Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

А другий Лісовик радить йому:

«Іди, іди Лукине, куди понесуть тебе ноги, а все сокотися відьом і Лісним також не довіряй! Та не дуже намагайся збагнути таємниці гір і лісів. Нехай вони і надальше залишаться таємницями».

* * *

Піднявся Лукин на ноги, отряс з себе нічні привиди й, не оглядаючись навіть позад себе, пішов Чорногорами. Хоча Лукин був справжнім і завзятим сином Бескидських гір і лісів – вони вигодували й виростили його – все ж таки, відколи пізнав людей і людську мову, тягнуло його щось до них. Любив людей і розмову з ними. Чи зимою, чи літом, любив посидіти з людьми при ватрі, посидіти й послухати їх повістувань. Дуже любив тих полонинських людей: ватагів, бовгарів і вівчарів. Радо заходив у стаї і слухав співаночок і гри вівчарів на флоєрах. Любив і тужливий голос трембіти, що вколисувала полонини до сну. Слухав дузке радо оповідань про ведмедів і про пригоди з ними.

Одного разу, перейшовши ті зелені, чічками закосичені, Чівчинські полонини, Лукин зайшов на Лустун. Вечоріло. Ніч брала гори в свої темно-ніжні руки. Коровки й овечки уже подоєні, лежать в кошерах. Довкола кошер бігають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю і чемно вітає ватага. В стаї все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрі й покурює люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сідати й бути гостем у стаї. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неї бриндзю.

«Харчуй, леґіню, най буде на здоровлє» – каже він та докладає дров до ватри, щоб було видніше в стаї.

Лукин похарчував, подякував ватагові та й питає, що нового і доброго чути на Лустуні. Чи все гаразд? Чи криє Бог від лиха та нещастя?

Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв із рота люльку й сплюнув.

«Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повістувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав і побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестає робити шкоди. Величезний і сильний, що не дай Боже. Та й кулі на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найліпші стрільці, та не вдіяли йому нічого. Кулі відбиваються від нього, як від каміння, чи від заліза. Були тут уже ворожбити й знахорі – не порадили нічого. А той наймудріший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собі ведмідь, ні! Був колись вовкулаком, потім упиром, а на свою старість став ведмедем. Дальше сказав той знахор також, що такого ведмедя може вбити щойно дванадцята куля. Однак, всі попередні одинадцять куль, мусять також зайти в його тіло, а це неможливе, бо кулі не заходять в нього. Почувши це Лукин, набрав великої охоти «подужітиси» з тим ведмедем. Ватагові сказав, що поконає ведмедиська без пушки й куль – довбнею уб'є його. Не дуже то в таке хотів вірити ватаг.

Отже Лукин почав «нустрити» за ведмедем-шкідником і постановив, що як зійдеться з ним – уб'є його! Нарешті таки стрінувся з тим ведмедиськом на плаю, що веде з Лустуна на Чорну Ріку. Станули оба напроти себе. Чолом до чола. «Подужіютси» і покажеться, в кого більша сила. Підняв Лукин високо свою довбню та з усієї сили тарах нею «вуйка» по голові. Здавалось йому, що таким ударом можна б скалу розбити, а воно ні! Ба, ведмідь вириває Лукинові довбню з рук і «мече» в корчі. Тепер Лукин майже безсилий і безборонний. Думає, – пропаду. А «вуйко» бере його в свої передні лапи й мече ним туди, куди закинув довбню. От і все! Забурмотів і пішов вдолину плаєм. Видно, привик ведмедисько боротися з сильнішими від Лукина, кількалітніми биками, з рогатими оленями, чи з тічнею вовків. Хоча він не пошкодив Лукина в «дужінню», але Лукин втратив відтепер віру в свою силу й надію в свою довбню. Але він не перенесе такої ганьби! Ведмідь не сміє сміятися з нього! Його вчили бути сильним і перемагати других та нікому не піддаватися. Ведмедя мусить таки перемогти!

Хай буде Божа воля, а Лукин таки ще раз зміряється з вуйком і не дасть йому спокою. Почав думати над тим, як можна б умертвити ведмедя. Вигострив довгий сталевий ніж, вислідив стежку, котрою виходить «вуйко» з ліса на полонину. Знає вже, що «вуйко» ходить перед вечором цією стежкою на лови. При стежці, у гущавині, розклав Лукин ватру з сухих дров (щоб не було великого диму) так, щоби вітер не ніс диму в ту сторону, звідки має надійти «вуйко». Горить велика, бездимна ватра, палахкотять сухі й грубі колоди дерева. Стоїть Лукин при ватрі, в лівій руці стиснув гострий ніж, а праву руку має напоготові, щоб вхопити горіючу колоду й «вергти» її на «вуйка». Лукин увесь перемінився в слух і наслухує. Не зразу, а трохи пізніше почув ломіт і тріскіт сухих гиляк під ногами ведмедя. Іде «вуйко» й сопе. Хоча його ще не бачить Лукин добре, але вже чує. Ось вже його бачить, ще трішки й буде близько Лукинової ватри. Тепер рішатиметься, хто з них, вуйко чи Лукин, лишиться мертвим на стежці. «Вуйко» вже близенько, повільно ступає, щось собі під носом муркоче, видно нічого злого не причуває. От тепер пора Лукинові діяти! Мече скоро на «вуйка» одну горіючу головню, потім другу, а за нею і третю. Зрозумів «вуйко», яка небезпека грозить йому. Загориться на ньому напоєна смерековою смолою шерсть і, – смерть. Ось уже горить на ньому шерсть. Він мече собою на землю і кидається. А Лукин стрибком на нього з ножем. З розмахом коле ним «вуйка» та все під лопатку, в серце. Несамовито реве «вуйко». Забув, що горить і намагається дістати Лукина в свої лапи. Але Лукин звивається, як в'юн, то прискакує до «вуйка» з ножем, то відскакує. Шерсть на ведмедеві горить, а кров з його серця заливає обох – Лукина й вуйка. Але він ще живий. Не гине, ні від вогню, ні від ножа. Почав страх огортати Лукина. Невже не, не поконати йому ведмедиська? А нараз, чудо-диво – з горіючого і спливаючого кров'ю ведмедя, вискакує вовкулака, а за ним упир. Бачить Лукин – один біжить направо в ліс, а другий наліво. На плаю осталась лише купка попелу зі спаленої шерсти ведмедя і – більше нічого. Пішов Лукин шукати якогось потічка, щоб змити з себе кров ведмедя. Знайшов, обмився, а тоді пішов у стаю сповістити про радість, що не стало вже вуйка-шкідника. Не буде вже вбивати волів і коровок. Розповів ватагові і вівчарам усе так, як воно було. Вони слухали: одні вірили Лукинові, а другі покивували головами, – не вірили своїм вухам.

По цім, розніс вітер по горах ще одну чудно-дивну вістку, не дуже то схожу на правду і дійсність, а все ж таки не була то казка-небелиця. В горах же не так, як десь там на долах. Тут нелегко відділити й відрізнити правду від казки. Потім прийшов час, коли всі, хто чув ту дивну пригоду Лукина з ведмедем на Лустині, вірили твердо, що воно таки так дійсно було. Ба, були й такі, які бачили вовкулака й упира, що вискочили з горіючого ведмедя. Але Лукин теж не мало здивувався, коли на другий день не побачив ані порошини з попелу там, де пропав вуйко, де згоріла його шерсть і сплила з нього кров.

* * *

Любив Лукин гори літом, любив і зимою. Всі чотири карпатські пори року носив у своєму серці. Однієї зими перебував він у зимарці багатого ґазди Маротчєка-Бичука на Луковицях, над Буркутом. Правда, він лише в тій зимарці спав, а днями ходив і бродив снігами по полонині та заходив в ліси. Не легке було таке блукання зимою по полонинах, бо треба мати велику силу. Можна скоро запасти глибоко в сніг і не видобутися з нього. Може буря звалити з ніг; можна попасти в зуби голодних вовків; можна дістатися в запаморочення блуду й пропасти в якійсь дебрі-нетрі. Та Лукин усього того не лякався. Оце зібрався він раз відвідати діда над Грамітним. Дорога була далека й важка, повна небезпек. Але Лукин любив дуже того діда. Не забував ніколи його та його оповідань про Духа гір. Все щось тягнуло його над Грамітне й над Пробійну. От, добився він снігами й до діда над Грамітним. Той, побачивши Лукина, дуже зрадів ним. Не хотів скоро пустити його від себе, хоч знав, що Лукина задержати довше на одному місці, це те саме, що затримати на Говерлі зимовий вітер. Одного вечора, коли мороз тиснув із усієї сили, а в хатині палала велика ватра, почав дідо розповідати Лукинові про Божого сина, Ісуса. Рождество Христове саме зближалося. Ось, ось Святий Вечір і Різдвяні свята. З великою увагою і зацікавленням слухав Лукин розповіді діда. Про Христа знав він від діда над Пробійною, але не все. Щойно тепер почув усю правду про Божого Сина та про його народження. Дідо сказав Лукинові, коли буде Святий Вечір, – вечір народження Христа, а потім Різдвяні Свята. Весь день перед Святим Вечором треба говіти, нічого скоромного не брати в рот, бо це була б велика «грішка». Лукин слухав, не пропускав ні одного дідового слова. А дідо, розповівши все про Різдво Ісуса, навчив його ще кілька коляд, яких потім оба співали. Майже тиждень передержав дідо в себе Лукина. Одного ранку рзопращався таки Лукин з дідом і пішов лісами та полонинами на Луковиці.

* * *

Настав день Святого Вечора. Довго сидів Лукин при ватрі й передумував усе те, що почув про Христа та його народження від діда. Потім колядував, а згодом і заснув, а може лише зодрімав. Нараз якесь велике світло… Стало ясно, як у соняшну днину. Лукин бачить над зимаркою велику звізду. Він ще ніколи не бачив такої звізди. Це нічо, що вона велика, але яке в неї сильне і ярке світло! Освітила все! Як сівач засіває зерном поле, так звізда засіяла весь полонинський світ своїм ярким промінням. Нараз якась дивна сила підносить Лукина з постелі, несе вгору й садовить його на ту звізду. От побачив з неї Лукин Бичукову колешню. У її яслах на сіні новонароджена дитина – хлопчик. Над дитиною схиляється молода матір, а подаль спертий на «клєбуці»-палиці, сивобородий старець. Якийсь голос нашіптує Лукинові до вуха:

«Отой хлопчик в яслах, це син Божий, Ісусик, а при ньому Марія, Матінка Божа. Той старець, це її опікун, св. Йосиф.

Усе бачив так, як йому оповідав дідо. Лише не там десь далеко, а тут, на полонині Луковицях, у колешні Бичука. З усіх полонин ідуть громадками вівчарі і бовгарі. Майже всі знайомі Лукина. Вони несуть дари: один – овечку, другий – ягничку, інший – кізлятко. Це все для новонародженого Ісуса. В одного за чересом сопілка, в другого – флоєра, а в бовгарів – трембіти. Треба ж Ісусикові заграти, щоб весело йому було в яслах. Зайшли всі повагом в колешню і поклін віддали новонародженому Божому Синові. Потім стали півколом і заколядували:

«Пречиста Діва сина зродила.Сина зродила, в яслах сповила.Ой, дай Боже».

Знає цю коляду Лукин – співав її з дідом з-над Грамітного. Але ж дідо казав, що до народженого Ісуса прийшли були й три царі поклонитися Йому й дари принести. Де ж вони? Лукин не бачить їх. Але через хвилину побачив і їх. Так, але ж не ті царі, про яких розповідав дідо. Ні! Лукин бачить їх добре. Один, це ватаг із Похребтини; другий, – ватаг із Лудови, а третій – з Чівчина. На них пишний святочний одяг, а в руках дорогі подарунки: золото, срібло і дорогоцінні самоцвіти. Перед Ісусом клякають, до ніг Пречистої дарунки складають. Чує Лукин над собою шум. Глядить вгору, аж це янголи з неба летять та крилами шумлять. Грають і співають. Грою і піснями Ісуса прославляють та величають. А що за чудова музика, що за спів! Такого він ще ніколи не чув. Ангельська гра, ангельський спів! Понад колешнею літають, кружляють, грають і співають. Божі післанці – звеличники Божого Сина. Затямив Лукин добре слова з пісні ангелів:

«Слава во вишніх Богу і мир, во человіціх благоволеніе».

Бачить Лукин, як ангели знижуються і заходять зо співом у колешню. Якось відривається і він від звізди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелів, вівчарів, бовгарів і трьох ватагів-царів, але побачив і двох воликів, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогріти його. Волики сірі, пізнає їх – це волики Бичука. Співають ангели, колядують вівчарі, колядує з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки підносить і усміхається. Усміхається також до Дитинки та до всіх у колешні й Матінка малого Ісусика. Усе й всі, що є в колешні, огорнені блеском і сяйвом з небес. Очі всіх горять радістю і втіхою, а обличчя сяють ласкою небес.

Не лише громада в колешні, але й полонини та ліси довкола них співають, припадають до ніг Ісуса та до Його Святої Матінки, – Діви Марії. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чуді згубився, наче у воді розплився. Не знає, що діється з ним. Диво, чари, новина. Разом із Божим Сином зійшло і небо на землю, на Луковиці. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Він же сам тут у колешні при Божій Родині; при ній бажав би весь вік свій пережити… Заграли голосно трембіти. їх голос постелився по полонинах, докотився до ліса і, назад вернувся. Голос отих трембіт прочуняв Лукина зі сну, а чи лише із дрімання.

Протирає очі раз, другий, роззирається по зймарці. Він сидить при ватрі, що вже пригасає, а у віконця зазирає Божа днинка. Зірки вже погасли, та не видно і тої великої звізди, що стояла над колешнею.

«Що ж це могло бути, що»? – питає себе Лукин. – «Сонний, нічний привид? Ні, ні. Це була дійсність, це була правда! Він її бачив, він пережив її, він бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вівчарями і ангелами. Так, так.

Він ніби і надалі бачить ту Богом озолочену ніч на полонині і в колешні. Такої ночі не забуде ніколи.

Зараз після Різдвяних Свят залишив полонинський світ і пішов туди, де жили люди. Пішов в села і присілки та оповідав усім про Святий Вечір, про Святу Ніч на Луковицях. Люди слухали й не було нікого, хто не повірив би, що воно все так було, як повістував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дідо над Грамітним. Він йому розповів точно все, як воно було на Луковицях. Дідо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав:

Це Святвечірнє чудо зробив Дух гір, напевно ніхто інший, лише він. Йому ж то Господь, створивши гори, віддав їх у володіння і наділив його великою силою, він може за допомогою Бога зробити все.

Так повістував дідо Лукинові ще раз про силу й могучість Духа гір і про чуда, які він може творити в горах. Лукин уважно слухав. Забули навіть оба про ватру, що стала потахати. В хатині потемніло. Аж ось зійшов із полонин до Грамітного осел, на ньому верхи Матір Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зірка освічувала їм стежку, щоби не зблудили.

Перший відозвався дідо:

«Бачиш Лукине? Пізнаєш отих подорожних? Це ж Свята Родина втікає перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина».

Зірка погасла і Свята Родина зникла в темноті ночі. Тої ночі не спав ні дідо, ні Лукин. О, мав він потім, що повістувати верховинцям! Так, так, немало чудес діялось колись у наших зачарованих Карпатах.

* * *

Іде раз Лукин понад Черемошем, слухає шуму-гри його бистрих хвиль і вдихає пахощі квітів на його лузі. Аж бачить на лужку дерево, якого досі ще не бачив. Під тим деревом лісовик грає у сопілку. Лукин знає цього лісовика. Питає він його, що це за дерево, під яким сидить. Лісовик відповідає:

«Це дуб! Дерево з усіх дерев найміцніше, найтвердіше».

«А чому таких дубів не видно багато в наших горах»? – питає Лукин.

«Бо тут земля для них непригожа».

«А звідки ж оцей дуб тут узявся?»

«Питай його, а він тобі все скаже. Він розуміє нашу мову і говорить нею».

Станув Лукин під дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою і заговорив:

«З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З країни, де нема зовсім гір, ані великих лісів. Ростуть там лише такі дерева, як я сам. Грубезні, великі, міцні і довговічні. Виростають з насіння – з жолуддя. Жолудем буві я там колись. Під осінь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надійшов якийсь чоловік, підняв мене з землі – не мене, а жолудь – і заховав при собі. А потім той чоловік з другими людьми, пустилися в далеку мандрівку. Взяв цей чолов'яга і мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну країну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубі. Куди не глянеш, степ широкий заквітчаний, замаєний, урожайний. Зими нема там, лиш весна й літо. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкі ріки: Дунай, чи Дніпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту країну й вибралися в далекий їм чужий світ. Мандрівний чоловік зайшов аж сюди і мене заніс в ці гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неї жолудь. Бач знав, що з неї виросте дубок й буде йому пригадувати країну, яку покинув – країну дубів. І я виріс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Виріс і росту дальше. А ті люди, з далекої країни дубів, приходять часто сюди, сідають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими ріками, не крикливими, як оцей Черемош. Мені було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужині самі чужі чужинці. Але чув часто, що всі ці люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як і там далеко, в країні дубів. Ба, тутешні смереки й буки почали приязно говорити зі мною – братом своїм звуть. Стало мені легше й відрадніше. Зашумів я своїм гиллям:

«Гей, та я ж не на чужині, та не поміж чужими, а між своїми, між рідними і близькими, а та далека країна і ці гори Карпати, це одна земля. Це власність одного й того самого народу! Як там, так і тут, люди одної крови, віри й мови. Тоді перестав я сумувати. Я не на чужині, а в рідній стороні, між рідними деревами. Оце розповів я тобі молодий чоловіче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як і звідкіля взявся тут дуб у лузі над Черемошем!»

«Дякувать, дякувать, тобі, дубе, за твою розповідь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рідний дубе в цих рідних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височінь і грубість. Скидай зі себе багато жолудів, щоб було в нас багато міцних та твердих дубів, а менше плаксивих верб і слабих вільх». Ось така то була перша зустріч Лукина з дубом у лузі над Черемошем.

* * *

Ходячи горами, Лукин мав багато зустрічей. Стрінув оце раз молоду жінку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бігла, хотіла когось знайти, тай плакала, голосила;

«Іванку мій, Іваночку, скажи, де ти, відозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злі люди кажуть, що я тебе отруїла, що тебе потім у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вірю. Ні, ні, мій Іванко не вмер, лише чомусь відійшов від мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, відозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маєш? Скажи, скажи! Я очі їй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!»

Хотів Лукин підійти до тої молодиці, заговорити до неї, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утікаючи від нього, закричала:

«Вон, вон від мене, ти не мій Іванко, ти чужий леґінь». – І побігла геть. Вийшов з ліса Лісовик і розповів Лукинові про ту молодицю таке:

«Жила вона зі своїм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусідка – негідниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотів на неї і дивитися, не то стати її «любасом», вона почала під'юджувати проти нього його жінку. Коли ж це нічого не помагало, вона почала примилюватися до неї. Дала їй отруйливого зілля і сказала, що це зілля «любисток».

«Дай – казала – свому Іванкові напитися вивару з цього зілля, а він буде любити тебе ще більше, як тепер любить».

Повірила молодичка негідниці, зробила так, як вона їй казала. Іван же, напившись того зілля, помер. Його ж жінка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зійшла з розуму. Не вірить, що свого Іванка отруїла, що Іванко не живе. Ходить горами, блукає, Іванка шукає…

* * *

Завів Лісовик Лукина під невеличку печеру над потоком і наказав йому відсунути плиту, якою закрита була печера. Зробив це Лукин і побачив: у печері мертва молодичка, але як жива виглядає, ніби спить… Тоді Лісовик оповів ще таке:

«У великій любові жили двоє молодих людей. їхнє згідливе життя не подобалось лихим людям і почали говорити, будьто жінка молодого ґазди має «любасів», а його одурює, вдає ніби, що лише його одного любить. Говорили так довго, поки чоловік повірив злим язикам. Попав у лють, а лють позбавила його розуму. Як же це так? Він любить свою жіночку всім серцем, він довіряв їй, а вона зраджувала його. Напівбожевільний запровадив силою свою Парасину в цю печеру й сказав, що вона мусить у ній відпокутувати свою зраду. А він піде до ворожбитів розвідати, що йому дальше робити. Закрив печеру плитою і пішов. Ходив по знахорах і ворожбитах, аж зайшов до найбільшого знахора у Голошині. Розповів йому всю правду, а знахар вислухавши його, подумав і пішов у свою комірчину. Там воркотів щось, ніби говорив із кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасникові про його жінку, були злобні видумки. Його жінка не зрадниця. Ці слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бігти до невинної жінки в печері. Прибіг, відсунув скоро плиту і застав в печері вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великої розпачі й жалю. її чоловік збожеволів вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв із гачів очкур і повісився он-там на дереві. Ох, те кохання верховинців! Скільки лих й нещасть накоїло воно людям! Вибухає, як ватра, горить у серцях і спалює їх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лісовики, хоч у лісах живемо, знаємо добре, куди й до чого веде верховинців їх пристрасне кохання!»

* * *

Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лісовика й пішов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах має бути олень зі золотими рогами. Повістують так про це люди. Так говорили й Лісовики й Лісні. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- і тойбіч Чорногори. Якось раз заблукав він поза Говерлю і зійшов на потік. Схилився напитися з нього води і чує щось поблизу йде. Оглянувся позад себе і бачить оленя із золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоці. Лукина ж він не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лісовою мовою. Олень не втікає, а зближається до Лукина. Бере Лукин його за золоті роги, гладить його шию і говорить дальше до нього. Олень мабуть розуміє його, помахує головою і дає себе гладити. Відходить від Лукина, п'є воду з потока та йде повагом у ліс. Від тоді нераз стрічався Лукин із тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лісовика, бо він говорив лісовою мовою. Лукин зрозумів аж тепер, чому то верховинці, згадуючи давні часи в горах, називали ті часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленів. Пізніше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповідали старики, в Дземброні і жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогодні казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних віків, а воно таки справді так було. А що колись було, того верховинці не забували. Не забували бувальщини-старовіччини, берегли її і передавали нащадкам. Сьогодні ніхто не повірив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Він сам, а чи лише його дух, ходив тепер і наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберігали старовіччину та жили життям своїх предків. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать і сліду по собі. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув від нього, переповідав усім горєнам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрі. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був він і верховинцем і лісовиком. Знав і розумів лісову мову, а що цією мовою чув, – переповідав своїм верховинцям мовою людською, а верховинці в свою чергу розносили почуте по горах.

Оце раз оповідав Лукин про одну водяну лелію, що Росла на березі Черемошу. Від неї почув Лукин таке:

«Я була в своїх батьків одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була біленька, то називали мене білою лелійкою. Та сталося нещастя. Дєдю у лісі вбив ведмідь. Залишилися ми обі – неня і я. От одної ночі напали на нашу хату лихі, чужі люди. Вони пірвали неню і понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бігла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собі також кинулась в нього. Вони сильні, перебрили бистру річку, а я втопилась зараз таки при її березі. Потім з мене виросла така біла лелія, яку сам бачиш. Скажи, скажи всім людям, щоб не зривали мого цвіту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусіла б потім проливати ще сльози за Черемошем і за лісами, що тут окружують мене. Я їх люблю так, як любила колись своїх батьків».

Лукин погладив злегенька як дитину лелію і пішов дальше оглядати свої гори. Пішов оглядати свій заворожений світ.

* * *

Любив Лукин свої гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гір у серці своїм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Він же син гір – гори виростили його. Не менше гір любив Лукин і Бога, Творця гір і їх краси, хоч і небагато ще знав про Нього. Знав одначе, що ніхто інший, а лише Бої сотворив Карпати й обдарував ними верховинців, то ж як не мав би любити Його? І так, оті дві великі любови, до гір і їх Творця, давали йому снагу й силу блукати верхами та лісами, заходити в глибокі нетрі й темні дебри, бачити й розгадувати таємниці Бескидів. При цьому болів дуже душею, наколи чув, а то й бачив, скільки в його горах усякої нечисті, погані й нехари: Арідники, щезники, мольфарі, відьми, чарівниці, упирі, вовкулаки й водяники. Усе те хотів би Лукин знищити, якщо б мав на це силу, але як і де її взяти?