Круговерть

– Розумієте, доку, – сказав він обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаєте на гілці. Сподіваюся, що я нічого не зламав. Але я майже очманів, коли вона заліпила мені своїми ліхтарями, і я жбурнув у сову тією маленькою металевою дівчинкою, що стояла в креденсі.

– Це просто механічна іграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сісти й поясню, навіщо я привів вас до свого обійстя. Можливо, ви не зрозумієте й вам не сподобається психологічний примус, який змусив мене зробити це. Тому я відразу ж перейду до суті, пославшись на те, що ви знаєте родину ван Смуйта з північної Вашинґтон-сквер.

– А що, у нього срібло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовності зникли? Звісно, я їх знаю. Чи, може, кудись поділася парасолька однієї зі старих леді? Ну, я їх знаю. І що далі?

Великий князь м’яко потер білі рученьки.

– Чудово! – буркнув він. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повірити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив він далі, – що боятися немає потреби. Замість цього, гадаю, я зможу вам пообіцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.

– Вони хочуть мене повернути? – поцікавився Томас із чимось схожим на його стару професійну гордість у голосі. – Я обіцяю покинути пити й робитиму правильні речі, якщо вони знову мене візьмуть. Але звідки ви про це дізналися, доку? Хай йому біс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з ліхтарем-совою і таким подібним.

З поблажливою посмішкою ввічливий господар попросив дозволу відлучитися на дві хвилини. Він вийшов на тротуар і дав вказівку шоферу, котрий усе ще чекав біля машини. Повернувшись до таємничої квартири, господар сів поруч зі своїм гостем і почав так добре розважати його дотепним і приязним спілкуванням, що бідний безхатько майже забув про холодні вулиці, з яких його зовсім нещодавно й дивовижно врятували. Слуга приніс трохи ніжного холодного м’ясива, бісквітів до чаю і келих чудового вина. І Томас відчув, як тоне в розкошах Аравії. Таким чином півгодини швидко збігли, а гудок автомобіля, що повернувся і зупинився біля дверей, раптово підняв великого князя на ноги, і той ще раз попросив вибачити його на кілька хвилин.

Дві жінки, дуже закутані, увійшли у вхідні двері, і господар оселі ввічливо повів їх залою до інших дверей ліворуч, у меншу кімнатку, яку відгороджували та відокремлювали від більшої, передньої кімнати важкі, подвійні фіранки. Тут атмосфера була ще витонченішою й елегантнішою, ніж у сусідній. На палісандровому столі зі золотою інкрустацією були розкидані аркуші білого паперу й лежав химерний, трикутний інструмент, що нагадував іграшку, на вигляд, либонь, зі золота.

Вища жінка відкинула чорну вуаль і розстебнула свій плащ. Їй було років із п’ятдесят, мала зморшкувате та сумне обличчя. Інша ж, молода та пухка, всілася на крісло неподалік у задній частині, так, можливо, зробив би слуга чи хтось із почту.

– Ви викликали мене, професоре Черубуско, – зронила старша жінка втомлено. – Сподіваюся, ви маєте щось вагоміше повідомити, ніж зазвичай. Я майже втратила ту дрібку віри у ваше мистецтво, яку ще мала. Я б не відповіла на ваш заклик цього вечора, якби моя сестра не наполягла на цьому.

– Мадам, – сказав професор зі своєю величною усмішкою, – справжнє мистецтво не може зазнати невдачі. Щоб знайти справжнє психічне та потенційне джерело, іноді потрібен час. Ми не досягли успіху, зізнаюся, з картами, кристалом, зірками, магічними формулами Сарацина, а також Оракула По. Але ми нарешті виявили справжній психічний маршрут. Халдейський гороскоп дуже допоміг у нашому пошуку.

Голос професора звучав упевнено, здавалося, що він беззастережно вірить у власні слова. Літня жінка поглянула на нього з дещо більшим зацікавленням.

– Чому ж у тих словах, які я прочитала на його долоні, не було сенсу, – здивувалася вона. – Що ж ви маєте на увазі?

– Слова були такими, – пояснив професор Черубуско, зіп’явшись на свій чудовий повний зріст: – Він прибуде на колісниці з п’ятим колесом.

– Я не багато колісниць бачила, – зауважила леді, – і ніколи не бачила їх із п’ятьма колесами.

– Прогрес, – правив своє професор, – прогрес у науці та механіці досяг цього, хоча, якщо бути точним, ми можемо говорити про неї лише як про запасну шину. Прогрес в окультному мистецтві просунувся у своїх пропорціях. Мадам, я повторюю: халдейський гороскоп це передбачив. Я можу не лише відповісти на запитання, яке ви задали, а й продемонструвати вам наочний доказ.

Тепер гостя похитнулася в своїй зневірі й у своїй позі.

– О, професоре! – вигукнула вона схвильовано. – Коли? Де? Його знайшли? Не тримайте мене в напрузі.

– Прошу вибачити мене на кілька хвилин, – укотре повторив професор Черубуско, – і, гадаю, що зможу продемонструвати вам ефективність справжнього мистецтва.

Томас смачно жував останні крихти хліба й м’ясива, коли чарівник раптом опинився біля нього.

– Чи готові ви повернутися до свого старого будинку, якщо вам гарантуватимуть поновлення на посаді? – запитав він зі своєю ввічливою королівською посмішкою.

– Хіба я схожий на ненормального? – відрубав Томас. – З мене годі життя на ногах. Але чи вони візьмуть мене назад? Старенька дуже вперта.

– Мій любий юначе, – запевнив він, – вона всюди вас шукала.

– Чудово! – зрадів Томас. – Я в ділі. Ця упряж спухлих верблюдів, яких вони називають кіньми, дуже псує руку першокласного кучера, такого як я, певна річ, але я візьмуся за цю роботу ще раз, доку, бо вони хороші люди.

Тепер відбулася зміна з ввічливим обличчя багдадського халіфа. Він пильно й підозріло поглянув на колишнього кучера.

– Чи можу я дізнатися ваше ім’я? – сухо поцікавився він.

– Ви мене шукали, – здивувався Томас, – і не знаєте, як мене звати? А ви кумедний нишпорка, вочевидь, із центрального бюро розслідувань. Я все що той самий Томас Мак-Квейд. Працював возієм пари слонів у ван Смуйта цілий рік, а вони звільнили мене місяць тому. Ну, доку, ви ж бачили, що я вчинив із вашим старим пугачем, я спився, і це я побачив шину, що випала з вашої машини, коли я стояв у тій юрбі безхатьків біля пам’ятника Ворту в очікуванні ліжка на дурняк. Тож яка нагорода очікує мене за найкращу відповідь на все це?

На свій великий подив Томас відчув, як його схопили за комір і потягнули, без жодного слова пояснення, до вхідних дверей. Вони були відчинені, і нахабу спустили зі сходів одним важким, розчарованим, принизливим копняком аравійського чобота.

Як тільки колишній кучер піднявся на ноги й очуняв, то припустив так хутко, як міг, на схід до Бродвею.

– Якийсь шаленець, – такою була його оцінка загадкового автомобіліста. – Просто захотів весело пожартувати, гадаю. Він міг би дати мені долар або й більше. А тепер маю поквапитися і повернутися до цієї зграї мисливців за ліжками, доки їх всіх не вклали спати нудними проповідями.

Коли Томас дістався мети своєї прогулянки, промчавши дві милі, то побачив, що ряди бездомних скоротилися до гурту з вісьмох чи десятьох осіб. Він зайняв належне місце новака на лівому фланзі. Перед ним стояв молодик, котрий розповідав про лікарні та згадував щось про дружину та дитину.

– Прикро знову бачити тебе тут, – зауважив парубок, обертаючись, щоб звернутися до прибульця. – Я сподівався, що ти знайдеш собі щось краще за це.

– Я? – сказав Томас. – О, та я просто побігав навколо кварталу, щоб зігрітися! Бачу, що товариство не поспішає до Господа сьогодні.

– За такої погоди, – заявив юнак, – доброчинність, як у прислів’ї, не лише починається, а й закінчується вдома.

Аж тут проповідник і його пристрасний помічник затягнули свій останній піснеспів – прохання до Провидіння і перехожих. Ті з безхатьків, чиї горлянки все ще діяли за тридцяти двох градусів морозу, безнадійно й невпопад приєдналися до них.

Посеред другого вірша Томас побачив енергійне дівча, чию одіж розвівав вітер, і котра прямувала до нього з тротуару через дорогу.

– Енні! – вигукнув парубок і помчав до неї.

– Ти бевзь, справжня нетяма! – волала та, плакала, сміялася й обіймала юнака за шию. – Навіщо ти це зробив?

– Оковита, – коротко пояснив Томас. – Ти ж знаєш. Але я вже покинув. Ні краплі, – він підвів її до бордюру. – Як ти мене знайшла?

– Я зумисне прийшла, щоб знайти тебе, – зронила Енні, хапаючись парубка за рукав. – Але ти неабиякий дурень! Професор Черубуско нам сказав, що тебе можна знайти тут.

– Професор Ч… Не знаю такого. У якому салуні він працює?

– Він ясновидець, Томасе, найбільший у світі. І він сказав, що знайшов тебе з халдейським телескопом.

– Він брехун, – обурився Томас. – Я його не брав. Ніхто ніколи не бачив мене з чиїмось телескопом.

– А ще він сказав, що ти прибув на колісниці з п’ятьма колесами або щось таке.

– Енні, – терпляче промовив Томас, – тепер ти приписуєш мені колеса. Та якби я мав колісницю, то давно вклався б у ній спати. І без жодних співів і проповідей перед ночівлею.

– Слухай, ти великий телепню. Пані каже, що візьме тебе назад. Я її вблагала. Але ти маєш добре поводитися. І ти можеш зайти всередину на ніч, бо твоя стара кімната над стайнею ще порожня.

– Чудово! – щиро вигукнув Томас. – Ти янгол, Енні. Але коли сталися ці дива?

– Цієї ночі в професора Черубуско. Він відправив свій автомобіль за пані, і вона взяла мене зі собою. Я бувала там із нею і раніше.

– А чим займається професор?

– Він ясновидець і відьмак. Пані консультується з ним. Він знає все. Але він ще не зробив нічого доброго пані, хоча вона й заплатила йому вже сотні доларів. Але він сказав, що зорі йому повідомили: ми можемо знайти тебе тут.

– Що бабусі треба від цього пройдисвіта?

– Це родинна таємниця, – застерегла Енні. – І ти ставиш забагато запитань. Гайда додому, великий дурнику.

Вони пройшли лише кілька кроків угору вулицею, як Томас зупинився.

– Маєш трохи грошей, Енні? – поцікавився він.

Енні гостро зиркнула на нього.

– О, я знаю цей погляд, – сказав Томас. – Та ти помиляєшся. Більше ні краплі. Але є хлопець, котрий стояв поруч зі мною в черзі на ліжко, він у дуже кепському стані. Він правильний, має дружину чи дітей, або щось таке, і він хворий. Але не від пиятики. Якщо зможеш знайти для нього півдолара, щоб він міг отримати гідне ліжко, а я б цього хотів.

Пальці Енні заворушилися в торбинці.

– Природно, я маю гроші, – зауважила вона. – Цілу купа. Аж дванадцять доларів.

І тоді вона додала, сповнена невикорінної жіночої підозри на чужу доброзичливість:

– Приведи його сюди й дай мені спершу на нього поглянути.

Томас подався виконувати свою місію. Хворобливий безхатько пішов без вмовлянь. Коли вони підійшли ближче, Енні відвела погляд від гаманця і заволала:

– Пане Волтер… О, пане Волтер!

– Це ти, Енні? – спитав молодик покірно.

– О, пане Волтер! Пані всюди вас шукає!

– Матінка хоче мене бачити? – перепитав парубок, і його бліді щоки залив рум’янець.

– Вона всюди за вами шукала. Звісно, вона хоче вас бачити. І хоче, щоб ви повернулися додому. Вона підняла на ноги поліцію, адвокатів, журналістів, детективів, шукала в моргах, нагороду обіцяла, і все намарно. Аж тоді вдалася до ясновидців. Ви ж підете безпосередньо додому, чи не так, пане Волтер?

– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадів молодик. – Три роки – довгий термін. Припускаю, що мені доведеться піти, якщо тільки автомобілі на вулицях не возять пасажирів безкоштовно. Раніше я обганяв навіть пару гнідих, яких ми запрягали в бричку. Вони їх ще мають?

– Мають, – підтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати їх ще з десять років. Королівські еліфантібус тракгорсібус живуть по сто сорок дев’ять років. Я кучер. Мене поновили на роботі п’ять хвилин тому. Гайда, їдемо на трамваї, якщо… якщо Енні заплатить за проїзд.

У вагоні Енні передала кожному з блудних синів по нікелю, щоб ті заплатили кондуктору.

– Мені здається, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смітиш великими сумами коштів, – зазначив Томас саркастично.

– У цьому гаманці, – врочисто заявила Енні, – є рівно 11 доларів і 85 центів. Я візьму ці гроші й завтра ж віддам їх професору Черубуско, найвидатнішій людині у світі.

– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що він таки має бути достатньо хорошим чоловіком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повідомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси мені його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.

Томас невпевнено посовався на своєму місці й у задумі відчув кілька синців на колінах і ліктях.

– А послухай-но, Енні, – мовив він конфіденційно, – можливо, це один із останніх відгомонів пияцтва, але я маю своєрідний спогад про одну їзду в автомобілі зі заможним чоловіком, котрий відвіз мене в оселю, наповнену орлами та світлом на склепінні. Він нагодував мене печивом і теревенями, а потім спустив мене зі сходів. Якщо це було марення, то чого в мене так ниє все тіло?

– Припни язика, телепню, – звеліла Енні.

– Якби я міг знайти будинок цього дивного чоловіка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в ніс.

Поет і селюк

Якось один мій приятель-поет, котрий усе життя жив у тісному спілкуванні з природою, написав поему й поніс її до редактора. Це була пасторальна розповідь, сповнена справжнього дихання полів, пісень птахів і приємного дзюрчання струмочків.

Коли поет знову захотів зустрітися щодо свого твору, з надією в серці на вечерю, що складалася б із біфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».

Кілька нас, його друзів, зустрілося за спаґетті та к’янті в голландській таверні, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.

Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, наділений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й ніколи не бачив сільських краєвидів, хіба лише крізь вікна потягів і з відчуттям повної огиди.

Конант також написав поему, яку назвав «Лань і струмок». Це був чудовий взірець праці, яку тільки й можна очікувати від поета, котрий бачив амараліс лише у вітрині флориста, а про птахів балакав хіба що з офіціантом. Конант підписав свою поему, і її також відправили до того самого редактора.

Але все це має дуже мало спільного з нашою історією.

Наступного ранку, якраз тоді, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна істота зійшла з порому на Західному березі й повільно піднялася на Сорок другу вулицю.

Прибулець був молодиком із світло-блакитними очима, відкопиленою губою і волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленької сироти (яка пізніше виявилася донькою графа) із однієї п’єси пана Блейні[36]. Його ногавиці були з оксамиту, а плащ із короткими рукавами – з ґудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобіт, а інша – ні. Очікувано, хоч і марно, можна було б шукати на його солом’яному брилі отвори для вух, бо його форма викликала підозру, що головний убір украли в коня. У руці дивак тримав валізу, опис якої – неможливе завдання. Навіть мешканець Бостона не захотів би носити в такій свій ленч і юридичну літературу до свого офісу. Над одним вухом юнака, у його волоссі, виднівся жмут сіна – рекомендація в сільському стилі, ознака невинності, останній слід Едемського саду, що зберігся для того, щоб осоромити міських гультіпак.

Містяни усміхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоїть у канаві й тягне шию на високі будівлі, то перестали всміхатися і навіть глипати на нього. Це повторилося кілька разів. Дехто таки споглядав на античну валізку, щоб переконатися, які розваги Коні-Айленду чи марку жувальної гумки він запропонує. Та здебільшого прибульця ігнорували. Навіть шибеники, які розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, від екіпажів та автомобілів на вулиці.

На Восьмій авеню стирчав Крутій Гаррі, котрий мав фарбовані вуса та блискучі, доброзичливі очі. Гаррі був митцем у душі, тому його зачіпало, коли актор перегравав. Він підійшов до селянина, котрий застиг із розтуленою пелькою біля вітрини ювелірної крамниці, і похитав головою.

– Це вже занадто, друже, – зауважив він критично, – занадто аж на кілька дюймів. Не знаю, яким є твоє становище, але ти дуже вже переборщив. Це сіно, до прикладу, зовсім зайве, зараз такого не використовують навіть у цирку Проктора.

– Я вас не розумію, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приїхав із округу Ольстер, аби подивитися на місто, бо сіно вже зібрали. Господи! Оце чудасія. Я думав, що Поукіпзі[37] велике, але це місто вп’ятеро більше.

– Ну, гаразд, – замирився Крутій Гаррі, здіймаючи брови. – Я не хотів чіплятися. І ти не мусиш розповідати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успіхів в афері, якою б вона не була. Може, вип’ємо по скляночці?

– Я б не відмовився від гальби пива, – визнав подорожній.

Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловіки з гладкими обличчями та неспокійними поглядами, і розсілися за столом зі своїми напоями.

– Дуже радий, що зустрів вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зі собою.

Він сягнув до своєї валізки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, і витягнув із неї виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком і забруднену землею кукурудзяних полів.

Крутій Гаррі коротко й гомерично зареготав.

– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав він. – Твій образ доволі правдоподібний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так більше не вдягаються ще з 1879 року. Сумніваюся, що в такій одежі ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Брукліні.

– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Він витягнув щільно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, і поклав його на стіл.

– Отримав це зі своєї частки з продажу бабусиної ферми, – заявив він. – У цьому рулоні 950 доларів. Я вирішив поїхати до міста та з’ясувати, в який бізнес їх можна вкласти.

Крутій Гаррі взяв купку грошей і поглянув на неї майже з повагою у своїх усміхнених очах.

– Я бачив і гірше, – зронив він критично. – Але тобі нічого не світить у такій одежі. Тобі потрібні лаковані мешти, чорний костюм і солом’яний бриль із строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пітсбурґ і вантажні перевезення, а також пити херес на сніданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.

– Який його фах? – поцікавилися в Крутія Гаррі двоє чи троє чоловіків, у котрих бігали очі, коли селюк згріб свої сумнівні гроші й вийшов.

– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррі. – Або один із детективної аґенції Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, мені це лише зараз спало на гадку, це були й справжні гроші.

А селюк пішов собі далі. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожній пірнув у темну пивничку на бічній вулиці й купив собі ще пива. З першого погляду на нього очі завсідників загорілися. Але коли наполегливе та демонстративно перебільшене селюцтво відвідувача стало надто очевидним, вирази їхніх облич змінилися на сумнівну підозру.

Селюк перекинув свою валізу через ляду.

– Притримайте це для мене, пане, – попросив він, жуючи отруйний кінчик жовтої сигари. – Я повернуся після того, як пошвендяю. Пригляньте за нею, бо в ній 950 доларів, хоча, можливо, ви й не подумали б про таке, оцінюючи мене.

Десь неподалік озвався патефон, і селюк пустився у танок, а його ґудзики внизу плаща застрибали.

– Поділимо на всіх, Майку, – запропонував чоловік, котрий сидів за шинквасом, відверто підморгуючи іншим.

– Так не чесно, – сказав бармен і штовхнув валізу набік. – Ти ж не думаєш, що я поведуся на це, чи не так? Будь-хто второпає, що він не такий простий. Він один із банди Мак-Адо, мабуть. Неабияк спалився, якщо сам усе це вигадав. У жодній частині країни зараз так не одягаються, відколи почалася безкоштовна доставка по селах біля Провіденса, що в штаті Род-Айленд. Якщо він і має чогось дев’ять і п’ять, то хіба дев’яносто п’ять центів на квиток потягом до Вотербері, який відбуває за десять десята.

Коли селюк вичерпав ресурси пана Едісона для своїх розваг, він повернувся за своєю валізою. А потім почимчикував униз Бродвеєм, лупаючи навколо своїми голубими баньками. Але Бродвей однаково окидав його суворими поглядами та сардонічними посмішками. Прибулець виглядав як найдавніший жарт, який місту вже встиг набриднути. Молодик був настільки кричущо неможливим, настільки надто сільським, настільки перебільшеним, настільки перевищував найсміливіші уявлення про худобу, сінокіс і водевіль, що викликав лише досаду та підозру. І жмут сіна в його волоссі був настільки автентичним, таким свіжим, зі справжнім ароматом лук, настільки неперевершено сільським, що навіть наперсточник згорнув би своє махлярство, побачивши такого.

Селюк сів на кам’яних сходах і ще раз витягнув із валізи свій згорток із жовтими папірцями. Відділив горішню двадцятку й поманив до себе продавця газет.

– Синку, – сказав він, – збігай і розміняй її десь для мене. Я дуже скучив за курчам. Вважаю справедливим, якщо ти заробиш десять центів, якщо поквапишся.

Крізь бруд на обличчі шалапута проступив ображений погляд.

– Іди й сам міняй свої гроші. Це не справжній сільський одяг. Сам міняй свої фальшиві гроші.

На розі стовбичив ледачий закликало до казино. Він уздрів селюка, і його обличчя раптом стало холодним і доброчесним.

– Пане, – звернувся до нього селюк. – Я чув про місця в цьому місті, де чоловік може пограти в покер або потягнути картку в лото. У цій валізі лежить 950 доларів, а я приїхав зі старого Ольстера, щоб побачити тутешні пам’ятки. Не підкажете, де чоловік може поставити на кін дев’ять чи десять доларів? Я маю намір розважитися, а потім, можливо, викуплю якийсь бізнес.

Закликало виглядав ображеним і розглядав білу плямочку на нігті лівого вказівного пальця.

– Облиш, друже, – пробурмотів він із докором. – У поліційному управлінні, мабуть, чисто подуріли, що відправили тебе в такому вигляді. У такій одежі тобі не підібратися навіть до гри в кості на тротуарі ближче, ніж за два квартали. Останнього разу такий собі пан Скотті з Долини Смерті даремно намагався перевершити тебе сільськими аксесуарами в околиці. Тому вшивайся звідси. Ні, не знаю я жодних закладів, де можна поставити поліційний патруль проти туза.

Учергове відкинутий великим містом, що настільки швидко викриває штучність, селюк сів на бордюр і вирішив помізкувати.

– Це ж мій одяг, – сказав він. – Матері його ковінька, якщо це не так. Вони вважають, що я зі села, тому не хочуть мати зі мною нічого спільного. Ніхто ніколи не висміював цей капелюх в окрузі Ольстер. Гадаю, якщо хочеш, щоб люди помітили тебе в Нью-Йорку, то маєш одягатися, як вони.

Тому селюк пішов по крамницях, де чоловіки базікали, потирали руки й самовіддано обмірювали кравецькою рулеткою опуклість його внутрішньої кишені, в якій лежав рудий качан кукурудзи з кількома рядами зернят. Незабаром служки з пакетами та пуделками потягнулися до його готелю на Бродвеї, не освітленого вуличними ліхтарями.

О дев’ятій годині вечора на тротуар вийшов чоловік, від котрого відрікся б весь округ Ольстер. Яскраво коричневими були його черевики, а капелюх – останній писк моди. Його світло-сірі штани були гарненько випрасувані; світло-синя шовкова хустка визирала з нагрудної кишені елегантної англійської маринарки. А комір був таким білим, що міг би прикрасити вітрину пральні. Світле волосся молодика було коротко підстрижене, а сіно зникло.

Якусь мить він стояв блискучий, із ледачим поглядом багатія, котрий подумки складав маршрут для своїх вечірніх задоволень. Після цього він повернув на веселу, яскраво освітлену вулицю легким і витонченим кроком мільйо- нера.

Але в мить, коли він зупинився, найхитріші та найгостріші очі в місті захопили його в своє поле зору. Гладкий чолов’яга зі сірими очима підняв брови, чим прикликав двох своїх помічників із гурту гультяїв перед готелем.

– Найдоступніший простак, таких я з півроку не бачив, – зронив чоловік із сірими очима. – Гайда.

Була десята тридцять, коли прибулець примчав до поліційного відділку з історією про своє нещастя.

– Дев’ятсот п’ятдесят доларів, – захекався він, – уся моя частка за бабусину ферму.

Сержант за столом випитав у постраждалого ім’я – Джейбз Балтонґ із ферми Долини Акацій в окрузі Ольстер, а потім попросив описати грабіжників.

…Коли Конант зайшов до редакції дізнатися про долю своєї поеми, його провели повз секретарку до кабінету, прикрашеного статуетками Родена та Джона Джорджа Брауна[38].

– Коли я прочитав перший рядок «Лані та струмка», – сказав редактор, – то одразу ж втямив, що це робота того, чиє життя прикипіло серцем до серця з Природою. Простенькі рядки не ввели мене в оману. Використовувати такі прості порівняння могло лише дике, вільне дитя лісів і полів, яке одягло модний одяг і вештається Бродвеєм. Під такою одежею однаково визирає сутність.