Сон тіні

– Таж ось: ти і твоя приятелька. Нам інших не треба.

В тій хвилині в крамницю ввійшла Гелене.

– А ось ще одна! Розквітла троянда!

Гелене була задоволена, весела й пашіла повними рум’янцями.

– Здається, шляхетні пани не помітили ще й старого будяка, – буркнув Стробус і заступив Ізі, на яку розставив руки губатий ефеб.

Другий гульвіса зробив рух до Гелене.

– Лізіє! Лиши! – озвалась Евное. – Той пуп’янок не для тебе, задорогий.

І засміялась ущипливо, натякнувши на його скрутне становище.

– Лізій ще має досить, щоб купити вас усіх! – І він підкинув на руці плетений гаманець.

– Золото швидко розкочується, – зауважила Гелене, також заступаючи Ізі.

– Але ж він має ще он які губи, – кинув Лізіїв приятель. – Ще Сократ казав, що соковиті губи ліпші для поцілунків.

– Раджу прихильникам Сократа цілуватись зі мною. Для деяких Федонів і я буду добрий, замість Сократа.

Кіш ковзнувся під Лізієм, і він, заточившись, майже впав на Стробуса.

– Не я ж казав? – зневажливо промовив філософ. – Цe буває частіше, що протягнеш руку по троянду, а повиснеш на оливковому суку.

– А ти, щербатий горщику, перестань хряптіти! – гаркнув Лізій.

Але в тій хвилині вулиця сколихнулась.

– Цезар. Імператор. Августа. – Ізі чула жарти, бачила цезаря, бачила пурпурою затягнену лектику Сабіни, яку натовп зустрів мовчанням. Бачила за нею пишного цезаревого «адоптованого сина» – Вера, що їхав на коні, оздобленному крилами, оточений «чотирма вітрами» – гарними, нагими юнаками. Але все це пливло перед нею без форми, без барв. Вона знала напевне, немов уже пережила й бачила все це, що ось-ось їй гляне просто в очі «її Ерос». Коли на повороті Колюмнад з-за рогу виткнувся цезарів повіз, чогось злякались коні. І тут почет присунувся щільно до крамнички Евное.

Ізі кинула квіти просто на Адріанів повіз. Квіти черкнули по голові білого, як лебідь, коня з рожевими ніздрями, оздобленого золотом і самоцвітами. Нервовий і пружний, він схарапудився, став на задні ноги. І в той мент на досяг руки, просто проти свого обличчя, Ізі побачила лице «свого Ероса». Він на мить притяг поводи, і два погляди «сплелись, як фіалка і лавр у вінку», мигнуло блискавкою в Ізінім мозку… чи проспівало серце?

Далі Ізі не бачила й не чула нічого. А все ж таки вухо вловило слова:

– Цей Антіной – мов правдивий Ерос.

– Слава Антіноєві!

– Наступникові цезаря!

З цими словами згас світ для Ізі. Прийдешній цезар… Богине! Богине!

Міцно трималась за лутки вікна, на якому стояла. Але бачила перед собою… море. Відчувала, що вона в маленькому човнику, з якого хтось тягне її, щоб скинути в безодню.

– Таж вона спить!

– Чи заснула?

– Ізі-і! Що з тобою?

Гукали на неї й тягли її з вікна Евносе й Гелене.

– Бідна дитина, – схилився над нею Стробус. – Конче мусиш до вечора заснути, бо не ручуся, що ти витримаєш. Може б, ти не йшла до школи? Я сам піду. І розпитаю, а ти підеш увечері.

– Куди? – спитала Ізі, немов прокидаючись зі сну.

– Таж до Батила. До школи.

– Ні, ні. Я миттю.

І враз побігла.

Стробус узяв під лікоть грекиню:

– Була?

– Гелене ж обіцяла. Ось, маєш. – І вона оповідала, мов читала з листа. Не проминула найменшої дрібниці.

– Ну, стривай! – хитнув головою Стробус на адресу Лізія. – Як хто з нас буде – скажім, для прикладу – «щербатим горщиком», то це напевно ти. От тоді побринькаєш губами, а ми послухаємо.

* * *

Пасток не наставляв я, але мене самого впіймала любов.

З єгипетських «Пісень кохання»

З повної руху й барв Александрії Ізі найбільше любила Ракотіс – «дільницю чужинців». Відчувала щось братнє в цій гармонійній мішанині гелленства, варварства й Сходу, що доповняли одне одного, творили «колекцію національностей». Але «колекцію» виключно александрійську, якій непризвичаєне око не могло відразу розпізнати «чужих» від «своїх». Всі ці найрізноманітніші людські потоки, що збіглись сюди зі Сходу і Заходу, змішались, як вино з водою в кратері, в своєрідну расу, з власним, до жодного неподібним світоглядом, з власною релігією. І саме Ракотіс увінчав цю «александрійську віру», поставивши для неї єдиний у світі храм – Серапеум. Там, як в одному домі, за спільним столом, зійшлися всі відомі геленському й негеленському світові боги.

Однак того дня Ізі не всміхалась, мов до любих приятелів, до чудових вілл. Не помічала філігранів акацій, що кидали на хідники мережану тінь. Серце її тремтіло захопленням від мерехтіння в блакиті білих мармурів Серапеума, що хмаркою танув у гарячій безодні неба. Лише відчувала полегшу від тихості безлюдних вулиць, де сьогодні було незвичайно тихо й сонно.

Дощовий аромат свіжо скропленого пороху освіжав легені. Запах багачки-осені, доповнений ароматом акацій, що цього літа цвіли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золоті повітря й підбадьорював змучену голову й душу. Ізі пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрівник із поданої чари.

І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидівської «Пісні над піснями», яку читав їй колись її опікун і вчитель Стробус.

Зустріли мене сторожі,що по місті ходили.– Чи не бачили виТого, кого милує моє серце?

Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антіной! «Ерос»! Майбутній цезар… Цезар Римської імперії. Які ясні слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь світ!

Навіщо ж меви? Ті білі, вранішні меви, що перелетіли перед її повними надії очима? – тихо плакала душа. І радість в одну хвилину стала чорною безнадійністю. А серце притакувало глухо: «Так-так! Так-так!»

Не встигла помітити, а вже підморгувала їй маска-обличчя лукавого фавна під мармуровою таблицею в бронзовому вінку масок, флейт і квітів словами: «Батил – мім».

Але Ізі ще ніколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як і всі інші танцюристки, записані в еділів «на дошку», на обов’язкові вправи, коли двері були навстіж розчинені між двома коринтськими колонами. Раб-придверник, прикований на ланцюгу, байдуже й мовчки зустрічав всіх порожнім своїм поглядом. Ані незмінне дзюрчання фонтана, прихованого між купами геліотропів у холодку вестибюля, не вирвало Ізі з її думок.

Як щодня, очі автоматично спинились на маленькому заглибленні для хатньої божнички – лараріуму.

Між невеликими бронзовими статуетками муз співу і танку – Евтерпе й Терпсіхори – стояв ще потворний єгипетський божок – Безу, патрон танцюристок і акторів. Під лараріумом сиділа старшого віку, огорнена вже туком Кая, нарум’янена, з підмальованими очима й зі слідами небуденної краси, Батилова дружина – доміна.

Вона приязно всміхнулась до Ізі:

– Домінус-магістер вже двічі питав про тебе, козенятко, – і відкинула таблички з Ізіним найменням, не позначивши спізнення.

– Біжи, біжи. Це тобі не віщує нічого злого.

У великій залі, з блискучою, як замерзле озеро, мармуровою підлогою, пищала верескливо знуджена Батилова флейта.

Велетенське бронзове, на всю стіну люстро день у день відбивало кожен рух кожної танцюристки.

– Плавай! Легко! Ви ж бакханки, а не дівки від корів! – перекривлював, лаявся, глузував із дівчат «магістер», доповнюючи злі слова карикатурно незугарними рухами досвідченого актора, готового на все, на дотеп у гострому слові та в шамкому русі.

– Ще раз! Ще раз! – І ставав у граціозну позу, всміхався солодко завченим усміхом естради. Руки заносились над головою, ледве торкаючись одна одної кінчиками пальців.

Високий, кощавий мім, у короткій зеленій туніці, нарум’янений і набілений під кучерявою перукою, справляв враження велетенської висушеної сарани, з рухливими чорними очима.

Зненацька він застромлював флейту за пояс і гнучкою лозиною корегував рухи учениць.

– Усміх! Екстаз! Де екстаз, корови? Щоб було видно, що ви сп’яніли від погляду бога! Що ви, як каже поет, «окрилені танком без відпочинку»!

І флейта знов пищала.

За хвилину з грюкотом летіла через всю залу в куток. Її доганяла в розпуці зірвана магістрова перука. Як циби-ходулі, стукотіли по підлозі жилаві ноги й свистіла лозина.

– Нарешті ти тут, мухо мареотійська, – вловив Батил поглядом Ізі в гуртку хорей. – Кротали! «Дріаду»!

Ізі мляво вийшла вперед. Та ледве торкнулась кроталів, що затріпотіли в її руках мелодійним дзеленчанням, мов прокинулась зі сну. Почувала ті мідяні тарелі з найулюбленішим для неї звуком як частину свого власного тіла.

Жодним своїм словом чи співом не могла вона переказати своїх почуттів так, як цим простим, тремтячим інструментом, що, мов чари, незмінно заволодівав нею всією.

Зала, подруги, мім – навіть думки про Антіноя відпливали, мов підхоплені вітром.

Кротали – це Ізіні крила, що несуть її у казкову країну мрій, у незнаючу суму ані болю країну. Не писклива Батилова флейта, але чарівна сірінкса безжурного пастушка вабить її. Білими хмарками розкотились по смарагдовій луці овечки. І радісна крилата дріада лине понад землею, поміж блакитних метеликів. Схиляється над квітами, повними роси, що кличуть до неї:

– Цілуй нас! Цілуй!

А дріада усміхається зеленим водоростям, що виглянули зі спокійного озера подивитись на неї. Вона лине над кришталевим потоком, заглядає під кущі шипшини, шукаючи того, хто манить її далі.

Батил захоплено заплескав у долоні. Різкий той звук вернув Ізі до дійсності. Вона спинилась, не розуміючи задоволеного, непідробленого мімового усміху. Помітила, що магістер щипає себе за кінчик вуха: це знак його найбільшого задоволення.

– Скільки тобі років, козеня?

– Буде шістнадцять на Великі Діонісії.

– Подивимось. Побачимо.

Батил іде по свою перуку, що валяється аж під протилежною стіною. Різко обертається і підносить угору флейту.

– Вакхічну фігуру!

Ізі бере у подружки тамбурин. Розігналась, як у пустиню, великими кроками відміряла собі простір. Труснула головою.

«Це – твоє життя, – майнуло думкою. – Це! А не що інше!»

І, вирвавшись з настирливих обіймів смутку, під дрібні удари тамбурина, закрутилась шалено. Раптом випросталась, стрибнула, як газель, і побігла «високою травою», жартуючи з холодними іскрами роси. Не тільки бачила їх, але й відчувала їх на своїх ногах. Була повна безтямної, нестримної радості молодого існування, розквіту буйних сил.

Між танцюристок нечутно просунулась Кая. Батил моргнув їй на Ізі, щипаючи себе за вухо.

Тамбурин розсипав дзвінкий сміх. Аж міцним ударом Ізі спинила його. І застигла нерухомо з сяючими очима відкинувшись назад.

Магістер сплів на грудях кощаві руки.

– Так от що, цикадо. Завтра йдеш до гетери Доріс. Чуєш? На соло. Хотів був перше послати тебе до купця Гентіона. Але бачу: можеш починати з вищого щабля. Цінтія саме заслабла.

– Або десь бавиться з римськими гостями, – кинула Кая.

– На наш жаль, – перервав Батил. – Твердо знаєш фігуру «тікаючої Дафне»?

– Знаю, – зблідла від хвилювання Ізі.

– Тож завтра соло, вдома перевір ще раз. Сьогодні не хочу тебе більше втомлювати. Квакус казав, що прийшла ти завидна. До школи завтра не приходь. Добре виспись удень. Та не думай перед симпозіоном щось їсти чи пити,

Поглядом перебіг по танцюристках.

– Підуть з тобою, – назначив, – Фаніон, Селеніс, Пракседа, Арсіное, ну, й ти, кучерява Меліто. Але ж дивіться, не осороміть Батила перед римлянами! Чуєте? Це ж вам не якийсь купець, а сама Доріс! Розумієте? Хай її око – найдосвідченішого знавця мистецтва в цілій Александрії – не зможе нічого закинути. І щоб ви стали не матеріалом для дотепів і сміху, а взірцем для цілої її школи. Прикладом для всього славного музейону Доріс. А ти, – ще раз повернувся до Ізі, – перекажеш своєму опікунові, хай зайде до мене.

Дівчата й Кая оточили Ізі.

– От щаслива!

– Чи ж могла ти сподіватись, що сьогодні станеш самостійною гістрію?

– Так рано! І так ураз!

– І в такім домі почнеш! Та ще і в час, коли в місті цезар!

– Може, й він сам там буде?

– Чи буде август – не знати.

– Але Вер і Антіной – напевне.

«О, меви! Меви, меви! – стукотіло Ізіне серце. – Ні, меви не підведуть, коли вилітають справа наліво…»

– А гей! До праці!

І знову пищить Баталова флейта, знову дівчата легкими кроками пурхають по залі, відбиваючись у блискучій підлозі та в бронзовому люстрі.

* * *

Вулицею в напрямі до Мареотісу дрібно цокотять Ізіні сандалії.

Антіной! Буде напевно! Якби ж! Буде напевно! Прийди! Ціла вона – один заклик.

Щасливий день, ясний мій день! Ти радісно почався.

II. Симпозіон у гетери

Хлопчисько-слуго! Старого фалернуПодай нам келих пінистий, гіркий!Катул

Тиха ніч м’яко обняла Александрію.

З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.

Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.

Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу.

Порожньою вулицею озиваються легкі кроки.

Від синьої запони ночі відокремлюються дівочі стрункі постаті, їх три, як три грації-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонної тиші і, як метелики, летять до світла й сміху.

– Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужі невільники…

– Чи бач! Золочена! Я, мила Фаніон, пристала б і на не золочену, а звичайнісіньку!..

– Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!

– Товсті… з підмальованими ще гірш, як у нас, очима, – розсипала дрібний сміх Фаніон.

– От тоді перед нами всі лебеділи б. А то… Чи хоч дадуть повечеряти?

– Хто ж на таких, як ми, зважає? Аби були на своєму місці. І в час.

– Як ті гірлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино, – засміялась Меліта. – Справді. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрії повно пишних панів з Рима.

– А може, Ізі зверне на себе увагу? – озвалась знов Фаніон.

– Та що ти! – запротестувала Ізі. – Помогла б богиня якось вив’язатись без ганьби. Я так боюсь!

Було по півночі, коли Ізі з подругами несміливо вступали до виїмково розкішної інзули – школи, що належала гетері Доріс.

Вечеря вже скінчилась.

Раби виносили маленькі столики, що для особливої врочистості стояли перед кожним гостем зокрема. Підлогу в залі посипали свіжими трояндами та фіалками.

Винесено велику кратеру – посудину для мішання з водою і медом вина, що його пили за вечерею. Натомість цілим походом внесли юнаки-раби до їдальні-триклініуму, мов офірні дари до храму, заквітчані гірляндами амфори хіоського, фалериського, кіпрського вина і навіть коштовного антосмія – найвизначнішої перлини шляхетних вин.

Починалась друга частина симпозіону – бенкет, пиятика.

Нерозведене вино заграло барвистими іскрами по золотих чарах.

Присутнім розносили свіжі вінки, нард і вербену. Для відсвіження гості натирали собі нардом і вербеною скроні, чоло і руки.

А раби-підлітки доливали в мосяжні лампи запашної оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.

– А тепер, приятелі дорогі, – промовила мідянокоса Доріс, звана так за вогненний, як у Фріне, відтінок волосся, – личить нам, як освячені велять звичаї, обрати короля вечірки. Дозволите – високоповажаного сенатора Кальпурніана?

Всі заплескали в долоні.

Але сивий, шляхетного вигляду сенатор, боронячись, простяг перед себе руки:

– З великою подякою приймаю шану й одночасно беру на себе сміливість вказати на достойнішого цієї гідності – філософа Ксантоса. Ми ж бо не сармати, як говорить поет, то ж нам і за вином личить бавитись розмовами мудрими.

Маленький, рухливий філософ, однак, відхилив обрання:

– Так, так. Дяка богам, ми – аякже – ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням – аякже – вихованням ми – гелени. Хай же наш вибір буде гідний геленів. Аякже! Тому прошу сестру харит і муз, пиху Александрії – аякже – нашу прекрасну Доріс бути королевою.

– Ха-ха-ха! Жінку – за «арбітра бібенді»? – голосно й по-п’яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно підпитий Вер. – Та вона ж не знайде дна ані в першій чарі!

Верів вінок зсунувся йому на вуха. В кучерявій бороді, що нею він так пишався, заплуталась риб’яча кісточка. Темно-червона, відтінком майже наближена до пурпуру туніка, вишивана східним орнаментом, на кількох місцях виблискувала свіжими масними плямами.

Верів сусід, середнього віку й дуже спокійний сенатор Татіан, злегка смикнув його за поділ туніки.

– Лиши, Люціє, – нечутно промовив він. – Лиши, приятелю, сперечатись з традицією.

Ксантос з іронією глянув на августиного улюбленця, утнувся в бік Доріс і швидко заговорив:

– Шляхетний Люцій Вер прикидається – аякже – ніби він забув, що й найславніша Діотима й несмертельної пам’яті Аспазія, також – аякже – бувши жінками, головували на симпозіонах. А на тих симпозіонах, – підніс вгору палець, – аякже – бували й Сократ, і Перікл, і Алкібіад!

– Велика річ. Таж вони робили це сп’яну. Ха-ха-ха! – не вступився Вер.

– А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татіане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не зміг вдержати своєї державності.

Поміж гостей війнув холодок: Вер грубо підкреслював, що всі надто відчували.

Хіба потужна рука твердого Риму не чавила навіть на забавах найвизначніших людей Александрії? Дарма, що сьогодні скрізь шанували бенкетами цих представників Риму

Кальпурніан «заминав» прикру пригоду:

– Повстання проти жіноцтва – застарілий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мідянокоса пряла вовну в гінекею, то її чарівний погляд і глибокий розум не були б джерелом нашого – і твого – натхнення.

– О, о. Отож-бо саме воно й є! – уперто не здавався підпитий Вер. – І я ж кажу: для жінок – гінекей! І жодні це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жінкам дбати про вовну, господарство, а до іншого – зась! Натхнення? Освіта? Права? Може, ще й право розпоряджати своїм майном? Безглуздя це! – він стукнув п’ястуком. – Годі! Як влада буде в моїх…

Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кінець її втонув у веселому й однодушному сміху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про свої забаганки на трон у добі повного цезаревого тріумфу. До того ж, хто з присутніх не знав, як Верові залежить на майні його дружини?

Велику зручність і винятковий такт мусив проявити Татіан, щоб заспокоїти розігрітого вином цезаревого спадкоємця і непомітно вивести його з симпозіону.

Та ще перед тим Кальпурніан взяв у раба вінок з тополевого листу й фіалок, підніс його вгору і зробив рух, як перед промовою в сенаті:

– Патриції! Августіани! І ви, присутні тут красуні! – вклонився кільком гетерам, що були на симпозіоні. – Я вгадую, що всі згідні обрати Доріс. – Сенатор поклав вінок на голову гетери і м’яко перервав овацію. – Я ще не скінчив. За звичаєм мусимо вибрати й тему для початку розмови. Щодо мене, то я б радо послухав, що ліпше: чи жінка – радість і натхнення, як от наша славна володарка, що у твердому, давньому Римі звали «матрона столатта» – статечна, поважна пані дому?

– Згода! Евое! Чудова тема!

– Дозвольте мені, єгиптянинові, пригадати, може, не зовсім пам’ятну римлянам подробицю, – озвався стрункий юнак Мена, син фабриканта папірусу. – На нашій землі жінка була завжди рівною й рівноправною мужеві. Чей же повинно так бути й далі?

– А певно!

– З якого дивитись боку! – посипались зауваження.

Але Доріс вже підвелась зі свого ложа, де не сиділа, як було звичаєм у Римі, а напівлежала, способом грецьким.

На її знак до зали вступив хор її учениць.

Акорд ліній і барв, грації й принади творили молоді тіла, огорнені напівпрозорими завоями.

Двома гуртками з боків великої заглибини у стіні, де заквітчана трояндами й міртами стояла мистецька статуя Афродіти, псалтрії-співачки почали тихо співати гімн богині.

Доріс, сама немов прекрасна богиня світанку Еос, вилила трохи вина зі свого келиха, як офіру, на вівтар перед статуєю і, вклонившись, промовила:

– Слава тобі, Афродіте, радосте богів і людей! Дяка тобі, що вчинила мене тим, чим я нині: почесною і вільною гетерою!

– Слава Афродіті!

– Слава Доріс! – підхопили гості.

Доріс вернулась на своє місце в головах центрального столу. Їй, королеві вечірки, належало перше слово. Мовчки випила вона півчари вина. Це було все її приготування до композиції.

Зала стихла, і в приглушений спів гетериних вихованок-псалтрій та звуки арф, мов крізь прозору запону, вливався чарівний голос мідянокосої. Це була мелодекламація, імпровізація.

Шановні гості, подруги й друзі!Наказ ваги приймаю й до теми берусь.Гадаю: два стани – весталки й гетери –Найвищі є стани, що гідні жінок.В них жінка свою незалежність не втратить.Як зоря поетів, як мрія мужів,Веде вона вгору і шлях відкриваєДо чистих висот тих – принадних, ясних.– Даруй мені. Доріс: чи ж можна казатиВесталка є вільна? Не сміє ж вонаНа учтах сидіти, ні в чару коханняЗаглянути до дна! –

втрутилась друга з найвизначніших в Александрії гетер – Хризіс.

На цьому якраз я й хотіла спинитись.Прекрасна і мудра подруго моя!Весталка тому незалежна і вільна.Що ретязь солодкий кохання й жагиНе сковує міцно їй серця ніколи.Бо ж серце жіноту в неволю веде,Й лукаво нас робить у мужа рабою.Рабиню ж завжди зневажає тиран.Тирана ж рабиня не може кохати.Так жінці кохання бере незалежність,А рабство тоді відбирає й любов.

– Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж підкресли, прошу тебе, що незалежна й вільна жінка є рідною мужу, як це було споконвіку в Єгипті.

– А також те, хто буде… буде збільшувати імперське військо, – з легкою іронією докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Пріск, випещений, могутній красень, за походженням александрієць.

– Так, госте мій зацний, – обернулась Доріс до Мени. –

Я так не сказала.Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.Дозвольте сьогодні признатись вам щиро:За хибу вважаю стремління жінокЗ мужами рівнятись,Подібними бути мужам до подробиць.Мужчини і ми, хоч здалека подібні.То ж різні істоти! І різний наш світ!

– Це справне слово! Евое! – почулись з різних боків голоси старших гостей.

А Доріс вже зверталась до Пріска:

– Бо жінка, носителька вогників божих.Даруючи мужу лиш погляд, усмішку.Вже творить завзяття і волю до чину.Й ті «діти духовні» – могутні, ясні –Це військо надійне у війнах життєвих.А ті, хто не має «духовних діток»,Не мають на світі мети ані цілі.Патриції славні, що в світі не знаютьМети ані цілі – як тільки свій рідІ «славне наймення» щоби не згубилось,Ті можуть про збільшення війська подбать.Вони… та плебеї!Бо тим не лишилось на світі цім щастя,Як щастя родинне…

– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.

Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову, Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.

– Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? – озвався тихо густим басом, мов джміль.

– Тільки в уважному слуханні.

– Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.

– Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!

– Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка «вченої академії».

– Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.

– Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду… маю тобі сказати…

– Лізію! – спинила його гетера. – Ти вже мені сказав.

Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиї.

Лізій забубонів роздражнено:

– Річ видима. Ти розмовляєш охочіше, коли до розмови додається та чи інша блискуча забавка-оздоба. Пригадай – коли ти приймала від мене ці смарагди, що ними тепер граєшся, то була ласкавішою.

– Це намисто – твій подарунок? Можливо, – недбало глянула Хризіс. – Я маю цих пам’яток більше, як самої пам’яті. І не тішуся, коли мені пригадують забуті подробиці.