Полная версия
Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори
Пішов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звідтам у Рахів, що був тоді ще невеликим селом. Там почув таке:
«Зайшли були в Рахів якісь чужі пани-зайди, десь із-над долішньої Тиси. З Рахова пішли на полювання в Карпати. Наколи повернулися із полювання і переходили Рахів, один із панів-зайдів пірвав в одного ґазди жінку, красуню на ввесь Рахів. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловік красуні».
Стало Лукинові жаль молодого ґазди і його жінки. Почав роздумувати, чи не міг би він вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодія якогось! Добре, що рахівці розвідали вже, де живе той злодій-пан, ласий на чужі жінки. Має свій двір ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собі людський одяг і коня. Довбні не брав, узяв зі собою тільки дві пістолі, бартку і ніж, а до цього мав ще два сильні кулаки. Все інше дав йому молодий ґазда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроївся, якслід та приосмотрився в усе потрібне до подорожі, сів на коня і поїхав визволяти рахівську молодичку.
«Рахівці» повірили йому, коли розповів їм усю свою «сторію», а до того показав щеж й свою силу, підносячи руками старого вола й вириваючи з корінням дерева… Поїхав Лукин понад Тису. Не скоро заїхав до місця, де жив «пан». Мусів їхати дуже обережно і уникати людей. їхав побільше ночами, полями, а часто лісами. Нарешті допитався, де є двір «пана».
Переждав у лузі над Тисою до пізньої ночі, а ніч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева і пішов до панського двора. Пан і його слуги спали напевно твердим сном. Підійшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелізти його, це для Лукина дрібниця. Переліз, а тут два великі пси. Не встигли загавкати, як їх вже подушив Лукин. Тиша… Підходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тім'я і вже оба лежать на землі. Навіть не писнули, – спокійно лежать. Вони не вбиті, лише приголомшені. «Не вбивай» – це Божа заповідь. Так навчив його дід у печері. Сторожі могли вистрілити в нього, але не стріляли, мабуть хотіли зловити і живим передати панові, надіялися за це великої нагороди. А воно сталося троха інакше. Лукин пов'язав їх і позатикав їм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скоріше очунявся із приголомшення, бере зі собою, щоб відчинив двері до палати і показав йому, де спить пан і де є молодиця з Рахова.
Сторож має затканий рот і не може відозватися, а Лукин держить його руку як залізними кліщами. Відчиняє двері до палати, веде Лукина до кімнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долівку. Зв'язав його і заткав рота. Сторожові сказав показати приміщення, де схована молодиця з Рахова. Показалось, що до її кімнати не мав сторож ключа, але Лукин ривком виважив двері до кімнати. В цій кімнаті побачив молодичку. Вона, як сполошене пташеня, забилася у куток і труситься, як осиковий листок на вітру. Взяв її Лукин, як дитину на руки і поніс геть з палати. Шепнув тільки:
«Не бійся мене, я з Рахова від твого Олекси».
Сторож відчинив браму, Лукин заніс молодицю в луг, де находився прив'язаний до дерева кінь, вискочив із нею на коня і рушив у поворотну дорогу, в Рахів.
Заїхав із молодичкою щасливо в Рахів і передав її в руки ґазди. Ґазда ж, то плакав, то сміявся з радощів, не міг натішитися своєю жіночкою, не знав де мав її посадити, як до неї говорити. А Лукина обнимав і цілував. Ґазда справив із радости велику гостину, як би друге весілля. На гостину запросив багато ґаздів і ґаздинь. Гостина була з музикою, співанками і танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потіх мали гості з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика підохотили його і за прикладом других пішов у танець. Але ж танцювати не вмів і осмішував себе, але це тільки зразу. Потім уже танцював не гірше за других. Утомив його танець, тай сів. Присілись до нього ґазди й просили, щоби їм оповів, як то він освободив ґаздиню-молодицю. Не радо оповідав про це Лукин, однак таки задоволив цікавість ґаздів. Тоді один із ґаздів спитав його чому він не вбив того поганого пана. Той же міг піти за ним у погоню. А що було б як би був дігнав у дорозі його з молодичкою? На це відповів Лукин, що дід у печері над Пробійною навчав його Божих заповідей, а в них Господь казав «не вбивай». Міг легко вбити пана, але не хотів перетупити Божої заповіді.
Молодий ґазда хотів обдарувати Лукина, чим тільки міг, давав йому коня з сідлом, але Лукин не хотів нічого брати. Замість цього ще допоміг йому в переселенню з Рахова в глибину гір, щоби заховатися там від пімсти пана. Всі були певні, що пан нападе на ґазду і знову пірве його жінку. І так воно сталось. Але ґазди з жінкою не було вже в Рахові. Переніс своє ґаздівство в далекі гори.
Рахівці сподівалися нападу паниська, тож і привітали його разом з гайдуками так, що залишив кількох убитих гайдуків, та ледви сам живий утік. Ґазда просив і намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому ґаздівстві в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотів блукати дальше горами, а також і тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лісну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християнинові, цього не вільно.
* * *Тож попращав молодих газдів і пішов у «світ», у свої гори.
Ніхто не пізнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – леґінь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кількарічний ведмідь, та гарний і пишний, як Піп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зі шкур, а має одяг барвистий, верховинський, на голові закосичена кресаня, а з-під неї кучері визирають. Так, Лукин нині Чорногірський орел. Багатий усім тим, що бачить і чує. Все те, куди ступить, вважає своєю власністю: гори, ліси, полонини зелені і блакитне небо зі золотим сонцем над ними.
Іде Лукин, землі під ногами не чує. Ліс нашіптує йому казку карпатських гір і в тій казці Лукин думкою і чином поринає. Чи не казав йому дід, що сам Господь пробуває у казці вічності, якій не було початку й не буде кінця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди він йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Він же не йде, а на крилах гірської казки летить. Казка гір окрилена. Орлом понад гори кружляє, зозулею з ліса в ліс летить, потоками пливе, чічками цвіте.
Перебув, переблукав Лукин літню і осінню казку Бескиду. Прийшла біла, зимова казка й усю природу приспала, заколисала, білою скатертю вкрила, інеєм присипала, морозом закула. Пригадав собі Лукин, що йому нікуди дітися – ні хати, ні колиби немає в нього. Одна тільки ватра, що й зимою гріє… А тут і буря зимова загула. Щастя, що Лукин найшов над потоком невеличку печеру, в якій пересидить люту бурю. Вітри втомилися, буря знемоглася, небо прояснилося і Лукин вийшов із печери. Всюди кучугури снігу. Пробивається крізь них. Ніде людського сліду, ні голосу. А йому йти треба – все дальше й дальше. Ось і вечоріє вже. Де ж йому нічку переспати?
Ось щось йому привиділося! О, це не палата Царя Лісів! А може це дійсно тільки привид? Підходить до того привиду. Та ні! Це ж таки справді палата Царя. Як він зайшов сюди, запитує сам себе. А може якась сила завела його під цю палату? Заходить у середину палати. Здивувались Лісовики, побачивши його. Зразу не пізнали його. Це ж не той Лукин, що знали його колись. Але Лісовики то розумні сотворіння, розпізнали в леґіні давнього Лукинка, дитину-сина гір і лісів – не прогнали з палати, а усміхом привітали його.
А сам же Цар? Грізними очима поглянув на Лукина. Його чоло було зморщене і смутком-жалем покрите. Не дивно. Вчорашня буря, що шаліла, стогнала й гула над горами, стоголосами вила й вікові дерева з землі виривала, накоїла багато лиха, надщербила дуже його лісове царство. А йому жаль кожної деревини, він усім серцем любить свої ліси. Так, але супроти гірської, зимової лютої бурі він безсилий, так як людина є безсила супроти смерти. Як же йому не сумувати по втраті вікових ялиць і сильних буків, смерек і яворів, чи кленів? А тут ще й оцей Лукин прийшов, колишній син казки лісової і гір!
Промовив Цар грімким голосом до Лукина – промовив лісовою мовою, якої Лукин ще не забув.
«Чого зайшов ти в мою палату? Ти ж уже не наш, ти леґінь-верховинець, як усі ті, що до них ти уподібнився, це люди, які нищать моє лісове царство. Ворог ти мені! Забув уже може, що мої слуги, Лісні й Лісовики, виплекали і виростили тебе? Тепер ти відцурався їх! Леґінем, чоловіком став і будеш робити те саме, що роблять твої побратими! Нищать моє царство, нищать багатство і красу гір – ліси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгів й оков лютий Арідник. Вогнем люті й ненависти запалає проти Бога-Творця світу й Цих гір та піде на них війною. Завоює Карпати, знищить моє царство, але знищить і вас, верховинців. Такий вже закон цього світу: «Нищиш мене нині, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобі? Чув і зрозумів? Іди і скажи це все тим, до кого пристав. Відійди! Ти вже не наш!»
* * *Наче запаморочений вийшов Лукин із палати Царя лісів. Не вийшов сам, а вивів його один із Лісовиків. Пішов у темну ніч. Пішов із тим, що чув від Лісового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть між скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в ній, спочатку не бачив нічого. Наколи ж прояснилося йому в голові і в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арідника… Очі того сатани горять вогнем, зуби в нього великі і гострі, як у вовка, а руки й ноги закінчені великими пазурями, сам же чорний і порослий шерстю. На голові розкуйовжене волосся, а крізь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловіка, а трохи на звіря. Але Лукин не злякався його. Злякався більше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арідника. Він у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезні. Так, але Лісовий Цар казав, що колись цей Арідник зірветься з ланцюгів і вийде на світ. Чи може це статися? А що буде, як він справді вийде? Вийде на світ з цієї печери… Ух! Чи не прийде кінець світу, а передовсім Карпатам?
Арідник побачив Лукина, заскреготав зубами аж іскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати їх і кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди і коли вийіпов він із Арідникової печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий світ. Так, але не позад нього щось біжить, здоганяє. Чорне, невелике. Підскакує і котюжкою гавкає.
«Прийде, прийде час! Арідник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь світ, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арідник, багато слуг. Слуг вірніших псів. Не він сам, а руками слуг, нищитиме всіх і вся. Усіх, хто не буде з його роду»…
Погавкало те чорне й щезло, наче б під землю провалилося. А Лукин пішов собі дальше. Пішов із чорними думками у голові. Не знав, чи вірити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?
Іде та думає, передумує ту зимову казку гір, що пережив і зазнав у печері. Так, зима в горах, це дійсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немає ніде.
* * *О, гірські зими знає Лукин добре – знає і любить їх. їх дику красу і грозу. Але якось досі крив його Господь від зими в Чорногорі. її він не бачив зблизька, не переживав її жаху із її несамовитою силою. Аж раз – сам не знає що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив і почув справжню Карпатську зиму. Чув від людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вірив у це і не вірив. Аж таки довелося загостити під Говерлю. Чорногора привітала його сніговою курявою, бурею, метелицею, світ перед ним закрила, очі засліпила, закрутила ним і завертіла, в стебелинку перемінила… Цього Лукина, що то своєю силою протиставився силі ведмедя. Не знав досі, що це таке чорногірський вітер та буря і яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорі немає стриму, ні запори, тут же безлісні верхи й полонини, вітер може гуляти, куди захоче. В світи несе сніг, засипає ним усі видолинки й вертепи, намагається все замести й зарівняти. В таку зимову пору ні людині, ні звірині не втриматися на Чорногорі, ані не перейти її. А Лукин вірить у свою силу, вірить, що продістанеться на іншу сторону Чорногори й заховається перед її грозою в потойбічних непрохідних лісах. Не хоче вірити, що перед чорногірською зимою бурею ніщо не встоїться – не встоїться і він, Лукин. Буря звалить з ніг, присипле снігом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голодні вовки й пожеруть, навіть костей не лишать. Лише думка в голові Лукина працює ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немає сил.
Знає, що там десь, може й не так далеко, ліс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знає він, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутіж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з ніг, але й дух запирає. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному місці крутить ним. До ліса, до ліса добитись йому. Але де той ліс? Це лиш у думці, бо в очах сніг, а в ухах свист і рев бурі. Разом із крутіжем бурі крутиться внсе й голова Лукина. Не знає, чи це виє чорногірська буря, чи заводять відьми-чарівниці, а чи повставали давні великани й заревли на всі гори. Лукинові заперло вже віддих, чує душиться. Але не подається, не здається бурі, держиться на ногах, не падає… О, яку ж силу має Чорногора! Нема другої сили, щоб могла рівнятись з нею! Це мабуть Говерля завела розмову з Піп-Іваном. Ніхто не сміє ту розмову переривати, ані її притишити… Який же тут Лукин маленький і слабенький! Але він таки на своїх ногах ще, хоч уже не вірить, що врятує своє молоде життя, – до ліса не дійде, не заховається в ньому перед лютою бурею. Чує повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два і він уже на землі. Пробує піднятися – не може. Лізе на колінах і руках – руки клякнуть, деревіють. Та все таки Лукин не думає тут, на Чорногорі, гинути, як мога, не здається сніговій бурі. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снігу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снігом й покриває його ним. Заплющує очі, але притомности не тратить. Костеніють ноги й руки, але серце ще б'ється і думки в голові не завмирають, працюють, одна другу підганяє. Але цього, що з ним діється, не розуміє вже й не знає, де він. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злі духи виють і крутять снігами, а може це мавки закрутилися в танці? Не свист і голосіння, не виття, ні, це Лісні над ним співають, до сну приколисують. А йому щораз тепліше, тай спати, ох, як хочеться. А Лісні й дальше співають йому – співають, як колись маленькому співали. Милий, ніжний, солодкий той спів.
Ні, Лукин не завмирає, не замерзає, лише засипляє – солодкий сон огортає його. Аж, що це? Хтось не дає йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечі й підносить. Нічого цього не розуміє Лукин. А той «хтось» бере його на плечі й несе та тягне за собою, пробує пхати поперед себе, але Лукин паде. Він не може прийти до пам'яті – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволік той «хтось» над потік до колиби й поклав на лежанку. В колибі горіла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут із котюгою. Власник колиби налляв до кітлика води й всипав до неї якогось зілля, а коли воно заварилося, відчинив Лукинові рот і напоїв його тим гарячим виваром. Тоді почав терти Лукинові ноги й руки. Лукин був дальше без пам'яті. Колибник прикрив його двома вовчими шкірами й пересидів при ньому всю ніч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'ється в ньому.
Рано понатирав Лукина мастями – передовсім ноги й руки, але зі сну не будив. Десь аж сполудня відчинив Лукин очі. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав їсти сушених ягід і меду. Після цього Лукин знову заснув і спав до пізнього вечора.
Прокинувся з глибокого сну й повів очима по колибі. На її середині горіла велика ватра, а біля неї чоловік. Не старий ще, але весь зарослий – на голові буйна чуприна, борода довга, майже до колін, а очі у нього світяться як вночі у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловіка, як цей колибник, ще досі Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив він до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрізь гострим зором. А потім заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великої бочки.
«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.
«Зроби кілька кроків. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сів. Тепер він дав Лукинові спорий кусень прижареного м'яса.
«Харчуй! Певно здорово проголоднівся». Харчує Лукин «без принуки». Справді голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотів, леґіне, перейти зимою Чорногору? Молодість-буйність. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.
«Скажи, як захочеш – не захочеш то ні – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собі смерти, чи хотів поборотися з зимовою силою Говерлі»?
Лукин розповів коротко про себе… Він син Карпат, хоч молодий, але знає вже добре гори, а тепер, сам не знає, що занесло його в Чорногору, щоб побачити її зимову силу й грозу.
«Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже більше не то Чорногори, але взагалі світу не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе від смерти в Чорногорі».
А котюга весь час гляділа вірними, щирими очима на свого колибника, як би розуміла його мову. Колибник говорив дальше:
«Так, так леґіне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорі, а я не бачив би тебе в моїй колибі й не говорив би до тебе».
Він розповів Лукинові все, як воно було. Тоді, як Лукин засипляв у Чорногорі вічним сном, як його найшла там котюга, та як заніс він і затягнув його в колибу, в якій спав дальше твердим мертвецьким сном і вкінці пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав і Лукин. Тиша була в колибі… Тишу перервав колибник. Він розповів Лукинові про себе.
* * *Його дєдя, заможний ґазда над Черемошем, мав двох синів, його і молодшого від нього, Леська. Мав дєдя з них велику потіху – славився ними більше, ніж своїм багатством. На леґінів виросли. Почав дєдя думати про їх женячку. Одного оженить і залишить на ґаздівстві при собі, а другий пристане до якоїсь ґаздівської дівки. Так думав дєдя. А воно сталось зовсім не так…
На другому ґруні, мав велику ґражду ґазда Танасій Черкалєк, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лісі, як квіточка в лузі. Щоб усі гори здовж і впоперек перейшов, другої Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, він і Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали їй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа.
Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадійно й несподівано прийшло – громом із ясного неба вдарило.
Весна прийшла і брала гори в свої обняття, голубила їх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця леґінів. Плив понад гори місяць, зірки моргали й всміхалися до гір і людей.
«О, ніч це була, ніч! Не всиджу в хаті, піду на ґрунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пішов. От я на ґруні, недалеко ґражди Черкалека – світло в хаті – не сплять ґазди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто під хатою? Місячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Ніхто другий, лише мій братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв її поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горіло в моїм серці кохання до Аннички, тепер загорілася в ньому злість, ненависть до брата. Ні, ні, Леську, не буде Анничка твоєю! Не буде!
Вовком лютим кидаюсь на Леська, відриваю його від Аннички і з усієї сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землі під буком, лежить, не встає. Наближаюсь до нього й підношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'ється, віддих слабенький. Простогнав раз і другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся і віддав Богові душу… Що, зробив я? Я? Ні, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотів забрати її від мене!
Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж мені тепер робити? Куди дітися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасниці. Припадаю до мертвого Леська, цілую його. А тут, як би щось підірвало мене й каже бігти, втікати. А куди бігти, до кого втікати, не знаю. Не знаю, а біжу, землі під ногами не чую. Так біг до ранку, біг і дальше, не приставав, не припочивав.
Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями і громами.
Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й мені. Так. Пошукаю собі смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душі й без серця? Душу мою забрав із собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.
Шукав я смерти, хотів віддати своє життя покійному Леськові. Хотів утопитися, вода не приймала, хотів повіситися, курмей вривався, штрикав із високої гори-скали, не забився. Що не робив, що не діяв, смерти знайти не міг. Бог покарав мене життям. Буває – найбільша кара на цім світі, це не смерть, а – життя. Куди ходив я і блукав, не знаю, не пам'ятаю.
Блукав аж до осени, вкінці опинився тут, серед лісів, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину і животію в ній. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днів і років. Тай від коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звідки приблукала й живе зо мною. От я розповів тобі про себе, але ти не мусиш цього переповідати другим. Що чув, заховай для себе».
Хоча по кількох днях хотів Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його від себе. Аж як перестало віяти вітрами і злегшав мороз, розпрощався Лукин із нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидіти на одному місці – мусить іти. І пішов.
Колибник перестеріг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далі потоком. Дійде до ріки Тиси, а там найде села й людей. Пішов Лукин.
Пішов і поніс із собою ще одну казку гір – казку верховинського кохання, казку життя і смерти. Не довго йшов і не далеко зайшов. Зима і не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами білої краси, грізна, але прекрасна. Все завалене снігами, скуте морозами – все в руках казкової зими.
Іде Лукин, його ноги западають у глибокий сніг, а вітер знову дме, мете снігом йому в очі. Лукин уперед, а вітер завертає його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина є нова сила. її протиставляє верховинній бурі та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимує – сказав собі й осів у печері. Не легко було перебути в ній довгу зиму. Днями самота, тиша і відлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий світ гір. Навідувались до Лукина голодні вовки, забігали гонені вовками сарни, гавкали під печерою лисиці, чути було в лісах голоси звірів і крик нічних птахів. А вже найгірше, так це, що ночами навідували його всякі духи й не давали спокійно спати. Були добрі, але більшість з них були злі духи. Прогнати їх від себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовків. Кількох вбити, а решту прогнати.
Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на відлюдді перебувати зиму в лісовій пущі. На щастя сила і витривалість були в Лукина. Діждався передвесняного часу, залишив печеру і пішов дальше блукати горами-лісами.
Блукав, – а блукаючи, мав багато різних пригод, в більшості не дуже то милих, а то й прямо жахливих. Кінчилася зима, але ведмідь не вилазив ще зі своєї «ґаври». Йде Лукин темними пралісами, заходить у гущавину. Нараз не счувся, як опинився у якійсь ямі. А та яма, не яма, а ґавра «вуйка». От попав у гості до вуйка. Вуйко заснув у ґаврі на початку зими і спав дальше, щоб прокинутися з приходом весни. Сон вуйка перервав Лукин. Щастя, що це був час перед весною, коли вуйко, не ївши довгий час, був ослаблений і не мав великої сили.
А все ж таки прокинувся, ухопив Лукина за ноги і Лукин вже у лапах вуйка. Знає, що попастись ведмедеві в лапи, це смерть, не вирватися з них живим. Але ведмідь цей ослаблений, тай не попав на слабого – Лукин не втратив сили в печері. Вуйко випускає з лап Лукинові ноги й бере його попід пахи, але хоча вже Лукин має вільні руки. Дусить ними шию вуйка, здавлює так, що той не може вже видати з себе духу. Давить вуйко Лукинові ребра, аж тріщать, але Лукин теж; давить вуйка за горло. Йде смертельний змаг між ними. Пригадав собі Лукин про ніж за чересом. Лівою рукою душить вуйка дальше, а правою блискавкою витягає ніж зза череса і ним коле в саме серце вуйка, раз, другий і ще раз. Захарчав вуйко і випустив Лукина з лап. Лукин переміг ведмедя. Довго відпочивав після змагу. Видряпався із ґаври, не йшов далеко. Розложив ватру і заснув при ній.