Круговерть

Якось один середнього віку заможний правник, котрий купував собі папір і чорнило, перехилившись через ляду, попросив молодицю вийти за нього заміж.

– Я вам дуже вдячна, – весело відгукнулася Гелен, – але я вийшла заміж за іншого ще двадцять років тому. Він був більше гусаком, ніж чоловіком, але я гадаю, що ще досі кохаю його. Востаннє я бачила його через півгодини після шлюбної церемонії… Потрібне копіювальне чорнило чи просто для писання?

Юрист церемонно вклонився над лядою зі старовинною вишуканістю і залишив шанобливий жінці поцілунок на тильному боці руки. Гелен зітхнула. Прощальні салюти, хоч і романтичні, також можуть набриднути. Їй було тридцять вісім, гарна й ефектна, але від своїх шанувальників молодиця отримувала лише залицяння та прощання. Що ще гірше, тепер вона втратила ще й покупця.

Бізнес завмирав, і вона вивісила оголошення «Є вільні кімнати». Два великі покої на третьому поверсі були готові прийняти гостей. Охочі регулярно прибували й із жалем відходили, бо оселя пані Баррі була храмом акуратності, комфорту та смаку.

Одного дня завітав скрипаль Рамонті й зайняв одну кімнату нагорі. Метушня і гамір у центрі міста ображали його витончений слух. А один приятель порекомендував йому цю оазу в пустелі галасу.

Рамонті був іще гожим на обличчя, із темними бровами, короткою, загостреною, іноземною борідкою каштанового кольору, монументальною головою з сивою чуприною, наділений темпераментом митця. Він мав світлий, веселий і співчутливий характер, тому й затримався в старому будинку біля Абінґдон-сквер.

Сама ж Гелен жила на другому поверсі, над крамницею. Архітектура помешкання була неповторною та дивною. Зала була великою і майже квадратовою. Вздовж її стіни тягнулася драбина, а коли досягала середини, спиналася на поверх вище.

Цей простір господиня облаштувала як вітальню та кабінет водночас. У кімнаті стояв стіл, за яким молодиця писала свої ділові листи. Там же вона сиділа вечорами біля лагідного вогню і шила або читала. Рамонті так сподобалася ця атмосфера, що він гаяв там купу часу, описуючи пані Баррі чудасії Парижа, де він навчався в одного особливо одіозного та скандального скрипаля.

Наступним вселився мешканець № 2, вродливий, меланхолійний чоловік, котрий лише минув межу 40 років, із таємничою скуйовдженою бородою й вічним благанням в очах. Він також прагнув дихати з Гелен одним повітрям. Маючи очі Ромео, а язик Отелло, він зачаровував жінку розповідями про далекі краї та залицявся до неї чемними натяками.

Зі самого початку Гелен відчула дивовижне та непереборне хвилювання в присутності цього жевжика. Його голос якимось чином повернув її до днів романтичної молодості. Це відчуття наростало, молодиця не пручалася, і це призвело до інстинктивного усвідомлення, що він став причиною її ніжних почуттів. І тоді з розумом досвідченої жінки (о, так, вони іноді міркують) вона оминула звичні силогізми, теорію та логіку й вирішила, що це її чоловік повернувся до неї. Бо вона бачила в його очах кохання, а жодна жінка не може його не помітити, тисячу тонн жалю і каяття, які викликали жалість, що небезпечно близька до любовного відгуку, який є обов’язковою sine qua non[57] у будинку, який збудував Джек.

Але вона ніяк не видавала себе. Чоловік, котрий десь вештався двадцять років, а потім приперся знову, не може розраховувати на те, що його чекатимуть капці, акуратно поставлені в кутку, і запалений сірник для сигари. Він має спокутувати, усе пояснити і, можливо, отримати на горіхи. Трохи чистилища, а потім, можливо, якщо належним чином виявить смирення, йому можна буде довірити арфу та корону. Тому вона й не подавала жодних ознак того, що дізналася або підозрювала.

Але мій приятель репортер не побачив у цьому нічого кумедного! Він отримав доручення написати цікаву, веселу, блискучу грайливу гумореску про… але я не буду критикувати брата… тому продовжимо цю історію.

Одного вечора Рамоні затримався у вітальні-кабінеті Гелен і розповів їй про свої почуття з ніжністю та запалом захопленого художника. Його слова були неначе яскраве полум’я божественного вогню, що палає в серці людини, котра є мрійником і творцем водночас.

– Але перш ніж ви дасте мені відповідь, – продовжив він до того, як вона змогла звинуватити його, що застав зненацька, – я маю повідомити вам, що Рамонті – єдине ім’я, яке я можу вам запропонувати. Його мені дав мій менеджер. Не знаю, хто я і звідкіля узявся. Мій перший спогад – розплющування очей у лікарні, я був молодим і пролежав там кілька тижнів. Що було до того в моєму житті, для мене – загадка. Мені розповіли, що мене знайшли на вулиці з проломленою головою і привезли до шпиталю в кареті «швидкої допомоги». Вони вирішили, що я впав і гепнувся головою об бруківку. Не було нічого, що могло б вказати на те, хто я. А я так і не зміг згадати. Після того, як мене виписали з лікарні, я взявся за скрипку. Я мав успіх, пані Баррі, даруйте, не знаю вашого імені, крім того, що кохаю вас. Коли вперше я вас побачив, то второпав, що ви єдина жінка для мене на світі… і… ще багато таких речей.

Гелен знову відчула себе молодою. Спершу хвиля пихи та солодке почуття марнославства нахлинули на неї. Потім молодиця зазирнула Рамонті у вічі, і її серце затріпотіло. Вона не очікувала такого. Це здивувало жінку. Цей музикант став вагомою частиною її життя, а молодиця й отямитися не встигла.

– Пане Рамонті, – звернулася вона сумно (це відбувалося на сцені, не забувайте, у старому будинку на Абінґдон-сквер), – мені дуже шкода, але я заміжня.

І тоді вона розповіла йому сумну історію свого життя, як мала вчинити справжня героїня, рано чи пізно, чи то театральному критику, чи якомусь іншому журналістові.

Рамонті вклонився низько, взяв руку жінки та поцілував її, відтак пішов до своєї кімнати.

Гелен сіла й сумно оглянула свою руку. Їй можна було зрозуміти. Три залицяльники цілували їй руку, сідали на своїх скакунів і кудись мчали.

За годину зайшов таємничий незнайомець із блукаючим поглядом. Гелен сиділа в кріселку на гойдалці з верби та плела з вовни якусь непотрібну річ. Він відійшов від сходів і зупинився потеревенити. Сидячи за столом навпроти молодиці, чолов’яга і собі зізнався у коханні до неї. А потім додав:

– Гелен, чи ти мене пам’ятаєш? Гадаю, я побачив це у твоїх очах. Чи можеш ти забути минуле й згадати кохання, яке тривало двадцять років? Я дуже тебе образив, тому боявся повернутися… але мої почуття перемогли мій страх. Чи зможеш ти пробачити мені?

Гелен піднялася. Таємничий незнайомець тримав її руку чіпкими пальцями, що тремтіли.

Так вони стояли, і я шкодую, що в театрі не було такої сцени й не зображували такі емоції.

Бо вона стояла з розбитим серцем. Свіжа, незабутня, незаймана любов до її нареченого ще не вивітрилася з її душі.

Заповітна, свята, шанована пам’ять про її колишнього судженого заповнила половину душі жінки. Вона прагнула цього чистого почуття. Честь, віра та солодкий, тривалий роман прив’язали її до нього. Але інша половина її серця та душі була наповнена чимось іншим – пізнішим, повнішим, ближчим почуттям. І так старе воювало проти нового.

Поки вона вагалася, з горішньої кімнати полилася м’яка та болюча мелодія скрипки. Музика зачаровує найшляхетніших. Яґо казав, що швидше «почепить на рукав те серце, щоб його клювали галки», ніж відкриється комусь[58]. Але той, хто носить у серці ніжність, всотує її вухами.

І ця музика, і виконавець вабили жінку, але честь і старе кохання стримували її.

– Даруй мені, – благав чоловік.

– Двадцять років – довгий час, щоб залишитися з тим, кого кохаєш, – зауважила молодиця, неначе натякаючи на чистилище.

– Звідки я міг знати? – не вгавав він. – Я нічого не приховуватиму від тебе. Тієї ночі, коли він відійшов, я пішов за ним. Я оскаженів від ревнощів. На темній вулиці я його вдарив. Він не піднявся. Я його оглянув. Головою вдарився об бруківку. Я не мав наміру його вбивати. Я просто шаленів від кохання та ревнощів. Я сховався неподалік і побачив, як «швидка допомога» забрала його. І хоч ти вийшла за нього заміж, Гелен…

– Хто ви такий? – заволала жінка з широко виряченими очима, вихоплюючи свою руку.

– Ти не пам’ятаєш мене, Гелен, того, хто завжди кохав тебе найдужче? Я Джон Делані. Якщо ти можеш мені пробачити…

Але вона вже бігла, підстрибувала, спотикалася, поспішала, злітала вгору сходами до музики й того, хто її забув, але знав, що вона єдина для нього в кожному з двох своїх життів. Коли молодиця підіймалася, то ридала, лементувала і співала:

– Френку! Френку! Френку!

Троє смертних таким чином жонглювали з часом, ніби кулями для більярду, а мій товариш репортер не побачив у цьому нічого кумедного!

Напад амнезії

Того ранку ми з дружиною попрощалися, як зазвичай. Вона облишила друге горнятко чаю, щоб відпровадити мене до вхідних дверей. Там здмухнула з мого лацкана невидиму пилинку (жест, властивий жінкам, так вони демонструють своє право власності) й закликала мене вважати на застуду. Але в мене не було застуди. Далі мене обдарували поцілунком на прощання – гірким, як кава без цукру. Не було потреби лякатися імпровізації чи розмаїття в цій буденній церемонії. З майстерністю, відточеною впродовж тривалого часу, вона скосила прямо пришпилену булавку в краватці, а після цього, коли я причинив двері, то почув, як човгають її домашні капці, що повертаються до вже холодного чаю.

Коли я вийшов надвір, то не мав жодних думок чи передчуття того, що мало статися. Напад застав мене зненацька.

Впродовж багатьох тижнів я гарував уночі й удень над знаменитою справою залізничної компанії, в якій тріумфував лише кілька днів тому. Чесно кажучи, я вже багато років не знав спочинку. Доктор Волні, мій приятель і лікар, застерігав мене раз чи два.

– Якщо не відхекаєшся, Беллфорде, – зауважив він, – то розвалишся на клапті. Або твої нерви відмовлять, або твій мозок закипить. І тижня не минає, щоб газети не написали про якийсь випадок амнезії… про якогось чоловіка, котрий загубився і десь вештається без імені, минулого та своєї власної особистості. Й усе через той маленький згусток у мозку, що виникає з перевтомою від роботи або турботи.

– Я завжди вважав, – гмикнув я, – що такий згусток можна знайти хіба в мізках газетних репортерів.

Доктор Волні похитав головою.

– Ця хвороба – реальна, – заперечив він. – Тобі потрібно змінити атмосферу або відпочити. Зала засідань, офіс, домівка – єдиний маршрут, яким ти мандруєш. Для відпочинку читаєш літературу про право. Краще постався до мого попередження серйозно.

– Щочетверга увечері, – намагався я боронитися, – ми з дружиною граємо в крібедж[59]. Щонеділі вона читає мені обов’язковий тижневий лист від своєї матері. І що ті книги з права не є відпочинком, ще треба довести.

Того ранку, коли я йшов вулицею, то міркував про ті слова доктора Волні. Я почувався так само добре, як зазвичай, можливо, був навіть у кращому гуморі, ніж звиклося.

А прокинувся зі задерев’янілими м’язами від того, що довго спав на полиці у вагоні. Я притулився головою до сидіння і спробував поміркувати. Через якийсь час я собі сказав: «Мене ж якось мали назвати». Помацав у кишенях. Ні візитівки, ні якогось листа, ні документу, ні монограми знайти не вдалося. Але я знайшов у кишені свого плаща майже три тисячі доларів у банкнотах великих номіналів. «Звісно, я маю кимось бути, кимось видатним», – подумав я і знову взявся мізкувати.

У вагоні була тьма народу, вони, як я зауважив, мусили б мати якийсь спільний інтерес, настільки вільно вони гомоніли між собою і, здавалося, перебували в чудовому настрої та гуморі. Один із них – гладкий джентльмен в окулярах, від котрого тхнуло корицею й алое – зайняв вільну половину мого сидіння, дружно кивнув мені й розгорнув газету. У проміжках між сеансами його читання ми теревенили, як звичайні подорожні, про поточні справи. Я виявив, що спроможний підтримувати розмову на будь-які теми цілком пристойно, і з моєю пам’яттю щодо цього було все гаразд. Слово за словом мій супутник став балакучішим:

– Ви, певна річ, один із нас. Чудових людей Захід посилає цього разу. Я радий, що вони проводять конференцію в Нью-Йорку, я раніше ніколи не бував на Сході. Мене звати Р. П. Болдер – фірма «Болдер і син» із Гікорі-Ґров, що в штаті Міссурі.

Незважаючи на несподіванку, я вдався до звичної тактики справжніх чоловіків. Тепер доведеться провести ритуал хрещення й одночасно бути немовлям, пастором і батьком. На допомогу моєму загальмованому мозку прийшли мої почуття. Тривкий запах ліків від мого супутника подав мені одну ідею. Я кинув погляд на його газету, і моє око впало на рекламне оголошення, яке допомогло мені ще краще.

– Мене звати, – озвався я жваво, – Едвардом Пінкгаммером. Я аптекар, а живу в Корнополісі, штат Канзас.

– Я так і знав, що ви – провізор, – люб’язно відповів мій супутник. – Я зауважив мозоль на вказівному пальці вашої правої руки, якою товчуть медикаменти. Природно, що ви – делегат на нашу річну конференцію.

– І всі ці чоловіки – фармацевти? – здивувався я.

– Атож. Цей потяг їде аж зі Заходу. А пасажири – старі аптекарі, не ті з теперішніх, котрі гендлюють патентованими пігулками й ампулами, вони всі ліки роблять самі. Ми варимо свої власні настоянки й виробляємо свої власні пігулки, ми не цураємося працювати на городі навесні й додатково маємо справу з кондитерськими виробами і навіть взуттям. І скажу вам, Гемпінкере, що маю ідею, яку оприлюдню на цій конференції, адже нові ідеї – це саме те, чого вони прагнуть. Ви, либонь, знаєте про пляшечки з порошком для блювоти та натрій-калій тартрат. Перше – це отрута, а друге – безневинне. Їх легко сплутати. Й де ці засоби тримають аптекарі переважно? Дуже далеко одне від одного, наскільки це можливо, й обов’язково на різних полицях. А це неправильно. Я ж кажу: тримайте їх поруч, так що коли хочете одне, то завжди зможете порівняти його з іншим і таким чином уникнути помилок.

– Мені це здається дуже хорошою ідеєю, – заува- жив я.

– Гараздоньки! Коли я подам її конференції, ви мене підтримаєте. Ми змусимо декого з цих східних професорів із помаранчево-фосфорними кремами для масажу, котрі вважають, що вони мають найкращі медикаменти на ринку, почуватися як підшкірні заштрики.

– Якщо я можу якось допомогти, – сказав я натхненно, – дві пляшечки… мм…

– Тартрат сурми та калію, а також тартрат соди та калію…

– Відтепер стоятимуть поруч, – твердо завершив я.

– Є й ще одна річ, – правив своє пан Болдер. – Коли йдеться про допоміжну речовину для виготовлення таблеткової маси, чому ви віддаєте перевагу – карбонату магнезії чи подрібненому гліцерозу редикса?

– М… магнезії, – зробив я вибір на користь слова, яке легше вимовити.

Пан Болдер із недовірою зиркнув на мене крізь окуляри.

– А я волію гліцерозу, – зронив він. – Магнезія – це не те.

– Ось іще один із цих випадків фальшивої амнезії, – мій супутник передав мені свою газету та вказав пальцем на статтю. – Я в них не вірю. Вважаю, що дев’ять із десяти з них – шахрайство. Чоловіку набридає робота та родина, і він хоче розважитися. Кудись зникає, а коли його знаходять, прикидається, що геть втратив свою пам’ять – не знає свого імені й навіть не впізнає родинну пляму в формі полуниці на лівому плечі своєї дружини. Амнезія! Блазнювання! Чому вони не можуть усе забути, коли сидять удома?

Я підхопив газету й прочитав під «конячим» заголовком таке:

«Денвер, 12 червня. Відомий юрист Елвін С. Белфорд за таємничих обставин зник зі дому три дні тому, й усі зусилля знайти його виявилися марними. Пан Белфорд – відомий громадянин нашого міста, він мав велику та прибуткову адвокатську практику. Одружений, має прекрасний будинок і найповнішу приватну бібліотеку в штаті. У день свого зникнення взяв із банку достатньо велику суму грошей. Тих, хто бачив його після того, як той вийшов із банку, неможливо знайти, а пан Белфорд був людиною тихою та домашньою. Здавалося, він знайшов своє щастя у своїй оселі та професії. Якщо якусь зачіпку і можна знайти в його дивному зникненні, то це те, що впродовж кількох місяців він був глибоко занурений у важливу юридичну справу, пов’язану зі залізничною компанією «К’ю-Вай-Зет». Є побоювання, що перенавантаження могло затьмарити йому розум. Робиться все можливе для виявлення місця перебування зниклого чоловіка».

– Мені здається, що ви доволі цинічні, пане Болдер, – зазначив я після того, як прочитав замітку. – Як на мене, це дуже схоже на справжній випадок. Чому цей чоловік, котрий процвітає, щасливо одружений і шанований, раптом вирішує від усього цього відмовитися? Я знаю, що такі провали в пам’яті бувають, і що чоловіки опиняються десь далеко без імені, пам’яті та домівки.

– Які дурниці! – вигукнув пан Болдер. – Та вони розваг шукають. Зараз забагато освічених. Чоловіки знають про амнезію і використовують її для свого виправдання. Жінки ж також мудрі. Коли все закінчується, вони безневинно дивляться на вас і дають наукове пояснення: «Він мене загіпнотизував».

Так пан Болдер розважався, але своїми коментарями та філософією мені не допоміг.

Ми прибули до Нью-Йорка близько десятої години вечора. Я взяв кеб до готелю і написала своє ім’я «Едвард Пінкгаммер» на рецепції. Коли я це зробив, то відчув, що мене заливає відчуття чудової, дикої, п’янкої життєрадісності… відчуття необмеженої свободи, нових можливостей. Я тільки-но народився на світ. Старі кайдани, якими б вони не були, спали з моїх рук і ніг. Майбутнє виднілося перед мене чітким шляхом, на який ступає немовля, і я міг податися ним, збагачений знаннями досвідченого чоловіка.

Мені здалося, що готельний клерк споглядав на мене на п’ять секунд довше, ніж годилося б. Мабуть, тому, що я не мав жодного багажу.

– Конференція аптекарів, – повідомив я. – Моя валіза кудись поділася.

Я продемонстрував пачку грошей.

– Ага! – портьє блиснув своїм золотим зубом. – У нас часто зупиняються делегати зі Заходу.

Він дзенькнув, щоб викликати коридорного.

Я намагався сумлінно грати свою роль.

– Серед нас, західняків, виникла нова течія, – поділився я, – ми висунемо на конференції ідею, що пляшечки, в яких зберігають калійний тартрат сурми та калійний тартрат натрію, потрібно тримати поруч на одній поличці.

– Джентльмен – у триста чотирнадцятий, – квапливо звелів клерк і я опинився у своєму номері.

Наступного дня я придбав собі валізку й одяг і почав насолоджуватися життям Едварда Пінкгаммера. Я не став напружувати свій мозок прагненням вирішити проблеми минулого.

Велике місто, що розкинулося на островах, підняло пікантну та блискучу чашу до моїх вуст. Я вдячно сьорбнув із неї. Ключі від Мангеттена належать тому, хто здатен їх носити. Маєте стати або гостем міста, або його жертвою.

Наступні кілька днів були золотими та срібними. Едвард Пінкгаммер, хоча його вік налічувався лише годинами, відчував рідкісну радість від того, щоб прибув у цей розмаїтий світ уже цілком сформованим і без зобов’язань. Я захоплено сидів у театрах і в ресторанах на дахах, із яких тебе немов чарівним килимом-самолітом переправляли в дивні та чудесні краї, сповнені веселої музики, симпатичних дівуль і гротескних кумедних екстравагантних пародій на людський рід. Я вештався туди-сюди, як заманеться, не обмежений рамками простору, часу або поведінки. Я обідав у дивних кабаре, у ще дивніших les d’hôte[60] під звуки угорської музики та дикі волання метушливих митців і скульпторів. У місцях, де нічне життя тріпоче в електричному сяйві, як кінематографічна картинка, мерехтять капелюшки жінок, їхні коштовності, і ті, кого вони прикрашають, і чоловіки, котрі роблять усе це можливим, усі зустрічаються з веселощами й ефектними видовищами.

І серед усіх цих сцен, про які я згадував, я дізнався одну річ, про яку ніколи раніше не знав. Це те, що ключ до свободи перебуває не в руках Розпусти, його міцно тримає Умовність. Товариство має ціну, яку доводиться платити, інакше ви не зможете не ступити на територію Свободи. У всьому блиску, безладі, демонстративності, невимушеності, які бачаться на перший погляд, я помічав цей закон, ненав’язливий, але міцний, як сталь. Тому на Мангеттені доводиться коритися цим неписаним законам, і тоді ви будете вільнішим за вільних. Якщо ж ви відмовляєтеся їх виконувати, то одягаєте кайдани.

Іноді, коли мій настрій спокушав мене, я линув до величезних зал, в яких м’яко шелестять пальми, що пахнуть світським життям і витонченою стриманістю, і серед яких можна також пообідати. Я знову вирушав на пароплавах, запруджених галасливими, розбалуваними, нестримними клерками й продавчинями з фальшивими коштовностями, котрим забаглося розваг на берегах острова. І завжди поряд був Бродвей – блискучий, пишний, хитрий, мінливий, жаданий Бродвей, до якого звикаєш, як до опіуму.

Одного разу, коли я увійшов до свого готелю, якийсь кремезний чолов’яга з довгим носом і чорними вусами перегородив мій шлях у коридор. Коли я хотів обійти нахабу, він привітав мене з образливою фамільярністю.

– Привіт, Белфорде! – залементував він. – Що ти в дідька робиш у Нью-Йорку? Не думав, що щось може відірвати тебе від книжок і витягти з нори. Пані Б. з тобою, чи це маленька справа на одного, га?

– Ви помилилися, сер, – холодно відрубав я, видираючи свою руку з його. – Мене звати Пінкгаммер. Дозвольте!

Чоловік відступив убік, вочевидь, неабияк здивований. Коли я підійшов до ляди портьє, то почув, як той дзенькнув, викликаючи коридорного, і щось сказав про телеграфні бланки.

– Розрахуйте мене, – звернувся я до клерка, – і за півгодини принесіть мій багаж. Не хочу залишатися там, де мені докучають шахраї.

Того самого дня я переїхав до іншого готелю, затишного, старомодного, на нижній П’ятій авеню.

Там був і ресторан, неподалік від Бродвею, в якому подають страви в тропічній одежі майже al fresco[61]. Тихий та розкішний відпочинок, а також бездоганний сервіс зробили його ідеальним місцем для поїдання обідів або вечерь. Якось я опинився там, продираючись до столика крізь папороть, і раптом відчув, що мене вхопили за рукав.

– Пане Беллфорд! – вигукнув якийсь дивовижно солодкий голос.

Я хутко обернувся, щоб побачити одну леді, котра сиділа самотньо. Жіночка віком близько тридцяти років, із напрочуд гарними очима, витріщалася на мене так, ніби я був її дуже милим приятелем.

– Ви намірялися мене оминути, – зронила вона з докором. – Тільки не кажіть, що ви мене не знаєте. Чому б нам не потиснути навзаєм руки, хоча б раз на п’ятнадцять років?

Я миттю потиснув їй руку й присів за крісло навпроти за столиком. Відтак бровами викликав офіціанта. Леді копирсалася в помаранчевому морозиві. Я замовив creme de menthe[62]. Її кучері були червонясто-бронзовими. Неможливо було на них дивитися, бо відвести погляд від її очей було несила. Але ви усвідомлювали це, як відчуваєте захід сонця, коли задивляєтесь у глибину лісу в сутінках.

– Ви впевнені, що ми знайомі? – поцікавився я.

– Ні, – сказала вона, посміхаючись. – Я ніколи не була в цьому впевнена.

– А що б ви подумали, – правив я з невеликою тривогою, – якби сказав вам, що я – Едвард Пінкгаммер із Корнополіса, штат Канзас?

– Що б я подумала? – повторила молодиця з хитрим поглядом. – Насамперед, чому ви не привезли зі собою до Нью-Йорка пані Беллфорд. Я хотіла б, аби ви її привезли. Я б так хотіла побачитися з Меріен.

Її голос став тихішим:

– Ви не надто змінилися, Елвіне.

Я відчув, як її прекрасні очі шукали мої і моє обличчя ставало ближчим.

– Та ні, змінилися, – виправилася вона себе і в її останніх словах з’явилася м’яка, радісна нота. – Я бачу це зараз. Ви не забули. Ви не забули ні рік, ні день, ні годину. Я ж казала вам, що ви ніколи не зможете забути.

Я збентежено розмішував соломинкою свій лікер.

– Даруйте, – озвався нарешті я, почуваючись незатишно під її поглядом. – Але в цьому й проблема. Я забув. Я все забув.

Вона висміяла моє ствердження й чарівно засміялася над тим, що вона, либонь, побачила на моєму обличчі.

– Я іноді щось чула про вас, – продовжила вона. – Ви доволі знаний адвокат у Західному Денвері, чи в Лос-Анджелесі? Меріен, мабуть, дуже вами пишається. Гадаю, ви знаєте, що я вийшла заміж через шість місяців після вашого шлюбу. Ви могли прочитати про це в газеті. Одні лише квіти для церемонії коштували дві тисячі доларів.

Вона згадала про п’ятнадцять років. П’ятнадцять років – море часу.

– Чи не буде занадто пізно, – запитав я несміливо, – привітати вас?

– Ні, якщо ви зважитеся це зробити, – відповіла вона з такою прекрасною відвагою, що мені відібрало мову, і я узявся шкрябати скатертину своїм нігтем.

– Скажіть мені одну річ, – попросила краля, нахилившись до мене з нетерпінням, – це те, що я хотіла дізнатися впродовж багатьох років, просто з жіночої цікавості, певна річ: ви колись наважувалися з тієї ночі торкатися, нюхати або милуватися на білі троянди… на білі троянди, мокрі від дощу та роси?