Украдене щастя (збірник)

Із циклу «Спомини»

* * *Я згадую минулеє життяспокійно, та без радости, без туги:одно із нього виніс я чуття,що я не був у нім щасливий, други.Багато праці, і турбот, і скрут,та не було вдоволення, утіхи;мов віл в ярмі, я чув на собі пруті тяг чужого скарбу повні міхи.Хоч не згасав ніколи огник мій,та полум’ям не бухав, більш димився,а замість світла сипав іскор рій.Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,та не високо плив в руці слабій,і хоч я жив, то все ж я не нажився.* * *Заким умре ще в серці творча силаі дар пісень заглухне в тишині,немов пахуча та фіялка мила,що в’яне у пустому бур’яні, —я раз іще б хотів простерти крила,і побуять свобідно в вишині,і оживить ті спомини, що скрилаворожа доля у душі на дні.Вони живі донині в тій могилі,я чую їх, як рвуться, як печуть…Спинити їх, здушить їх я не в силі.Та чи знайду я сили, щоб відчуть,щоб пережити знов ті любі хвиліі виплакать піснями їх ось тут?..* * *О, бо і я зазнав раз щось такого,що хоч ще повним щастям не було,та дуже близьке вже було до нього,як щастя, швидко надійшло й пішло.У біднім, прозаїчнім тім життісе був момент казочний і кипучий,се був неначе той брильянт блискучий,що хтось найшов загублений в смітті.І відки се мені прийшло, і як,і чом прийшло, і чом пропало живо —я й досі збагнути не міг ніяк.Одно лише я чую справедливо:тоді пізнав я, що в житті за смакі чим бува любов, святеє диво.* * *П’ятнадцять літ минуло. По важкій,завзятій боротьбі я опинивсяпобитий, хорий. У тишу, в спокійя на село із міста схоронився.Хоч молодий ще, був я у такійзневірі, світ весь так мені змінивсяз рожевого на чорний, що в гіркійзнетямі з бою я відсторонився.У мене зблідли давні ідеали,і люди видались таким дрібним,мізерним кодлом, що для мене сталичужі й далекі. Треба буть дурним,щоб задля них у бій іти, як в дим;ті, що терплять, варт того, щоб страждали.* * *Маленький хутір серед лук і нивна горбику над річкою шумною —отам я в простій хлопській хаті жив,і самота, і сум жили зо мною.Із трьох боків поля ті обмеживмогутній ліс зеленою стіною,і шумом серцю він на сон дзвонив,і сум по травах розносив луною.Він тяг мене в свою таємну тінь,і свіжий подих віщував розраду,і листя, знай, мені шептало: «Скиньіз серця всі згадки про зваду й зраду!Природі-мамі до грудей прилиньі тут знайдеш нову, святу принаду».* * *Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,повірнику моїх найкращих дум!Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,надихав свіжий запах твій і шум.На твоїх полянах, в відлюднім плаюя розсипав свій жаль, губив свій сум;у твоїх запахах, неначе в раю,окрилювався молодечий ум.Під скрип могутніх конарів дубовихскладались першії мої пісні,слабії відгуки твоїх пісень чудових.А в бурі рев, як громи навісніламали твоїх велетнів корони,у твоїх криївках шукав я охорони.* * *Я не скінчу тебе, моя убога пісне,в котру бажав я серце перелитьі виспівать чуття важке та млісне,все, що втіша, і все, що веселить,всі радощі шаленого кохання,все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.Мої ви сльози, і мої зітхання,і пестощі короткі, й довгий жаль,надії і зневіри колихання,не перелити вас мені в криштальпоезії, немов вино перлисте,ні в римів блискітливую емаль!Мов дерево серед степу безлистев осінній бурі б’ється і скрипить,і скрип той чує поле болотисте, —отак душа моя тепер терпитьслаба, безкрила, холодом прибита,мов ластівка у річці зиму спить.

Із циклу «В Плен-Ері»

МАМО-ПРИРОДО!Мамо-природо!Хитра ти з біса!Вказуєш серцю безмірні простори,а життя замикаєш у клітку тісненьку,в мікроскопійную клітку!Уяву вабиш вічности фантомом,а даєш нам на страву моменти,самі короткі моменти!В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу,а потім працюєш щосили,щоб погасити, здушити, притлумитьпориви, що ти сама ж розбудила.Ллєш на них дійсности воду холодну,куєш їх у матер’ялізму кайдани,розчаруванням цупко обпалюєш крила…Цинічно, мамо, і немилосерднокидаєш те, що найвище, найкраще,чим величаться б могла віковічнояк архітвором —свиням під ноги.І невже ж ти не бачиш – здається,міліонами своїх очеймогла б ти побачить що-дещо! —скілько горя, зовсім непотрібного горя,скілько муки, нічим невтишимої муки,завдаєш ти цинізмом отимнайніжнішим, найліпшим, найкращимпоміж твоїх дітей?І невже ж зрозуміть ти не можеш —та сума мізку, що день в день, рік-річновитворюєш, повинна би, здається,порозуміть що-дещо! —що пора би покинуть старії шаблони,добрі для всяких амеб, протозоїв,ехінодермів та міксоміцетів!Що вивчена на них твояекономія марнотратстване згожа для людей, для душ людських,як не згожий оселдо гри на фортеп’яні.Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,скінчився вже твій творчий Sturm und Drang[41];той надмір сил, і соків, і теплавже вичерпавсь, і замкнена навікитвоя тут творча карієра.Що ти могла найвищого створити, —се чоловік. Із сих матеріялів,які тут маєш під рукою,хоч як не дмись,нічого кращого створить не зможеш.Тож час би, мамо, як єврей Ягве[42](нащо вже пан був строгий і скептичний!),сказать собі: «Спочину вже тепер!»Признать: «Отсе я гарне сотворила!»І заходиться сьому архітворустворити рай такий, як слід:не дерева, грушки і яблука та фіґи,а рай в його нутрі,гармонію чуття і волі,думок і діл, бажання і знання.Ех, мамо, мамо!Довгі століття,тисячоліття ти водила нас за ніс,манила у безмежнії пустиніфантомами безсмертяі перспективами метафізичнихрадощів піль елізейських[43].Ти заставляла нас за ті фантомипролити море крови й сліз.За них горіли стоси,скрипіли колеса тортур,розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,і міліони, міліони серцьбезмежна шарпала розпука.І що ж, вкінці доглупалися ми,що ті фантоми є [собі] фантоми,не варті мук, і крови, і страждання,що се лиш твори нашої уяви.Так кицька в дзеркалі безодню бачить, покидомацається, що за ним нема нічого.Тріумф! Тріумф!За десять тисяч літ важкої праціцивілізації доходимо вкінцідо тої точки, до якої кицькадоходить за п’ять хвиль.І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого,ми логікою кицьки заключили,що й взагалі нема безодні,нема нічого, лиш атом, моменті рух молекулярний.І ми були готові наплюватина всі ті мрії, туги і бажання,на всі ті безконечні перспективи,що ти сама ж нам, мамо,вложила в душу.Були готові згірдно відіпхнутиі потоптать найвище і найкращез сего, що ти дала нам, мамо,те, чим святе, високе і величнежиття людськеє.Смієшся, мамо?Ти добре знаєш, се не може бути,се лиш хвилина боротьби, зневіри,яких ти бачила вже міліони.Ти добре знаєш, що твої ми діти,слабі, нікчемні і капризні діти,і трошки рознервовані надміру,та все ж твої і рідні, й найлюбіші,і мусимо тебе любити, мамо!І хоч цікавим оком піддивилисьтвої слабі й негарнії місцяі здерли маску святости з лиця,розвіяли рожевий, поетичнийтуман, що ти вкривалась ним так довго,пізнали зблизька твій варстат,пізнали, як господарюєш ти, —то за старим туманом поетичнимми тисячі таких красот відкрили,таких чудес і чарів,що серце й ум в них тонуть, як у морі.І – що найвище: мисамих себе відкрили!Відкрили власну душу,заглянули в варстат своїх думок,свого чуття, бажання і змагання.І там твою пізнали руку, мамо,твої закони.В тих снах пустих, в ілюзіях відвічнихпобачили таку ж реальну дійсність,такі ж великі явища, як в зорях,в Няґари[44] реві, в скелях Гімалаї[45].І тут, у власному нутрі,ми віднайшли все те, що, бачилось,утратили в зовнішньому околі:гармонію, і вічність, і безмежність,і всі рожеві блиски ідеалу.Нехай життя – момент і зложене з моментів,ми вічність носимо в душі;нехай життя – борня жорстока, дика, —а в сфері духа є лиш різнородність!Різні тони, різні фарби,різні сили і змагання,мов тисячострунна арфа,та всім струнам стрій один.Кождий тон і кождий відтінь,то момент один, промінчик,але в кождому моментісяє вічности огонь.* * *По коверці пурпуровіміз таємних сходу брамвиїжджа на небо сонце,наче входить цар у храм.І в моє вікно зирнулоі сполошило стару,невідступну, невмолимупосидільницю журу.Ся стара, погана відьматут сиділа цілу нічі зміняла своїм чаромкожду думку, кожду річ.Кождий мебель був мій ворог,кожда книжка – то булап’явка, що систематичнокров і мозок мій пила.Кожда добрість – то наївність,кождий друг – то хижий звір,кожда думка – то помилка,кождий спомин – то докір.А як свідомість болющусон, мов свічку, загасив,чар її і в сонне царствотіні дійсности вносив.Все, що я кохав безмежноі що зрадило мене,все, що стратив, тут до менепідняло лице сумне.Молоді, гарячі сльозитут, мов рожі, зацвілипо стежках отих тернистих,де колись вони плили.Молода палкая туга,мов жебрачка в лахманах,все чогось іще шукала,топчучи зарослий шлях.Тілько віра молодая,мов загашений огень:купка попелу лишилась,обгорілий чорний пень.І нараз пропали чари,сонце глипнуло в вікно!..Я прокинувся. Чи справді?Все те ще не так давно?Я ще не старий! Ще силає в руках і у души!Ще поборемося, доле!Ну, попробуй, задуши!Я ще не старий! Не згинувще для мене жизні зміст,хоч журба, хоч горе тисне —ні, ще я не песиміст!* * *У долині село лежить,понад селом туман дрижить,а на горбі край селастоїть кузня немала.А в тій кузні коваль клепле,а в коваля серце тепле,а він клепле та й співа,всіх до кузні іззива.«Ходіть, люди, з хат, із поля!Тут кується краща доля.Ходіть люди, порану,вибивайтесь з туману!»Та тумани хитаються,понад селом згущаються,розляглися по полях,щоб затьмити людям шлях.Щоб закрити їм стежиниті, що вгору йдуть з долини,в тую кузню, де куютьясну зброю замість пут.ВОСЕНИОй ідуть-ідуть туманинаддністровими лугами,наче військо з корогвами,а передом отамани.Сурми бойові не грають,і панцирики не дзвонять,тілько смуток навівають,верби віття низом клонять.Тілько в мряці тонуть села,і уява мари плодить;тілько дума невесела,мов жебрак, по душах ходить.* * *Над великою рікою на скалі крутій сиджуі, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.Із-за закрута одного враз дараба виплива —зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.На дарабі гра музика, чути співи голосні,брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,сяють очі молодії серед жартів і розмов…Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —на весільную дарабу я ніколи не попав.Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.* * *Ніч. Довкола тихо, мертво.Там в долині місто спитьу осінній млі холодній;тілько глухо десь кипитьу далекім середмістюспізнених фіякрів рух.У тиші при лампі звільнарозвиває крила дух,отрясається з тих вражень,що, мов курява, за дняоблягають серце й думку,в душу тиснуться до дна.Всі буденнії тривоги,всіх турбот і бажань рій,всі успіхи з жалом скрухи,скошені квітки надій,вся душная атмосферарозвіваєсь, наче мгла,що в осінню ніч холоднусонний город облягла.І стає щораз яснішев сконцентрованій душі,щось, мов тихий дзвін, лунаєу нутрі серед тиші,і якась недовідоматам гармонія встає,мов у гаї свисти дроздів,гілка гілці подає.В розколисаній уявіпіднімаєсь ряд картин:гори в світлі золотому,фйолетова тінь долин,річка, наче срібна стрічка,і скалистая стіна,шлях закурений, мов кладка,що у безвість порина…Вулиця… Доми низенькі,за штахетами в садкахґеорґінії і айстрина малесеньких грядках;стежечки круті між ними,дерев’яний ґанок ось;по щаблях аж геть над вікнавинограддя оплелось.Все те не очима бачу,а в душі воно живе,все на крилах із гармонійсвітла й запаху пливе.Чую, що се власний твір мій,хоч створив його не я;що се часть єства мойого,хоч не в ній душа моя.Чую, що в отих картинахб’ється власний мій живець,та, проте, я пан їх, нібиразом хвиля і плавець.І ось раптом виринаєз рам зелених у вікнітихеє лице жіноче,так знайомеє мені.Ті самі чудові очі,що в них грав весь чар життя,і таємний жаль за юність,що минула без пуття;ті самі уста рожеві,що в них кожде слово вмитьпроцвітало, як фіялка,щоби серце звеселить;ті самі бліденькі щоки,де легенький рум’янецьледве тлів, мов у глибокійшахті тліє каганець;де так рідко грала радість,сміх зовсім негусто ріс,де у хвилях самотинибачив я перлини сліз;те саме чоло блискуче,де яснів широкий ум,сильна воля пануваланад роями бажань, дум.Мигнув сей чудовий образі щезає, і зника,і мене за серце вхопив,мов могутняя рука.Затріпалось бідне серце,рветься, грає і летить,щоб оте лице коханевічно в собі закріпить.Та дарма! Воно пропало!Глянь: побитий градом лан…Повінь… Що ж то? Над своєюя уявою не пан?Воскресни, мій тихий раю,моя туго молода,моя муко незабутня,моя радосте бліда!Моя розкоше болюща,моє щастя, аде мій,де в розпуці я солодкість,в дрожі – знаходив спокій!Та даремно! Не воскреснете, що вклалось спочивать!Згоєні на серці ранине так легко розірвать.Навіть і найтяжче гореяк в могилу віддасте,то засиплеться помалуі травою поросте.Лиш вряди-годи з могили,наче з-за зелених рам,блиснуть очі і чудовеличко усміхнеться нам;мигне промінь того щастя,що – здається нам в ту мить —все життя нам ясним сонцембуло б мусило світить.Мигне, блисне і загасне!Сили давньої нема,чар погас, хіба зітханнятихо груди підійма.

Із книги «Semper tiro»

(Львів, 1906)

Semper tiro

Цикл

Semper tiro[46]Життя коротке, та безмежна штука[47]І незглубиме творче ремесло;Що зразу, бачиться тобі, булоЛиш оп’яніння, забавка, ошука,Те в необнятий розмір уросло,Всю душу, мрії всі твої ввіссало,Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»І перед плодом власної уявиСтоїш, мов перед божеством яким,І сушиш кров свою йому для слави,І своїх нервів сок, свій мозок перед нимКладеш замість кадила й страви,І чуєш сам себе рабом його й підданим,Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,Та Муза! Вабить, надить і манить,Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начинняСвоїх забагань, дух твій спорожнить.Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:«Ти будеш майстром, будеш паном тонів,І серць володарем, і владником мільйонів».О, не дури себе ти, молодая ліро!Коли в душі пісень тісниться рій,Служи богині непохитно, щиро,Та панувать над нею і не мрій.Хай спів твій буде запахуще мироВ пиру життя, та сам ти скромно стійІ знай одно – poёta semper tiro[48].СОНЕТБлагословенна ти поміж жонами[49],Одрадо душ і сонце благовісне,Почата в захваті, окроплена сльозами,О раю мій, моя ти муко, Пісне!Царице, ти найнижчого з-між людуПідносиш до вершин свойого тронуІ до глибин терпіння, сліз і брудуВедеш і тих, що двигають корону.Твій подих всі серця людські рівняє,Твій поцілуй всі душі благородитьІ сльози на алмаз переміняє.І дотик твій із терня рожі родить,І по серцях, мов чар солодкий, ходить,І будить, молодить і оп’яняє.МОЄМУ ЧИТАЧЕВІМій друже, що в нічну годину тихуОтсі рядки очима пробігаєшІ в них народному заради лихуЧи власним болям полекші шукаєш, —Коли тобі хоч при одному словіЖивіше в грудях серце затріпоче,В душі озветься щось, немов луна в діброві,В очах огонь сльозу згасить захоче, —Благословлю тебе, щоб аж до скону твогоДоніс ти серце чисте й щиру душуІ щоб ти не зазнав сирітства духового,В якому я свій вік коротать мушу.

Буркутські[50] станси

* * *Кожда кичера в млі,Кождий плай закуривсь —Що за мла на твойому чолі?Ти чого, брате мій, зажуривсь?Як потік клекотить!Як гуде Черемош[51]!Щось таємнеє душу гнітить,Якихсь дум обігнаться не мож.Щось таке, мов докір,Над душею гука,Мов та каня, що в млі поверх гірСумно скиглить і дощ наклика.* * *Дівчино, моя ти рибчино,Дівчино, кохання моє,Ти мого страждання причино,Скарбнице, що щастя дає!Обоє підемо, обоє,В далеку мандрівку життя.Нічого не страшно з тобою,Бо ти чудодійне дитя.Ти стрілиш очима – і гореРозвієсь, мов мла на версі;Всміхнешся – й розбурхане мореПоклониться твоїй красі.ОЛЬЗІ СНайгарніша для насЗаграничная квітка;Найлюбіше лице,Що стрічається зрідка.Найчистіша сльоза,Причарована штукою;Найвірніша любов,Усвячена розлукою.* * *О, розстроєна скрипка, розстроєна!Скілько рук нетямущих, бруднихДоторкалися струн чарівних —І вона їх розстроєм напоєна.Ріже вухо страшними акордами,У тонац’ї ніяк не встоїть…Де ти, майстре, щоб вмів настроїть,Оживить її співами гордими?КОНКІСТАДОРИ[52]По бурхливім океаніСеред пінявих валівНаша флота суне, б’єтьсяДо незвісних берегів.Плещуть весла, гнуться щогли…Ось і пристань затишна!Завертай! І бік при боці!І стерно біля стерна!Кидай якорі! На берегПо помостах виходи!Нічичирк! Ще ледве дніє…Пусто скрізь… Ставай в ряди!Сонний город ще дрімає…Схопимо його у сні…Перший крик – наш окрик боюІ побіднії пісні.Та заким рушать, пускайтеСкрізь огонь по кораблях,Щоб всі знали, що нема намВороття на старий шлях.Бухнув дим! Хлюпоче море…Щось мов стогне у судні…Паруси залопотіли,Наче крила огняні.Гнуться реї, сиплять іскри,Мов розпалені річки…Снасть скрипить… Високі щоглиЗапалали, мов свічки.Що за нами, хай навікиВкриє попіл життьовий!Або смерть, або побіда! —Се наш оклик бойовий!До відважних світ належить,К чорту боязнь навісну!Кров і труд ось тут здвигне намНову, кращу вітчину!

Із циклу «Нові співомовки»

ЩО ЗА ДИВО?Сніг мете степами,Вітер порохами,Покоївка в хаті робить теЩіткою своєю,А козак матнею(У Шевченка) вулицю мете[53].Жид мете, знай, зиски,А голодний з мискиТак мете, аж годі дух звести;Наші ж ґенерали,Піхни[54], клерикали,Раді б нас з лиця землі змести.Шлепом метуть дами,Цензор олівцямиВільне слово так мете, як в дим;Страх мете юрбою,Смерть мете косою,Лиш метелик не мете нічим.ПРИТИЧИНАМамцю, мамцю, що мені?Щось, мабуть, зовсім погане!Мій спокій, мов свічка, тане,А в серденьку, як в млині.Щось туркоче, щось біжить —Тихо-тихо, то знов крепче,Щось співає, свище, шепче,А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»Без причини я сміюсь,Без причини гірко плачу,Щось у млі рожевій бачу,Всіх люблю і всіх боюсь.Спать не можу й бачу сни:Десь немов садок розкішний,В нім квіток рядок утішнийВ тихім сяєві весни.Між квітками тими й я.А в садку музика грає,Рій метеликів гуляє…Мамко, мамочко моя!А між ними там одинПишнокрилий, срібнолатий…Ах, якби його спіймати!..Ґрації[55] якоїсь син.Він крильцями тріпотить —Весь рожевий, тло зелене —Все круг мене, все круг менеВідлетить, то прилетить!Мамцю, мамцю, що се є?Чи метелик, чи горобчик,Чи рожевий, гарний хлопчикМені спати не дає?..

Із циклу «На старі теми»

* * *

Не лѣпо ли ны бяшетъ, братіѥ?..[56]

Чи не добре б нам, брати, зачатиСкорбне слово у скорботну пору,Як мужам до мужеського збору,Не як дітям у дзвінки бряжчати?Вирядім ми слово до походуНе в степи куманські[57] безконечні,А в таємні глибини сердечні,Де кують будущину народу.Потопчімо там полки погані,Що летять на душу, як тривога,Смагу сиплють з огняного рогаІ кинджал ще обертають в рані.Вирвім з коренем ту коромолу,Що з малого гріх великий робить,Що нечайно брата братом гнобить,Щоб засісти з ворогом до столу.Чи ще мало в путах ми стогнали?Мало ще самі себе ми жерли?Чи ще мало нас у ликах гнали?Чи ще мало одинцем ми мерли?* * *

Блаженъ мужъ, иже не идетъ

на совѣтъ нечестивыхъ[58].

Блаженний муж, що йде на суд неправихІ там за правду голос свій підносить,Що безтурботно в сонмищах лукавихЗаціплії сумління їм термосить.Блаженний муж, що в хвилях занепаду,Коли заглухне й найчуткіша совість,Хоч диким криком збуджує громаду,І правду й щирість відкрива, як новість.Блаженний муж, що серед ґвалту й гукуСтоїть, як дуб посеред бур і грому,На згоду з підлістю не простягає руку,Волить зламатися, ніж поклониться злому.Блаженний муж, кого за теє лають,Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;Вони ж самі його тріумф підготовляють,Самі своїм осудяться сумлінням.Блаженні всі, котрі не знали годі,Коли о правду й справедливість ходить:Хоч пам’ять їх загине у народі,То кров їх кров людства ублагородить.***

Гласъ вопіющаго во пустыни[59].

Було се три дні перед моїм шлюбом.У чистім полі я пшеницю жав.Був південь. Я спочити сів під дубом,В душі ж мов світляний алмаз дрожав.І враз почув я голос невимовний,Той голос, що його лиш серце зна,Для вуха тихий, але сили повний,Що душу розворушує до дна.«Ще поки ти почався в лоні мами,Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,Я призначив тебе перед царямиЙ народами нести мій заповіт».І мовив я: «О Пане, глянь на мене!Простак убогий, молоде хлоп’я!Хто стане слово слухати невчене?Кого наверну, розворушу я?»І мовив голос: «Від отсеї хвиліТи мій. Про все, чим досі був, забудь!Усе покинь, вір тілько моїй силі,Мої слова нехай тебе ведуть.А що сумнився ти в мойому слові,Так знай: нікого не навернеш ти;Мов стріли б’ються о щити стальові,Так твій глагол о серць людських щити.На вітер будеш мій глагол метати,Проповідати будеш ти глухим;Де станеш ти, ніхто не схоче стати,Що похвалиш, всім видасться лихим».І мовив я: «О Господи, я грішний!Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,Ти на сей труд важкий і безуспішнийВ сій хвилі кличеш свойого слугу?»І мовив голос: «Не тобі се знати!Не за провини я признав тебе,Не безуспішно будеш працювати,А серце в тобі я скріплю слабе.Твоїми говоритиму устамиДо всіх народів і до всіх віків,Твоїми я тернистими стежкамиВестиму своїх вибраних борців.Тобою я навчу їх відрікатьсяЖиття і світа для високих дум,Сучасних нужд, погорди не лякаться,У світлу ціль зостріливши весь ум.Ось уст твоїх я пальцем доторкнусяІ вложу в них своїх глаголів жар.І наострю твій слух, щоб, як озвуся,Ти чув мій голос, наче грім із хмар».Я ниць упав. «О, чую, Пане, чую!»І серп я кинув, і пшеничний стіг,І батьків дім, невісту молодую.І відтоді не бачив більше їх.* * *

А галици свою рѣчь говорѧхутъ[60].

Ти знов літаєш надо мною, галко,І крячеш горя пісню монотонну;Глядиш у серця глибину бездоннуІ бачиш гниль, гидоту беззаконну —Не страх тобі нічого і не жалко.У тебе очі ясні на падлину;Підлоту, самолюбство і брудотуТи здалека добачуєш достоту;Твоя душа, мабуть, рідня болоту,Що в собі бачить ціль всього й причину.О, знаю, заклюєш мою ти душу!На тім степу беззахиснім, безводнім,У тім хижацькім стовпищі голоднім,Знесилений в змаганню тім безплоднім,Твоєю жертвою я впасти мушу.Моє ти фатум, невідступна зморо,На мозок мій нещасна кандидатко,Не кряч так зично, не лети так падко!Не бійсь, піде твоя побіда гладко!Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!* * *

Се оу Римѣ кричатъ

подъ саблѧми половецкими[61].

Крик серед півночі в якімсь глухім околі.Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?Чи хто поранений конає в чистім полі?Чи плачуть сироти, ограблені і голі,Без батька-матері, без хліба і без дому?Невідомий співак походу степового…Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві,Давно забуту рать з сну будить віковогоІ до походу, знай, накликує нового«За землю Руськую, за рани Ігореві»[62].Давно забута рать в забутій спить могилі,І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине;Лиш крик поета ще лунає в давній силі,Байдужість сірая куняє на могилі,А кров із руських ран все рине, рине, рине.* * *

Жены русськіѧ въсплакаша сѧ[63].

Де не лилися ви в нашій бувальщині,Де, в які дні, в які ночі —Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині, —Руськії сльози жіночі!Скілько сердець розривалось, ридаючи,Скілько зв’ялили страждання!А як же мало таких, що міцніли, складаючиСлово до слова, в безсмертних піснях виливаючиТисячолітні ридання!Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,Слухаю й скорбно міркую:Скілько сердець тих розбитих, могил тих розритих,Жалощів скілько неситих, сліз вийшло пролитихНа одну пісню такую?* * *

А любо испити шеломомъ Дону[64].

І досі нам сниться,І досі манитьсяБлакитного того ДонуШоломом напиться.Від роду до родуСю далеку водуМи співали-споминали,Як мрію-свободу.Якби-то нам з ДонуТа не було грому,То вже б ми над Бугом, СяномНе дались нікому.Якби-то над ДономСтали ми рядами,Залізними панцирямиСперлися з ордами!Були би ми «Полю»[65]Шляхи заступили,Золотими шоломамиЗ Дону воду пили.Була б нас не рвалаСтеповая птаха,Якби на Дону стоялиЧати Мономаха[66].Ліниво-ліниво,Як Донові хвилі,Плили віки за віками,Наш гаразд розмили.Довелось-таки намНад тим Доном стати:Робітницькими валкамиБайдаки таскати.Довелось-таки намДо його застукать:Під землею для чужогоКамінь-вугіль цюкать.Довелось-таки намВ нім шукати броду:Не шоломом – пригорщамиПити з нього воду.Довелось-таки намЗ Дону дань приймити:Бурлацькії шмати прати,Босі ноги мити.* * *

Лисицы брешутъ на черленыѧ щиты[67].

Вийшла в поле руська сила,Корогвами поле вкрила;Корогви, як мак, леліють,А мечі, як іскри, тліють, —Не так тліють, іскри крешуть,А лисиці в полі брешуть.Вийшла в поле руська сила,Не щоб брата задусила,Не щоб слабших грабувати,А щоб орди відбивати,Що живим труну нам тешуть, —А лисиці в полі брешуть.Не чужого ми бажаєм,Та й своє не зневажаєм,Та й не пень ми деревляний,Щоб терпіти стид і рани,Поки нас граблями чешуть, —А лисиці в полі брешуть.Брешуть на щити червоні,Як брехали во дні оні,Як щитами руські силиСтеп весь перегородили,Мов степовая пожежаСтеп увесь перемережаЗ краю в край з одного маху!Завдали ж лисицям жахуТі щити! І досі снитьсяЇм та руськая вольниця,Те гулящеє юнацтво,Те козацтво, гайдамацтво,Що не знало волі впину,Що боролось до загину;І пройшло, як море крови,Як пожежа по степові,По історії Вкраїни…Навіть згадки, навіть тініТих великих мар дониніСтрашно виплодам яскині,І огню зубами крешуть,На щити червоні брешуть.* * *

На рѣкахъ вавилонскихъ,