Круговерть

Я сьорбнув лікеру.

– Гадаю, було б марно повторювати, – зітхнув я, – що я нічого не пам’ятаю про такі речі. Моя пам’ять повністю відмовила. І не треба казати, наскільки мені жаль через це.

Леді поклала свої лікті на стіл, її очі знову знехтували моїми словами й подалися мандрувати своїм власним шляхом прямо до моєї душі. Вона м’яко засміялася, з дивним звуком, це був сміх щастя і задоволення і… нещастя. Я намагався від неї відвести погляд.

– Ви мене дурите, Елвіне Беллфорд, – видихнула вона блаженно. – О, я знаю, що ви брешете!

Я тупо витріщився на папороть.

– Мене звати Едвард Пінкгаммер, – наполягав я. – Я приїхав із делегатами на Національну конференцію аптекарів. Зараз ми обговорюємо модну течію організації нового розміщення пляшечок тартрату сурми й тартрату калію, яке, дуже ймовірно, вас не зацікавить.

Перед входом зупинився шикарний фаетон. Леді піднялася. Я потиснув їй руку й вклонився.

– Я дуже шкодую, – мовив я, – що не пам’ятаю. Можу це пояснити, але боюся, що ви не зрозумієте. Вам не до шмиги Пінкгаммер, а я справді не можу уявити собі… троянди й усі інші речі.

– Прощавайте, пане Белфорд, – зронила вона зі своєю щасливою, сумною посмішкою, коли піднялася в бричку.

Цього вечора я відвідав театр. Коли ж повернувся до готелю, то якийсь непримітний чоловік у темній одежі, котрий, здавалося, захопився поліруванням своїх нігтів шовковою хустинкою, магічним чином вигулькнув біля мене.

– Пане Пінкгаммер, – сказав він, зосереджуючи свою увагу на вказівному пальцю, – прошу вас відійти зі мною на невелику бесіду? Тут є відповідна кімната.

– Звісно, – не став заперечувати я.

Він провів мене до невеликої приватної вітальні. Там були якась леді та джентльмен. Вона, як мені здалося, була б надзвичайно вродливою, якби її обличчя не затьмарив вираз надмірного хвилювання й утоми. Жінка мала струнку поставу, колір волосся і очей – такі, як мені подобається. Вона була одягнена в дорожню сукню і з неабияким хвилюванням свердлила мене поглядом, притиснувши тремтячу руку до своїх грудей. Гадаю, що вона б подалася вперед, якби джентльмен не зупинив її потяг владним рухом руки. Натомість він сам ступив мені назустріч. Це був чоловік років сорока, трохи сивий у скронях, і зі задуманим обличчям.

– Беллфорде, друзяко, – сказав він привітно, – радий бачити тебе знову. Природно, ми спершу дізналися, що в тебе все гаразд. Я тебе попереджав, що ти передаєш куті меду. Тепер повертайся з нами й хутко знову станеш собою.

Я іронічно всміхнувся.

– Мене так часто називають Белфордом, – зауважив я, – що це вже втратило дотепність. І, чесно кажучи, мені вже стало набридати. Ви не хочете розглянути гіпотезу, що мене звати Едвард Пінкгаммер, і що я ніколи в житті раніше вас не бачив?

До того, як чоловік спромігся щось відповісти, жінка жалібно заголосила. Вона вирвалася з рук супутника, що стримували леді.

– Елвіне! – заридала вона, кинулася до мене й міцно вчепилася в груди. – Елвіне, – знову заволала вона, – не розбивай мені серце. Я твоя дружина… назви моє ім’я хоча б раз… лише один раз. Краще б ти був мертвим, ніж таким.

Я шанобливо, але твердо відсторонив її руки.

– Мадам, – серйозно сказав я, – даруйте, якщо я припущу, що ви занадто близько до серця приймаєте певну схожість. Шкода, – всміхнувся я від однієї думки, що прийшла мені гадку, – що не можна цього Белфордата мене тримати поруч на одній полиці, як тартрат натрію та сурми для порівняння. Для того, щоб збагнути цю алюзію, доведеться простежити за ходом Національної конференції аптекарів.

Леді обернулася до свого супутника й схопила його за руку.

– Що це, докторе Волні? О, що ж це таке? – застогнала вона.

Той повів молодицю до дверей.

– Зайдіть до свого покою на якийсь час, – почув я його. – А я залишуся і перебалакаю з ним. Його розум? Ні, міркую, що ні, хіба частина мозку. Аякже, я впевнений, що він оговтається. Ідіть до себе й залиште мене з ним.

Жінка зникла. Чоловік у темному одязі також вийшов, усе ще старанно поліруючи нігті. Вочевидь, він чекав у вестибюлі.

– Я хотів би побесідувати з вами, пане Пінкгаммер, якщо дозволите, – сказав джентльмен, котрий залишився.

– Прошу дуже, якщо бажаєте, – погодився я, – і даруйте, якщо облаштуюся зручніше, бо дуже вже втомився.

Я всівся на канапу біля вікна й запалив сигару. Мій опонент поставив крісло поруч.

– Пропоную перейти до суті, – сказав він незворушно. – Ваше ім’я не Пінкгаммер.

– Я знаю це так само добре, як і ви, – холодно відрубав я. – Але ж людина повинна мати якесь ім’я. Я можу вас запевнити, що не надто захоплююся ім’ям Пінкгаммер. Але коли хтось сам собі раптово обирає ім’я, то гарні імена чомусь на гадку не спадають. Але могло би бути й гірше – Шрінґгаузен чи Скроґґінс! Вважаю, що дуже добре вибрав собі Пінкгаммера.

– Ваше ім’я, – серйозно наполягав мій співбесідник, – Елвін Б. Белфорд, ви один із найкращих юристів у Денвері, ви страждаєте від нападу амнезії, що змусило вас забути свою особистість. Це сталося через надто інтенсивну працю, і, можливо, життя, яке було майже цілком позбавлене природного відпочинку та задоволень. Леді, котра тільки-но вийшла з цього приміщення, – ваша дружина.

– Я б назвав її дуже вродливою жінкою, – сказав я після тривалої паузи. – Особливо мені сподобався відтінок її каштанового волосся.

– Це дружина, котрою можна пишатися. З моменту вашого зникнення, що сталося майже два тижні тому, вона навряд чи склепила повіки. Ми дізналися, що ви були в Нью-Йорку з телеграми, яку відправив Айседор Ньюман, знайомий чоловік, котрий прибув із Денвера. Він повідомив, що зустрів вас тут, у готелі, і що ви його не впізнали.

– Здається, я пригадую цей випадок, – визнав я. – Чоловік називав мене Беллфордом, якщо не помиляюся. Але чи не думаєте ви, що настав час назватися вам?

– Я Роберт Волні, доктор Волні. Я був вашим близьким приятелем двадцять років, і вашим лікарем – п’ятнадцять. Я прийшов із пані Беллфорд, аби знайти вас, як тільки ми отримали телеграму. Спробуй, Елвіне, друзяко, спробуй згадати!

– Яка користь пробувати? – насупився я. – Ви кажете, що ви лікар. А амнезія лікується? Коли людина втрачає пам’ять, вона повертається повільно чи раптово?

– Іноді поступово й уривками; іноді так само раптово, як і зникає.

– Ви лікуватимете мій випадок, докторе Волні? – поцікавився я.

– Старий друже, – запевнив він, – я зроблю все, що в моїх силах, і зробив би все, на що здатна наука, щоб вилікувати тебе.

– От і добре, – зрадів я. – Тоді вважайте, що я ваш пацієнт. Тепер усе конфіденційно, лікарська таємниця.

– Природно, – погодився доктор Волні.

Я піднявся з дивана. Хтось поставив вазу з білими трояндами посеред столу – букет білих троянд, щойно политих і запашних. Я викинув їх у вікно й знову присів на канапу.

– Буде краще, Боббі, – сказав я, – щоб це лікування сталося раптово. Я дуже втомився від усього цього, так чи інакше. Можеш сходити зараз і привести Меріен. Але ж, доку, – я зітхнув і штрикнув його пальцем, – старий добрий доку, як же гарно це було!

Муніципальний звіт

Міста, пихаті аж до краю,Одне одному кажуть щось.Одне – з гір мого краю,А інше з пляжу озвалось.Р. Кіплінґ

Уявіть собі роман про Чикаґо або про Баффало, скажімо, або Нешвілл, що у штаті Теннессі! У Сполучених Штатах є лише три великі міста, що увійшли історію – Нью-Йорк, певна річ, Новий Орлеан, і найбільше за всіх – Сан-Франциско.

Френк Норріс

Схід – це Схід, а Захід – це Сан-Франциско, як кажуть каліфорнійці. Каліфорнійці – це окрема раса людей, а не просто мешканці цього штату. Вони – жителі півдня Заходу. Хоча чиказці не менш залюблені у своє місто, але коли ви питаєте, чому саме, вони затинаються й прочинають торочити про якусь озерну рибу та нову будівлю «Вільних братів»[63]. А каліфорнійці звертають увагу на деталі.

Звісно, вони вдадуться до арґументу про клімат, який у них дуже хороший, поки ви мізкуєте про свої рахунки за вугілля та спідню білизну. Але коли вони хибно витлумачать вашу мовчанку як згоду, на них нападає божевілля, і вони видають «місто Золотих Воріт»[64] за Багдад Нового Світу. Щодо цього не варто сперечатися. Але, любі мої родичі за лінією Адама та Єви, ви надто поквапитеся, якщо тицьнете пальцем у мапу зі заявою: «У цьому місті не може бути жодної романтики, бо що в ньому може статися?» Атож, це сміливий, але необачний вчинок – кинути одним реченням виклик історії, романтиці, Ренду та Мак-Неллі[65].

«Нешвілл – місто, логістичний порт і столиця штату Теннессі; розташоване на річці Кемберленд і на перетині шляхів залізниці Північна Кароліна – Сент-Луїс і Луїсвільсько-Нешвільської залізниці. Це місто вважається найважливішим центром освіти на Півдні».

Я зліз із потяга о восьмій вечора. Марно намагаючись знайти прикметники в лексиконі, змушений вдатися до термінології фармацевтів.

Візьміть 30 часток лондонського туману, десять часток малярії, 20 часток витоку газу; 25 часток роси, зібраної на цегельні при сході сонця і 15 часток запаху козолисту. Усе перемішати.

Ця суміш дасть вам приблизне уявлення про дощ у Нешвіллі. Він не такий запашний, як нафталінові кульки, і не такий густий, як горохова зупа, але й цього досить – дихати можна.

Я їхав до готелю в якомусь візку. Мені довелося докласти зусиль, аби не подертися на дах і не зімітувати Сідні Картона[66]. Цей транспорт тягнув звір із минулої епохи, а керувало ним щось темне й емансиповане.

Я був втомлений і засинав на ходу, тому коли нарешті дістався готелю, то поспіхом заплатив возію п’ятдесят центів, які вимагала ця істота, а чайові були такі самі. Я знав їхні звички, але дуже не хотів почути, як воно скаржиться на старого господаря або патякає про те, як жилося «до війни».

Цей готель був унікальним, його описували як «оновлений». Це означало: на 20 тис. доларів нових мармурових колон, керамічної плитки, електричних світильників і мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий Розклад руху та по літографії якоїсь гори в Джорджії у кожному просторому номері нагорі. Керівництво поводилося бездоганно, обслуговування – взірець вишуканої південної люб’язності, службовці такі самі повільні, як і равлики, і такі ж сердешні, як Рип ван Вінкль[67]. А харчування вартувало подорожі за тисячу миль. У світі немає ще одного такого готелю, в якому можна скуштувати курячої печінки en brochette[68].

За вечерею я спитав у темношкірого офіціанта, чи в місті хоч щось відбувається. Він серйозно обміркував моє запитання з хвильку, а потім відповів:

– Правду кажучи, шефе, думаю, що після заходу сонця тут нічого не відбувається.

Захід сонця стався, але світило потонуло в дощі задовго до цього. Тому в цьому видовищі мені було відмовлено. Але я вийшов надвір у дощ, аби переконатися, чи немає там усе ж чогось цікавого.

«Воно збудоване на горбистій місцевості, і його вулиці освітлюють електрикою на суму 32 470 доларів на рік».

Коли я покинув готель, почалися міжетнічні сутички. На мене накинулася юрба бедуїнів, або арабів, або зулусів, озброєних… ні, я з полегшенням побачив, що в їхніх руках були не рушниці, а батоги. І я також побачив стихійний караван із чорних, незграбних шкарабанів, із який лунали заспокійливі вигуки:

– Довезу до будь-куди в місті, шефе, одна поїздка – п’ятдесят центів.

Стало зрозуміло, що я просто пасажир, а не жертва.

Я прошкував довгими вулицями, кожна з яких спиналася догори. Я цікавився, чи ці вулиці взагалі колись ведуть униз. Можливо, вони не опускаються, поки їх не полагодять. На кількох «головних магістралях» я бачив світло в крамницях тут і там; бачив автомобілі на вулицях, що перевозили гідних міщухів уперед і назад; бачив, як люди швендяли захоплені бесідою, і чув вибух не надто веселого реготу, що долинав зі закладу, який торгував водою з газбульками та морозивом. А «неголовні» вулиці запрудили будиночки, в яких панував мир і домашній затишок. У багатьох із них світилося у вікнах, скромно завішаних фіранками; у кількох помешканнях піаніно деренчало ритмічну та пристойну музику. Справді, що тут могло відбуватися? Мені забаглося вийти до заходу сонця. Тому я повернувся до готелю.

«У листопаді 1864 року генерал конфедератів Ґуд висунувся зі своїм загоном на Нешвілл, де він оточив сили північан під командуванням генерала Томаса. Останній тоді здійснив вилазку й розгромив південців у страшній битві».

Усе своє життя я чув, захоплювався і був свідком бездоганної стрілянини жителів Півдня у вирішенні мирних конфліктів у місцях, де полюбляють жувальний тютюн. Але на мене готелі чекала несподіванка. У великому вестибюлі стояли дванадцять яскравих, нових, величезних, об’ємних мідних плювальниць, достатньо високих, щоб їх можна було назвати урнами, і настільки широкими, що пітчер жіночої бейсбольної команди могла б закинути м’яч у одну з них з відстані п’ятьох кроків. І хоча жахлива битва все ще тривала, ворог переможений не був. Вони стояли яскраві, нові, нав’язливі, місткі та непорушні. А керамічна плитка на підлозі кольору джефферсонівської цегли! Дуже гарна плитка на підлозі! Я мимоволі згадав про битву під Нешвіллом і, за своєю дурнуватою звичкою, намагався виснувати, що влучна стрілянина спадкова.

Тут я вперше зустрів майора (даруйте за недоречну ввічливість) Вентворта Кесвелла. Я збагнув, що він за цяця з тієї самої миті, коли мої очі зазнали ушкоджень, побачивши його. У пацюка не буває постійного ареалу проживання. Як сказав один мій давній приятель А. Теннісон[69], дуже навіть влучно:

Пророче, прокляни базіки рот,І пацюка британського потвору.

А тепер розглянемо слово «британський», яке краще замінити на ad libitum[70]. Пацюк є пацюк.

Цей чоловік вештався вестибюлем готелю, немов голодний пес, який забув, де саме кістку закопав. У нього було широке обличчя, червоне, як буряк, яке своєю сонливістю нагадувало Будду. Він мав лише одну-єдину чесноту – був дуже гладенько виголений. Позначкою звіра не таврувати людину, доки вона голиться. Гадаю, якби він не скористався бритвою того дня, я б відкинув його пропозицією, і кримінальний мартиролог світу не поповнився б іще одним убивством.

Я стояв на відстані п’яти футів від плювальниці, коли майор Кесвелл відкрив по ній вогонь. Я був достатньо уважним, аби побачити, що для атаки використали кулемет Гатлінґа[71], а не мисливську рушницю для полювання на білок. Я настільки шпарко відступив убік, що майор отримав можливість вибачитися перед цивільним населенням. Язик у нього був неначе помело. За чотири хвилини він став моїм приятелем і потягнув мене до бару.

Хочу тут додати, що я південець. Але не за переконаннями. Я відмовляюся від краватки, капелюха зі широкими крисами, гарнітурів у стилі принца Альберта, балачок про лантухи з бавовною, знищені генералом Шерманом, і жвакуляння тютюну. Коли оркестр грає «Діксі»[72], я не аплодую. А занурююся трохи нижче на шкіряному дивані й замовляю ще одне пиво, а також шкодую, що Лонґстрит[73]… Але що з того?

Майор Кесвелл влупив кулаком по шинквасі, і на це відгукнулася пострілом перша гармата у Форт-Самтері. Коли ж вистрелили останній набій в Аппоматоксі, у мене зажевріла надія. Але потім він почав теревенити про родові дерева та продемонстрував, що Адам був у родині Кесвеллів лише третім двоюрідним братом. Скінчивши з генеалогією, він, на мою огиду, почав порпатися в справі своєї сім’ї, патякав про свою дружину, простежив її походження аж від Єви й запекло заперечував будь-які можливі чутки, що вона могла походити зі Землі Нод[74].

До цього часу я почав підозрювати, що він затіяв це для того, щоб я забув, що це він замовляв напої, у надії, що я буду настільки ошелешений, що заплачу за них. Але коли ми хильнули, він показово швиргонув срібного долара на ляду. Тоді, звісно, довелося пити ще одну порцію. Коли ж я заплатив за неї, то вирішив покинути товариша по чарці, бо більше не прагнув його компанії. Але до того, як мені це дозволили, він гучно розповів про прибуток, який отримала його дружина, і показав цілу жменю срібняків.

Коли я отримав від портьє ключа, останній ввічливо мені повідомив:

– Якщо цей Кесвелл вам докучає і якщо захочете подати скаргу, то ми його витуримо. Він надокучливий ледар, позбавлений засобів до існування, хоча й звідкілясь постійно бере гроші. На жаль, ми не в змозі викинути його законним чином.

– Але навіщо? – зауважив я після деяких роздумів. – Я не бачу причини, щоб подати скаргу. Хоча хотів би зазначити, що мені його компанія все ж не подобається. Ваше місто, – правив я далі, – видається тихим. Які розваги чи пригоди ви можете запропонувати незнайомцю?

– Ну, сер, – сказав клерк, – наступного четверга тут буде шоу. Я ще подивляюся, о котрій годині, і відправлю оголошення до вашої кімнати разом із крижаною водою. На добраніч.

Після того, як піднявся до своєї кімнати, я поглянув у вікно. Було лише близько десятої години, а унизу розкинулося затишне місто. Дощ іще йшов, прикрашений тьмяними вогниками, такими віддаленими, як ягоди на торті, проданому на жіночому доброчинному базарі.

– Тихе місце, – сказав я собі, коли мій перший черевик звалився на стелю мешканця номера під моїм. – У тутешньому житті немає нічого такого, що надає барви та розмаїття містам як на Сході, так і на Заході. Просто хороше, пересічне, буденне, ділове місто.

«Нешвілл займає перше місце серед промислових центрів країни. Це п’ятий ринок взуття в Сполучених Штатах, найбільше місто-виробник цукерок і печива на Півдні, а також воно має серйозні гуртові продажі галантереї, бакалії та медикаментів».

Маю вам сказати, навіщо приїхав до Нешвілла, запевняю, що такий відступ викликає в мене стільки ж нудьги, як і у вас. Я подорожував до іншого місця у своїх власних справах, але в одному з північних літературних журналів мене попросили завернути сюди, щоб налагодити особистий контакт між редакцією й однією з місцевих, Азалією Едер.

Едер (про її особу не було жодної інформації, крім почерку) надсилала якісь есе (втрачене мистецтво!) й вірші, які змусили редакторів схвально відгукнутися про них за ленчем. Тому мені доручили знайти вищезазначену Едер і загнати її в глухий кут контрактом по два центи за слово ще до того, як якийсь інший видавець запропонує їй десять або двадцять.

О дев’ятій годині наступного ранку, поснідавши курячою печінкою en brochette (скуштуйте цю страву, якщо знайдете цей готель), я вийшов під дощ, якому, здавалося, не було кінця-краю. На першому закруті я натрапив на дядька Цезара. Це був величезний чорношкірий, старший, мабуть, за самі піраміди, з сивою кучмою волосся й обличчям, яке спершу нагадало мені Брута, і відразу після цього – покійного короля Сеттівейо[75]. Він носив найдивнішого плаща з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити або ще треба було побачити.

Одяг сягав йому до щиколоток і колись був такого самого сірого кольору, як і однострої конфедератів. Але дощ, сонце і вік настільки урізноманітнили цю одіж, що плащ Йосифа видався б блідою її подобою єдиного кольору[76]. Мушу затриматися на цьому плащі, бо він пов’язаний з однією історією, до якої ми ніяк не можемо дійти, адже навряд чи можна очікувати, що в Нешвіллі станеться хоча б щось.

Колись цей плащ, мабуть, належав якомусь офіцерові. Його каптур кудись зник, усе донизу колись було прикрашене чудовим аксельбантом і китицями. Але тепер орнамент і китиці корова язиком злизала. Натомість був терпляче приторочений (припускаю, якоюсь «чорною матусею», котра зуміла вижити) новий аксельбант, викручений зі звичайної мотузки. Вона була пошарпана та закошлачена. Прикрасу, мабуть, додали на плащ як замінник зниклих прикрас, хоча й без смаку, зате дуже старанно, бо мотузка точно слідувала за вигинами стандартної відзнаки. І, щоб завершити комедію і пафос цього одягу, усі його ґудзики, крім одного, відірвалися.

Залишився лише другий ґудзик згори. Плащ застібали, зав’язуючи інші мотузки крізь петлиці й інші дірки, грубо прорізані з іншого боку. Ця дивна одежа була напрочуд фантастично прикрашеною і надзвичайно строкатою. Самотній ґудзик мав розмір у півдолара, був зроблений із жовтого рогу вола й пришитий грубою ниткою.

Чорношкірий стояв поруч із бричкою настільки старою, що нею, либонь, правив ще сам Хам, після того, як покинув ковчег із двома коняками, запряженими в такий транспорт. Коли я підійшов, фірман відчинив дверцята, витягнув віника з пір’я, махнув ним задля годиться і промовив глибоким і гучним голосом:

– Залазьте досередини, сир, там ні пилиночки, бо я тільки-но повернувся з похорону, сир.

Я дійшов висновку, що для таких врочистостей карети прибирають додатково. Я поглянув угору й униз вулицею і второпав, що серед роздовбайок, які вишикувалися на узбіччі, це ще не найгірший вибір. Я зазирнув до свого нотатника, щоб уточнити адресу Азалії Едер.

– Мені треба на вулицю Джессамайн, 861, – сказав я й уже зібрався сідати.

Аж раптом шлях мені перегородила тлуста, довга, як у горили, рука старого негра. На його масивному та похмурому обличчі на мить промайнув погляд несподіваної підозри та ворожості. Та хутко розвіявши свої вагання, він ласкаво запитав:

– А чого вам туди, сир?

– А вам яке діло? – відрубав я дещо різко.

– Нічого, сир, нічого. Але це – малолюдна частина міста, мало хто має там справи. Заходьте. Сидіння чисте… Тільки з похорону повернувся, сир.

До кінця нашої подорожі залишалася десь миля. І я не чув нічого, крім страшного гуркоту стародавньої карети по нерівній брукованій вулиці. Я не відчував іншого запаху, крім дощу, тепер ще й присмаченого вугільним димом і чимось на кшталт суміші дьогтю й олеандра. Усе, що я міг бачити крізь залиті опадами вікна, то це два ряди будинків у сутінках.

«Місто займає площу десять квадратних миль; вулиць – 181 миль, із них 137 миль забруковані; система водопостачання, яка коштувала два мільйони доларів, складає 77 миль».

Під номером 861 на вулиці Джессамайн стояв майже зогнилий особняк. Він розмістився за тридцять ярдів від вулиці, а будівлю затуляв прекрасний гайочок дерев і непідрізаний чагарник. Кущі бушпану практично приховували паркан від людських очей. Ворота були замкнені за допомогою мотузяного зашморгу, накинутого на стовп воріт і перший кіл огорожі. Коли ж ви потрапляєте досередини, то можете побачити, що № 861 – лише оболонка, тінь, примара колишньої величі та досконалості. Але в своїй оповідці я ще туди не потрапив.

Коли карета перестала торохтіти й втомлені коні зупинилися, я передав своєму перевізнику п’ятдесят центів і чверть долара на чай, неабияк задоволений власною щедрістю, але той захитав головою.

– Два долари, сир, – сказав він.

– Як це? – здивувався я. – Я чітко чув, як ви волали біля готелю: «П’ятдесят центів у будь-куди частину міста».

– Два долари, сер, – наполягав возій. – Дуже довгий шлях від готелю.

– Але ж це в межах міста, – сперечався я. – Не думай, що тобі попався якийсь жовторотий янкі. Бачиш пагорби он там? – я вказав на схід, хоча сам не міг їх бачити через дощ. – Знай, що я народився і виріс на тому боці. Ти що – старий дурний ніґґер, котрий не розрізняє людей, коли їх бачить?

Похмуре обличчя короля Сетівейо злагідніло.

– То ви з Півдня, сир? Це ваші черевики обдурили мене. Вони занадто гострі для джентльмена з Півдня.

– Отже, тариф тепер буде п’ятдесят центів, сподіваюся? – сказав я невблаганно.

Колишній вираз поєднання жадібності та ворожнечі повернувся на обличчя перевізника, залишався там десять із секунд і зник.

– Сир, – сказав він, – п’ятдесят центів звичний тариф, але мені потрібні два долари, сир, мені треба отримати два долари сьогодні. Я не вимагаю їх у вас, сир, після того, як дізнався, звідкіля ви. А просто кажу, що повинен отримати два долари цього вечора.

Мир і впевненість відтепер оселилися на його важкому обличчі. Возій був щасливішим, ніж сподівався. Замість того, щоб підібрати цуцика, який не знає цін, він натрапив на досвідченого собацюру.

– Ви ганебний старий негідник, – вилаявся я і потягнувся до кишені, – за вами поліція плаче.

Я вперше побачив на його обличчі посмішку. Він знав, він знав, він знав.

Я дав йому дві банкноти по долару. Коли передавав гроші, то помітив, що одна з них бачила важкі часи. Правий горішній кут був відірваний, банкнота була роздерта навпіл, а потім знову склеєна блакитного смужкою цигаркового паперу, що зберігало її чинність.

Але наразі годі про цього афроамериканського бандита: я залишив його задоволеним, здійняв мотузку й відчинив скрипучі ворота.

Будинок, як я вже сказав, був лише остовом. За двадцять років пензель його не торкався. Я не міг збагнути, як потужний вітер його не завалив, неначе будиночок із гральних карт, поки знову поглянув на дерева, які його обступали, дерева, які ще бачили битву при Нешвіллі й усе ще протягували свої гілки для захисту від штормів, ворогів і холодів.