Сон тіні

Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кімнату поверхнею в 20 кв. метрів, з одними дверима та з одним вікном. Крім печі, стояла там софа, що вночі заступала ліжко, письмовий стіл, кілька шаф та етажерок з книжками, мисник і два табурети. На столі лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфіті. Стіни досить щільно позавішувані картинами, що їх змалювала сама Королева та її чоловік. Підлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.

Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господині такою легкою справою, коли врахувати її старший вік і подекуди каліцтво. Наталена не могла вільно ходити, в неї були хворі ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собі кота, майже ніколи не випускала його надвір, тож мусила за ним прибирати, не раз по найнедоступніших кутках. Урешті кіт, за півроку чи трохи більше до смерті своєї пані, кудись утік і більше не вернувся. Пані прохала знайомих дістати їй іншого кота, але для добра її самої не було охочих задовольнити її бажання.

«Котів я «обожаю», як стародавня єгиптянка» (З листа Н. Королевої до М. Денисюка в 1961 р.). Іншими живими істотами, що ними опікувалася письменниця, були рибки в кімнатному акваріюмі.

Кошти й удержання Наталени Королевої були спочатку дуже скромні. «Було це тяжке життя, – пише її знайомий. – Деякий час, але не довго, ходила вона до недалекої фабрики і там у кухні мила посуд. Незабаром посковзнулася, впала і вже більше туди не ходила. Підставою її існування була пенсія, що становила 200-300 чеських корон, себто половину життьового мінімуму. Свій невистачальний бюджет доповнювала деколи гонорарами з Америки та допомогою від своїх прихильників у Німеччині. Згодом нею заопікувалися українські письменники в Чехо-Словаччині. Завдяки заходам Назара Гнатюка та за редакцією д-ра О. Зілинського видано у Пряшеві в одному томі дві повісті Королевої – «1313» і «Сон тіні» (але без другої частини п. н. «Останній бог», яку письменниця згодом дописала). За рахунок гонорару письменниця дістала аванс – коло 2 000 корон, дальших 7 000 надіслано тоді, як письменниця була вже мертва. Українська філія у Пряшеві подбала про те, що Королеву прийнято в члени Спілки чехо-словацьких письменників. На тій підставі вона одержала одноразову допомогу – коло 2 000 корон, а згодом другу постійну пенсію – коло 300 корон місячно. Разом з попередньою ця пенсія забезпечувала письменниці щомісячний прожиток. У 1966 році матеріяльне становище Королевої виглядало досить надійно, але – раптово прийшла катастрофа.

Наталена занедужала несподівано. Вона впала в своїй кімнаті й уже не могла підвестись. Тільки по деякім часі домашні почули стогін. Намагалися дістатись до кімнати, але то не було легкою справою, бо двері були забарикадовані її тілом. Тругляж мусів виламати двері. Згодом хвору відвезено до шпиталю. За три дні (1-го липня 1966 р.) вона померла. Історія хвороби і тим самим причина смерти не відома, бо в чеських лікарнях це урядова таємниця.

Про занедужання письменниці довідалися деякі знайомі з української колонії у Мельніку, але дістатися до хворої було важко. Тільки двоє більш рішучих людей спромоглося побачити ще живу письменницю, не звертаючи уваги на спротив Тругляжів».

* * *

Перші літературні твори Наталена Королева публікувала у французьких часописах починаючи з 1903 року. А ще вона писала польською під псевдонімом К. Walewska. Першою ж україномовною публікацією стало оповідання «Гріх» у 1921 році у віденському журналі «Воля». Оповідання було підписане Ковалівська-Короліва. Отже вона вже тоді була одружена з Василем Королівим. Але чому назвала роком шлюбу 1923 рік – загадка.

Тим самим псевдонімом підписані й наступні публікації в часопису «Нова Україна» (1923), але вже з 1925-го вона підписується Наталія Королева і відтоді щороку публікує оповідання в різних часописах.

Окремими виданнями вийшли збірки «Во дні они» (1935) та «Інакший світ. Екзотичні оповідання» (1936), де поміщено оповідання на євангельські мотиви та релігійні легенди.

Перший історичний роман Наталени Королевої «1313» присвячений середньовіччю. Тут описана історія винайдення пороху.

Автобіографічна повість «Без коріння. Життєпис сучасниці» з’явилася 1936 року, а ще через рік – повість «Предок», яка стала першою частиною автобіографічної трилогії. Третя частина «Шляхами і стежками життя» залишилася у рукописі, хоча окремі її частини публікувалися в пресі.

В історичній повісті «Предок» (1937) письменниця використала родові хроніки, перекази й легенди, збагативши їх власною фантазією, аби описати зустріч двох своїх предків по батьковій та материнській лінії в Україні у XVI сторіччі.

Історичний роман «Сон тіні» вийшов у 1938 році. Події твору відбувалися за часів римського імператора Публія Елія Адріяна (117–138 pp.). Продовження «Останній бог» залишилось у рукописі.

У Празі 1942 року з’явилися «Легенди старокиївські» у двох томах з ілюстраціями Василя Короліва, який вважав цю книжку «за найліпшу з усього написаного» дружиною. Ця книга і зараз частенько перевидається, щоправда, не з оригінального видання, а з київського 1991 року, яке було спотворене бездарним редагуванням.

Книжка мала успіх, але дехто сприйняв її надто критично – наприклад, мовознавець Василь Сімович у часопису «Наші дні» в 1943 році. Ось як згадує про це письменниця Марія Струтинська: «До темних сторінок нашої праці у «Наших днях» я зараховую те, що інколи, під тиском видатних співробітників ми мусили друкувати матеріял, що йшов на шкоду нашим взаєминам з авторами. Наприклад, я не можу забути того прикрого листа, що його мені написала Наталена Королева, одна з наших найпильніших співробітниць, після того, як д-р Василь Сімович обстояв – проти нашої волі, свою гостру критику на її нову книжку леґенд. Ніколи більше вона не написала нам ні одного слова».

Під час війни письменниця публікувалася у празькому журналі «Пробоєм», берлінському «Дозвіллі» та в газеті «Краківські вісті». По війні в діаспорі були опубліковані окремі оповідання Наталени Королевої та перевидано повісті «Без коріння» і «Предок», до яких вона внесла чимало поправок. Посмертно також у діаспорі у різних часописах публікувалися оповідання, які переслали туди українці з Чехії, заопікувавшись архівом письменниці. Завдяки їм видано було у 1961 році в Чикаго історичний роман «Quid est Veritas?» («Що є істина?»), який сягає давньоримських часів, а головним героєм виступає Понтій Пилат.

Решта творів письменниці знаходяться у рукописах у Празі та в Києві.

Юрій Винничук

Сон тіні

І. Святочні дні

Злетів до мене з неба Ерос, обгорнений пурпуровим плащем.

– Ізі, танцюристка, – не дочка мені. Але живе тут, – висвітлила скромно одягнена старша жінка.

Кощавий раб у гнідій ексоміді й довгих широких лідійських штанах, таких дивовижних для місцевих людей, спустив з плеча чималий кошик і пересунув на потилицю фрігійську вухасту шапочку. Спадаючи, розпущені навушники черкнули по його обличчю й поклали темні тіні, від чого обличчя стало подібне до черепа мертвяка.

– Ось воно що! То, виходить, дівча проживає у чужих? Як ми, невільники.

З-під насуплених брів він оглядав постать загорненої у темний плащ, столлу, старшої матрони.

Потім протяг поглядом по чистому подвір’ю, кучерявій перголі біля затишного фонтана, по садовій огорожі й по гарненькому домику з поверхом і гарною терасою, підпертою іонійськими колонами.

З веранди, заплетеної виноградною лозою, повною великих рожевих грон, вийшла коротковолоса кучерява дівчина з оберемком різної одежі.

– Радуйся, Афро! – привітала, проходячи, матрону.

– Мир з тобою, Геленіон! – ласкаво всміхнулася матрона, зав’язуючи мішечок із пшеницею. Потім перевела очі на раба й додала: – Ні, Ізі живе у себе вдома. Цей дім належить нам, кільком власникам. Її ж два покої – он там, нагорі, – й показала на поверх.

– Ну, то річ інша, – немов задоволено відповів раб. – А що ж я маю робити з цим диптихоном? – труснув у руці таблички до писання.

– Пан велів: ти, каже, Квакусе, просто їй в руки віддай! Ще й на словах скажи, щоб прийшла вранці невідмінно. До школи, тобто до Батила.

– Ну, добре, чоловічку, але ж вона ще не вернулась із бенкету, – спокійно відповіла Афра. – Або чекай, або зайди ще вдруге, або, коли хочеш, довір мені диптихон. Як прийде, я їй віддам. – І покликала до саду: – Тю-тю-тю?

З цокотінням металевих струн і фуркотінням крил з-за огорожі висипалось із десять білих цесарок.

Матрона кинула їм пшениці, що впала золотим дощем, і пішла до хати.

Квакус почухав під пахвою, підтяг штани й, звертаючись до дівчини, що прала біля басейну, промовив вагаючись:

– Не інакше, як доведеться прийти ще раз. Адже ж казав: «Дай у руки!» Так на здоров’я!

– Іди здоров, – відповіла Гелене, не підносячи голови.

Чула, як рипнула хвіртка. За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.

– Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись їй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомідою. І знов зачула, що на вулиці хтось легко вдарив калаталом у браму.

Ніхто, однак, не входив.

Гелене струсила руки й пішла до хати по хліб. А хвіртка відчинилась, і в ній з’явилась несмілива, струнка постать гарної дівчини в сірій столлі.

– Мир дому цьому!

Гелене вмить пізнала поглядом вартість цінної тканини столли, помітила невеличкі, нові, красно зроблені сандалі. І в думці здивувалась, що прихожа не має сережок у вухах.

– Радуйся і ти!

– Може, я помилилась? – спитала скромна дівчина. – Мені вказали, що тут живе вдова по старшині Афра з Тінгіса, ткаля..

– Ось-ось щойно вийшла! Але вдома її донька, Антонія. Ввійди. Далі, двері праворуч.

Незадовго Антонія вийшла з гостею.

– Я проведу тебе, Іраїс, – вчула Гелене голос Антонії – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленіон.

– Радуйся, Антоніє. От, і маєш землячку.

– А чому ти гадаєш так? – піднесла на Геленіон прегарні очі чужа дівчина.

– Однаково вітаєтесь: «миром».

– А ти так не вітаєшся?

– Я – геленка, грекиня, – і прала далі, міркуючи: – Дивні вони, Афра з донькою. Замість, щоб відбити конкурентку, ще й самі її й проводять.

Вона знала, що мати з донькою тільки впертим тканням можуть заробити собі на прожиток. Хіба ж можна було б втриматись в Александрії на мізерній пенсії, що її дістає вдова по вексіляріусові – драконарієві комонної когорти Третього легіону з Тінгітанської Мавританії, відкіль прийшла і вдова комонного військового старшини – Ізіна мати?

Сонячне світло заливало вже ціле подвір’я, коли Ізі відчинила брамку. Вона мала під пахвою пакунок із танцювальним приладдям: прозорими, «скляними», як їх називали, шатами, мідяними дисками – кроталами. А також і з полатаними сандаліями, що їх взяла по дорозі в шевця для свого опікуна філософа Стробуса.

Танцюристка була весела й співала свою нову композицію.

Цесарки ніби тільки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетіли на звук Ізіного голосу.

– О, сьогодні тобі не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! – крикнула їй від фонтана грекиня.

– Радуйся й ти, Геленіон! Як же ж мені не співати, коли мені трапилось чудо.

– Навіть чудо?

Ізі повисла на шиї Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленіон випустила з руки амфору, і вона, захлинувшись водою, пірнула в басейн.

– Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса – бога кохання! – звірила Ізі причину своєї радості.

– Уже? – роблено поважно спитала грекиня.

– Тобто як: уже?

– Бо це «чудо» мусить статись із кожною дівчиною. Але ж чи не закороткі в тебе крила, цикадо, на Ероса?

– І от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.

– Ну, не ображайся. Ліпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно їх нагодувала. Ну, розповідай, – додала ще раз і нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.

Ізі тим часом вже накладала дерев’яного вугілля до переносної жарівні й розповідала:

– Ти знаєш, Геленіон, як мені огидно на оргіях, коли вони підходять до кінця. Такі брудні обличчя гостей – аж страшно. Немов мертві – з того боку, що повернений до вранішнього світла. А друга половина, хоч і жива, але теж ніби змагається зі смертю. В перерві, коли ми, хореї, виходимо між гостей, до мене почав чіплятись череватий римський сенатор. Обличчя – аж синє, розпухле, а в’язи такі червоні, як просіл у різницькій крамниці. Добре, що вінок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди діватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленіон! – зітхнула Ізі. – Якби ти його бачила!.

– Гарний?

– Нема слів. Мені аж язик одерев’янів.

– Що ж він тобі казав?

– Запитав: хто я.

– Та що ж: не пізнав, що ти хорея з балету? А ти йому?

– Я сказала, що я – Ізі з Мареотісу.

– Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.

– Стривай. Звідси її не впіймаєш.

Ізі вмить скинула з себе туніку, розв’язала сандалії і стрибнула в басейн.

– Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!

– Тож розповідай про свого Ероса, – цікавилась грекиня. – Про що питався ще?

– Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.

Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: – «Я теж самітний, як місяць…»

А Ізі спитала:

– Тому ти такий зажурений, сумний?

Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:

– А ти це зауважила? – Й додав: – Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?

– Нарікати марно, – спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: – Треба приймати своє життя таким, як дають його боги.

А він на те:

– Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?

– Сибілли ніхто не навчав! – кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов «до кола».

Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:

– Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось. Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило – як ніжне рожеве крило. А біля того крила – юнак. Геленіон! Це був він! Мій Ерос! Моє серце наповнилось радістю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вінця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаєш, мов кінь, що зі скелі сліпим скоком метнувсь у прірву! І, зненацька – знаєш, Геленіон – з-під скелі зірвались меви! Справа – ліворуч! Справа – ліворуч полинули в жовто-рожеве повітря. Як пелюстки білих квітів. Коливались над зрябілою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вітав мене з човна.

Геленіон перестала прати і з цікавістю слухала подругу.

– І, ти, поетко, склала нову пісню? – спитала вона

– А як же інакше? – здивувалась Ізі. – Ти ж сама розумієш: коли вранці перед тебе справа наліво вилетять птахи, це віщує щасливий день.

І Ізі заспівала повним, оксамитним контральтом:

Щасливий день! Ясний мій день!Ти радісно почався.У серці дзвоники дзень-дзень.Мені ж сам бог з’являвся.Схили же, небо, келих свійІ щастям всю мене полий.

З вікна поверху висунулась лиса голова:

– І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тоді заводять оці… цикади та музи з передмістя! Скажім для прикладу, хоча б бога посоромились!

– Але! Сховайся, місяцю, бо ж надворі вже день давно! – відбила жарт грекиня. – Тільки ж, бачу, філософ забув, що сьогодні він мусить вийти э дому зрання.

– З такими грішницями справді все забудеш. Бо ж мені з вами таки й не по дорозі.

– Якщо до шиночку, то дійсно… Попіни й таберни нам справді не по дорозі.

– Попіни, попіни, – передражнив Гелене філософ Стробус. – Жінота, скажім для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить. – І з цими словами сховався.

– Ізі-і! Не дуй же так у жарівню! Посиплеш сажею всі мої ексоміди, – повернулась грекиня до жарівні. – Але я, власне, не розумію, чого ти так радієш?

– Як тобі це зрозуміти, мила Геленіон, коли ти взагалі не тямиш, що то таке радість!

– Навпаки. Саме тепер, коли в місті цезар, і коли я маю стільки замовлень, я це розумію дуже добре.

– Не гнівайся на мене, але ж ти розумієш тільки радість матеріальну. А я от не розумію: навіщо тобі стільки грошей? Ти ж і так маєш найбільшу частину нашого дому

– Що частина? Я хочу мати цілий дім, власний, у рідному Коринті, з великим виноградником і з чудовим видом.

– І тоді, Геленіон, перестанеш бути митцем. Не робитимеш своїх чудових ваз. Не ліпитимеш своїх прекрасних фігурок. Мистець, коли стає заможним, для золота зраджує мистецтво, каже Батил.

– Багато ви тямите з вашим Батилом. Справді, тоді я не робитиму статуеток для гендлярів бобами чи оливками. Ага! Ти згадала про Батила. Приходив тут Квакус. Побоявся віддати диптихон. Казав прийде ще раз. Бо Батил тебе конче кличе сьогодні до школи.

Ізі перенесла під перголою ближче до столу жарівню й розставляла на столі дві миски, поклала ложки.

– Ну ось і ясний місяць між вранішні зорі, – лагідно промовив Стробус, виходячи вмиватись до фонтана

На кам’яній лаві зауважив Ізін плащ, пакунок і свої сандалії.

– Дитино моя! Таж ти щойно вернулась? А співаєш, ніби ти спала цілу ніч! Коли ж ти виспишся?

– Як буде змога, пополудні, – відповіла Ізі.

– Ну, що ж ти там бачила на симпозіоні? Багато було римських гостей?

– Багато… Але, як бігла додому, мене спинили нічні вартові – вігілії. Тепер їх сила ходить вулицями. А як я підходила до Ростри, чула я їхню розмову. Говорили вони про якогось Татіана. Казали, що хоч цезар і дуже мудрий, однак Татіан його «накриє плащем». Стробусе, хто то такий цей Татіан?

– Дитино моя, дві речі не цікавлять філософа. Це – скажім для прикладу – кохання і політика. Але відповім тобі коротко: розумієш, що то є сила, а що воля? Так от: цезар Адріан це – сила. А сенатор Татіан – воля. Sapienti sat. Finis.

Стробус сів до столу, узяв ложку.

– А тепер, Геленіон, до справи. Ти знаєш Лізієвого раба, кухаря Екзуперія?

– Екзуперія? Це чи не той дивак, що говорить тільки з цапами? А до людей не озивається?

– Його. Але не такий він і дивак, як удає.

Стробус показав пальцями, ніби рахує гроші.

– Я цим способом враз видобув із нього мову. Сьогодні зранку він буде сам на весь дім, бо всі ж підуть зустрічати августу. То є нагода докладно оглянути інзулу Лізія. Мені йти не годиться: кожен знає, чого філософ Стробус задивляється на чужі вілли. То я попередив Екзуперія, що ти хочеш купити якісь вази та статуї. А ти вже оглянь докладно.

– А є купець? Хто?

– Страшна таємниця. Ані мур-мур. Хризіс, гетера, хай вона чхне щасливо.

– Та що ти говориш, філософе? Він же на неї й промарнував всі батькові маєтки!

– Ну, скажім для прикладу, не тільки на неї. Але ж і Хризіс мала з того двійко гранатових зерняток. Твій же улюблений Арістофан не дурно сказав, що ваша сестра «три міни позичить, а дванадцять нарахує». Дурний Лізій позичав у Хризіс.

– Кулешик на столі! – покликала Ізі. – Геленіон! Сідай з нами!

– Дякую, я вже снідала. Здивував ти мене, Стробусе. Справді, треба щось робити. До речі, ти згадав Арістофана. Він-бо ще каже: «То бараняче життя – жити й нічого не робити».

– А ти ще додай від себе: і не заробити, – всміхнувся філософ.

– Кулешик – як амброзія. Хоч би й самому цезареві. Кажуть, що він харчується, як ми, вбогі філософій: оливки, свиняче сало, куліш. Але Ізін – загарячий і просить ще трохи солі.

Ізі метнулась по сіль.

– Чуєш, малярко? – приглушив Стробус мову. – Кортить мене пхнути на слизьке того губатого фауна Лізія. Багато я наслухався від нього прикростей. Але то б пусте, коли б він не почав заглядати сюди та накидати оком на нашу цикаду. Отож поможи мені, щоб йому зі всього маєтку лишились тільки губи та бас. Тож пильнуй всього!

– Хіба ж мені треба казати двічі те саме? Це ж тобі не твоя цезарейська школа. Лише скажи: де зійдемось? Чи ти будеш з Ізі у Евное?

– Хіба й ти підеш зустрічати августу на Колюмнадах? – здивувалась Ізі, повертаючи з сіллю. – От дивина: Геленіон – на розривки.

– Не на розривки, а нові орнаменти оглянути, що будуть на римлянах.

– І не самі орнаменти, – додав Стробус – Не шкода очей і для Адріана.

– Мені жаль, що я не можу. Треба у школу

– Все встигнеться. Таки ж не щодня трапляється побачити цезаря. Особливо такого, що буває раз на кілька століть, – озвався Стробус.

У брамі стояв Квакус, тримаючи на плечі коша, з якого висіла зелена кропива.

– Даремно трудився, – промовила Ізі, перебігаючи очима диптихон. – Я знаю це ще з учора. І за годину буду в школі.

– Отож і я казав. А він: ще й на словах, каже, нагадай. Ганяють людину. Отакі ключки, та ще й з рибою.

Стробус виразно глянув на Ізі. Та зрозуміла.

– Зажди, Квакусе.

Раб спустив на землю коша, потер намуляне рамено й почав гризти гарбузяне насіння

– Риба, – показав пучками на кіш, – Доміна страх любить. Ласа. А що там діється на Колюмнадах! Уже й не просунутись, ні протиснутись! Мов ті мухи на патоку. А чого? Дістануть щось?

– Цікаво ж, – відмовив філософ.

Було жаль старого. Але встрявати в розмову з рабом не личило.

– Отож тільки й того, що цікаво. Наша доміна й собі – так пан аж ногами затупотів, як селезень. Дякую тобі красненько. Скажу – за годину-дві прийдеш.

* * *

Моє серце в тілі моєму не перебувало й життя від смерті вже не відрізнялось.

З єгипетської казки про Сінуте.Берлінський папірус.

Цезар Елій Адріан, що вже кілька день гостював в Александрії, цілковито полонив александрійців. На тлі святочної пишності, розваг і загальної заклопотаності цезарева постать, повна шляхетної простоти й досконалої стриманості, вимальовувалась ще виразніше й принаджувала населення. Неначе цезар напустив таємних чарів. Все в ньому подобалось захопленим громадянам: і його обличчя, і те, що не був голений, як усі римляни, а мав бороду. І що замість імператорської пурпури мав на собі звичайний білий, «філософський», плащ. І те, що ходив між люди без охорони й цікавився всіма дрібницями міського життя. Всі були вдоволені.

Жерці були вдячні за пошану до всіх – без винятку – святинь і релігій. Жіноцтво шаліло з радості від збільшення жіночих прав. Народ і військо захоплювались, що Елій володіє зброєю ліпше за Траяна, свого попередника, знаменитого вояка. Представники мистецтва і вчені раділи, що Адріан справді був філософом, всебічним житцем, з кожним говорив його мовою, бо знав тих мов багато.

Забулося, що він походив з «чужої» Іберії і для єгипетської Александрії «в дійсності» є лише… «римським тираном».

Про Адріана було повно всяких анекдотів і дотепів. Було відомо, що він не має жодних стосунків зі старшою аж на десять років Сабіною – августою, що її мусив взяти за дружину з мотивів політичних. Відомо було, що вона зла, як іхневмон. І відповідно до тієї приязні, яку виявляли до Адріана, ще й не бачивши її, виявляли до неї ненависть.

І коли рівняли Адріана ради честі з героєм Траяном, то про Сабіну можна було почути:

«І чого, власне, пишається? Що родичка звичайного вояка, Траяна?»

«Має краплину вояцької крові, а вже велить на всіх своїх статуях вирізувати: Venus victrix – Венера переможна».

«В касарнях їй жити, а не в палацах».

«Та, кажуть, що боязка. Тільки між вояками й не боїться».

І александрійці, про яких римляни справедливо говорили, що «їх задушить мовчання» і що вони «повмирають без дотепів», всіма способами «гострили язики» на адресу августи, на яку, однак, подивитися зійшлося все місто на центральні вулиці Колюмнади, що хрестом пересікали всю прекрасно розплановану Александрію. Квіткарка Евное вже зачиняла цілком спустошену свою крамничку, що була саме на розі перехрестя, вікнами на обидві колонади. Звиваючи полотняну заслону, що захищала її ароматичний крам від палаючого сонця, щаслива заробітком, вона весело розмовляла зі Стробусом та з Ізі, яка приводила до порядку порожні кошики й коші.

– Нема. Нема ані пелюсточка. Все продано, – замість привітання гукала квіткарка двом молодим патриціям, що протискувались крізь юрбу до її крамнички.

– Як нема? І не сором тобі казати таку неправду у вічі? – загоготав голосним басом присадкуватий, плечистий ефеб із товстими губами, одягнений у розкішний, золотими пальметами вишитий хітон, оздоблений золотою фібулою.

– Ми ж бачимо дві чудові троянди.

– Де? – шукала очима Евное.