Сон тіні

– Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.

Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.

– Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.

Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:

– Таж ми щойно про них говорили!

– Стривай, стривай, – стримала її Ізі.

– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я – гістрія!

Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:

– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.

– То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.

– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гістріонкою?

– Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.

– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.

Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.

– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.

– Сідай, сідай, госте, – запросила Ізі, – дозволь, я дам тобі до води соку.

– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.

– Таж ви тут усі митці, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.

– Можеш, – відповіла задоволена малярка.

І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.

– Я ще сама буду тебе бавити.

– Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.

– І я чужа для Ізі, ти ж бачиш, – показала стеком на своє стрижене волосся. – Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.

– То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.

– Де ж таки, – дзвонила Фаніон, – придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон – з Коринта. Я – напівєгиптянка, александріянка, а Ізі… я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки.

– З-за Дунаю, – додала Гелене.

– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Діомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись. А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.

– Ні, я з роксоланів, – озвалась Ізі, – принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також. Тільки я татка майже не пам’ятаю.

– Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.

– Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.

– Декуріоном? – здивувався Діомед. – Вибач, що спитаю: де ж він служив?

– В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.

– Бористена! – дуже і враз оживився Діомед. – Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам’ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.

Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у «товариському» домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.

– Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?

– Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.

Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір’я. Той мав у руці кошик, інший – торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.

– Ось тобі жучок, на пришпильку, – подав їй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.

– А від мене лотос! Дивись, який синій! – наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.

– Дивись, як по мені тече сонечко, – показувала вона пальчиком на свої щічки.

– Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса, – обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: – Ізі, візьми мене на ручки!

– І мене!

– І мене! – тиснулись інші.

– Та за вами й цесарок не чути! – сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.

– А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку, – покликав Діомед.

– Ні, ні! – запротестувала Ізі. – Сьогодні я частую всіх!

Діомедів кошик спорожнів.

– Спасибі тобі, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти. – Діти, за мною!

– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкіц продавець.

– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.

З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.

Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.

Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.

Цесарки зникли з двору.

За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.

З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:

– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!

Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.

В дворище прожогом ускочив Стробус.

– Хутчій! До хати! – гукнув він. – І біси вже танцюють свій дощовий танок.

Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.

– От, засидівся… – ніяково озвався Діомед, складаючи кошика. – А тепер і змокнеш. Того ж мені й нога боліла.

– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізі.

– Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній, – підтримала Фаніон.

Діомед подивився на Стробуса.

– Лишись, чужинче, – лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.

– Хоча дари природи, скажім для прикладу… – почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.

Почався хаос.

Дівчат, Стробуса, Діомеда – всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.

VI. На Лохіасі

А руки скручені за спину,І звикли вже до пут.Секст Проперцій.

На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали – в дійсності неіснуючі – спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.

На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.

Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.

Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелія Антоніна.

Для них і була приготовлена на терасі вечеря.

На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.

До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:

– Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.

Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:

– Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво, – і знову підставив голову під руку.

– Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тільки чекання та сподівання.

Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:

«І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо».

З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.

– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.

Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.

– Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п’ять десятків? – спитав Аврелій.

– Правда, пане. Вже підкрадається старість.

– Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?

– А куди б я з цією «волею» подівся?

– Ну, куди! Хоча б додому, до своїх.

– Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі… більше, як тут. Та й що б я робив із тією «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?

– Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.

– Що – жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають всі ті аллани. А отже ходимо в ярмі, як ті воли в колодязному колі.

– Бо не прийшов ще на вас час, – докинув Антіной. – Треба ще почекати.

– Отож і ми з Аргусом так міркуємо, що все життя – саме чекання.

– Чекання стосується майбутності, – поважно відказав Аврелій. – І хоч мені це й сумно казати, але майбутність належить варварам, молодим племенам. Отже, і твоєму народові, Масторе.

– Мабуть, що так. Тільки тим «варварам», що не лише чекають, але й самі ту свою майбутність роблять. Ну, а ми… щось трохи не такі. Тільки й того, що добре гасаємо на конях. А через те, мабуть, і не можемо всидіти на землі, на «своїй» землі. От сьогодні я бачив одну землячку. Дівчатко – як пуп’яночок. Але ж думками – вся тут. Тут, куди її випадково закинула доля. Про свій край майже не чула нічого.

Аврелій виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.

– Гарно тут, – озвався Антіной, легенько дуючи у писок Аргусові, що відвертався і чхав.

– А мені здається, що нема краще, як в Іберії, – зітхнув Аврелій.

Антіной здивовано поглянув на сенатора.

– Чи ж ти її ще пам’ятаєш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобі нема кращого краю?

– Любов до рідного краю – як любов до коханої жінки, юначе. Іноді треба дужчого кохання, щоб від неї відмовитися, ніж на те, щоб лишитись при ній.

– Яка ж ціна такого дивного кохання? – знизав плечима Антіной.

– Ціна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.

– Наприклад? Не розумію цього, – зацікавився Антіной.

– Ну, наприклад… Пам’ятаєш, як підносилось питання про збільшення данини в Іберії? Або про формування легій, призвичаєних майже до африканського підсоння, щоб послати їх на холодні германські границі?

– Але ж про те поговорили та й забули!

– А чому?

– Тому, що цезар змінив свою постанову. І сенат мусив згодитися, – відповів юнак.

– А чому? – з усмішкою знову запитав сенатор.

– Як чому? Хто ж це може знати – чому?

– А отже, припустимо, знаю це я, і тобі скажу, щоб знав і ти. Тому, що часом, коли, наприклад, отой наш роксоланин згадає про свій край, то й Аврелій Антонін теж зітхне й додасть, що в Іберії – гарно, краще, як деінде. А від того вже не така шкода моїй батьківщині, що я в ній не живу, і що про неї не тільки август згадує частіше, але дещо знаєш і ти. Хоч більшість римлян уявляють собі Іберію лише місцем, відкіль привозять гарних кордовських танцюристок.

У Антіноя заблищали очі.

– А знаєш, сенаторе, як це дивно? Я тільки тут побачив одну справді натхненну танцюристку, хоч і не з Кордови.

Аргус махнув хвостом. Аврелій і Мастор усміхнулись.

– Розкажи ж. Чого ти приховуєш від друзів александрійське диво?

– Я нічого не приховую, – виправдувався юнак. – Тільки не було часу про це поговорити. Якась крилата Психе! А розумна, як Сибілла! І з доброго роду.

І Антіной з захопленням став розповідати про Ізі. Зненацька Аргус підніс голову й радісно закивав хвостом. Мастор зірвався на рівні ноги.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.