Украдене щастя (збірник)

Добру науку приймай, хоч її і від простого чуєш;Злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив.

6

Хто має мудрість, а з неїБлижнім не хоче вділити,Той має скарб многоцінний,В міх шкуратяний зашитий.

7

Мудрість захована,Золото в скритку —ОднаковісінькоСуть без пожитку.

8

Дурний, хто, помилок лякаючись,Не сміє братися до діла, —Так, як би я не їв, лякаючись,Щоб кришка в голосницю не влетіла.

9

Не пливе супроти вітруЗапах цвітів і кадила, —Але йде по всіх усюдахДобра слава, добрі діла.

10

Навіть той, хто в призначення вірить,Все ж трудитися мусить постійно:Адже ж бачиш і сам, що без трудуНе горить і сухеє поліно.

11

Не звикай утертими стежкамиЙти за другим сліпо, як у дим,Бо як стануть пастухи вовками,Треба вівцям пастися й самим.

12

Бережи маєток про чорну годину,Та віддай маєток за вірну дружину;А себе довічно бережи без впину;Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.

13

Гість, дитя, і цар, і жінкаМають всі один звичай:Є що чи нема – байдуже,Їм усе лиш дай та дай.

14

Хто духом низький, не мішайся там,Де є високих трони;Та ж чобота ніхто не надіваЗамість корони.

15

Та й глупі ж ті багатирі,Що люблять спать на подушках!Я спав лиш на однім пері,І твердо так було, що страх!

16

Щасливий той багач подвійно:Піч повна дров, огонь горить, гогоче;А в мене лиш одно поліно,Та й те горіть не хоче.

17

Отрута є зле вивчена наука,Отрута є нестравлена їда;Для бідних трута – взаїмна порука,Старому трута – жінка молода.

18

Скупий – не пан своїх засіків повних,А сторож, і приставник, і невольник.

19

Книги – морська глибина:Хто в них пірне аж до дна,Той, хоч і труду мав досить,Дивнії перли виносить.

20

Хто власного ума не має,То з книг не вийде ум йому;Хто є сліпий на обі оці,То що по дзеркалі йому?

21

Клониться дерево, плодом обтяжене;Чесний, розумний, і ти так клонись!Висохле древо, безмізкії головиЗломляться, та не похиляться вниз.

22

Великі дерева шануй,Що плід дають і в спеку тінь;А як і плід, бува, хибне,Чи ж тінь сама не є добром?

23

Мухи сідають на ранах,Пчоли на цвітах пахучих;Добрий все бачить лиш добре,Підлий лиш підле у інших.

24

Як військо скликає труба,Так ангелів Божих скликаютьСердечні слова.А в гуслі та флейти де граютьІ брата осуджують – тамПриховок чортам.

25

Лихвар і п’яниця —Се два побратими:Сам чорт побратимствоЗв’язав поміж ними.

26

На двоє сотворено Богом вино:Розумним на радість, на згубу дурному;Багатство – на двоє теж дане воно:На добро милосердним, на згубу скупому.

27

Як від лютого татарина,Що шаблюкою маха,Всі тікають безоружнії,Так тікай ти від гріха.

28

Хто з всіми добрий хоче буть,Той швидко втратить добрий путь.Не може при добрі той жить,Хто хоче злу й добру служить.Бо хтівши догодить обом,Він швидко стане зла рабом.

29

Від слона на тисяч п’ядей,Від коня на сто тікай,Від вола на десять п’ядей,Зла й на очі не видай.

30

Як метіль прошумить,Так загине за митьЗлий, сльозами людськими годований,Щезне й слід весь по нім…Але добрий – се дім,На скалі віковічно будований.

31

Як запорохи чоловікЗнести не може у очох,Так гордости в душі людськійНе зносить Бог.

32

Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,То Бог його за гнів його відкине;В гнівливе серце помисл злий, як нетля в світло, лине, —Сама згорить, а світла не згасить.

33

Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,А брата свойого не любиш,То все ж ти на вічне життя не доспів,Лиш дармо дочасне загубиш.

34

Як та опука від скалиВідскакує відлого,Так кривда людська все падеНа кривдника самого.

35

Огневі, що ліси палить,На поміч вітер ще спішить,Та каганець він загасить.Так сильний сильного скріпля,Король рятує короля,Слабого ж топче і валить.

36

Наче віз без колісНе покотиться до суду,Так своєї судьбиНе дійдеш без праці й труду.

37

Молодість у бідності —Без мами дитина,Старість у бездітності —То гірка година.

38

Ти сто людей побив у боюІ тим пишаєшся, герою?Ось сей лиш власну пристрасть поборов,І над тобою він горою.

39

Купа дров і жура —Що з тих двох тяжче є?В дровах труп лиш згора,А в журі все життє.

40

Ті, що крізь помилки до правди добиваються,Мудрецями називаються;А ті, що в своїх помилках угурні,То справжні дурні.

41

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,Той був неначе без очей лице;Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,Той воду лив у збан, в якім розбив денце.

42

Як полоняник, що його в неволюВедуть, думками в рідний кут літає,Так той, що читанням книжок святих занятий,Все в царстві правди і добра витає.

43

Вода, що довго капає на каміньІ в камені проверчує діру,Отак, хто книги праведні читає,З болота буденности вилітає,З душі брудоту й погань вимітає,Що уподоблює його звіру.

44

Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,То він буде мов той пліт, що підпор не має.Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,Так безграмотний паде без знання підпори.

45

Цареву тайну берегти порадно,Бо зрадників карають безпощадно;Та славу Божу тайною покрити —Се злочин, мов у землю скарб зарити.Карається не раз найгірш усіх,Як непростимий, проневірства гріх.

46

Хоч би ти попіл їв і землю гриз,А не позбувся злости,То не заслужиш ти у праведнихОдного «Бог да прости!».

47

«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх», —Так сказано в Письмі Святому.Та горе тому,Хто ніби дба про душу їх,А тіло працею надмірною втомляє,Тілесним недостатком оскорбляє.

48

Краще малеє надбанняЗ ласкою Бога набути,Як незліченне багатствоСеред проклять загорнути.

49

В здоровому тілі здорова душа,Та часто буває не варта гроша.В уломному тілі буває душа,Що красою світ весь і Бога втіша!

50

Хоч би все небо папером було,Хоч би все море чорнилом було,Зорі б на пера всі перекувать,Ангели б сіли там пір’ям писать,То не списали б – так мудрий прорік —Мудрости Божої ввік.

Із циклу «Притчі»

ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯБуло се в Індії.Степом безлюднимЙшов чоловік. І враз напав на ньогоГолодний лев. Побачивши звірюкуЩе здалека, почувши рик її,Почав тікати чоловік щодуху.Тікаючи, наскочив він наразНа глибоченну балку. Не булоЧасу вертати, не було де скриться,А звір вже близько. Бачить чоловік,Що зо стіни безодні, зо стрімкогоСкального обриву худа берізкаВ щілині виросла й вершок зеленийПонад безодню к сонцю піднімає.Не довго думаючи, він чепивсяЗа ту берізку; держачись рукамиЗа пень її, повис над гирлом темним,Аж поки, бовтаючи там ногами,На щось твердого крихту не оперся.Тоді аж відітхнув, і дрож смертельнаПотрохи втихла. І почав тодіСірома озиратися довкола,Де він і що з ним?Перший зирк йогоВпав на коріння деревця, що в ньомуБула його єдиная опора.Що за притичина? Глядить: дві миші,Одна білява, друга чорна, пильно,Запопадно, і ненастанно, й прудкоГризуть коріння того деревця,Лапками землю порпають, працюють,Немов наняті, щоб його підпоруПідгризти, підкопати, повалити.І похололо в того чоловікаНа серці, бо в тій хвилі лев розжертийНадбіг над пропасть, і його побачив,І лютим ревом відгомін збудив.Не міг його дістати, але лютоГлядів згори, скакав і землю гриз,Ждучи, аж він угору знов підлізе.І глянув вниз у пропасть чоловік.І бачить, що на дні тієї балкиСтрашна гадюка в’ється і широкоПащеку рознимає, жде лише,Щоб він упав для неї на поталу.Померкло в голові у чоловіка,За серце стисло, і холодним потомВсе тіло облилось.Та враз почув,Що те, о що опер він ноги, якосьВорушиться. Зирнув, аж пробі! СеГадюка, звита в клубок, що в щілиніДрімала. Рад був скрикнуть чоловік,Та голос в горлі задушив переляк.Рад був молиться, та тривога вбилаПобожну думку. Наче труп холодний,Він висів, певний, що в найближчій хвиліКоріння миші підгризуть, гадюкаУ ногу вкусить, сил його не стане,І вниз він упаде, змії в пащеку.А втім – о диво! На гілках берізкиПобачив той нещасний чоловікГніздо чмелів. У щільнику маломуБуло там трохи меду, а чмеліВсі полетіли в поле за пожитком.І закортіло чоловіка тогоПокушать меду. Він всіх сил добув,Піднявся трохи вгору, і устамиДосяг щільник, і ссать його почав.І враз немов рукою віднялоЙому від серця. Солодощі медуЗаставили його про все забути:Про льва, що вив йому над головою,Про миші, що його підпору гризли,І про дракона, що внизу грозив,І про гадюку, що у стіп сичала.Про все, про все забув той чоловік,Найшовши в тих краплинах медовихНесказанну, високу розкіш раю.Ґотама Будда[86], Азії світило,Очима духа бачив сю пригодуІ своїм вірним так про неї мовив:«Сей чоловік, брати, – то кождий з нас.Життя важке, природа нам ворожаІ тисячі пригод і небезпекЗ усіх боків усе нас окружають,Як того мужа, що там в балці висів.Голодний лев над нами – то є смерть;Дракон внизу – то вічне забуття,Що кождого нагрожує пожерти,А миші, чорна й біла, – день і ніч,Що ненастанно вік наш підгризають,А та гадюка під ногами, браття, —То наше власне тіло, непостійне,Слабе і хоре, що нам в кождій хвиліНазавсіди відмовить може служби.А та берізка, за яку вчепившись,Міркуємо спастися від заглади, —Се людська пам’ять – щира, та коротка.Нема нам виходу із того горя,Нема рятунку. Та одно лиш намЛишилось, те, чого ніяка сила,Ніяка нам пригода взять не може:Се чиста розкіш братньої любови,Се той чудовий мід, якого крапляРозширює життя людське в безмір,Підносить душу понад всю тривогу,Над всю турботу із-за діл минущих —В простори, повні світла і свободи.Хапайте сквапно краплі ті, брати!Бо лиш в тому, що серце ваше чує,Чим груди повні, чим душа живе, —У розкоші любови та бажаннюБратерства, у надії, у змаганнюДо вищих, чистих сфер, – лежить ваш рай».ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВДо Йосифа[87] в Єгипті такСказав облесливий дворак:«Ах, пане, страх тебе люблюЗа добрість, за красу твою!»Та Йосиф знав ціну тих слівІ дворакові відповів:«Минувше ти збудив сумне…Мій друже, не люби мене!Отець любив мене й жалів —За се братів на мене гнів.За се в рові я смерти ждав,За се невольником я став.Потім Пентефрія жона —Любила страх мене вона,Та за любов її дармуПопав я на сім літ в тюрму.Тож нині… щиро признаюсь,Любви твоєї страх боюсь!»ПРИТЧА ПРО КРАСУАрістотель-мудрець[88] Олександра[89] навчавІ такий у альбом йому вірш написав:«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,Небезпечне оружжя – жіноча краса.Тілько мудрість, наука і старші літаПодають проти неї міцного щита».Арістотель-мудрець по садочку гуля, —Бач, Аґлая іде і очима стріля!Та Аґлая, котрої надземна красаЗвеселяє людей і самі небеса;Та їдких її слів і шпаркого умаВсі боялися, навіть цариця сама.Арістотель дівчині гаразд придививсь,Як повз нього ішла, низько їй поклонивсьІ промовив: «Аґлає, благаю, молю!Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.На часок-волосок вволи волю мою, —Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»Усміхнулась Аґлая. «Се ж почесть мені,Що на мні зупинив свої очі ясніТой мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,Що умом обняв землю, зглибив небеса.Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.По саду тім, де в’ються доріжки круті,Півгодини мене провози на хребті».Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.І хламиду він зняв, і рачкує піском,Його очі Аґлая закрила платком,І сидить на хребті, й поганяє прутком.Так заїхали враз аж на площу садка,Де під тінню дерев край малого ставкаОлександер сидів, його мати й весь двір, —Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.А Аґлая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»Аж у круг двораків його дівка пустаЗавела, і зіскочила живо з хребта,І платок із очей поспішилася знять…Що там сміху було, то й пером не списать.Арістотель-мудрець Олександра навчавІ такий у альбом йому вірш написав:«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,Небезпечне оружжя – жіноча краса.Ані мудрість, наука, ні старші літаНе дають проти неї міцного щита.Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпецьМоже буть проти неї надійний борець».ПРИТЧА ПРО РАДІСТЬ І СМУТОК[90]Два сусіди жили поруч себе рядом:Сей весілля справляв, а другий похорон.В одній хаті ридання і плач над мерцем,В другій хаті музика і спів над вінцем.Тут на мари мертвого кладуть і голосять,Там до шлюбу рушають і дари виносять.Одним шляхом везуть і труну, й молодят,Один піп погребе й буде шлюб їм давать.І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,І сі й ті до одного кінця нас ведуть.ПРИТЧА ПРО СІЯННЯ СЛОВА БОЖОГОПішов сівач на поле й сім’я сіяв,Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:Одно попадало на биті шляхи,І се небесні поклювали птахи;Друге упало на тверде каміння,І нікуди йому було пустить коріння;А третє в мокре місце всіменило,Там, не принявшися, воно зогнило.Найбільша ж часть на ґрунт плідний упалаІ труд багатим плодом увінчала.Сей образ – перша притча то Христова[91],Вона була пророцька щодо слова.Сам він був сівачем у своїм краю,Та, мов на камінь, у жидівську зграюСлова його неслися і щезали;Жиди в них правди скритої не взнали.А що по світовому роздорожжуРозсипалось тих слів, то птицю Божу,Усіку єресь тілько годувало,Та плоду ніякого не давало.А що по мокрім місці гниль пожерла —Се ті, в яких душа в живих умерла,Пихою вбита, лінощами й глумом, —Таких і пам’ять пропадає з шумом.Лиш ті, що тихі серцем і душею,Всіх годували працею своєю,Самі собі похвал не голосили,Та в своїм серці духа не гасили,Не боячись ненависти обуха,Христові спадкоємці в царстві духа.

Із циклу «Леґенди»

ЛЕҐЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

1

Олександер Великий[92] весь світ звоювавІ отсе в Вавилоні, мов бог, раював.А побожний аскет вік в пустині проживІ молитвою й постом богині служив.Наче сонце, що разом прогонює тьму,Так богиня в опівніч явилась йому.Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»Аскет мовить:«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,Дай, щоб старість і смерть оминули мене».Богиня мовить:«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,На ж тобі сей малий золотистий горіх.Одну нічку не спи, один день промовчиІ, очистивши ум, сей горіх розтовчи.Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,І готовивсь аскет на великую річ.Ось огонь розпалив із пахучих полін,І кадило в огонь щедро кидає він,І закони Господні проходить умом,Щоб очистити ум, не схибити притьмом.Та ось сумніви в серці повстали страшні:«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?Чи вертати у світ, де панує борба?Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!Та безцінний твій дар комусь іншому дам.У нас цар молодий, богорівний наш цар!Богорівним зовсім його зробить твій дар.Міліонам він сонце, життя є нове,Для добра міліонів хай вічно живе».

3

Олександер Великий весь світ звоював,Та дівчини рабом себе він почував.Персіянки Роксани[93] предивна красаВ його серці горить, мов пожар, не згаса.У обіймах його та красуня гордаНаче тає, на груди його припада;Та хвилина мине, і він чує, що осьВ її серці вороже ворушиться щось,І в очах, ще вогких від любви і жаги,Дикі іскри горять, наче злі вороги.З її уст вилітають бажання страшні —Се бажання пожарів, убійства, різні.Їй опертись король не здоліє й на мить:Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить![94]Кліта[95] вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!Або дай, щоб скінчилася мука моя,Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?Чом міняється так, кілько є в дні годин?І чи в серці її я паную один?»В тій хвилині аскет перед ним опинивсьІ покірно царю до землі поклонивсь.«Вічно жий, царю мій! Хай твої ворогиЗгинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».І він все розповів, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.«Міліонам ти сонце, добродій єси, —Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

5

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»І великим, безсмертним почув себе цар.«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?З нею жить! Або радше ти сам умирай!»Вже й не думає цар, до Роксани біжить:«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»І сказав їй усе, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.«Коли любиш мене, моє сонце ясне, —Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —Олександер не ждав її слова – пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?Не про те! Інший жар в її серці горить!Інший бог там живе! Інший цар там царить.Він мета її мрій, осолода очей,Над усіх милий їй ґенерал Птолемей[96].Хоч не любить її і холодний, як лід, —Вона рада свій вік дать за сам його вид.«Вічно жить молодій, а без нього? О ні!Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!А як ні, то мені краще в світі не буть».Птолемея знайшла і дала йому плід,І сказала, який в нім лежить заповіт.А як ніч надійшла, вона тихо пішла,Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,А Роксана при нім не ридає, мовчить.Головами хитають старі лікарі,І тривога, як ніч, залягла у дворі.По всім краю йде вість, наче змора та сон,І сумує весь край, і рида Вавилон.Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,В Олександрів покій куртизана ввійшла.«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!Ось від мене тобі чудодійний горіх!Се богині є дар. Як з’їси те зерно,Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»Та дівча не дрижить, не спускає очей:«Мені дав його твій ґенерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежавІ в руці своїй плід чудодійний держав.«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!А життя – то борня! А любов – то брехня!Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!Не для нас, о богине, твій божеський дар!Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.Міліони людей можу вбить, погубить,Та чи змушу кого мене вірно любить?Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?[А без щастя, без віри й любови внутріВічно жить – се горіть вік у вік на кострі!][97]Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!Я в нірвану[98] волю, чи в Олімп[99], або в ад!»

9

Серед болю в постелі підводиться цар,І побожно цілує чудовний той дар,І в тріскучий огонь із пахучих полінЧудодійний горіх бистро кидає він.І здалось, що вже біль не так люто палив,Мовби в збурену кров охолоди налив.Прояснів його ум, серце збулось химер,А в опівніч саму Олександер умер[100].

Із циклу «Із злоби дня. із тридцятиліття 1878—1907»

О. ЛЮНАТИКОВІ[101]

Квилить поезія німа, безрука:

«Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!»

Глум і безсилля – труду мого рента.

Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!

«Без маски», ст. 6.Я не ґеній, синку милий,Тим ніколи не хваливсь;Працював, що було сили,Перед сильним не хиливсь;Фарисейству й лицемірствуЯ концесій не робив;Людській кривді, злості й звірствуЯ ні раз не підхлібив.В долі добрій чи злиденнійЧесно, просто йшов весь вікІ йду досі. Я не ґеній,Я звичайний чоловік.Я для ґеніїв грядущихПоле дикеє орав,Шлях серед хащів найпущихПросікав і протирав;Для голодних пік сквапливоРазовий, не панський хліб,І ставав на всяке жниво,І в’язав свій скромний сніп.В сніговійниці студенійРук не закладав назад.Я не плачу, що не ґеній,Та чом ти так сьому рад?А що часом стогну з болюІ в зневірі сльози ллю,Се тому, що скрізь по полюТак багато кукілю,Що царює баба Бляґа,Так що й краю їй не знать,І немає ліски маґа,Щоб потвору сю прогнать;Що характери й сумлінняПідгриза якийсь черв’як;Що молодші поколінняСхнуть і в’януть вчасно так.Правда, синку, я не ґеній…Ех, якби я ґеній був!З тих істерій, неврастенійЯ б вас чаром слів добув;Я б, мов вихор, вас з собоюРвав до ясних, світлих мет,І до жертви, і до боюВів би ваш я смілий лет!Я б вам душі переродив,Я б вам випрямив хребти,Я б мужів з вас повиводив —Навіть з малп таких, як ти!

Із циклу «Гімни й пародії»

СІЧОВИЙ МАРШ[102]Гей, Січ іде,Красен мак цвіте!Кому прикре наше діло, —Нам воно святе.Гей, Січ іде,Топірцями – брень!Кому люба чорна пітьма,А нам ясний день.Гей, Січ іде,Мов пчола, гуде…Разом руки, разом серця —І гаразд буде.Гей, Січ іде,Підківками – брязь!В нашій хаті – наша воля,А всім зайдам – зась!

Із поезій поза збірками

ТРИ ДОЛІЗ таємної безодні небуттяМаленьку іскорку, людськую душуПокликано до земного життя,На земні радощі, на земную катушу.Вона летить, мов зірка тая,Що з неба в безмір улітає, —Та ось спинилась на момент;В півшляху три богині-Долі[103]Її стрічають, щоб по воліЇй на дорогу дать презент.І мовила одна: «Душе щаслива,Даю тобі талант яркий,Будь сильна ти, і ясна, і мислива,Твій ум живий, твій зір палкий!»А друга мовила: «Від менеПрийми багатий скарб чуття,Бажання правди неструждене,Бажання вільного життя.Фантазія твоя хай буде многоплодна,А в серці твоїм хай горитьОгнем могутнім гордість благородна,Перед ніким чола щоб не корить».Та третя, злобная старуха,Всміхаючись на ті слова,На душу своїм духом хухаІ ось що скиглить, мов сова:«Ай-ай, розщедрились сестриці!Ось цяцю винайшли яку!Добра повніські рукавиціНа неї сиплють без ліку.Та що се, ви якогось Данта[104], Ґете[105]Чи Шеллі[106] з неї хочете зробить?Ну, любоньки, без мене ви не втнете,Мені ж героїв тих по вуха вже досить!Чекайте ж, я даруночок їй дамТакий, що ваші пишні дариЇй будуть не коштовний крам,А гірш тяжкої муки й кари.Іди ж собі, душе, у свою путь, —Що терням встелена тобі, не розмарином!А чим тобі на світі буть?Будь русином і хлопським сином!Талант твій буде рвать тебеМіж люди, в вир життя могучий,В великих діл і намірів ігрисько,Та вродження й мій присуд неминучийТебе по пояс загребеВ багно грузьке, в клопотів муравлисько.Той зарід сили, що іскриться в тобі, —Ні, ти не розів’єш його як слід.Без вправ, без змагань, наче в гробі,Його задушить твій нездарний рід.Твій ум хоч буде вічно рватьсяДо світла, правди і добра,Та ввік не здужає добратьсяДо тої течії, котраЙого б запліднила на зріст,Йому дала би власний зміст,Ярку створила б індивідуальність,Дала би форм, думок ориґінальність.Се не для тебе, синку мій!Ти будеш за чужим слідом все гнаться,Із помилок чужих нічого не навчатьсяІ повторять зади по указці чужій.Твоє чуття тобі за пекло стане,Його топтатимуть усі,Аж сміття з скарбу зробиться погане,Аж зависть розростесь, любов зав’яне,Гірка отрута лишиться в душі.Бажати будеш правди дуже,Та з помилки у помилку блукать, —Ніхто тебе не витягне з калюжі,Хіба лиш Божа благодать».* * *Всякий леґенди співа: атеїсти про муки месії,Амораліст про чернечу мораль, радикал про покірність,Про самозречення й про занехаєння дійсного світу.Окрик: життя – то чуття! Моє я – то мій світ, а у ньомуСтільки незвісного, тайн і безодень, Америк багато!Гей же, Колумби[107]! Нові каравели готуйте, на вітерПніте вітрила. Рушай невідомі світи відкривати!Світ дотикальних появ, отих грубих, важких елементівЗвісний нам добре наскрізь, перемірений, зважений точно,Бридкість його і красу описали нам і змалювалиВже на стосотні лади. Надокучило! Годі! ДавайтеСвіже! Ведіть нас туди, де ніхто ще не втоптував шляху,Де непридавлені тілом лиш нагії душі буяють!Нуте, поезію слів і незайманих звуків давайте,Мовою душ говоріть до душі, піднімайте уявуНа висоту, де горить віковічна ідей оріфлама!

Із циклу «Майові елегії»

* * *Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небуІ, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш —Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,В серці зів’ялім, черствім будиш нові почуття.Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе!Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять!Серце тріпочеться ще, і у груді кров б’ється живіше,Та напосіли літа, давить життя тягота.Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю,Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б’ють.Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти,Але тверда їх рука в поводах цупко держить.Хвилька – і ляск батога, і жорстоке, понуре «ніколи»…Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!* * *Бачив рисунок я десь – і забув уже, де його бачив,Чий то рисунок був – Бекліна[108] чи Мейсоньє[109].Мушля перлова – то віз, а метеликів чвірка – то супряг,Два аморети малі – то два погоничі їм.Пурпуром, золотом і ізмарагдом, сапфіром набитий,Стелиться геть у безмір круто веселчаний шлях.Поле внизу, непривітна стерня, тогорічне будяччя,Пара худих шкапенят тягне, зігнувшися, плуг.За плугом, згорблений теж і спотілий, орач поступає,Тисне чепіги грудьми, істиком скибу труча.Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,Просять і тягнуть, манять в поїзд перловий сідать.З острахом бідний орач позира на незорану ниву,На коненята свої, на мозолі на руках.Але нога вже сама піднялась і не слуха розсудка,Так і здається – тремтить в поїзд перловий ступить.Весно, се твій екіпаж! І твоя се вина, коли серцеЩе раз розсудок злама, ще раз зо шляху збіжить.Так усміхаєсь йому променястий той полет Ікарів,Навіть Ікара[110] судьба не налякає його.* * *Ні, аморети, мені за погоничів ви вже нездалі:Надто ви, хлопці, палкі, надто в їзді нетривкі.Надто бурливі у вас поривання: раз блисків, пожежі,А за хвилину вам бур, громів і трусу давай.Надто, голубчики, ви патетичні, засліплені трохиВ своєму власному «я». Се не до ладу мені.Я вже старий мореплав, як смакують ті громи і бурі,Знаю докладно! Нехай робить собі їх Зевес!Досвідний нурок із мене: що в власному «я» там таїтьсяНа болотистому дні – знаю, голубчики, й се!Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.Ах, а крім того, гидкі слимаки самолюбства, медузиЗависти, хроби гризот, кефалоподи підлот.Ні, аморети, не вас за погоничів взять я бажаю:Сонце, погоду люблю, ясність і радісний сміх.Хай уже лучче дідусь, сміхотворець отой бородатий,Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.Нам ні пощо поспішать – не втече від нас чорна могила;Нам нікого проклинать, нам нікому докорять.Пристрасті в нас уляглись, скороспілки ілюзій обпали,З ран, що життя завдало, ще хіба шрами болять.Та з життьової борні ми не вийшли каліками: серцеНе відучилось любить, іскри не згасли в очах.Нумо ж, дідусю! Хапай за ті поводи, з променю ткані,На романтичнім візку в край реалізму майнем!Сонцем маєвим нехай наше слово заблисне, заграє,Жаль наш маєвим дощем хай на лани капотить.Наша любов, мов маєва погода, хай гріє-голубить,Гнів наш хай буде мов грім, що лиш міязми вбива,Але ненависть гонім і зневіру далеко від себе!Біль наш і сумнів на сміх, слізьми облитий, змінім.БУДЬМО!Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,Що на велике діло спромоглися,Але не трупами тих завалидорог,Що в боротьбі безцільній знемоглися!ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ[111]Не мовчи, коли, гордо пишаючись,Велегласно брехня гомонить,Коли, горем чужим утішаючись,Зависть, наче оса та, бринить,І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —Не мовчи!Говори, коли серце твоє підіймаєтьсяНетерплячкою правди й добра,Говори, хай слів твоїх розумних жахаєтьсяСлямазарність, бездарність стара,Хоч би ушам глухим, до німої гори, —Говори!ПРИЄМНИЙ ВИДПриємний вид, коли бурхливе мореПісля хуртовини втишається,Коли після важких сльотливих хмарЛазурем небо чистеє пишається,Коли війна нелюдяна криваваНа мир переміняється,І ворожнеча між двома людьми лукаваЩирою приязню устороняється.