Сон тіні

– Вже доходить.

– Добре. Все вчасно. – Татіан став попліч пророка, що підвівся, але мовчав, як земля.

– Близнята, – озвався веселий Антістос, – чудово!

Татіан уклонився, благословляючи так само, як це зробив пророк при їхньому вступі.

– Будьте під охороною бога! – промовив Діодоровим голосом, як справжній і добрий актор.

– Геніально! – потер собі руки Пріск. – Коли б я не був побожний, вірив би, що й сам бог не впізнає, котрий правдивий.

– Так, я іду. Цезар мусить застати пророка заглибленого в побожне роздумування. А ви – пильнуйте уважно! – звернувся Татіан своїм природним голосом. Але враз додав, наслідуючи жерця: – І робіть, як визнаєте за найліпше. Та пам’ятайте, що слухняність – чеснота жерців, а дисципліна – вояків.

Діодор тихо застогнав.

Антістос віддав Татіанові ключ.

– Ти, центуріоне, підеш назустріч цезареві до брами, – наказав легат Антістосові.

– А ти лишишся тут, щоб достойний пророк не нудився в самітності. Бо ж самітність і нудьга підсувають, звичайно, нещасливі думки. Двері я замкну. Цезар обійде покій круговим хідником. Тож – не прислухайтесь!

Вони вийшли.

Антістос замкнув одні двері. Татіан – другі. Пріск із приязною усмішкою поглянув на приголомшеного пророка:

– Не журись! Нагороду дістанеш ще більшу, ніж за свою власну ворожбу.

З клепсидри впала остання краплина води.

IV. Пружини

Як зброю зброєю відбить велить закон,Так ставить справедливість брехню проти брехні.Овідій

Августа Сабіна закінчувала вдягатися.

У настеленому вщерть пухкими килимами покої вікна й двері були щільно затулені товстими заслонами.

Сабіна не зносила голосних звуків, дзвінкого голосу, повного світла, різких барв. І найдужче боялась протягів. Її служниці й пані з її почету призвичаїлись, мов кроти, рухатись непомітно й нечутно, як тіні.

Покій аж задихався від мішаного аромату парфумів, квіток, есенцій і припаленого волосся. Три фригійки закінчували зачісування августи.

Зачіска була дуже химерна: над чолом підносилась волосяна діадема, з якої, мов баранчики з горбка, скакали додолу кучерики.

Велика скринька тонкої роботи з мистецькими інкрустаціями була повна штудерних кучериків із цілком однакового, як у Сабіни, волосся. Августа дуже уважно вибирала ті, що їй подобались сьогодні.

Одна орнатрікс виймала їх із скриньки так обережно, ніби то були живі метелики, готові випурхнути крізь замкнені вікна. Друга виправляла їх легкими, зручними рухами. Третя, прийнявши в свої руки, мов святощі, з тонкістю ювеліра й м’якістю доброго лікаря встромлювала пришпильку з кучериком у відповідне місце на голові августи.

Дві молоді, по пояс обнажені муринки, непорушні, як вилиті з чавуну статуї, тримали перед августою срібне, досконало відполіроване люстро, в якому Сабіна контролювала працю своїх стрижійок.

А праця була марудна, забарна й провадилась майже у повній мовчанці. Часами тільки в ту задушливу тишу вшкрябувалось шкварчання блимаючого таємним блакитним світлом вогника, що на ньому нагрівались фризувальні щемки. Вогник видавався храмовою лампадою і надавав усій процедурі вигляд священного ворожбитства.

Цієї «містерії» не відчувала лише одна істота: трохи більша за звичайного кота, сіро-жовта, на августиних колінах. Був це улюбленець бездітної і вже старшого віку цезаревої дружини, іхневмон, званий ще «фараоновим щуром», або мангустою, – Аматус. Скрізь, куди б не їхала Сабіна, Аматус був при ній невідлучно. Всі знали, що коли б ця «фараонова криса» могла сказати свою волю, все життя двору відразу змінилось би. Ознакою особливої милості був для кожного дозвіл Сабіни погладити пухнату тваринку. Але вона зовсім не тішилася виявами уваги з боку чужих людей. На того, хто дотикався шерстки Аматуса, він звичайно цілком недвозначно вирячував свої ясно-червоні очі. А той, кому припала честь гладити «щура», намагався скоротити вияви своєї до нього прихильності.

Це було подвійно небезпечно: августа вірила в «прозорливість» свого мазунчика. І з його відношення робила висновки про ступінь зичливості прихожого до своєї особи.

Сніжно-білою, оздобленою перстенями й браслетами рукою августа безперестанку гладила Аматуса. Коли-не- коли схилялась до нього й промовляла ласкавим голосом так, як матері говорять із малими, дуже розпещеними дітьми. Тоді стрижійки спиняли свою працю, на їхніх обличчях розквітала солодка ніжність. І вони нерухомо чекали, поки августа підведе свою божеську голову.

Зненацька піднялась заслона, і з-під неї випливла невільниця-нубійка з руками зложеними навхрест на грудях. І завмерла біля порога, чекаючи на дозвіл говорити. Сабіна поглядом дозволила їй це.

– Ясний сенатор Татіан, – ледве чутно промовила нубійка, – прохає дозволу й ласки прийти перед очі божеської августи.

Сухе знуджене Сабінине обличчя освітилось цікавістю.

Августа поцілувала Аматуса, обережно поклала його на руки невільниці-пестунки звірятка, яка мала за обов’язок бавити й доглядати мангусту. Вільною рукою Сабіна зробила знак служницям і промовила:

– Закінчуйте! За хвилину хай сенатор увійде.

Справді, за хвилину стрижійка закінчила свою творчість і вийшла з покою.

Двоє дівчат поставили перед августою фотель і зникли вслід за стрижійкою та іншими служницями.

Татіан ще на порозі глибоко вклонився. Нечутно підійшов до августи, щоб поцілувати край поли її одежі, і з задоволенням впевнився, що на цей раз йому не доведеться пестити Аматуса.

– Сідай, Татіане, – вказала Сабіна на крісло біля себе. – Радо слухатиму, якщо ти приніс добрі новини.

– Тільки добрі, – бадьоро, але тихим голосом відповів патрицій. – Пророцтво відбулося якнайліпше, сподівання божеської августи сповнились. Все сталось, як ти бажала.

– Радію, – роз’яснилось ще більше бліде обличчя Сабіни. – Але цікаво знати, що саме напророковано? Знаєш подробиці?

– Дещо знаю. Не турбував би зайво тебе. Пророковано різне… між іншим, цезареву владу Антіноєві.

Сабіна потемніла, але в очах сенатора блиснув невловимий усміх. Татіан починав мистецьку гру, в успіху якої був певний. Бо ж Сабіна не мала для нього жодної загадковості, він міг одним реченням викликати в неї бажаний настрій.

– Так, августо. Але це зовсім не зле. Бо славний цезар був задоволений.

Сабіна потемніла ще дужче. А коли вона простягла руку, щоб взяти флакончик із заспокоюючою сіллю, Татіан потяг за другу віжку:

– Тільки Антіноя таке пророцтво навряд чи втішить. І пророк обіцяв йому трон, але тільки колись. По цезареві, що має заступити Адріана.

Помітивши, що Сабіна затримала рух і не понюхала солі, додав:

– А влада першого Адріанового наступника буде закурена вогнем війни.

Августа нюхнула солі.

– Але той цезар буде рішучий муж і тим не журитиметься.

Сабіна знов вияснилася.

Як кожен, хто ворожить, вона вкладала власний – бажаний їй, – зміст у слова ворожбита. І цілком ясно бачила у сказаному образ свого кандидата – Люція Вера.

Татіан бачив її думки й продовжував:

– Панування Адріанового наступника, казав пророк, буде несприятливим для розквіту мистецтва й філософії.

Сабіна задоволено мотнула головою, бо обіцяне мало знищити саме те, за чим найдужче побивався Адріан.

– Але війна приведе до внутрішніх розрухів і прикростей, тому історія зробить це панування темною плямою, на якій ореол слідуючого цезаря, тобто Антіноя, засяє тихою, ясною зорею. І народи Римської імперії благословлятимуть його як Олімпійця.

Августа раз за разом двічі понюхала солі й зблідла.

– Та це буде аж тоді, коли гіацинтові кучері божеського Антіноя побіліють, як вершина Гімета під снігом, – може, за двадцять, а може, й за сорок літ.

– Хто пророкував? – запитала заспокоєна Сабіна.

– Діодор, найславніший пророк із Серапеума, – спокійно відповів Татіан.

– Невже ж тобі пощастило притягти його на наш бік? Подивляю твоє мистецтво, Татіане. Він, певне, говорив те, що ти йому підказав.

– Гадаю, божеська, що пророк говорив із натхнення. Але боги милостиві до тебе, то пророцтво було таке, що формою заспокоїло цезаря, а змістом може задовольнити й августу, бо не перешкоджає йти дорогою, яку бачить тільки її божеська мудрість. Дозволь не розповідати подробиць, щоб не затримувати тебе в цей дорогий тобі час. І мене вже чекає цезар. Кличе тинятися з ним десь по пустині, оглядати святині, розкидані по оазах. А щодо оракула, то головне ти знаєш. В дорозі я довідаюсь від цезаря подробиці.

Сабіна знов проясніла й жваво запитала:

– А нічого не порадив оракул Антіноєві?

– Аякже! Саме так, як ти, божеська, могла б бажати: щоб сидів тихо й спокійно та цікавився всім, що не має відношення до влади, аж поки не прийде його час.

– Це дуже добре! – одверто зраділа августа. – Хіба ж ляльці місце на троні? А це ж лялька! Мальована лялька! – додала погірдливо.

Замислившись, перебирала перли свого намиста.

– Але ж… часами… ляльки розбиваються, – промовила, немов до себе, і глянула просто в вічі сенаторові.

Той не моргнув і відповів:

– На все свій час. Тепер було б ліпше, якби лялька перестала бавити. А це трапляється, коли лялькою починають цікавитись інші. Маю відомості, що наш «мармуровий бог» почав сходити із свого постаменту… принаймні вночі…щоб забавлятися флейтистками.

Сабіна знизала плечима:

– Мудрий ти, сенаторе. Але не мав би зважати на дурниці. Було б, мабуть, ліпше, коли б на поміч нам стала якась освічена патриціанка. З флейтисток не буде помочі.

– Звичайно, коли б, наприклад, Бальбіла… – іронічно почав Татіан.

– Саме Бальбіла. Вона достойна дівчина, нам цілком віддана. Я сама поручусь за неї, за її відданість.

– За відданість – я також. Але… хто поручиться, що ради відданості вона легко відмовиться й від цезарського пурпуру? Пурпур же такий червоний, що не раз сліпив очі й мудрішим за мудру Бальбілу.

– Але ж… що ж може вийти з якихсь залицянь до флейтистки?

– Августо, для бажаних наслідків кожну річ можна зробити причиною. Вона гарна й повна поезії. Я її бачив, цю поетку-варварку. Бачив, як вона танцювала. І скажу, що на такі принади ловились і твердіші за богоподібного Антіноя. Але танцюристка й у сні не мріятиме стати для патриція чимсь іншим, як тільки приємною забавою. А тим часом можуть прийти зміни. І чим буде менша ця «забава», тим більше пошкодить вона маєтстатові кандидата на трон. Навіть в очах самого августа.

– Я завжди кажу, що ти погано знаєш Адріана, – покрутила головою Сабіна.

– А я завжди згоджуюсь, августо. Але гадаю, що коли Антіной замість високих наук і оракулів почне цікавитись приватною хореографією, настануть більші чи менші – це по бажанні – осудовиська, вони ж бо робляться часом і без участі тих, що братимуть у них участь, – додав сенатор, усміхаючись.

– Побачимо, – відказала Сабіна. – Я певна, що мої друзі вчасно помітять все корисне для справи.

– Для імперії, божеська. Я знаю, як це тебе болить. Так можу йти? – спитав він, бачачи, що Сабіна взяла іншої солі й почала терти собі скроні.

Татіан був задоволений. Повний, аж переповнений енергією, ще з юнацьких літ почав він плести тонке плетіння політичного мережива. Кохався в небезпечних грах і досяг в них мистецтва.

Ще в Атенах випадок звів його з іберійцями. Всебічно обдарований Елій Адріан, глибокомудрий і дотепний, вельми сподобався майже на десять літ молодшому від нього Татіанові. Вони заприязнились. Всі дивувались винятковим здібностям і сильній волі Татіановій і вважали його за наступника бездітного цезаря Траяна, зважаючи на їхні родинні зв’язки. Сподівались, що після Траяна, який мав лише одно завдання: підбити під римських орлів якнайбільше земель, Татіан піднесе внутрішній розвиток імперії.

– Як я цього чекаю! – сказав якось Адріан своєму приятелеві.

– І зовсім зайво, друже. Я більше люблю природу, як людей. А цезарська слава мене ніяк не тягне. Тобі б бути цезарем, Еліє! Тоді імперія засяяла б всіма барвами веселки.

З того часу здобути для приятеля трон стало життєвою метою Татіана. Поглибивши прихильність до себе з боку августи Плотіни, він протягом кількох років вів послідовний і мудрий наступ на Траяна. Справа стала на певний ґрунт, коли Татіанові пощастило одружити Адріана з Сабіною, родичкою Плотіни. Було цілком природним, що бездітний Траян незабаром усиновить Адріана й призначить його спадкоємцем свого трону.

Це сталося 117 року нашої ери. 11 серпня того ж таки року Адріан обняв владу над Римською імперією. Чесний, прямодушний, вчений і митець, Адріан і на цезарському троні не скидав з себе білого плаща філософів і не забував про услугу Татіана.

Та щодалі біг час, тим менше сходились приятелі у своїх поглядах. Здебільшого імперськими справами порядкував Татіан. Але так, що того й не підозрівав цезар. А коли біля Адріана став найближчою особою Адріанів земляк, теж з Іберії родом, Аврелій Антонін, і коли потім, з подорожі по Бітинії, Адріан привіз із собою красного юнака Антіноя, якого називали Адріановим сином, Татіан все частіше покидав Рим для своїх безмежних маєтків у Сіцілії, невдоволений з поведінки цезаря.

Для гри він висунув на місце наступника цезаря Люція Вера, хворого на сухоти патриція, чому дуже співчувала Сабіна, яка враз зненавиділа Антіноя, сина християнки чи невільниці. Татіан добре знав, що Вер ніколи не досягне трону. Але ним можна було «грати».

Адріан ніколи і ні в чому не згоджувався з Сабіною і Вера не любив. Із-за нього ставав у гостру суперечку з сенатом, який мав тоді велику силу.

Про Антіноя враз постала чутка, що він потаємний християнин, бо носить завжди на шиї медаль, на якій зображене ягня і дві грецькі літери: альфа і омега, Антіной сам казав, що ця медалька – його єдина пам’ятка про матір. І Татіан враз вирішив, що це під впливом християн, від яких август привіз Антіноя, так збільшилась смішна й прикра забобонність Адріана. Але вирішив також, що варто цю забобонність використати. І переконав Адріана, що коли вже вони в Єгипті, то варто мати пророцтво від найвищого пророка славної святині Серапіса.

* * *

По відвідинах у Сабіни Татіан побував і в цезаря, і в різних визначних осіб Александрії та цезаревого почету і повернувся додому лише на обід, тобто перед заходом сонця. Антістос чекав вже його. По обіді приятелі перейшли до таблінуму.

– Знаєш, – зауважив Антістос, простягаючись на ложі й заложивши руки під голову, – коли ми повернулись з храму на симпозіон до Доріс, Пріск дуже недво- значно підкреслював мені, що так добре полагодили справу виключно завдяки йому. Як це тобі подобається?

– Дуже мало, але не дивує, – Татіан відпив із чари. – Правду кажучи, без Пріска ми на цю арістофанівську комедію не зважились би. Він може так думати, але висловлювати такі думки – необачно.

– Так. Справедливо: необачно всім нам, але чи не найбільше…

– Очевидно, йому. Бубон він! Я ніколи не був закоханий до вояків. У них занадто дужі голоси, неелегантний лексикон і багато темпераменту. Ну, й похвальби. Це, може, й добре у полі, але не в спокої і не в храмі.

– Істинно. Саме про це я міркував сьогодні. До того ж мені прикро, що Пріск не вміє «грати для гри». А враз хоче виграшу, вірячи згаданому тобою Арістофанові, що впевняв ніби: де нема нагороди – там нема й мистецтва.

– Такі незмінно програють, – згодився Татіан.

– Таж з ними можуть програти й ті, що були в їхньому товаристві.

– Отож це мене й непокоїть, Татіане. Ми допустились помилки.

– І що ж? – спокійно, як і раніше, запитав Татіан. – Вчасно помічена помилка не страшна. Її легко направити. Упертими в помилках лишаються тільки дурні.

– То дозволь, я докінчу, – підвівся на ложі Антістос. – Помилку треба виправити враз і досконало.

І він повернув додолу, до землі великий палець правої руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачі дозволяли переможцеві-гладіаторові вбити переможеного.

– Безумовно. Для спокою імперії це буде найдосконаліше. Але не варто доручати такої справи рабам чи піратам з острова Фароса. Як гадаєш – хто?

– Найпевніше, щоб подбав про це я сам.

– Bene. А я, їдучи завтра з цезарем до сфінксів, не забуду помирити його з Пріском.

– Добре. Киньмо цю тему. Маю ще друге питання. Чи не варто було б порозумітись з Діодором, або якось порадити йому на якийсь час подорож по оазах?

– Що ж? «Роби, як визнаєш за краще», – Діодоровим голосом промовив Татіан.

Приятелі зайшлися сміхом. За дверима голосно гикнув раб. Антістос з питанням поглянув на Татіана.

– Це – раб, що пильнує, щоб ніхто нас не підслухував. Німий, як і більшість моїх хатніх придверників.

Раб гикнув знову.

– Але він діє мені на нерви! Може б, ти… подарував його Сабіні? А біля дверей посадив пса. Як роблю я, – порадив Антістос.

– Слухняність – чеснота жерців, – знову передражнив Татіан. – Виконаю твоє бажання. Ага, хотів тобі сказати, що пророк – милий дідусь, і мені дуже сподобався. Гадаю, що такий мудрий чоловік зрозуміє ліпше за Пріска вигоду мовчання, коли… пошився…

– В легати, – підкинув Антістос. – А подарунки йому послано?

– Вдвічі більші проти первісного наказу цезаря. Хай знає, що ми вміємо дотримувати обіцянки.

Випили по чарі.

За дверима знову, ніби впав зі скелі, гикнув придверник. Татіан встав, відчинив двері і зробив знак.

За хвилинку перед приятелями став інший слуга.

– Вина! І заміни придверника.

– З пророком чудово, – почав Антістос, – з Пріском також буде добре. А от не йде мені з думки Сабіна… Мовчати – чеснота не для неї.

– Але! Що з того? Стара, розмальована лялька. «А лялька, зрештою, розбивається», – згадав Татіан Сабінині слова.

– Це непогана думка, – згодився Антістос.

– Не моя, а її.

– Авторство не важне. Я чогось згадав про подорож Агріппіни. Цікаво було б побачити таку галеру. Кажуть, гарна була.

– Агріппіна? Ще б пак, коли навіть Нерон здивувався, побачивши її мертву.

– Ні, я не про Агріппіну, а про галеру. Чи ти бачив ту, що її готують для подорожі цезаря до Тебів?

– Ні.

– Варто подивитись. Ми ж на ній також попливемо.

– Добре. Від моря, певно, віє прохолодою, а тут немов трохи парно.

За хвилю раби готували приятелям одяг й лектику для прогулянки.

V. Цесарки

О Еросе, прекрасний Еросе!Ти довго панував ще перед тим,Як було створено цей світ.Помпейська епіталама

Був день відпочинку.

Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: без перестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.

Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.

– От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! – усміхнувся філософ до Афри.

– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє, – лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.

– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.

– Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

Він похапцем умився, нашвидку з’їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.

– І тебе звели на ноги цесарки? – привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.

– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.

– Можливо: вітер же «з Рима», – відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи. – Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.

– На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.

– Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.

Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:

– Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».

Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.

Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.

Але Ізі мовчала надто довго.

– Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?

– Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.

– Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

– Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.

Гелене похитала головою:

– Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.

– Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?

– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.

– Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…

– То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.

Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.

– Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школі. Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: «Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж – не розгубитись! А тоді – танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються».

Згадка трохи розвеселила Ізі. Вона відскочила по зерно своїм цокотухам, потім знову сіла біля Геленіон.

– І сьогодні мені заплатили великі гроші, – промовила.

– От я й кажу: за рік, за два ти станеш зовсім заможною. Давно ти його бачила?

– Батила?

– Та ні! Антіноя…

Ізі захвилювалась.

– Геленіон, я люблю тебе, як сестру, й нічого від тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що він мене зустрів під школою і я не могла втекти, бо там, знаєш, нема жодної бічної вулички.

Малярці було дивно: зовсім не так поводяться патриції з танцюристками, як цей майбутній цезар. От Лізій, хоч і зруйнований, настирливо чіплявся до Ізі, а той…

– Він-бо справді бог! – переконано продовжувала Ізі. – Я це знаю! І так боюсь, боюсь…

– Як справжня Дафне, – докінчила за неї малярка. – Моя рада тобі, Ізі…

Рипнули ворітця, і між півкулями щебетух-цесарок, немов великий квітучий гранатовий кущ, стала в туніці Фаніон.

– Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сіструми! Радуйся, Ізі! Радуйся, Геленіон!

– Радуйся й ти, Фаніон! Добре, що прийшла, буде нам більше свято.

– А ти товстієш, качечко, – похитала головою Гелене. – Це тобі не до лиця.

– Ой, Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…

– Коли кортить солодкого, – додала Ізі.

– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.

– От такої! А чому?

– Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей, – але це таємниця, анічичирк у школі.

– Ні?

– Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?

– Так ти ж сама з’їси всю крамницю.