Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Женися! Мені потрібна в ґаздівстві невістка!»

З тою женячкою не давала синові спокою. Вишукувала поміж дівчатами не так для сина жінку, як радше для себе невістку – таку, щоб могла запрягти її в ярмо й орати нею. Та дівчата знали її добре й жадна з них не хотіла мати її за тещу – лякалися її як вогню. Отак у сусідньому селі знюхалася мама з якоюсь відьмою-чарівницею, у якої була донька на відданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Відьмі подобався леґінь напевне ще більше, як її дочці. Стали вговорювати і намовляти леґіня, щоб женився. Але намови, ні навіть чари – не помагали, леґінь був твердий, як камінь. Дав неневі слово не женитися і слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим більш леґінь впирався, тим більше обі жінки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбільше завзялася на нього відьма, ще більше ніж мама. Почала грозити йому. Наколи ж ні погрози, ні чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього літа леґінь вівчарив на П'єтросі. Заснув у застайці. З неї витягнули його сплячого відьма і два щезники. Довго не знав, що діється з ним. Щойно вдолі, над потоком, очуняв і пробував вирватися з рук погані. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяникові. Так хотіла відьма помститися на ньому за це, що не хотів брати її доньку собі за жінку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин леґіня з нечистих, поганих рук.

«Декувать тобі, дєкувать за рятунок життя»! – казав леґінь.

Вислухавши повістування леґіня, Лукин спитав його, що він думає дальше робити? Леґінь відповів, що не думає вертатись ні на П'єтрос, ні до мами. Піде, куди поведуть очі і понесуть ноги. Сказав і пішов.

От пішов і Лукин з ним долі потоком. І добре зробив. Недалеко від озера зайшли, аж там із-за скали напали на них відьма і щезники. Вони, ждали, щоб схопити леґіня ще раз у свої руки. І було б це їм удалося, як би не Лукин із своєю довбнею. Бив їх довбнею, куди попало, а леґіневі казав бити погань камінням. Погань мусіла втікати…

Лукин завів леґіня у Луги, де мав багато знайомих. Там умістив леґіня в одного богатого ґазди. З того часу проминуло багато років. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком таки зійдуться».

Так було з Лукином і леґінем. Зустрілися раз в Лугах. Колишній леґінь постарівся, але женитися таки не думав. Він казав: «Дав умираючому неневі слово не женитися і не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою і на тому світі, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобі, Лукине, задержатися близько озера і вирятувати мене від смерти? Бизівно, що так!

«Усєко та неоднако» бувало в наших горах…

Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде ніколи й тої другої пригоди, яка трапилась йому того самого літа під Копилашем. Ото попрощав знайомих ґаздів у Лугах, розпращався із врятованим він нехари і водяника леґінем та пішов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чівчин і Лустун та відвідати там ватагів, вівчарів і бовгарів. Так задумав Лукин, а воно зовсім інакше сталось.

* * *

Вийшов із Лугів, коли було вже сполудня. Йшов поволі, не мав чого спішитися. Іде понад потік, що крок, то інший вид, один другого кращий, а вода потока срібно-зеленява, не пливе, а скаче по каміннях, шумить, говорить, грає, співає та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не має жаден інший потік у горах. Він дуже часто зміняє своє русло, а де має своє джерело, того мабуть ніхто не знає. Десь далеко й високо під верхом Копилаша, в глибині пралісу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже під Копилашем, мусить залишити потік і спинатися крутим, стрімким плаєм, що веде крізь правічний, темний ліс. Цей плай один із найстарших, давний, предковічний. Його проробили перші здобичники карпатських гір. Він об'єднав колись, об'єднує і тепер поцей- і потойбічну Верховину й верховинців.

Іде Лукин плаєм усе вище й вище. Десь там верхи гір освічує ще сонце, а на плай сідає вже темінь. Ні, Лукин не піде дальше, заночує тут серед темного ліса – на верх Копилаша піде завтра. Чи ж може він знайти де кращий і спокійніший нічліг, як у цьому пралісі? Усипляти будуть його шуми дерев і далека гра потоку, а казку – шептатиме праліс. Перше розложить ватру – ватра ж вночі, як сонце вднину. Ось уже і палахкотить ватра – веселіше стає Лукинові, не буде самітньо. Сів при ватрі, вийняв із дзьоблини харчі, що дали йому луганські ґазди. Похарчував. Назбирав моху і сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидів при ватрі й вдивлявся в полум'я. Потім прикляк і помолився, як умів, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господеві за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нічку переспати.

Приляг, певен був, що скоро засне. А воно ні. Не дає заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестає кричати: раз зліва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собі Лукин, що нічний крик пугача, чи сови, віщує щось недобре, погане. Може так, а може ні. Але заснути таки довго не міг. Було напевно далеко поза північ, як удалося Лукинові заснути. Спав і не чув поганого голосу нічних птахів, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крізь дерева сонце й заглянуло йому в очі. А він лежить, не встає – хотів би встати, та не може. Але що це? Він не сам, над ним із усіх сторін волохи, чи цигани – вони всі не дуже різняться від себе. Чує говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумів. Підносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А він іде, дає себе вести, але куди – цього не знає. Циганів багато: чоловіки й жінки, старі й молоді. Лукин дальше спить і снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускає його руки зі своєї. Все щось до нього говорить, а другі цигани сміються. Куди і як довго йшов так Лукин із циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить і снить дальше. Сон не опускає його, а циганка також не випускає його із своєї руки.

Аж чує його рука не в дівочій, дрібній руці, а в грубій… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде і спішить. Довго вів його той циган. Аж завів його до якоїсь хати й посадив на лавці. Але Лукин дальше спить, лиш крізь сой чує людські голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так тривало довгий час. Нараз прояснюється в голові Лукина – будиться з несамовитого сну… Бачить, коло нього старий і молодий цигани. Молодий, це певне той, що привів його сюди. Сміються оба цигани до нього, старий плеще його по плечах – видно задоволений. Говорить щось, але циганською мовою, а молодий відзивається до Лукина нашою мовою. Ось що почув він від цього цигана:

Цигани найшли Лукина сплячого при плаєві під Копилашем. Обступили його і хотіли збудити. Але збудити не дала одна молода циганочка. Вона, як лише побачила Лукина, так зараз влюбилася в нього й хотіла мати його за чоловіка, а що її мати, це найбільша ворожка й знахорка між циганами, то на прохання дочки приворожила Лукина, відобрала йому розум, волю і пам'ять. Донька ж робила з ним, що хотіла. Другі цигани не противилися цьому, бо всі боялися старої чарівниці та її двох синів. Боявся їх і цей, молодий циган, якого циганочка була йому нареченою. Тепер же, коли побачила Лукина, не хотіла вже й дивитися на свого нареченого, а він, хоча його серце обливалось кров'ю, був безсилий і безрадний. Терпів і мовчав.

Цигани вийшли на Копилаш, зайшли полонинами на Чівчин і зійшли з нього над потік у Вішову. Забрали також зі собою завороженого Лукина. Над Вішовою розложили свої шатра. В одному примістили Лукина з циганочкою та почали ладитися до весілля. Стара циганка була певна, що Лукин стане, хоч і привороженим, її зятем. А молодий циган, наречений циганочки, почав думати, як би не допустити до цього. Одної днини пішли обидві циганки, стара й молода, у Вішову, щось там купити, виворожити або й вимантити, а Лукина залишили в шатрі. Стара наказала одному із синів сокотити його.

Та циган не всидить довго на одному місці, пішов кудись. А тоді цей ухопив Лукина за руку, та в гори з ним. Завів його до знаного на всі гори знахора, а цей відворожив Лукина.

Не буде циганочка його, ані Лукинова. Почувши все це від молодого цигана, Лукин спитав його, куди йому тепер йти, щоби знова не попасти в руки циганам. На це циган сказав, що виведе його на плай, який веде з Вішови на Чівчин. Заплатив знахорові за відвороження Лукина й пішов з Лукином. Вивів Лукина на плай і хотів розпрощатися з ним, аж тут прибігла циганочка зі своїми братами. Кинулися оба циганчуки на цигана й Лукина. Лукин постановив обороняти не лише себе, але й цигана.

Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгі, сталеві ножі. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дістати в свої руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але він не дасть себе ще раз у циганські руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукинові вчасно не вдалось було вибити ножів із рук циганчуків. Вибив їх ломакою і верг у ліс, а циганові казав утікати горі плаєм. Циганчуків бив Лукин ломакою куди попало.

Не зчувся, коли циганочка підсунулась гадюкою д'ньому і обчепила його ноги своїми руками, як обручами. її не хотів Лукин бити ломакою і тому не міг вирвати своїх ніг з її рук. Аж тут ненадійно наспіла допомога – з одної сторони плаю вибігли з ліса Лісовики, а з другої Лісні. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутані ноги, почали щораз більше наступати на нього, не зважаючи на це, що він дальше відганяв їх від себе ломакою. Аж тут Лісовики кинулися на них і почали гнати їх у діл плаєм у сторону Вішови, а Лісні відорвали циганочку від Лукина й потягли її в ліс…

Відітхнув троха Лукин і подався горі плаєм. Наздогнав цигана й оба пішли на Чівчин. Але на Чівчині не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували і пішли над Черемош.

Лукин завів цигана на Луковиці і передав Бичукові. Бичук забрав цигана в Голови. Там він став добрим ковалем. Потім оженився із убогою сиротою. Жив і вмер у Головах. Його сини перебрали від нього ковальство і так воно переходило з роду в рід. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гіршими музикантами. їх називали, від батька Карабка – Карабчуками.

Але цигани з Вішови були завзяті. Рішили дістати Лукина ще раз у свої чорні руки. Дістати і не випустити його. Почали слідкувати за ним. Слідкували і вислідили. Був тоді Лукин на Чівчині.

Одної темної ночі напали цигани на стаю, в якій спав Лукин. Та Лукинові якось тої ночі не спалося. Хоч цигани по-злодійськи, тихо як коти підсунулись під стаю, Лукин почув їх. Наробив крику, збудив ватага, вівчарів і бовгарів, сам ухопив у руки свого довбню й всі разом кинулися на циганів. Кинулися на них і котюги. Настав завзятий бій. били, хто кого чим і куда попав. Бійка і крик перервали нічну, полонинську тишу. Побудилися по довколішних лісах звірі й птахи. Довго тривала бійка. Вкінці вдалося Лукинові з полонинськими людьми відпудити циганів ген за Чівчин, на плай у Вішову. Але цигани вкрали таки три барани. Звісно ж цигани, це злодії. Зате вдалося одному вівчареві здерти зі старого, калюхатого цигана черес із талярами. Ось, була це заплата за барани. Тої ночі вже ніхто не спав на Чівчині. Лукин же, попрощав Чівчин, пішов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пішов любуватися своїми горами, подивляти їх велич та красу і всемогучість та доброту того, хто їх сотворив і верховинцям у володіння віддав – Господа Бога…

О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут діється ненадійно, нагло й несподівано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звідки, налітають хмари – одна, за нею друга, зразу білі, а там уже чорніють. Темніє небо й гори під ними, а тут уже блискавиці і грім за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревіли потоки й ріки, заливають прибережні луги, несуть вирвані з корінням дерева, котять каменюки. Здається, всі темні сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озивається Говерля, каже: «годі»!

Дає наказ вітрам, порозганяти хмари. І вже їх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освітило сонце, осушує мокрі гори, проганяє в негри злі, темні сили.

Не знати, коли і як залишає гори літо, а за ним приходить осінь. Карпатська, золота богата осінь з позолоченими буками, з замріяними тихими лісами. Маржина зійшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одної ночі мороз. Іней вкриває дерева і царинки.

За цим чорні хмари з Чорногори. З них сипле снігом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багаті, снігом чорногірські хмари. Оце вже всі гори забілілися снігами – кичери, полонини й глибокі дебри лісові. Сніг і на зеленому чатинні смерік і ялиць. Так зима хоче, щоб усе було засніжене, біле. Післала Говерля снігові хмари на гори, а тепер каже буйним вітрам віяти. Вітри перемінюються в бурю. Буря пориває сніг і несе перед себе. День-два й гори, це велика, біла пустеля. Все, що досі жило й рухалося, завмерло, привалене снігами. По сніговій пустелі проходжується тиша. Тиша, що тривогою здіймає, жахом проймає.

А Лукин любить ту тишу. Він її не лякається. Любить ту білу пустелю. Знає, по ній ходять духи предків і шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатські зими з снігами й морозами. Любить й не лякається їх. їх лякаються злі, погані духи й залазять у найглибші нетри-дебри, у щілини та не видають зі себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гір. Біла тиша залягла гори, присіла полонини. Лише у ясні, зоряні, морозні ночі можна побачити й почути оленів, що витребують з-під снігу суху травичку. З ліса чути виття вовків та смертельний голос сарни, що попалась їм у зуби. Любить Лукин зимові дні і ночі. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснізкених гір, морозом скутих потоків і рік. Любить і шалені бурі з їх сніжною курявою, що чигають смертю на сміливця і нерозважного мадрівника. Відорветься брила снігу зі скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозі, на що натрапить. Порве й сміливця та погребе в пропасті навіки, – ніхто не знайде його костей.

Так – у горах панує всюди тільки сила. Сила, що не знає пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроці гірської природи. Сила на верхах, лісах і скалах, у річках і потоках, у зимових бурях-сніговіях і у літніх повенях-пловах.

Любив Лукин не лише ходити-бродити засніженими горами й лісами. Любив також зимою сидіти в якійсь стаї, чи зимарці при палаючій ватрі. Докладав до неї дров, а вона давала йому світло й тепло. Скільки ж радости й задоволення! Там гуде вітер, свище й грається зі снігом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палає ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лісовою мовою говорить. Вона ж дитина гір. Губка й кресало також діти гір. Дрова з гірського ліса і той, що слухає мову ватри, всі вони діти гір. Як же їм не розуміти себе взаїмно? Тоне нераз вів Лукин із ватрою нічні розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лісовик. Лісні відвідували його тільки тоді, як спав. Співали йому до сну, як співали тоді, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукинові при їх співах. Наколи ж прокидався зі сну, Лісні зникали. Літом перебував Лукин на полонинах з вівчарями. Любив полонинське життя. Перейшло літо на полонинах, проминула й осінь. Взяла гори в свої окови зима. Вона захопила Лукина в одній зимарці на Луковицях. Пізненько вночі, Лукин сидів при ватрі й слухав голосів за зимаркою. А там мело снігом, тиснув мороз. У таку ніч і сон бродить десь лісами, не заходить у зимарку, не присипляє Лукина. Сон, – це півсмерть. Хто менше спить, той довше живе.

Сидить Лукин біля ватри й слухає її повістувань про те, що колись було, минуло і не вернеться. Сумне те повістування, повне жалю і туги. Заслухався Лукин у повістування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збіджений, засніжений, не старий ще верховинець. Несміло переступає з ноги на ногу. Привітав Лукина тихим, від морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не підходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сів на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо відповів Лукинові на питання: хто він і звідки? А те, що Лукин почув від нього, морозним вітром повіяло, жалем і співчуттям пройняло Лукина.

Він із тої сторони Черемошу. Жив там і помагав своєму дєдеві ґаздувати. Був уже леґінем. Пізнав одну дівчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час і вони обоє полюбилися – щиро, гарячо. Взимі мали повінчатися – стариня почала вже ладитися до весілля. Радіє, що буде мати жіночку, як ластівочку. Але, але… Бачить, що його Євдокійка остигла до нього, починає бокувати від нього… Не знав і не розумів, яка може бути причина цьому? Почав слідкувати за Євдокією, почав назирцем ходити за нею. І вислідив. До неї заходив леґінь, син багатого ґазди з-за Черемошу. Сходяться обоє в лужку над рікою…

«Уб'ю його, або її, або обох – подумав. – Барткою по голові і по всьому!»

Але потім роздумався. Різні думки приходять у голову – раз така, раз інша. Пробував говорити з Євдокією «на-розум» – не помагало. Говорив із леґінем, що відбив від нього Євдокію, але той висміяв його. Що ж мав «біданка» робити? По довшій надумі пішов до знахора, який був і великим мольфаром. Вислухав його той, тай дав йому таку пораду.

«Віддай свою душу моєму приятелеві, – щезникові, слузі Арідника, – а той зробить так, що Євдокія буде твоєю жінкою».

«Нехай буде, як кажеш» – сказав нещасний.

Пішов із мольфарем у Чорногору і віддав свою душу щезникові. Вернув у своє село і сталось як приобіцяли мольфар і щезник – Євдокія навернулася до нього – повінчалися обоє. Живуть, любляться, люди завидують їм. Так, але нещасникові без душі, не легко живеться. Та, щоби лише це, а то почали люди в селі говорити, що він задля Євдокії віддав щезникові свою душу. Почула це від людей Євдокія, але не дуже то їм вірила. Аж одного вечора почала примилюватися до свого чоловіка й приговорювати до нього солодкими словечками. Стала просити, щоби сказав, чи правда це, що люди говорять: чи він віддав за неї свою душу щезникові? Так довго підлещувалася і не давала спокою йому, аж він признався до всього. А що тоді зробила Євдокія? Відштовхнула його від себе й сказала рішучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все своє і пішла до своїх батьків. Як відходила сказала йому:

«Йди, відбери свою душу! Тоді поверну до тебе».

Сказала й пішла. А він? Пішов до мольфара просити, щоб допоміг відобрати від щезника душу. Обіцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висміяв його і прогнав від себе. Що не було йому робити? Пішов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповів йому своє горе і просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке:

«Щезники не держать в себе відданих їм душ. Вони пускають їх у світ, щоб робили людям шкоди. Так і твоя душа блукає десь тут у горах. Хочеш мати її знову, мусиш її шукати. Сказано в святих книгах:

«Хто шукає, той знаходить».

Послухав він ворожбита, ходить по горах і шукає своєї душі – вірить, що знайде її. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвітучу фіялку в зимі, або вніч перед святом св. Івана цвіт папороті. Тоді щойно знайде свою душу. Чув, що є люди, які не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й він бездушником, але його Євдокія не хоче жити з бездушником, а він не може жити без своєї Євдокії.

Побачив і почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кінець цього «дива». Заблукав він раз у село, де жив той шукач своєї Душі. Допитався до його хати і, що побачив там? Побачив молодого ґазду й зарум'янену, пишну ґаздиню, а перед хатою хлопчика з білими кучерями. Розговорився з ґаздою і, пригадали собі зимарку на Луковицях. Ґазда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жіночки Євдокії. Живуть у любові і злагоді, як двоє голубів. Гостив Лукина в себе кілька днів, а на прощання сказав йому:

«Так то, леґіне Лукине, впертістю, завзяттям і витривалістю можна все зробити, а твердою вірою у власні сили й Божу допомогу, зірку на небі досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».

Пішов Лукин блукати дальше своїми горами й розповідати горєнам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горєни» слухали й лише головами покивували.

* * *

«Усєчіну» бачив уже Лукин. Він же виріс в горах і блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однієї осени на Ворохтєнських полонинах, не доводилося ще бачити ніколи. Оце стрінув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши їх, здивувався і зачудувався. Ватаг у стаї сказав йому, що це один великий пан із далеких «долів» зайшов сюди в гори зі своїми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусів пояснити Лукинові, що це таке «пан» і що це «доли». Далеко за горами, де нема гір, стелиться усюди рівнина, поле, мало там і лісів. Тут «годує» верховинців ліс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповів Лукинові.

Глядить Лукин на тих зайшлих людей і чудується. Усі на конях, пани й слуги. Пани на сідлах із шкіри – «рєд» на конях блищить сріблом, стремена золоті. Найкращий кінь під паном, що на самому переді. Він то прикликав Лукина до себе й заговорив до нього людською мовою, якою говорять і верховинці. Сказав Лукинові, що приїхав у гори на полювання. Напевно Лукин знає, де найбільше ведмедів, на котру полонину виходять вечором олені, звідки виходять вовки й де можна надибати багато куниць і видер? Не дуже то охоче давав Лукин панові відповіди. Не подобався йому цей пан і другі пани. Не подобалось йому те, що слуги зсаджували панів із коней і помагали їм сідати на них. А як засіли до вечері, то пани кидали слугам недогризені кости, як це роблять верховинці з котюгами. До слуг говорили пани мовою подібною до верховинської, а між собою розмовляли мовою, якої Лукин ще ніколи не чув. Ватаг сказав йому, що це польська мова, лєцька. Спали пани на пишних коверцях і ними прикривалися. Слуги ж спали, де і як попало. Рано побудили слуги панів, снідання для них було вже готове. По сніданню заграли ловецькі роги й пани вирушили на полювання. Зброя в них така, якої Лукин ще не бачив. Полювали зранку до вечора, вполювали не мало ведмедів, оленів, вовків і дрібної звірини. Впольовану звірину зносили слуги на місце, де пани розтаборувалися. Крім убитої звірини принесли слуги й кількох поранених панів. Та Лукинові було більше жаль вбитої звірини, ніж покалічених панів. Перед вечором засіли пани до вечері. їдять жарене м'ясо, а при цьому п'ють щось таке, чого Лукин не знає. Чим більше п'ють, тим голосніше говорять – один другого хоче перекричати, а всі вихваляють себе, як найкращих і найвідважніших стрільців. Дали пани й Лукинові покоштувати того, що пили. Випив Лукин і скривився, а потім голова йому закрутилася. Слуги сказали йому, що ті напитки, це вино й медок. Ними пани дуже часто впиваються. Мусіли пояснити Лукинові, що це значить «впитися» і бути «п'яним». Тиждень перебули пани в горах – більше їли й пили, ніж полювали.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.