Сон тіні

– Подробиці про те, хто саме заплатив тобі за твій час.

Хризіс погірдливо всміхнулась:

– Затям собі, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячності.

– А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливість дарувати самоцвіти…

– Ти казав, що потребуєш моєї ради? Дам тобі її, Лізію. Ощадним патриціям слід шукати товариства флейтисток. Це не потребує коштів. Вистачить, коли почастуєш їх вином та солодощами зі столу, за яким гостюєш сам.

Рясні оплески тим часом вітали Доріс. Хризіс піднесла чару.

– За натхненні слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродіти!

– Евое! – вигукнув Ксантос. – За рідкісне явище – приязнь двох красунь!

Доріс подякувала поглядом за привіт Хризіс. І відповіла філософові:

– Звичайно жіночу приязнь нищать заздрощі. А в нас з Хризіс немає поживи таким почуттям.

Розлючений Лізій відійшов від гетери. Зрозумів, що назавжди відштовхнула його, і саме в той найкритичніший час, коли нова позика від неї могла б врятувати його від руїни.

– Лізію! Присядь до нас, прихильників Катулла, що саме про нас сказав: «тут нерозріджений водою панує Бахус»!

Та Лізієвої досади не могли загасити й найміцніші нерозріджені водою вина.

До зали, як рій метеликів, впурхнув гурт славнозвісного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись із музикою арф і флейт.

Але, крім Лізія, в залі було ще кілька осіб, що не помічали танку. Між колонадами, біля стіни, стояв ставний, бадьорий, певний себе сенатор Татіан і тихо розмовляв із бенефіціарієм Третього легіону Пріском, що й без військових відзнак, які не личило брати на бенкет, виглядав дуже войовниче. Пріск був ще занадто молодий для такого високого рангу, який завдячував він тому, що був родичем цезаревого швагра Сервіянуса, якого Адріан дуже любив. Саме цими днями про одчайдушного й рвучкого Пріска поширилась чутка, що він посперечався з цезарем і готовий виступити з війська. Тому чимало близьких до цезаревого двору осіб із цікавістю приглядались до Татіана і Пріска, думаючи, яким способом сенатор оговтає запального вояка. Помітив це й Лізій, у якого вже не раз виходили сутички з Пріском через Хризіс. Досада підштовхнула Лізія до колон, і хоч він не мав жодного плану, щоб зачепитись з Пріском, він сперся на сусідню колону й прислухався, про що йде мова. Тим часом до Татіана швидко підійшов молодий вояк Антістос, якого прозвали «Татіановим альтер его». Він заговорив, немов здавав звіт. Але до напруженого Лізієвого вуха долітали тільки окремі слова: «…плани… барви… пророкувати може й римська зброя… плани докладні».

– Певно купують якусь віллу чи інзулу, – стислося Лізієве серце. – Не маю щастя, – і він крутнувся в бік Пріска. Та ні його, ні Татіана, ні Антістоса там уже не було.

Не дивилась на танець вакханок і схвильована Ізі, хоч і не відривала очей від зали, виглядаючи з-за великої запони. Серце дівчини підплигувало під прозорою «скляною тканиною», як їх називали, її туніки. Заквітчана лаврами, у тканих золотом легких сандаліях, вона тремтіла під принадного й одночасно жахливого сподівання, що в залу кожної хвилини може вступити Антіной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славні гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той «майбутній цезар» і такий «божесько гарний» юнак звернув увагу на александрійських красунь. Певно, що в Римі є ще кращі, і всі йому приступні.

А вона? Ізі? Манісенька «стрибаюча комашка» буде лише розважати їх. Якщо зволять глянути на неї. Потім домоправитель заплатить їй за працю, дасть у куточку вечерю й «милостиво дозволить» іти додому. Вона востаннє гляне з-за запони на прекрасну Доріс, що у жвавій і мудрій розмові принадно всміхатиметься до Антіноя, який і не помітить, як Ізі вже зникла з цієї зали.

Так, при першому самостійному кроці мусить Ізі зазнати муки актора, що веселить і бавить товариство з кривавою раною в серці. Якби ж вона була гетерою! Всі ж бо кажуть їй, що вона гарна, цікава, складає прегарні пісні.

Але довкола чиїсь руки роблять знаки. Грають музику «Дафне»… Це ж її черга!

– Зроби мене, Афродіте, як Доріс! Як Хризіс!

Напружилась, розірвала свій жах. І вискочила на естраду. Стерпла на місці: Антіной, гетери, сенатори, римські гості пильно вдивлялись в неї.

Тікати! Тікати звідси!

Таж вона саме й є «тікаюча Дафне», перелякана появою кохання в постаті бога! Блискавкою майнуло, що вона, звичайна німфа, боїться того божеського кохання.

Але ж цей «бог» – це не Фойбос, а Ерос-Антіной! Його боїться вона, аж від жаху їй ось-ось розірветься серце. Ізі відхилилась цілим тілом, немов справді побачила перед собою голову Медузи.

Диригент розгубився, музика замовкла. Напружена зала вп’ялась у танцюристку очима.

– Богине! Рятуй!

Бліда, як мармур, дівчина зробила перший крок власної імпровізації. І почала добре вивчену фігуру «Дафне».

Музика підхопила такт.

Доріс подалась уперед, у залі вщухли розмови.

Деякі гості встали й підступили до подіуму.

Маленька нова танцюристка, починаючи інтригуючою грою, стривожила всю залу. Іскра тривоги пройшла по всіх гостях, примусила їх відчути щось більше, ніж вияв хореографічного мистецтва, усім добре знаного.

І Лізій підступив наперед «на злість Хризіс», щоб показати, що й «флейтистками» можна цікавитись.

А коли, звертаючись з молитвою до матері-землі, Дафне шукає останнього порятунку, Ізіні уста шепотіли правдиву молитву.

І глядачі в кінцевому акорді вчули плач сонячного бога й тихий шелест перетвореної у лавр німфи – Дафне.

На очах нерухомо застиглої Ізі блищали сльози, немов то справді були краплини прозорої живиці, що виступила з лавра під вогненним поцілунком Фойбоса-Сонця.

Ізі увійшла за запону глуха до овацій, сліпа до знаків вітання. Вона не була свідома свого оглушливого успіху, тремтіла вся й не розуміла, що їй говорить рабиня. Не розуміла, чого її знову провадять до зали. Стояла перед усміхненою Хризіс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дівчатко за підборіддя і підвела вгору її обличчя.

– Таж вона й справді вся в сльозах! – вигукнула зі здивуванням. – Чого ж ти, маленька?

Ізі довірливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарні очі гетери й усміхнулась крізь сльози:

– Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього.

Оплески привітали її несподівану відповідь.

Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.

– Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях, – сказала Доріс.

– Чи давно ти танцюєш, дитино? – запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.

– Сьогодні перше моє соло.

– Перед тобою світлий шлях.

Хризіс відстебнула смарагдове намисто – Лізіїв подарунок – й одягла на Ізіну шию.

– Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.

І, нахилившись до дівчини, тихо додала:

– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі – навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і… має добру пам’ять.

Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.

III. В храмі Серапіса

Не посилав я пророків тих, а прибігли вони самі.Не говорив я їм, а вони пророкували.Пророк Єремія

– Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.

– Заспокійся, центуріоне, – стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах. – Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.

– Коли ж стільки марнується часу.

Татіан спокійно поглянув на зорі:

– Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває… коли потім схочеш ще забавлятись.

– А чом би й ні? – дратувався Пріск. – Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.

– Але – без гніву, – знуджено сперечався Татіан. – Згадай, як нас вчили в дитинстві: «Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою».

Третій – Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:

– Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбільше правди.

І з виразом незадоволення глянув на Пріска. Татіан відповів очима:

– Байдуже…

В простір маленького віконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Віхтик жовтавого світла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.

– Вас тільки троє?

– А на тебе треба цілу когорту? Ще, може, й з катапультами?

Антістос досадним рухом стримав Пріскову лайку, бо вартовий уже відхиляв прибічні вузенькі дверцята, в яких ще запитав:

– А гасло?

– Ло-хі-ас!

Антістос швидким рухом відкрив полу своєї каракали й підніс руку майже до обличчя вартового.

Той, без роздратування чи тіні образи, уважно проглянув перстень на пальці юнака, протяг ще раз світлом по обличчях і спокійно запитав:

– Чого ж бажає варта славного цезаря?

– Щоб ти ласкаво провів нас до старшого фламінія, тобто я хотів сказати, до вашого великого пророка, найдостойнішого Діодора.

– Коли ти сам не можеш догадатися, чого вночі може приходити варта цезарева… – знову вирвався Пріск.

– Таємне доручення в справі цезарських відвідин, – стримано пояснив Антістос.

– Входьте! – нарешті відступився на бік дозорець, пропускаючи повз себе вояків. Не поспішаючи, замкнув за ними дверцята, відхилив інші в порталі при брамі. Витяг з-за пасу маленький свищик зі слонової кості й тихо подав ним знак. На цей раз відчинились дверцята у рівній стіні храму.

В довгому, рівному хіднику з дверима по обох боках тьмяно заблимав вогник олійного світильника. За хвилину з’явився молодий храмовий учень – каміл у зеленій одежі та білих сандаліях. Чемно вклонився, немов нахилений вітром лист пальми, і мовчки чекав наказу вартового жерця.

– Заведи вояків цезаря до святого пророка.

«Зелений лист» знову мовчки вгнувся. Лампка піднялася над його головою і попливла хідником.

Сходи вивели прихожих на горішній поверх, де новим коридором прийшли вони до освітленої восковими смолоскипами невеликої зали.

Зелений каміл уклонився і зник. Із-за тьмяної заслони в цю ж мить з’явився старий жрець у всьому білому.

– До святого пророка? – немов прокашляв він і з запитанням дивився на гостей.

– Лохіас, – лаконічно відмовив Татіан.

Антістос мовчки простяг перстень. Жрець хитнув головою і вдарив молотком у металевий диск, повішений на стіні. З-за другої запони знов з’явився зелений каміл із лампочкою, зігнувся в поклоні жерцеві, який втомлено сів на м’яку лаву.

З притемнених сіней перейшли кількома сходинками до широкого коридора, ясно освітленого олійними лампами.

– Здається, цей зелений Псіхопомпос водитиме нас до ранку, – знов закипів Пріск. – Якась гра в тіні!

– Зараз, – вперше озвався до гостей ясний і приємний голос каміла.

– Прошу, – відімкнув він двері без клямки і без жодних ознак замка.

Цезарева варта опинилась у невеличкій кімнатці, цілком порожній, без вікон і немов і без дверей.

Однак каміл ураз знайшов замок і вже стояв у малесеньких дверцятах, що відсунулись у стіну.

– Звольте ласкаво зачекати, – озвався ввічливо і швидко засунув двері.

Всі троє переглянулись.

– Увійшли, – промимрив перший Пріск. – А як відсіль?

– Тією самою дорогою, – сухо відказав Татіан приниженим голосом. – Особливо, коли вмітимем мовчати, бо, – додав пошепки, – у стінах є… – і показав собі на вухо.

– Мовчимо слухняно, легате, – голосно по-військовому відповів Антістос.

Але в цій хвилині скрипнули двері в третій стіні, і в них стояв ввічливий каміл, підтримуючи рукою заслону над дверима, що були всього на один крок навпроти.

– Святий пророк готовий прийняти августіанів, – і запросив рукою.

І в цю ж мить десь зник.

* * *

Вояки стояли в робітні старшого жерця.

Низька мосяжна лампа у формі вази освітлювала широкий стіл. На ньому купками лежали сувої, таблички для писання, писальні й інші приладдя та стояли різнобарвні маленькі мисочки.

Жрець Діодор підвівся й поблагословив прихожих. Вони низько вклонились.

– Даруй, найдостойніший, що ми змушені турбувати тебе в цю пізню годину. Даруй і за несправну поведінку в незнайомому нам довкіллі, – рівно, немов відрубуючи слова, проказав Татіан. – Але є наказ.

Він дав знак Антістосові. Той ввічливо показав свій перстень.

– Слухаю, – нагнув голову пророк.

– Можемо говорити все? Ніхто нас не чує? – спитав Татіан.

– Крім богів. Сідайте, – запросив він, вказуючи на оздоблені слоновою кістю ебенові стільці з гаптованими золотом подушками.

– Слухаю, – повторив ще, сідаючи при столі.

Татіан відкинув каракалу. Його супутники зробили те саме. Зброя преторіанців заблищала на Татіанові й Антістосові. Жрець спокійно вдивлявся в гостей.

– Маємо наказ попередити тебе, найдостойніший, що нинішні відвідини цезаря мусять відбутись у повній таємниці. Він має важливі причини не бажати, щоб про це потім десь була мова.

– З храму не виходить те, що не має вийти.

Пріск і Антістос виразно переглянулись.

Татіан говорив далі:

– Це ми знаємо. Однак бажано, щоб і в самій святині ніхто не виходив назустріч цезареві. Просимо, щоб по коридорах чи залах, якими має пройти август, не зустрів його жоден. Ми прийшли сюди перші й вийдемо зі святині останні. Такий є наказ.

– Зараз дам розпорядження, – промовив пророк і шукав очима по столі.

– Вибач, найдостойніший. Це ще не все. Мусимо разом з тобою оглянути залу, де відбудеться зустріч з оракулом.

– Слухняність – чеснота жерців, – лагідно всміхнувся Діодор. Погляд його затримався на маленькому кришталевому молоточку. Він вдарив ним по невеликому срібному кружальцю, що висіло з боку стола. За мить біля запони стали два дужі, молоді жерці.

– Повідомте: всі, хто де перебуває, в робітнях, у храмі, в покоях, хай залишаться на своїх місцях до мого наказу.

– Найдостойніший, – перебив пророка Татіан, – ти розумієш, що ми виконуємо вищу волю. Тож не гнівайся і не візьми це за ознаку недовір’я чи брак пошани до тебе або до святині. Ми мусимо обійти цілий той шлях, яким проходитиме цезар. Нам звелено на власні очі переконатися, чи твої накази будуть виконані бездоганно. За це відповідаємо ми.

– Повторюю: слухняність визнають і в Серапеумі. І ми вміємо дотримувати дисципліну, як і ви, у війську.

І додав, звертаючись до жерців:

– Попередіть. Хай не хвилюються і не цікавляться, зачувши в святині ходу легіонерів: варта цезаря виконує його наказ. Ідіть!

Жерці глибоко вклонились і, як і перед тим, умить зникли.

– Так прошу, оглянемо каплицю.

Діодор підвівся і повів варту до невеликої підземної зали, сполученої з його робітнею вузьким сходистим коридором, що біля дверей каплиці розгалужувався.

– Куди веде цей бічний?

– Оточує довкола каплицю й мою робітню, – відповів жрець.

На вівтарі перед заслоненою статуєю богині блимав вогник. Два ряди білих мармурових колон підтримували стелю. В каплиці не було жодної обстанови. На рівних стінах з меандром сизої барви не видно було найменшої заглибини чи амбразури. Пророк з пошаною схилився перед статуєю. Прихожі так само. Діодор набрав довгою ложкою фіміаму й скинув на вогник, що викинув угору язичок полум’я.

Татіан із вояками повільно обійшов цілу залу, мацаючи рукою стіни. Не було жодного вікна, лише малий отвір у стелі, – очевидно, для провітрювання.

– Мусимо, найдостойніший, турбувати тебе ще. Вибач. Але покажи, де стоятимеш ти, а де має бути під час пророкування август?

Діодор мовчки став праворуч вівтаря і показав місце навпроти:

– Там має стояти ясний цезар.

Татіан став на те місце й глянув на жерця. Крізь напівпрозору завісу запашного диму Діодорова постать закреслювалась тьмяною, мов крізь серпанок.

– В цій залі нема інших дверей?

– Нема, як нема їх і в коридорах.

– Дякую, найдостойніший. Здається, цього нам вистачить цілком. Тепер, з ласки твоєї, вернемось до твого покою. Я маю сказати тобі ще кілька слів. А варта огляне хідники та вхід.

– Робіть, як визнаєте за краще.

– Золоті слова, – промовив Татіан, і всі троє, як на команду, чемно всміхнулись. Жрець усміхнувся також.

Пророк запросив Татіана сісти, поки той говорив своїм супутникам:

– Огляньте круговий хідник. Але шануйте тишу святині. Взагалі робіть, як визнаєте за краще.

Вояки вийшли, а Татіан з пошаною запитав жерця:

– Не зволь гніватись, найдостойніший, маєш ти ключа від цієї кімнати? І чи ти тільки його маєш? Чи, може, маєш кілька їх? То довір їх нам на час, поки відбуватиметься пророцтво.

Діодор взяв зі столу маленьку алебастрову скриньку. Витяг відтіль три ключі.

– Два, ці більші, це від цієї робітні. Інших не має ніхто. А цей менший… – подаючи ключа, затримався на мить, – цей менший відчиняє всі двері святині. – Татіан прийняв ключі. Мабуть, жерцева схвильованість передалась і Татіанові, бо ж його рука трохи затремтіла, коли він брав менший ключик.

– Ще маєш додати щось мені, легате? – спитав Діодор. – Вибач, коли неправильно титулую. Я не визнаюся добре на військовій одежі й відзнаках. Тільки догадуюсь: з такими важливими дорученнями не приходять люди малого рангу.

Татіан, усміхнувшись, хитнув головою: збагнув, що сказаний голосно Антістосом у залі без дверей титул уже і дійшов до пророкового вуха.

– Від тебе мало що скриється, святий пророче.

– Ти хотів сказати…

– Зараз. Я мушу говорити при свідках про все, що тут робиться.

На хвилину виникла мовчанка:

– Ти повідомлений, святий пророче, про точну хвилину приходу імператора? – заповнював мовчанку Татіан.

– Видима річ, – глянув пророк на клепсидру. – О, ще досить часу. Цезар, мабуть, щойно встає зі сну.

– Так, так, – погоджуючись, хитнув головою гість і знов замовк.

Діодор встав, відсунув на стіні різьблений образок Серапіса й із схованки дістав невеличку алебастрову амфору та золоті чари. Поставив перед Татіаном одну з них і наточив у неї ароматичного темно-золотистого вина.

– Щоб не було нудно чекати у старечому товаристві. Спробуй питво, що підкріплює наші сили в святині.

Татіан підніс чару вгору:

– Хай боги благословлять твої й наші вчинки! – промовив Татіан, схиляючи голову.

– Хай так буде сьогодні й вічно, – урочисто відповів пророк.

Гість хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зціплених уст.

До покою саме вступили вояки. Татіан передав Антістосові ключі і хитнув головою.

Антістос негайно підійшов до дверей і замкнув їх.

Пріск голосно зітхнув і потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сів у фотель.

Антістос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключі й поклав руку на держално меча.

Пророк вибачливо дивився на ці «прояви вояцького виховання». Але перед ним вже стояв Татіан і спокійним голосом, так само, як і раніше, з пошаною говорив:

– Тепер вислухай мене. Тільки дуже прошу: без хвилювання і зайвого неспокою, бо це не личило б такій достойній особі, як ти.

І, відрубуючи слова, закінчив:

– На цей раз із цезарем говоритиму я, а не ти.

– Тобто… як? – ще нічого не розуміючи, але вже з почуттям тривоги промовив Діодор.

Хотів підвестися з фотеля.

– Сиди, сиди, пророче. Я тобі все висвітлю, до подробиць: час же ще є, – показав на воду в клепсидрі.

– Не дуже це чемно, ми знаємо, однак нам здається, після докладного знайомства з тобою, що ти хоч і вельми святий пророк, але ж твої пророцтва… так скажемо, трохи запізнюються.

У жерця обличчя зблідло на крейду, брови стислись. Чорні, мов вугіль, очі аж засвітились. За все своє життя він ще ніколи не чув такої мови. Глянув в один бік, у другий: вояки стояли щільно біля нього при кожній руці.

– Спокійно, спокійно, святий пророче, – промовив Антістос.

– На суперечки в нас нема часу, – додав Татіан.

– Та не свердли мене своїми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зі страху, – озвався з робленим жахом Пріск.

– Але… – видобув із своєї горлянки Діодор.

– Ну, не бійся. Ми тобі рішуче нічого злого не зробимо, – діловитим тоном почав Татіан.

– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Пріск.

– Тихо, центуріоне! – стримав його Антістос. – Шануй пророка.

– Але ж це… насильство, блюзнірство. Нечуване зухвальство, – промовив нарешті Діодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще більше стала подібною до голови олімпійського Зевса.

– Ну, сам бачиш, – співчутливо сказав Антістос, шукаючи чогось поміж речами на пророковому столі.

– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твоє ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такій важливій хвилині, ми мусили прийти тобі на поміч. Ага, ось воно! – сказав він іншим голосом, ставлячи на край столу срібне, середнього розміру, добре шліфоване люстро.

– Пророцтва… не тільки, пророче, треба передбачати… сиди, сиди!.. їх ще треба й переводити в життя, – продовжував заспокоювати Діодора Пріск, що розкладав на столі, замість відсунених папірусів, глиняні коробочки з фарбами, яких уживали актори-міми.

– А як ти міг би це зробити, сидячи в такій добрій і певній схованці?

– Але що ви робите? Що ви робите? – тільки й міг видобути з себе Діодор.

– Таж сказано: рятуємо тебе з біди, – відповів Татіан, що сидів перед люстром, як у себе вдома.

– А тепер, святий мужу, сиди спокійно й дивись на мене… та не так трагічно

– Ну, ну! – додав Пріск. – На це ж ти напевне не потребуватимеш нашої помочі?

Пророк угруз у фотель і, не моргаючи, дивився на Татіана, як він зручно одяг сиву перуку й примірював довгу кучеряву білу бороду, одночасно ласкаво говорячи до жерця:

– Ти-бо турбувався долею імператора та імперії, а про свою власну й забув запитати оракула. Хоч я, може, в цих справах тямлю менше за вашого білоногого придверника, а все ж таки я не найгірший пророк. І можу тобі напророчити про те, що ти забув запитати… наприклад, цілком безпомилково можу тобі напророкувати, коли й як ти можеш померти. Та ну, дивись-бо веселіше! Вважай: коли «можеш», а не коли вмреш. А от ти, мабуть, цього й не знав. Ну, тож чесно признайся, що пророкувати цезареві було б для тебе досить важко.

Поглядаючи на Діодора, Татіан вправно робив з себе його портрет.

– Звісно, шляхи зір на небі ми не дуже розрізняємо. Зате, повір мені, найдостойніший, кажу тобі це по-приятельському: ми ліпше за тебе знаємо шляхи, якими слід іти цезареві.

– Зморшку біля ока! Лівого! Трохи глибше, – підказав Антістос, що дивився через Татіанове плече в люстро. І долив Діодорові: – Але, найдостойніший, справді даремно хвилюєшся.

– Та він невдячний, – озвався Пріск. – Ми йому помагаємо, а він нам не хоче, – і торкнув жерця під лікоть.

– Центуріоне! Шануй пророка, – повторив знов Антістос.

– Таж шаную: я ж не безбожник, – відказав Пріск, розглядаючи шматок папірусу з накресленим планом святині.

– Ми, бач, мали думку з тобою поговорити наперед «начисто», – лагідно висвітлював Татіан. – Та кажуть, що ти якийсь мовчазний, нерозговірливий. А, зрештою, воно так буде ліпше. Принаймні ти не в спілці з нами. Маєш цілком чисте сумління. І перед богами, і перед цезарем. Тож не хили голови. А певно, що такою дрібничкою ти хвалитись не будеш.

– Це вже я ручусь за його мовчання, – присвідчив Пріск.

– Та й ми про все це враз забудемо, щойно звідсіль вийдемо.

– Але одного не слід забувати, святий пророче: наших облич. Щоб ми колись дечого не пригадали, – додав Антістос.

– Трошечки нижче праву брову… так!

Жерцеві очі палали, але повіки не кліпали. Помітно тремтіла в нього голова й конвульсійно ворушились руки. Тим часом Татіан закінчив трансформацію.

– Тепер, з твого дозволу, позичу в тебе білу одіж і сандалії. Зрозумій: хоч воно й неприємно вдягатись в чуже, та навіщо б ми все те носили, коли ти маєш ці речі в порядку. Одягніть святого пророка тим часом у мій плащ… бо мусить же бути між вами «легат», поки «пророк» говоритиме з цезарем.

– Та він чогось чудно виглядає, – промовив Пріск, переодягаючи Діодора.

– Чи ж можна так хвилюватись? Вибач, як молоденьке дівчатко, коли його обіймає вояк. Ти ж бачиш, що не в тому щастя, щоб знати будуччину, а в тому, щоб… її не знати.

– Дійсно! – додав Антістос. – Аж тяжко собі уявити, як ти бентежився б, коли б тебе попередили про це боги… бодай перед місяцем.

– Правда, – підтвердив Татіан. – Напевно, пророк наробив би помилок… і, мабуть, непоправних. Не навчаю тебе, лише подаю до відома мій досвід: будуччину треба робити, але зайво її знати чи говорити про неї наперед. А як там клепсидра?