Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Така воля Того, хто все на землі сотворив – воля Бога. Але ж і це воля Божа воля і закон, що все на світі, що хоче жити, мусить мати силу! Силу, яка не гнеться, не подається і не кориться – нічого й нікого не лякається – з усім іде на прю, валить перешкоди й перепони на шляху життя. Хто хоче, най слухає і бере в голову те, що говорить віковий бук».

Коли бук замовк, тоді заговорив до Лукинка Лісовик:

«Чув, що говорив бук»?

«Чув» – відповів Лукин.

«Зрозумів його мову?»

«Зрозумів!»…

«Тож: затям собі добре те, що чув! Будь сильним! Тільки силою зможеш побороти силу! Жити треба вміти, а щоб уміти, потрібно вчитись! Розуму набратись можна від усього – і від того що на землі й над нею, від живого й мертвого! Про це знай і пам'ятай!»

«Добре – сказав Лукин – усе я розумію, про що бук говорив, одного лише не зрозумів. Він згадував про Бога, а хто цей Бог, я того не знаю».

«Про Бога, то й я не багато знаю – відповів Лісовик. Знаю лише, що то Бог сотворив усе, що є, що бачимо. Знаю, що Бог, це Цар над Царями і над нашим Царем Лісовим, а більше, то я не знаю і тобі не поясню. Поживеш на світі довше, то більше довідаєшся про Бога»…

Попращав Лукин Лісовика й пішов у той напрям, який вказав йому Лісовик. Пішов, а чим дальше йшов, тим більше пізнавав карпатські гори, їх простір, красу й велич. Ба, бачив і чув усякі дива й чуда. Ішов, блукав темними лісами, аж побачив Говерлю. Вийшов на сам її верх. Звідсіль побачив карпатський світ – світ краси, див, таємниць і первовічних казок – у проваллях і нетрах лісових, у скельних печерах, у джерелах потоків. Зійшов із Говерлі Лукин трудний та втомлений. Уснув під Говерлею. Десь так біля півночі станув над ним здоровенний, із сивою, довгою бородою, дідуган.

«Спиш? – промовив до нього лісовою мовою – то спи, а я розкажу тобі казку карпатського первовіку. Слухай!»

«Оце, коли Всемогучий Господь Бог – чує Лукин знову те дивне для нього слово Бог – сотворив оці гори Карпати та й покрив їх зеленими лісами, а Говерлю залишив нагою, не засадив на ній ні одної деревини. Почала вона плакати й нарікати на Творця Господа. Голосно плакала, заводила й ревіла. З її сліз повстало там понижче озерце, що можна побачити його, але води з нього не молена пити. Вода в ньому гірка, дуже гірка, як були гіркі сльози Говерлі.

Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гірко плаче й заводить. Вона відповіла крізь сльози:

«Як же мені, Господи, не плакати й не лити сліз та не заводити? Всі гори довкола мене покрив Ти зеленим лісом, а я зовсім нага. З сорому і жалю плакати мушу і буду до суд-віку заводити».

Жалко стало добротливому Господеві Говерлі, погладив її голову й сказав:

«Не плач, не проливай даремно сліз. Твоєї наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе літом хмарами, тай купатиму твою голову в проміннях золотого сонця. Ти перша зустрічатимеш сходяче сонце, сміятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю білого снігу й будеш величатися в днину золотистим, а ніччю сріблистим обличчям. Будеш пишною й славною на всі гори».

Отак Господь заспокоїв, потішив і «втолив» плач Говерлі. Вона втерла свої сльози й усміхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.

Та заледве вспокоїв Господь Говерлю, аж чує далекий стогін і нарікання.

«Хто ж це стогне й нарікає?» – питає Господь.

«Ох, це другий верх, лише трішки нижчий від Говерлі, – Піп-Іван». Прислухується Господь до нарікання Піп-Іва-на й чує:

«Чому, Господи, поставив мене так далеко від Говерлі? Я самітний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема мені з ким порозмовляти, вони мені не рівня. Рівня лише Говерля, але вона далеко-далеко від мене, ні вона мене не почує, ані я її. Кривду заподіяв Ти мені, Господи».

На це йому Господь:

«Високий, великий ти, Піп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаєш і не розумієш, що найбільша приязнь і наймиліша розмова бувають на віддалі. Чим дальше від себе приятелі, тим краще для них. З віддалі росте приязнь і любов. А розмова наймиліша між приятелями без слів – розмова сердець. Серцям же не потрібні слова. Почуваєш себе самітним, скучно й смутно тобі, так відзивайся до Говерлі серцем, говори до неї серцем, а вона відповість тобі серцем. Знай, лиш віддаль притягає серце до серця, лиш віддаль в'яже їх на віки з собою; серця – не слова. Зв'язки своє серце з серцем Говерлі й перестанеш тоді стогнати й нарікати».

І так, як сказав Господь, сталося. Піп-Іван розмовляє з Говерлею серцем і втішний та вдоволений цим.

«Казку почув, леґіне, від старого діда. Так! Тепер це казка, а колись була то істинна правда. Підеш блукати горами, почуєш більше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дідуган і зник.

Лукин прокинувся і вже до ранку не заснув. Над горами ясна ніч. Світить місяць, а зірки сяють, у їх світлі купаються ліси.

Ранком, як сонце пустило на Говерлю перші промінчики, Лукин пішов блукати дальше горами, подався у напрямі, куди вказав йому Лісовик. Спершу блукав лісами, аж найшов стежку, протоптану звірями й пішов нею. Зайшов над річку, але що це за ріка, того Лукин не знав. Дещо пізніше дізнався, що це славна й голосна на всі тутешні гори ріка, Тиса. А що було вже під вечір, сказав собі, що присяде над цією рікою і заночує. Так і зробив. Але перше розложив ватру. Лісовики дали йому кремінь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палає, світить, гріє й диких звірів відпуджує. Вода в ріці шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин і зрозумів мову ріки. Ось так почув ще одну казку гір:

«Я ріка оцих гір, говорю тобі:

Колись, ще тоді, як Господь сотворив оці Карпати та засіяв їх лісами, сотворив теж потоки і ріки, між ними і мене. Сотворив і казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися поміж скали й ліси, а вже найгірше було це, що бачила я мало світла сонця. Його закривали прибережні, густі, темні ліси. А без світла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривітно. Почала я нарікати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одної ночі почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:

«Усе, що сотворив я, має саме кувати собі долю, кувати і не нарікати. Слабе хай не нарікає на свою слабість, мале на свою малич. Слабе, хай старається бути сильним, мале, хай росте. А всім треба знати: перешкоди існують на це, щоб їх поборювати й унешкідливлювати, бо лиш у боротьбі росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай їх, самі до тебе не прийдуть».

Узяла я собі це, що почула, до серця, тай почала борню зі скалами й деревами на моїх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корінням – падали на мене, а я брала на свої плечі й несла в світи. Сказала собі: мушу мати більше води й сили, мусить мені вдень світити сонце, а ніччю – місяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкінці таки покрушила скали й очистила береги від дерев. Тепер не лякаюся перепікод і маю доволі світла й сонця. Сонце купає своє проміння в моїй воді».

Вислухав Лукин мову ріки та пригадав собі те, що чув від старого бука. Він говорив подібно, як перед хвилиною говорила ріка. Ще одна гірська казка.

Раненько, разом із сходом сонця, подався Лукин у дальшу дорогу. Через стрімкі, гострі скали й правічні ліси, було темно, як уночі. Боже сонечко не доходить сюди…

* * *

Як довго йшов Лукин, цього не знав. Нараз побачив серед густого лісу простору поляну. А на ній величезна колиба з грубих бервен. Що це за колиба та чи живуть тут в ній люди? Підходить до неї ближче. Так, є хтось в ній. Нараз виходить з колиби той «хтось». Але, хто він такий? Високий-височезний, великий-величезний, Лукин напроти нього як муха напроти вола. Злякався Лукин, хотів утікати, але ноги не підносяться, наче вросли в землю, не зробить ні кроку. Перед ним великая, великолюд, чи то велетень. Пригадав собі те, що чув раз від Лісовика. Той оповідав, що давно-давно, не було гір Карпат, було рівне поле, а на ньому жили великолюди, велетні, чи великани. Великани були не лише ростом але й силою та буйністю великі. Вкінці так згорділи, що збунтувалися були й проти того, хто їх сотворив, проти Бога. Знову почув Лукин слово Бог. Бог терпеливий, ждав, що велетні спам'ятаються. Та де там! Почали воювати самі з собою – лють і ненависть запанувала між; ними – до себе й до Бога. Бог терпеливий і милостивий, але цього було йому таки забагато. Позволив винищити самих себе, а тут де жили, казав Бог вирости горам і назвав їх Карпатами. Чув Лісовик, що з усіх велетнів мали залишитися один, чи двох. Коли Бог засадив Карпати лісами, вони десь заховалися в них. А Карпати Бог віддав людям, таким, як Лукинко, такого маленького росту й не великої сили. Оце пригадав собі Лукин, побачивши велетня перед собою.

Велетень підійшов до Лукина, взяв його на долоню, як маленьку комашинку й заніс до колиби, де жив і дожидав своєї смерти. Велетень спав на землі, не стелив собі нічого й нічим не вкривав себе. Ловив, забивав звірину й живився її м'ясом – ватри не знав. Говорив мовою лісів, а ту мову добре знав Лукин. Розумів велетня. Велетень сказав до Лукина: «Як ти зайшов сюди, то мусиш жити разом зі мною доти, поки не відпущу тебе від себе».

Лукин боявся велетня, рад би втекти від нього, але як утекти? Велетень не пускає його від себе, а захотів би втекти, не втече! Його кількадесять кроків, а у велетня один крок, спіймає і строго покарає. То ж мусів жити в колибі велетня і виконувати все те, що той наказував. їв сире м'ясо, як і велетень та спав на землі. Лукин досі м'яса ніколи не їв, а лише те, що їли Лісні й Лісовики. Тепер звик до м'яса, а велетень змушував його їсти багато м'яса. Але ж Лукинко чув, що від м'яса росте в нього сила. Велетень розповів йому про велетнів майже все те, що чув колись від Лісовика. Додав, що десь у горах мав бути його брат, але де він, цього не знає.

Лукин подивляв не тільки ріст велетня, але й велику силу в нього. Одним ударом п'ястука клав на землю ведмедя тай з'їдав нараз половину м'яса з нього. Він почав і Лукина робити сильним. Говорив, як старий бук і Тиса говорили, що на землі можуть жити лише сильні. Слабі мусять вступатися з дороги сильним, робити для них місце. Повчав Лукина, що не лише з їжі прибуває сила, її треба виробляти в собі. Казав Лукинові купатися в холодній, ледяній воді, виривати зі землі щораз більші дерева, вилізати на дерева і пригинати їх до землі, підносити щораз тяжче каміння тай «дужітиси» зі звірями. По якомусь часі міг Лукин, зловивши оленя за роги, класти його на землю, а потім то й вбивав оленя кулаком межи роги. Тепер казав велетень Лукинкові «дужітиси», боротися з ведмедем. Дав йому в руки тяжкий кусень твердого дерева та йти з ним на ведмедя.

Пішов Лукин у ліс, а велетень назирцем за ним. Удалося Лукинови вбити ведмедя. Приніс його на плечах і «верг велетові» під ноги. Велет засміявся поплескав Лукина злегенька по плечі, взяв ведмедя і почав їсти ще тепле його м'ясо.

Перебув Лукин у велетня в колибі один рік, а далі пішов і на другий. Під зиму казав велетень Лукинові йти з ним у ліс. Пішли. Ходили лісами, аж надибали потік, над ним скалу, а в скалі велику печеру. Зайшли до неї. Тоді велетень сказав:

«У цій печері закінчу своє життя. Я прочуваю, що моя смерть уже недалеко. Умру в цій печері, а ти завали її камінням і піди блукати своїми горами. Привали добре каменюками, щоб до печері не дісталися жодні звірі. їв я звірів, а вони по смерті зжерли б і мене. Я цього не хочу».

Надходила весна. Одного дня застогнав велетень так, що аж скали здригнулися і задрожали. Застогнав, заревів три рази й сконав.

Лукин учинив волю велетня. Зробив так, як того бажав собі велетень. Завалив вхід до печери камінням і пішов туди, куди понесли ноги й очі його.

* * *

Завернув у Чорногору, перейшов її, а з неї полонинами у верхи. Блукав полонинами, перейшов Луковиці, а звідтам на потік Шибений та дальше понад нього почерез Черемош зайшов до джерела ріки Пробійної. Аж пізніше дізнався про її назву.

Джерело води Пробійної було під стрімкою скалою. В скалі побачив Лукин невелику печеру. З неї виходив дим. Там хтось живе – подумав собі і зайшов до печери. Тільки цікавість завела його в середину печери. Побачив там сивобородого старика. Сидів на ковбику при ватрі. Заговорив до старика лісовою мовою, бо іншої не знав. Здивувався старий дід. Молодий леґінь, людського вигляду й постави, а говорить якоюсь дивною, не людською мовою. Дав знак Лукинові, щоб сідав біля ватри. Дав йому їсти те, що сам мав: вуджене м'ясо, сушені ягоди та мід. Затримав старик Лукина в себе й на нічліг.

Лукинові подобалося у печері діда. Тепло й привітно, чистенько та сухо. Переспався на сухім сіні і моху. Встав раненько й побачив щось таке, чого досі не бачив ніколи. Дідо махав правою рукою, бив себе нею в груди й шептав щось. Не знав Лукин, що це дід так молиться, бо цього він не вмів. Щойно по молитві дідо сів їсти. Дав їсти Лукинові, але казав йому перше піти до річки і помитися водою.

Показав Лукинові рискаль-лопату й повчив, як нею робиться. Показав дід сокиру та сказав, що нею рубається дрова. Показав губку й кресало та повчив, як викресувати вогню. Останнє Лукинко вже знав. Потім показав пістолю і вистрілив з неї. Все це дивувало Лукинка і не міг надивитися на те все. Перебув у діда весь день, нарубав дров сокирою, а дідусь придивлявся і потакував головою. Потім попросив Лукин діда, щоби дозволив вистрілити з пістолі. От була втіха!

Розмовляли оба між собою руками, але якось розуміли себе. Дідо дав знак рукою Лукинкові, щоб той у нього залишився на довше. Лукин зрозумів його знак і відповів теж знаком – головою і руками – що готов залишитися на довше у печері діда. Так і залишився.

Дідо почав вчити Лукина людської мови. Йшло це доволі легко, бо Лукин був дуже понятливий. Рівночасно з мовою вчив його молитися й розповідав те, що сам знав про Бога, Христа й Матір Божу. Це сприймав Лукин трохи тяжче. Але зчасом зрозумів, що це Бог і чому треба вірити в Бога і його силу. Дідо зробив із Лукина християнина, лише біда, що не міг його охрестити. Не мав свяченої води. А все ж таки якось охрестив його звичайною водою з ріки Пробійної. Не знав, що Лукин був уже охрещений.

Скоро Лукин навчився людської мови, а тоді все розповів старикові про себе, про Лісних, Лісовиків і Царя Лісів та пригоди з Велетом. Слухаючи того, старик не міг надивуватися, про що оповідав Лукин. Потім дідо розповів про себе.

Він родом із села Ріжна. Його дєдя мав полонину, Михалків, нижче Похребтини. Він сам, дідо, як був уже леґінем, пас літом вівці на дедевій полонині. Не дуже далеко від Михалкова, на Луковицях, мав невелику полонину, Іван Чепіль із села Ростік. На ту полонину виходила нераз донька Чепіля, Васюта. Приносила з села сіль для маржини і муку на кулешу, а з полонини забирала бербениці з бриндзею і гуслянкою.

Якось раз зійшовся був цей дідо з Чепілевою Васютою. Вона дуже сподобалась йому. Пізніше припали собі обоє до серця, а згодом і покохались. Попали обоє в казку кохання. Покохались і полюбились, як пара голубів, одне без одного не могли жити. Дідо, тоді леґінь Михайлик, рахував дні, коли Васюта прийде на полонину. Це ж бо сприятлива нагода обоїм, поговорити й налюбуватися собою. Вони не говорили, а щебетали до себе, як ластівки. Але кінчилося літо, наближалася осінь, треба було залишати полонину й сходити з маржиною в село. Смутком і жалем оповилося серце Михайлика. Щастя, що Ростоки й Рожен не були далеко від себе. Міг зчаста стрічатись з Васюткою у неділі коло церкви в Ріжні. Однак їх зустрічі були невистарчальні, закороткі. Батьки Михайлика і Васюти скоро пізнали «що си дієт з їх дітьми». Сходилися Михайлик з Васютою, сходилась і їх «стариня»-батьки, теж коло церкви.

Одної неділі зайшли свати Михайлика до Чепіля. Договорились. Батьки Васюти погодилися віддати доню заміж за Михайлика в Ростік. Зраділи молодята. Зраділи, але й трохи засмутилися. Чепіль сказав, що вінчання Васюти з Михайликом може відбутися щойно на другу осінь. Тоді Васюті скінчиться вісімнадцять літ життя. Тепер вона ще замолода виходити заміж. Чепілиха додала:

«Вона ж в мене ще дитина, а не дівка».

Що ж робити, молодята мусять коритися волі батьків – як сказали так і мусить бути. Але ж, Господи, як воно видається далеко до другої осени! Потішилися тим, що літом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Діждалися Божого літечка. Зараз після двох тижнів по «полонинському виході» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав її там нетерпляче, рахував дні і ночі.

У неділеньку святу пішов Михайлик із Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко гріло та золотило полонини, а вітрець повівав із Чорногори, ніс шепотом солодку казку кохання.

Вони обоє по шовкових травах полонинських ступали, пахощі полонин втягали: Васютка чічки збирала, вінок на голову плела, а кращі квіточки Михайликові за кресаню клала. В казці кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, їх молоді серця чічками зацвітали. Як малі діти над потік ішли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зіллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зійшли. Не знали, як і коли зійшли з плаю, та зайшли в ліс. Аж по якомусь часі опам'яталися, що заблудили, на манівці зійшли, напевно їх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз наліво, не вийдуть з ліса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чічка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зірвати ту пречудову чічку. Схилилась і зникла разом з чічкою, – впала із стрімкої скали, не видавши навіть з себе голосу. А Михайлик і собі зі скали стрімголов за нею.

Дивно, впав із скали і став на ноги. Васюта під скалою. Голова розбита, все обличчя в крові. Прожогом кинувся Михайлик до неї, підняв із землі, взяв на руки, приговорює до неї, а вона мовчить, не відзивається. Приложив вухо до її серця, а воно не відзивається, не б'ється. Не хоче вірити Михайлик, що його Васюта, його майбутня спільниця життя і майбутня мати дітей, віддала вже Богові свою душу. На руках її тримає, наче божевільний бігає з нею попід скалою. Не тямить, як довго так з нею бігав, плакав та заводив, а в розпачі готов був і собі відібрати життя. Носив мертву Васюту до другої днини на руках. Був прямо без пам'яті. Три дні й три ночі просидів при мертвій Васютці. Вкінці опам'ятався, прояснилось троха в його голові. Пригадав, що має зі собою сокиру. Давно ніхто з верховинців не ходив по горах без сокири, ножа і пістолів за чересом, було бійно перед звірями.

Наколов із ялиці дощок і з них збив деревище-домовину, а щоби дошки держалися разом, зв'язав їх вужевками. Дно деревища вистелив квітками, що їх назбирав у лузі над річкою, поклав у деревище Васюту й притрусив ізверху теж чічками. Вона ж дуже любила квіточки. Витесав із дерева лопату. Лопатою, топором і руками вигріб яму та й спустив у неї деревище з Васюткою. Присипав землею, усипав над нею могилку, а на неї поклав хрест.

«Поклав я у гріб не саму Васютку, ні. Там спочило моє щастя і моє життя» – довго молився на могилі Васюти… А потім? Пізніше щось запаморочило його – думав собі, напевно зимішалися разом жаль, розпач і біль. Потемніло не лише в очах, темно стало й у голові… Пішов блукати горами. Куди блукав, куди ходив, не знав тоді, не знає і нині. Так було до пізної осени.

Коли ж вкрив гори перший сніг, він опинився нараз у цій печері під скалою, над джерелом річки Пробійної, коло могилки Васюти. Як зайшов сюди, не знає. Мабуть той «хтось», що відірвав його від могилки Васюти, тепер привів його знов до неї. Припав до тої могилки і полив її сльозами. А дальше подумав:

«Осяду тут, де моє кохання у гробі. Не піду звідси вже нікуди».

Так і зробив. Осів у скельній печері й живе в ній по нині. Як довго живе тут, не знає, бо втратив рахунок часу. А його стариня і Васюти не довідалися ніколи, що сталося з їхніми дітьми. Певне шукали за ними, але не могли знайти, – ні живого ще Михайлика, ні мертвої Васютки…

* * *

Вислухав Лукин казку кохання діда Михайла та й подумав, що та казка все таки краща за його казку кохання… Пригадав собі її. Зрештою, він ніколи не забуває її.

Так! Дідо знає, де його кохання, онтам спочиває. Він може до своєї Васюти говорити, може на її могилці квіти зазаджувати та й сльозами їх підливати, а його, Лукинове кохання, порвала на свої филі ріка й понесла в далекі світи.

Так, так… Пригадав собі, як воно було.

Ще заки зайшов у печеру діда, блукав горами та лісами. Зайшов раз був на бистрий потік, Лудовець. Там загулила його Лісна в глибокі темні ліси. Та що це за Лісна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неї рум'яненьке, як дозріле, червоне яблучко. Косоньки, як віночки барвінкові; брови, ріжки місяця на нов'ю; ніжки звинні, як сарни; ручки, як крильця ластівки, а усміх невинної дитини.

Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцілувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах її потонув, як у глибину ріки впав, душу й серце Лісній віддав, у казці кохання втопився. А все це прийшло несподівано, ненадійно, блискавицею запалило його серце. Зажив із Лісною-красунею в глибоких лісах. Зажив із нею, як брат із сестрою. Життя обоїх було чарівною казкою. Але всьому на світі приходить кінець. Прийшов кінець і казці кохання Лукина з Лісною.

Пішли раз Лудівцем у долину й зайшли над Черемош. У лузі над рікою побачила Лісна чудову лелію, що росла над самою рікою. Лісна нахилилася, хотіла зірвати ту лелію. Раптом, посовгнулась і впала у воду. Легка була, як пір'ячко. Черемош узяв її на свої хвилі і поніс у світ. Скочив Лукин у Черемош, але не міг зловити в ньому мертву Лісну. Кінець казці кохання, Лісна забрала її у вічність. Так, кохання і казка про нього вічні. їх Лукин не забув і не забуде, не вирве з пам'яті, ні з серця. Понесе їх і до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому сні з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертні.

Дідо просив Лукина, щоби не відходив від нього. Прочуває свою близьку смерть. Умре, а хто ж тоді поховає його при Васютці? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неї деревище? Все це має зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика і залишився при ньому. А дідо справді прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший сніг. Заснув старик вічним сном, закінчив самітне життя в печері під скалою. Лукин зробив усе так, як того хотів дідо і похоронив його біля Васюти. На могилі закопав хрест, помолився за душу діда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотів залишити могилу і печеру та йти блукати дальше горами-лісами. Але посипали густі сніги і покрили грубою верствою гори, а потім потиснули сильні морози, то ж довелося Лукинові пережити зиму у дідовій печері.

Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квіточки, попрощав їх і пішов оглядати гірський світ. Світ широкий, просторий, лісами зелений, квітами закосичений, таємницями захованими в нетрях приворожений, – світ могутніх верхів, світ не лише самої краси, але й величі.

З печери діда взяв собі топір-сокиру, ніж і пістолю. Все це пригодиться йому. Блукаючи, зайшов аж на велику й високу полонину Чівчин. О, який прекрасний вид із тої полонини на всі гори! Не міг надивуватись, начудуватись і налюбуватись. На Чівчині зайшов до стаї. Ватаг і вівчарі бідкалися, що якийсь старий ведмідь убивав майже щотижня вола, чи корову, а його самого не можуть убити, – дуже хитрий і проворний, та й кулі з пушок не чіпляються його. Лукин каже, що допоможе їм позбутися шкідника. Так, але вівчарі бояться так Лукина, як і ведмедя. Чудовище! З вигляду чоловік-леґінь, говорить людською мовою, але поза тим усе на ньому не людське. «Жесний» та страшний зодягнений в одежу зі шкур. З вигляду леґінь, а з одягу звір.

* * *

Узяв Лукин свою сокиру, витесав із букового дерева тяжку довбню та сказав, що піде з нею на «вуйка». Засміявся ватаг і вівчарі. На ведмедя з довбнею? Ні, на нього треба йти з пушкою і гострими кулями. Ведмідь має тверду голову, її не проб'є і куля, не вдіє їй нічого і довбня. Єдино, поціливши ведмедя гострою кулею в серце, можна вбити його. Часом треба пустити в його серце дві кулі. Ні, ні! Довбнею не можна вбити «вуйка»!

«Нічого – сказав Лукин – побачите, як воно буде, та що є надійніше, чи моя добня, чи ваша пушка з кулями».

Вранці взяв на плече довбню і пішов полониною попід ліс. Вівчарі сказали йому, в якому місці виходить ведмідь з ліса на полонину. Там станув Лукин із довбнею. Не знав про те, що за ним ішов назирцем ватаг із пушкою. Заховався за грубим деревом, цікавий, що воно буде. Аж ось чути ломіт і тріскіт – напевно «суне вуйко». Він уже на краю ліса і глядить у ту сторону, де пасеться віл. Направляє туди свої ноги та йде повільно. Аж тут заступає йому дорогу Лукин з довбнею. «Вуйко» суне просто на Лукина. Він уже близько нього. Наблизився, піднявся на задні лапи, а передніми хоче досягнути Лукина. Зловити й поторощити його кости. А Лукин добнею «вуйка» по косматій голові – бах! Розлютився ведмідь не так на Лукина, як на довбню. Намагається дістати її в свої лапи. Довбня вже в нього. Але Лукин вириває її з ведмежих лап і б'є вуйка дальше по голові. Раз, другий, третій: бах! та бах! Бив, поки «вуйко» не впав із ревом на землю, а Лукин ще раз довбнею по лежачому «вуйкови». Чудом-дивом пройнявся ватаг за деревом. А вечером Лукин убив ще одного великого «вуйка» і приніс на плечах у стаю. Хотіли ватаг і вівчарі, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посміхнувся і сказав, що не може затримуватися довго на одному місці, мусить іти дальше, щоб побачити всі гори, перейти всі ліси й полонини. Ватаг дав йому один пістоль з кулями і порохом. Мав Лукин тепер вже дві пістолі з подостатком пального пороху.