Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

* * *

Чув Лукин про вовкулаків і упирів, але в своїх мадрівках ще не стрічався з ними. Так, але не казки «гоп», як не перескочив! Таке сталось із Лукином. А сталось воно у Чорногорі, як заночував був при ватрі над одним озером. Була певно вже північ. Прокинувся Лукин нагло зі сну, як би хтось збудив його. Глянув і великий ляк обняв його – дало йому «пуду». Над ним якесь страшилище – пів чоловіка, пів вовка – термосить Лукина за плече.

«Це напевно вовкулака» – подумав Лукин. – Бачив вже у горах усяку погань і нехарь, але такого «страшилища» ще не зустрічав. Зірвався на ноги звільнив плече з лап вовкулаки, тай за свою довбню. Б'є нею вовкулаку по голові, але він знову Лукина за плече бере – щастя, що за ліве. Лукин може держати довбню правою рукою і бити нею страшне «опудало». А воно не подається, держить дальше Лукина за плече. Ба намагається вхопити його ще за праве плече. Що буде тоді з Лукином? Лукин добрався останніх сил, напружив всі м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалічив його гострими зубищами. Втікає від вовкулаки, біжить, що має сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятується від страшилища, хоч і не знає, чи той не скочить за ним у воду. Але ні, вовкулака пристанув на березі озера, не збирається скакати в воду. Мабуть не вміє плавати, боїться води. Постояв, потупцював на березі якийсь час, завив, заревів і пішов геть. Від його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора.

Мокрий, як курка на дощі, виліз Лукин із озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрінути його ще раз! Відійшов далеко від озера. Розложив велику ватру, гріється при ній, сушить мокрий одяг. При ватрі пересидів до ранньої днини. Уснути не міг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пізніше зустрівся ненадійно з іншою потворою – з упиром. Про упирів чув Лукин, як був у палаці Лісового Царя.

Іде Лукин попід ліс. Аж тут вискакує з ліса страшилище – ні звір, ні чоловік. Не знати, що і чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащі висолоплений червоний язик, очі палають вогнем. Лукин знає, чув, що упирі постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсім схожий на чоловіка, лише, що в нього червоніше обличчя, ніж у других людей. У справжнього упира перемінюється чоловік щойно по смерті. Бувають і упириці, ще жєсніші від упирів. Упирі, чи упириці не страшні й не небезпечні, поки живуть між людьми. Тільки часом зникають кудись, ідуть в ліси, де сходяться із щезниками – дідьками і відьмами та відьмаками. їх душі не належать їм – душі свої віддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це ніхто з людей не знає.

Умре упир, чи упириця, поховають їх, як і других людей, а вони потім вилазять із гробів і ходять ночами по горах, часом відвідують свояків, заходять до їх хат. Уже й по смерті сходяться, як за життя зі щезниками і відьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрінув Лукин під лісом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зібрав його. Має зі собою пістолі і ніж, але знає, що ними нічого не вдіє потворі. А упир щораз наближається до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знає, що діяти? Втікати? Але ж його ноги, як би прикуті до землі. Не поворушить ними. Стоїть, жде, що робитиме упир. Упир уже біля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхує Лукина. Лукин немов перемінений у стовп, стоїть, не ворухнеться.

Упир підоймається вгору, лиже Лукина червоним язиком, від чого Лукинові йде мороз поза шкіру. Але не рухається, стовпом стоїть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобій з упиром. Упир грізніший від вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варівко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, відійшов у ліс, не видавши із себе голосу й не ушкодив нічим Лукина.

Мабуть ті погані пригоди причепилися Лукина і переслідували його, бо мав він ще пригоду із водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жєснека». Трапилося це одної місячної ночі. Брив почерез Черемош, добрив але на середину ріки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в місці, де була найглибша вода у Черемоші.

«Що це за біда? – питає себе Лукин. Чує добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповідали йому Лісні і Мавки. Починає борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук свої ноги! Тяжко у воді дихати, в роті повно води. Але він, най буде, що буде, не дасться водяникові. Так, але ж на допомогу водяній марі спішать потопельники-топільники. Це, як зачував, дарабники, керманичі дараб, що потопилися в Черемоші.

«Пропав я! Стану теж топільником» подумав Лукин. «Алеж ні, не дамся отим водяним страшилам»!

Щастя, що він уміє добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топільники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве ніг із рук водяника, тож тягне його з цілої сили за собою з глибини на плитке, топільникам не дає взяти своїх рук – відмахується від них, відбивається. Щоби тільки дістатися на плитку, але бистру воду… Тоді дасть собі раду із водяником і його помічниками, топільниками. Ще, ще трохи зусиль і боротьби й Лукин опинився на бистрині. Там надійна оборона, каміння. Ось-ось він на мілині, а тут каміння велике й мале. Летить каміння у голову водяника та його помічників. Камінь за камінем, то великий, то малий. Водяна мара починає кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це ніч, але на його щастя місячна, цільно влучає камінням у їх голови. Вже водяник звільнив Лукинові ноги. Лукин вже на ногах, хоч їх підривають бистрі хвилі Черемоша, він стоїть просто, не подається їм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега ріки – ось він вже вискакує з води.

Ох, який же він утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоїть над рікою, ні, він іде геть від неї і від водяної мари та нехарі.

* * *

Пішов у ліс, що за Черемошем, цілісінький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидів, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустріч із водяником і топільниками…

Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливішу. Пригоду з – мертв'яком. її не забуде до смерти. А трапилося воно так:

Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближається вечір. Он на небі вже появилася зірка, за нею друга і третя. Вже і місяць вийшов на небо. Лукин поспішає в сторону ліса. Там розкладе ватру і заночує при ній. Заходить на край ліса. Там невеличка поляна, а на ній щось, якби могилка-гріб, але без хреста. Дивно, звідки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось її усипав. Та це не дуже цікавить Лукина.

Розложив ватру і присів коло неї. Похарчував, що мав, приляг і вснув. Переспав пів ночі. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспані очі, глянув і злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, біля неї «страшєк». Кости прикриті білою сорочкою. Знає Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на світ. Північ – це його пора-час. Закалатав мертв'як кістками й закричав ще раз і ще раз. А потім засвистав. Здавалося, що від того свисту листя з дерев поспадає. Хвилина… Чує Лукин тупіт кінських копит. Біжить кінь… Прибіг, заіржав на весь ліс і станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марічко! Марічко! Поніс кінь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втікати з поганого місця, чи ждати, що воно далі буде? Цікаво… Ждав і діждався. Прибіг кінь із мертв'яком-кістяком. Мертв'як зіскочив із нього й зник у могильці. Могилка закрилася, кінь заіржав і зник, побіг на полонину.

Лукин залишив ватру і пішов геть, шукати другого місця, де міг би дожидати ранку. Про сон і не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кількох роках дізнався, хто той мертв'як і звідки він узявся на Лудовій, на лісній поляні. Ото в одному селі за Черемошем, жив дуже «здуфальний» леґінь, завадіяка – забіяка. Всі сторонили від нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного леґіня, що посмілився, залицятися до його дівчини-нареченої. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забіяку. Лиш його одного боявся забіяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своїм життям за смерть леґіня. Тому то сів на коня і втік у ліс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лісі, ляг під деревом і заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неї посипалися блискавиці, ударили громи. Леґінь зірвався зі сну. А тут грім у нього. Вдарив і вбив. А як опинився потім у могилці-гробі, того ніхто не міг ні пояснити, ні сказати. Певно найшов його хтось вбитого під деревом і поховав на поляні. Кінь леґіня залишився на Лудовій – і не дається нікому зловити. Полонина велика, має куди втікати від людей і ведмедів. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукинові багато страху.

Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще ні одної відьми, хоч чув, що їх не мало в наших горах і лісах. Аж прийшов час, що не лише побачив відьму, але й стрінувся з нею зовсім близько. До всіх зустрічей Лукина з поганню, заставляла його мандрівка горами, лісами і полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузі. Холодний вітрець потягає, пахощі зілля і квітів розносить. Черемош хвилями грає, на небо вийшов срібний місяць, купається у воді Черемоша, миє своє лице, сам собі, як у дзеркалі, приглядається в плесі Черемоша. Зірки моргають, мигають-миготять, по одній відриваються від неба й у ліси падуть. Ніч чарами гори засіває.

Рай зійшов у гори із неба. Рай і в душі Лукина. Слухає нічну казку Бескиду. Довго не міг заснути. Вже досить пізненько було, коли вснув твердим сном після цілоденного блукання. Вже зорі почали гаснути й місяць зблід, з-за Синиць показалися перші проміння сонця, а Лукин спить дальше – спить і солодкі сни снить. Сниться йому, що над ним дівчина, чи молодичка нахилилася і в його сонні очі зазирає. Прокинувся… О, ні, це не сон, біля нього таки справді молодичка, пізнати по завою голови хутскою. Протирає очі, сам собі не вірить… Молодичка. Але ж яка красна! Як перші проміння сходячого соця! Краща від його втопленої Лісної. Що це не сонна мара повірив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала.

«Бідненький – біданка, леґінчик. Ось, де найшов постіль… Під смерекою, на догіднім листячку, овіяний холодком від води Черемоша й холодною росою зрошений. Бідненький, чому не зайшов до мене на нічліг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огріла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошіль і пішла на цей острів-луг, щоб назбирати зілля… Назбиране до схід сонця зілля помічне на всі болі і хвороби. Видиш, у мене вже повний кошіль зілля. Збираючи його, найшла тебе на лузі. Ходи, ходи зі мною до моєї, хати, я сама, ні чоловіка, ні дітей у мене. Чоловік утопився у Черемоши в часі великої повені. Не думай багато – ходи зі мною. Ти мені дужи си сподобав. Узріла тебе і зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своєї хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мій»…

Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотів, мусить іти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своїх снах і вірила, що зійдеться з ним. Тепер її сни сповнилися – зійшлися разом обоє.

Завела Лукина в хату, посадила на лавиці, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великі, чорні очі молодички – не може відірвати очей від красуні. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столі.

Лукинові не хочеться їсти, він сам-несвій, не знає, що діється з ним… Попав у ще одну казку чарівних гір, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знає: не вирватися вже йому з її білих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лісну, забув Рахівську молодицю. Як віск на сонці, так Лукин топився в гарячих обіймах молодички.

Сам не знає, як проминуло йому літо з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.

Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зілля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив і заснув твердим сном на лавиці під вікном. Приснилося йому щось «жєсне», погане. Прокинувся з камінного сну. Глянув у вікно. А звідтам морозом повіяло на нього – там було те, що чув нераз про відьом. На подвір'ю відьми заводять свої відьомські «данці» і хороводи. Між ними й його молодичка. Не хоче вірити цьому. Поглянув на постіль, молодички нема. Глядить ще раз крізь вікно на подвір'я. Так, там молодичка! Пізнає її по зеленій хустці на голові, хоч вона зовсім не подібна до тамтої його молодички. Знає Лукин у чиї руки попав, хто його приворожив до себе. – Відьма! Що ж діяти йому тепер? Утікати геть! Виходить на затильні двері, біжить до Черемошу, бриде на другий беріг.

«Слава Богу» – думає, – утік від відьми… Але це була передчасна радість. Оце хтось, чи щось, штрикає йому на плечі.

«Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пізнає Лукин по голосі – це ж його красуня – відьма!

Не руками, а залізними обручами здавлює Лукина за шию.

«Не вирвешся, не вирвешся з моїх рук!» – верещить. – «їде» відьма на плечах Лукина. Попадає Лукин у лють, намагається звергти відьму зі себе. Та, де там! Чує, що в нього нема давньої сили – відьма забрала її з нього. Але ні, не дасться відьмі! Добуває останніх сил. Завертає з відьмою над Черемош, відриває її руки-кліщі від себе й мече її в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, відчепився, позбувся відьми, а воно зовсім не так. Забув, що колись чув – відьми не топляться і в найглибшій воді, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в воді Лукинова красуня-відьма тай уже на березі. Лукин утікає, вона за ним, кричить, репетує:

«Не втечеш, не втечеш. Мій ти, був і будеш!»

І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечі. Лукин чує її горячий віддих, бачить, хустка спала їй з голови, волосся розкуйдовжене, чорні очі вилізли наверх, скрегоче зубами, вимахує руками. Не хотів би Лукин ще раз нести її на своїх плечах.

«Що буде, що буде»? – питає себе в думках Лукин. А відьма дотикає уже його плечей руками… Пропаде він… Аж раптом вибігає з корчів – Чугайстер. Лукин пізнав його. Чугайстер ухопив відьму в свої костисті руки. Не легко вирватися з них. Держить відьму в руках і кричить на Лукина:

«Втікай, втікай! Біжи, що сили в твоїх ногах!»

Послухав Лукин Чугайстра, біжить усе дальше й дальше від Черемошу. Оглядається, Чугайстер взяв відьму в танець. Може затанцює її на смерть?…

* * *

Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гірський світ великий, а ноги в нього міцні, куди загадає, туди понесуть. Занесли його над Пробійну, до печери діда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печері ватру, в ній усе так, як було за життя діда, тільки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити нові. Заснув таки зараз із вечора. Печеру освітив місяць, був якраз у повні. Горами несеться шепотом казка Карпатської ночі. Лише гуркіт і клекіт води Пробійної перебиває часом її. Пробійна не лише клекотить, грімко журчить, але й грає. Своєю нічною музикою вколисує Лукина – приграє і приспівує йому. Шумлять, грають і співають шумом довколишні, правічні ліси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик ґотура – дикого півня. Пробудився і подумав, що це певне північ. Вийшов із печери на двір. Боже, скільки ж тут краси, чарів і див! Місяць заглядає у найменшу щілину, все на землі сріблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирає очі, глядить на лужок над Перебійною, не знає, що там діється, не вірить своїм очам. Може це дальший сон, може нічна мара, а може місячний привид? Там, там, у лужку, двоє людей проходжується. Люди, чи людські тіні? Там леґінь і дівчина, бачить їх добре. На леґіневі закосичена кресаня, а в дівчини довгі коси, а в них різнобарвні квіточки. Одне до одного пригортається, поглядами очей пестять себе й голублять.

«Що це, що там?» питає себе Лукин і ще раз протирає очі.

Аж чує, хтось іде, тихо ступає, ніби підкрадається. «Гляди», аж це знайомий Лукинові Лісовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лісовою мовою. Лукин ще не призабув її.

«Я, Лісовик. Може пригадуєш собі мене? Я ж такий, як колись був. Лісовики не зміняються. Лишень ти Лукине, змінився – о, ще як! Глядиш, дивуєшся, не знаєш, хто це ті там двоє леґінь і дівчина? О, це ж ті, що поховані в могилках – дід, як був ще леґінем і його Васюта. Бачиш, їх могилки розкриті. Це діється кожного місяця, коли він уповні. Виходять обоє з могилок і проходжуються по лужку, як колись за своєї молодости, за життя!».

Зник Лісовик, а через хвилину-дві, зникли з очей Лукина, леґінь і дівчина. Якраз тоді зайшов місяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печері, доверг до неї дров. Заснути вдруге не міг. Сидів і думав.

Боже, скільки то див, чудес і таємниць у наших горах!»

Рано поставив на могилках два нові, березові хрести, попращав тих, що в могилках і пішов дальше блукати. В очах своїх поніс тих двоїх, що їх бачив уночі в сяйві місяця. Бачив і пережив ще одну казку гірської, місячної ночі – він її не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осів у колибчині, що збудував собі на полонині, скраю ліса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гір. Ліс співав йому й у зимі, а нічні шепоти гір уколисували до сну. У казці пережив довгу зиму. Діждався весни. Заграли й заспівали гори. Нову казку почали повістувати. Казку радощів і втіхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своєю красотою. Все тут казкове. Ліси й звірина в них, пташки й метелики, комашки й бджілки, зілячко й квіти, шуми й клекоти потоків, золоте сонце в днину, а срібний місяць і зірки вночі. Змінюються пори року, змінюється і казка гір. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високі гори й темні ліси та передала в руки Лісних і Лісовиків? Чи не виріс він сам у казці? Чи дотеперішнє його життя, це не гірська казка?

Не забув Лукин нічної з'яви в лузі над Пробійною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квіти, задержався в печері. Ось місяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробійної. Лукин побачив знову двоє коханців так, як бачив їх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пішов вздовяс із бігом Пробійної. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру річку. Може сама її назва, Пробійна? Чи де не пробивається вона крізь тверді скали й темні ліси? Може й тому названо її Пробійною? А чи не так само, як ця річка, мусять і верховинці пробиватися крізь тверде життя? Має Пробійна і «синів», які теж, як їх «неня» пробиваються крізь тверді скелі. Це потоки Мосірний і Грамітний та інші. Пройти за їх бігом із полонин над Пробійну, дуже-дуже тяжко й «варівко». Гримучі, крикливі, пінисті, а то й ревучі ті потоки, сини Пробійної! Поборюють усі перешкоди і вливають свої холодні води в Пробійну. От дійшов Лукин понад Пробійну до крикливого потока Грамітного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скільки то сили, завзяття і впертости мусить мати цей Грамітний! З одної і другої сторони нависли над ним могутні скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати біг його води, загатити його каменистою греблею, а він таки пробивається крізь неї і не дає затримати своєї пінистої води. Вузькою каменистою доріжкою, понад «гук» Грамітного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамітного, заквітчану чічками, позолочену промінням сонця.

Пристанув, сповнений подиву і любови до райської краси гір. Не надивиться, не надивується і не начудується. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповідав йому колись дідок під скалою над джерелами Пробійної. Так, тут частина раю перед ним – у його очах і в серці. Ген там, направо від Грамітного, хатина під лісом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пішов. Застукав топором у двері. Зайшов у хатину. На її середині горить ватра, а при ній сивий, аж білий, кремезний дід. Як стара ялиця під полониною поросла мохом, так і цей дід поріс сивим, мохнатим волоссям, крізь яке пробивається блиск-жар чорних очей. Тими очима може старець напевно прошити наскрізь людину й бачити всі таємниці в ній. Привітав Лукин діда, як годиться, а той попросив його сісти при ватрі. Перше спитав, чи він голодний? Не чекаючи відповіди, дав Лукинові вуджене стегно з сернюка.

Харчуй, леґіню, най тобі буде на здоров'я» – сказав.

Самітно живе тут, і до самоти звик уже, а все ж радіє, як часом хтось зайде у його хатчину. Не часто, але таки заходять до нього люди за усякими потребами. Мають його за ворожбита, знахоря, а то й планетника. А його дєдю називали мольфаром.

«Я сам не знаю, хто я такий! Може в дечому відмінний від других наших горен, може? Може й маю силу, якої не мають другі, може? Але та сила не від «злого», як дехто думає. Ні, вона від Господа – від Його духа, яким оживив ці наші гори і все, що на них і в них. Усе ж тут, а не лише люди, оживлені і надхнені Божим духом. Дух гір володіє тут усім! Не люди, а він, отой Дух, володіє нашими Карпатами. Він усюди сущий і всевидющий. Без нього, без того Духа гір, були б Карпати мертві! Життя дає їм Дух, ніхто другий! Усьому, кожній комашині, метеликам і бджілкам, травичкам і квіточкам, смерекам, ялицям, букам і яворам, дає життя і силу рости. Знаю, цього не потребуєш мені казати леґіню, ти бачив зовсім зблизька Царя-володаря Карпатських лісів, але ти не чув і не знаєш, що крім того Царя, є ще другий, могутніший від тамтого, володар Карпат. Він – це Дух наших гір. Ніхто не бачив його, але він таки існує і горами володіє, дає часто про себе чути й знати. Сила в нього велика. Він підніс у гору горду Говерлю і пишного Піп-Івана та й другі верхи гір. Він друг і приятель володаря лісів та узлагіднює бурі, щоб не нищили краси гір, лісів. Він не дає рікам та потокам заливати луги, царинки й людські оселі. О, Дух наших гір сильний. Він прямо могучий! Найважливіше, що потрапить робити, це відривати людей від землі і підносити їх до небесних висот. Він може привертати зір сліпим, може й будити тих, що попали в мертвецький сон. Я сказав уже, що Духа гір не побачити, але він є усюди! Він все може! Він і керує усім. Тому, хто не вірить у нього – каже жити надземним життям, а вірующих в нього підносить поза хмари й дає їм піднебесне життя. Послухай і «затям» собі добре, що було й що сталося з моїм рідним дєдем, якого називано мольфаром. Він був гордий, здуфальний, нікому й нічому не корився. Хотів бути сам собі паном. Знав лише земне життя і дбав лише про своє тіло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Сміявся з Духа гір і з тих, що вірили в нього та надії свої покладали на нього. Намагався відтягати людей від віри в Духа. А який був його кінець?

Одної ночі зайшли в його хату злодії і забрали у нього всі гроші, що він їх мав. Не минуло багато часу і згоріла його хата. Хтось запалив її вночі, він ледви живий вибіг із горіючої хати.

Пішов блукати горами, і станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамітного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечі; впав комінь головою між каменюки Грамітного, а той потер і поторощив його кости. Пропав і слід по «мольфарові», ворогові Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зі скали в Грамітний, а мені видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собі, леґіне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори і все що в них і над ними. Він сильний і дає силу тим, хто живе не тілом, а духом. Тіло без духа мертве, дух же живе й без тіла. Будь вірним сином гір, а це значить сином Духа їх! Знай: не має Дух очей, а все бачить, не має вух, а все чує, не має рота, ні язика, а може видавати зі свого горла всякі голоси. Ті голоси чути в шумах лісів і журчаннях потоків. Вони раз лагідні, а раз грізні. Голос Духа для добрих милий, лагідний, співучий; для лихих же грізний, гримучий і ревучий. Дух наших гір вічний, тому й Карпати наші вічні. Хто тим Духом живе, той, хоч і вмре, житиме дальше в поколіннях. Оце я хотів сказати тобі – і сказав».

Уподобав собі дідо Лукина й задержав його в себе на кілька днів. Одного вечора казав дідо Лукинові сісти при ватрі, а сам пішов у свою темну комірчину. Довго не виходив із неї. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов із комірки змінений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очі. Так якийсь час. Потім дав Лукинові напитися вивару з якогось зілля. А ввесь час держав Лукинову руку в своїй руці і шептав щось, але що, того Лукин ніяк не розумів. Увесь час глядів у Лукина, наче бажав би прошити його наскрізь своїми очима. Потім заговорив: