до своїх пружин і до своєї приватної бібліотеки в задній кімнаті ювелірної крамниці.

За чотири роки Ден повернувся на Вашинґтон-сквер із дипломом бакалавра та двома роками досвіду перебування в Європі. Він оцінив синівським поглядом солідний надгробний камінь Септімуса Кінсолвінґа в Ґрінвуді й відбув у нудну екскурсію машинописних документів із родинним адвокатом. А потім, відчувши себе самотнім і безнадійним мільйонером, поспішив до старої ювелірної крамниці на Шостій авеню.

Кенвіц відгвинтив зі свого ока збільшувальне скло, випхав батька з брудної задньої кімнати, розлучився з інтер’єром годинників і вийшов на свіже повітря. Він пішов із Деном, і вони присіли на лавку на Вашинґтон-сквер. Ден не надто змінився; він був мужнім і мав гідне обличчя, що мало схильність розпливатися в посмішці. Кенвіц був серйознішим, напруженішим, ученішим, більш філософським і соціалістичним.

– Тепер я пізнав, – нарешті промовив Ден, – світ цінних паперів, у чому мені дуже допомогли хитрі правники, котрі передали мені цілі колекції облігацій і бонів мого бідного старого батечка. Загалом десь два мільйони доларів, Кене. І мені повідомили, що він їх вичавив із людей, котрі платять свої гроші за хліб у пекарні за рогом. Ти вивчав економіку, Кене, і знаєш усе про монополії, трудові маси, спрутів і права простих трударів. Я ж ніколи не думав про ці речі раніше. Футбол і намагання бути добрим для своїх товаришів – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся і дізнався, як саме татко заробляв гроші, я задумався. Я б дуже хотів відшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хліб. Я знаю, що це помітно скоротить мої статки, але хотів би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?

Великі карі очі Кенвіца спалахнули. Його тонке, інтелектуальне обличчя набуло майже сардонічного вигляду. Він схопив Дена за руку хваткою приятеля та судді.

– Ти не можеш цього зробити! – заявив він категорично. – Одним із головних покарань для вас, людей, котрі нажили маєток нечесним шляхом, є те, що коли ви покаєтеся, то виявиться, що ви втратили спроможність щось виправити. Я захоплююся твоїми добрими намірами, Дене, але ти нічого не можеш вдіяти. Ті люди вже позбулися своїх коштовних грошей. Занадто пізно виправляти зло. Ти не можеш їх їм повернути.

– Звісно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та віддавати йому належне. Дуже багато хліба купили за весь час. Ну, і дивні ж у них смаки. Я ніколи особливо не зосереджувався на хлібі, за винятком підсмажених грінок із рокфором, але ми могли б знайти хоча б кількох із них і повернути трохи грошей батька туди, звідки вони прийшли. Я б почувався краще після цього. Мабуть, неприємно бути пограбованими за посередництвом такої буденної речі як хліб. Либонь, ніхто не заперечив би, якби зросла ціна на варених раків чи крабів із прянощами. Берися до праці, Кене. Я хочу відшкодувати всі кошти, які тільки зможу.

– Є багато доброчинних організацій, – зронив Кенвіц механічно.

– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я міг би дати місту парк або грядку спаржі біля лікарні. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пітера, Кене.

Тонкі пальці Кенвіца швидко забігали.

– А ти знаєш, скільки грошей потрібно для того, щоб відшкодувати втрати споживачів від тієї афери з борошном? – запитав він.

– Ні, – твердо відповів Ден. – Мій адвокат каже, що я маю два мільйони.

– Навіть якби в тебе було сто мільйонів, – сказав Кенвіц у запалі, – то й тоді ти не міг би виправити навіть тисячну частку завданої шкоди. Ти не можеш уявити собі кількість зла, що накопичилося внаслідок неправильного використання багатства. Кожне пенні, витягнуте з худих гаманців бідноти, нашкодило їм тисячократно. Ти не розумієш. Бо не бачиш, наскільки безнадійним є твоє бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.

– Облиш, філософе! – замирився Ден. – Немає такого горя вартістю в пенні, яке не виправить долар.

– У жодному разі, – стояв на своєму Кенвіц. – Я дам тобі один приклад, тоді подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верік-стрит. Він продавав хліб найбіднішим. Коли ж ціна борошна зросла, то й він був змушений підняти ціну на хліб. Та його покупці були занадто бідними, щоб платити стільки, тому бізнес Бойна був зруйнований, і він втратив свій капітал у тисячу доларів – усе, що мав.

Ден Кінсолвінґ грюкнув по лавці в парку міцним п’ястуком.

– Я приймаю цей приклад, – вигукнув він. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларів і куплю йому нову пекарню.

– Випиши чек, – сказав Кенвіц незворушно, – а тоді почни писати чеки для усунення наслідків. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларів. Адже Бойн збожеволів після свого банкрутства й підпалив будівлю, з якої його хотіли виселити. Саме стільки це завдало шкоди. Відтак Бойн віддав Богові душу в психіатричній клініці.

– Не відходь від теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компаній у твоєму доброчинному списку.

– Випиши свій наступний чек на сто тисяч, – правив далі Кенвіц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанію, коли пекарня зачинилася, і його невмотивовано звинуватили в убивстві. Його виправдали минулого тижня після трирічної судової тяганини, а уряд тепер планує зібрати з платників податків таку велику суму.

– Повернімося до пекарні! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрібно стояти в черзі за хлібом.

– Останній рядок цього прикладу, ходімо, я тобі покажу, – запропонував Кенвіц, підіймаючись.

Годинникар-соціаліст був щасливий. Він був ворогом мільйонерів за своєю натурою і песимістом за ремеслом. Одним подихом Кенвіц міг запевнити вас, що гроші – це зло та корупція, і що вашому новому годиннику потрібне чищення і нове храпове коліщатко.

Він провів Кінсолвінґа на південь – з майдану на злиденну та бідну Верік-стрит. Вгору вузькими сходинками убогого цегляного будиночка вів він покірного нащадка спрута. Постукав у двері, і ясний голос запросив їх увійти.

У тій майже голій кімнатці сиділа молода жінка й шила за машинкою. Вона кивнула Кенвіцу як старому знайомому. Один маленький промінчик сонячного світла крізь брудне вікно пофарбував її важке волосся в барву стародавнього тосканського щита. Вона всміхнулася Кенвіцу та зиркнула дещо схвильованим поглядом.

Кінсолвінґ стояв і розглядав цю зворушливу красу в напруженій тиші. Таким чином вони перейшли до останнього рядка прикладу.

– Скільки цього тижня, панно Мері? – поцікавився годинникар. На підлозі лежала гора грубих сірих сорочок.

– Майже три тузини, – весело відповіла юнка. – Заробила майже чотири долари. Я вдосконалююся, пане Кенвіц. Навіть не знаю, що робити з такими грошима.

Її яскраві м’які очі зиркнули на Дена. Маленька рожева ямка з’явилася на її круглій і блідій щоці.

Кенвіц зареготав, немов пекельний ворон.

– Панно Бойн, – сказав він, – дозвольте мені репрезентувати пана Кінсолвінґа, сина чоловіка, котрий п’ять років тому підняв ціну на хліб. Він хотів би щось зробити, щоб допомогти тим, хто постраждав від цього вчинку.

Усмішка покинула обличчя молодої жінки. Вона піднялася і вказала пальцем на двері. Цього разу вона споглядала прямо в очі Кінсолвінґу, але це не був погляд, який міг би втішити.

Двоє чоловіків пішли по Верік-стрит. Кенвіц, дозволяючи всьому своєму песимізму, злості та ненависті до спрута вибратися назовні, насміхався над фінансовим становищем свого приятеля цілим потоком гострих слів. Ден, здавалося, прислухався, а потім обернувся до Кенвіца та гаряче потиснув йому руку.

– Я твій боржник, друже Кен, – сказав він у задумі, – тисячу разів боржник.

– Mein Gott![55] Ти з глузду з’їхав! – вигукнув годинникар, уперше за останні роки впустивши окуляри.

За два місяці Кенвіц увійшов до великої пекарні на нижньому Бродвеї з парою окулярів у золотій оправі, які він полагодив для господаря.

Якась жінка вичитувала клерку, коли Кенвіц зайшов досередини.

– Ці буханці по десять центів, – наполягав клерк.

– Я завжди беру їх по вісім центів у центрі, – заперечила леді. – Не загортайте, бо я заїду за ними дорогою додому.

Голос був знайомий. Годинникар прислухався.

– Пане Кенвіц! – сердечно заволала жінка. – Як ся маєте?

Кенвіц намагався зосередити своє соціалістичне й економічне розуміння на її хутряному боа та бричці, що чекала на вулиці.

– Але як, панно Бойн? – здивувався він.

– Пані Кінсолвінґ, – виправила вона. – Ден і я побралися місяць тому.

Дещо гідне інсценізації

Я мав знайомого газетного репортера, який десь вициганив кілька безкоштовних квитків, так я зміг пару днів тому переглянути один водевіль у провінційному театрі.

Одним із номерів там було соло на віолончелі, яке виконував пристойний на вигляд чоловік, котрому було трохи за сорок, із дуже густою сивою чуприною. Не відчуваючи потягу до музики, я дозволив системі випадкових звуків пролетіти повз мої вуха, доки розглядав виконавця.

– Місяць чи два тому сталася одна історія з цим хлопцем, – повідомив репортер. – Мені дали завдання. Треба було вести стовпчик у газеті, який мав бути надзвичайно легким і дотепним. Нашому редактору, схоже, сподобалися кумедні нотки, яких я додавав місцевим новинам. І так, тепер я працюю над комедією, точніше фарсом. Ну, я приїхав до театру, вивідав усі подробиці, але роботу не виконав. Повернувся до редакції і написав комічну замітку про похорон в Іст-Сайді. Чому? Бо не побачив у цьому жодного гумору. Можливо, з цього й можна було б зробити театральну трагедію на один акт. Але я розкажу тобі всі подробиці.

Після вистави мій приятель репортер виклав мені все.

– Не бачу причин, – зауважив я, коли той скінчив, – чому б із цього не зробити якусь кумедну історію. Ті троє людей не могли б вчинити абсурдніше та безглуздіше, навіть якби вони були реальними акторами в справжньому театрі. Я справді боюся, що вся сцена – це цілий світ, так чи інакше, і чоловіки чи жінки – усі актори в ньому. Це я так цитую Шекспіра, що весь світ – театр.

– А ти спробуй, – під’юджував мене репортер.

– І спробую, – здався я і зробив це, щоб продемонструвати, як можна писати дотепний стовпчик для газети.

Біля Абінґдон-сквер стоїть один будинок. На першому поверсі вже двадцять п’ять років функціонує невеличка крамничка, в якій продають іграшки, всілякі дрібнички та канцтовари.

Одного вечора двадцять років тому в помешканні над магазином святкували весілля. Власницею будинку та крамниці була вдова Майо. Її донька Гелен віддавалася за Френка Баррі. Джон Делані був дружбою. Гелен уже виповнилося вісімнадцять років, а її світлину надрукувала місцева ранкова газета поруч зі заміткою зі заголовком «Масові вбивства жінки» з Б’ютта, що в штаті Монтана. Після того, як ваше око та розум виявляли відсутність зв’язку між фото й текстом, ви хапалися за лупу й читали підпис під портретом, який оголошував панночку однією з найвродливіших краль нижнього Вест-сайду.

Френк Баррі та Джон Делані були «завидними» молодими кавалерами цієї ж околиці й найкращими друзями назавжди, від яких можна очікувати, що підкладуть один одному свиню щоразу, як підіймається завіса. Той, хто платить свої гроші за місце в партері та вигадку, саме цього й чекає. Це перша кумедна ідея, яка з’явилася в цій історії. Обоє енергійно добивалися руки Гелен. Коли змагання виграв Френк, Джон потиснув руку товариша та щиро привітав його.

Після церемонії Гелен побігла нагору, щоб одягти капелюшок. Вона виходила заміж у дорожній одежі. Адже подружжя вибиралося на тиждень до Олд-Пойнт-Комфорта. Внизу чекала буденна юрба шибеників, котрі в руках тримали потоптані черевики й паперові пакети з мамалигою.

Аж тут щось заторохтіло на пожежній драбині, і до покою стрибнув божевільний і залюблений Джон Делані, спітніле пасмо волосся прилипло до його чола. Прибулець зізнався в безнадійному й шаленому коханні до втраченої любаски, почав вмовляти її чкурнути з ним на Рив’єру, або до Бронксу, або до будь-якого іншого місця, де є італійське небо та dolce farniente[56]. Та Блейна вибило б із колії, якби Гелен покинула його. З полум’яними та зневажливими очима вона справедливо остудила запал гостя запитанням, за кого він її має.

За кілька хвилин юнка його витурила. Уся мужність покинула невдаху. Він вклонився, щось пробурмотів про «непереборний імпульс» і запевнив, що завжди носитиме в своєму серці пам’ять про… проте вона запропонувала йому хутко повертатися на пожежну драбину.

– Я відбуваю, – заявив Джон Делані, – у найдальші закутки землі. Бо не можу більше залишатися поруч тебе та знати, що ти належиш іншому. Я подамся в Африку, де серед чужої природи намагатимуся…

– Заради бога, забирайся геть, – гримнула Гелен. – Бо ще може хтось зайти.

Відвідувач став на одне коліно, а господиня простягнула йому свою білу руку, щоб той міг залишити на ній свій прощальний поцілунок.

Дівчата, чи випадала вам нагода відчути благословення великого бога Амура, який винагородив вас чоловіком, котрого ви прагнете міцно та щиро, і водночас тим, хто вам бридкий, але пхається зі спітнілим пасмом на чолі й белькоче щось про Африку та кохання, яке незважаючи ні на що буде завжди цвісти щирицею в його серці? Знати свою владу й відчувати солодку безпеку власного щасливого становища; відправити нещасного з розбитим серцем у чужий клімат, поки ви себе вітаєте, а коли він залишає свій останній поцілунок на вашій ручці, справляєтеся, чи ваші нігті добре доглянуті. Е, ні, дівчатка, у такому собі відмовити ой як важко.

І тоді – як ви здогадалися? – певна річ, двері відчиняються, і в них входить наречений, котрий ревнує до капелюшка, який заслужив такої пильної уваги.

Закарбувавши прощальний цілунок на руці Гелен, Джон Делані зісковзнув пожежною драбиною з неухильним наміром податися до Африки.

Тут треба трохи повільної музики, якщо бажаєте, ридання скрипки, зітхання кларнета та стогону віолончелі. Уявіть собі цю сцену. Френк, багряний від люті, верещить, наче його ріжуть. Гелен квапливо хапає його за плечі, намагаючись усе пояснити. Чоловік скидає руки дружини з рамен, відштовхує їх – один раз, двічі, тричі кидає нею в різні боки – режисер продемонструє, як це робити – а потім штовхає жінку від себе на підлогу, скорчену, розчавлену, згорьовану.

– Більше ніколи! – лементує він, кидає на дружину прощальний погляд і продирається з будинку крізь юрбу зівак із вибалушеними очима.

А тепер, тому що це життя, а не вистава, публіка має вийти в справжній вестибюль світу, там узяти шлюб, померти, постаріти, розбагатіти, збідніти, стати щасливими або сумними під час антракту довжиною в двадцять років, що передуватиме повторно піднятій завісі.

Пані Баррі успадкувала крамницю і будинок. У тридцять вісім років вона могла затьмарити багатьох вісімнадцятирічних панночок на конкурсі краси як за балами, так і за загальними результатами. Лише кілька людей запам’ятало цю весільну комедію, але жінка не робила з цього таємниці. Вона не пакувала її в лаванду чи вату й не продавала в ґлянцевий журнал.