Украдене щастя (збірник)

Із книги «Зів’яле листя. Лірична драма»

(Львів, 1896; 2-е вид., Київ, 1911)

Із циклу «Перший жмуток»

(1886—1893)

* * *Не знаю, що мене до тебе тягне,Чим вчарувала ти мене, що все,Коли погляну на твоє лице,Чогось мов щастя й волі серце прагнеІ в груді щось метушиться, немовДавно забута згадка піль зелених,Весни і цвітів, – молода любовЗ обійм виходить гробових, студених.Себе я чую сильним і свобідним,Мов той, що вирвався з тюрми на світ;Таким веселим, щирим і лагідним,Яким я був за давніх, давніх літ.І, попри тебе йдучи, я дрижу,Як перед злою не дрижав судьбою;В твоє лице тривожно так гляджу, —Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.Якби ти слово прорекла мені,Я б був щасливий, наче цар могучий,Та в серці щось порвалось би на дні,З очей би сліз потік поллявся рвучий.Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,І приязнь мусила б нам надокучить,В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,Роздільно нам прийдеться і вмирать.Припадком лиш не раз тебе видаю,На мене ж, певно, й не зирнула ти;Та прецінь аж у гріб мені – се знаю —Лице твоє прийдеться донести.* * *Так, ти одна моя правдивая любов,Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;Ти найтайніший порив той, що бурить кров,Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,Та ще ніколи слів для себе не знайшов;Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,Коб віра сильная й могучая десниця.Як згублену любов, несповнене бажання,Невиспіваний спів, геройське поривання,Як все найвищеє, чим душу я кормлю,Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —Отак, красавице, і я тебе люблю.* * *Твої очі, як те мореСупокійне, світляне:Серця мого давнє горе,Мов пилинка, в них тоне.Твої очі, мов криницяЧиста на перловім дні,А надія, мов зірниця,З них проблискує мені.* * *Безмежнеє поле в сніжному завою,Ох, дай мені обширу й волі!Я сам серед тебе, лиш кінь підо мноюІ в серці нестерпнії болі.Неси ж мене, коню, по чистому полю,Як вихор, що тутка гуляє,А чень, утечу я від лютого болю,Що серце моє розриває.* * *Не минай з погордоюІ не смійсь, дитя!Може, в тім осміянімСуть твого життя.Може, в тім зневаженімТвого щастя карб,Може, в тім погордженімЄ любови скарб.Може, сміх твій нинішній,Срібний та дзвінкий,Стане в твоїй пам’ятіЗа докір гіркий.* * *Неперехідним муром поміж намиТа доля стала! Мов два судна, мореРозносить нас між двома берегами,Моя ти ясна, непривітна зоре!Ще здалека слідить тебе мій зір,Твій свіжий слід я рад би цілуватиІ душу тим повітрям напувати,Що з твоїх уст переплива в простір.Та щезла ти! Мов в лісі без дорогиЛишився я. Куди тепер? За чим?Підтяті думи, не провадять ноги,А в серці холод… Дим довкола, дим!..* * *Не раз у сні являється мені,О люба, образ твій, такий чудовий,Яким яснів в молодощів весні,В найкращі хвилі свіжої любови.Він надо мною хилиться, страшніПолошить мари… З трепетом, без мовиЯ в тії очі знов гляджу сумні, —Що жар колись ятрили в моїй крови.І на моє бурливе серце рукуКладе той привид, зимну, як змія,І в серці втишує всі думи й муку.На привид тихо, не змигнувши, яГляджу. Він хилиться, без слів, без згукуМоргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»* * *Я не кляв тебе, о зоре,Хоч як сильно жаль мій ріс;Насміх твій і власне гореЯ терпливо переніс.Та боюсь за тебе дуже,Бо любов – то мстивий бог;Як одно її зневажить,Любить мститься на обох.Як сміючись ти вбивалаЧистую любов мою,Чи ти знала, що вбиваєшВсе, чим в світі я жию?Чи ти знала, що руйнуєшЩастя власного підклад,Те, чого життя так малоЗвикло всякому вділять?Чи ти знала, що небавом,От мов раз махнуть пером,Ти не раз заплачеш гіркоЗа потоптаним добром?* * *Я не жалуюсь на тебе, доле!Добре ти вела мене, мов мати.Та ж де хліб родити має поле,Мусить плуг квітки з корінням рвати.Важко плуг скрипить у чорній скибі,І квітки зітхають у сконанню…Серце рвесь, уста німі, мов риби,І душа вглубляєсь в люту рану.А ти йдеш з сівнею й тихо сієшВ чорні скиби й незарослі раниНове сім’я, новії надії,І вдихаєш дух життя рум’яний.ЕПІЛОГРозвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,Розвійтесь, як тихе зітхання!Незгоєні рани, невтишені жалі,Завмерлеє в серці кохання.В зів’ялих листочках хто може вгадатиКрасу всю зеленого гаю?Хто взнає, який я чуття скарб багатийВ ті вбогії вірші вкладаю?Ті скарби найкращі душі молодоїРозтративши марно, без тями,Жебрак одинокий, назустріч недоліПіду я сумними стежками.

Із циклу «Другий жмуток»

1895

* * *Полудне.Широкеє поле безлюдне.Довкола для ока й для вухаНі духа!Ні сліду людей не видать…Лиш трави, мов море хвилясте,Зелене, барвисте, квітчасте,І сверщики в травах тріщать.Без впинуЗа річкою геть у долину,І геть аж до синіх тих гірМій зірЛетить і в тиші потопає,У пахощах дух спочиває, —У душу тепла доливаєПростір.Втім – цить!Яке ж то тихеньке риданняВ повітрі, мов тужне зітхання,Тремтить?Чи се моє власнеє горе?Чи серце стрепалося хоре?Ах, ні! Се здалека десь тількиДоноситься голос сопілки.І осьНа голос той серце моє потяглось,В тім раю без краю воно заридалоБез слів.Тебе, моя зоре, воно спогадалоІ стиха до строю сопілкиПоплив із народним до спілкиМій спів.* * *Зелений явір, зелений явір,Ще зеленіша ива;Ой між усіми дівчатонькамиЛиш одна мені мила.Червона рожа, червона рожаНад усі квіти гожа;Не бачу рожі, не бачу рожі,Лиш її личка гожі.Золоті зорі в небеснім моріМоргають серед ночі,Та над всі зорі внизу і вгорі —Її чорнії очі.Голосні дзвони, срібнії тони,Слух у них потопає,Та її голос – пшеничний колос,Аж за серце хапає.Широке море, велике море,Що й кінця не видати,Та в моїм серці ще більше горе:Я навік її втратив.* * *Ой ти, дівчино, з горіха зерня,Чом твоє серденько – колюче терня?Чом твої устонька – тиха молитва,А твоє слово остре, як бритва?Чом твої очі сяють тим чаром,Що то запалює серце пожаром?Ох, тії очі темніші ночі,Хто в них задивиться, й сонця не хоче!І чом твій усміх – для мене скрута,Серце бентежить, як буря люта?Ой ти, дівчино, ясная зоре!Ти мої радощі, ти моє горе!Тебе видаючи, любити мушу,Тебе кохаючи, загублю душу.* * *«Червона калино, чого в лузі гнешся?Чого в лузі гнешся?Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?До сонця не пнешся?Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?На радощі світу?Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?Чи грому з блакиту?» —«Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,Не страшно і грому.І світло люблю я, купаюся в ньому,Купаюся в ньому.Та вгору не пнуся, бо сили не маю,Бо сили не маю.Червоні ягідки додолу схиляю,Додолу схиляю.Я вгору не пнуся, я дубам не пара,Ядубам не пара;Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,Отінив, як хмара».* * *Ой жалю мій, жалю,Гіркий непомалу!Упустив я голубочкуТа вже не спіймаю.Як була близенько,Не дав їй принади, —А тепер я не знаходжуДля серця розради.Як була близенько,Я ще вагувався,Щоб так швидко улетіла,Я й не сподівався.А як улетіла,Вернуть не схотіла,То забрала за собоюМою душу з тіла.Забрала всі мрії,Всі втіхи, надії,Як весна бере з собоюКвіти запашнії.* * *Я не тебе люблю, о ні,Моя хистка лілеє,Не оченька твої ясні,Не личенько блідеє.Не голос твій, що, мов дзвінок,Мою бентежить душу,І не твій хід, що кождий крокВідчути серцем мушу.Не ті уста, з котрих вже яНе вчую слова ласки,Не вид, в котрім душа твояВиднієсь вся без маски.Не стать твою, не скромний стрій,Котрим вона вповита,Не гармонійний вигляд твій,Мов пісня сумовита.Я не тебе люблю, о ні,Люблю я власну мрію,Що там у серденьку на дніВідмалечку лелію.Все, що дало мені життя,В красу перетопляв я,І всю красу, весь жар чуттяНа неї перелляв я.Вона мій спів, вона мій хліб!Душа моя – аж дивно —До неї, наче той поліп,Приссалась невідривно.Усіми нервами прилягМій дух до неї, мила, —І тут вона – аж страх! аж страх! —Твій вид мені явила.Неначе блискавка ярка,Що зразу сліпить очі,Що враз і тішить, і ляка,Ніч робить з дня, день з ночі, —Отак для мене був твій видІ розкішшю й ударом;Я чув: тут смерть моя сидить,Краси вповита чаром.Я чув, і з жаху весь тремтів,І розкішшю впивався;Від тебе геть тікать хотів,Круг тебе все снувався.Мов той Іксіон[31], вплетенийУ колесо-катушу,Так рік за роком мучусь я,І біль мою жре душу.І дармо ліку я шукавНа сю свою хоробу;Кого зрадливий Сфінкс[32] піймав,Не пустить аж до гробу.Ні, не тебе я так люблю,Люблю я власну мрію!За неї смерть собі зроблю,Від неї одурію.* * *Чого являєшся меніУ сні?Чого звертаєш ти до менеЧудові очі ті ясні,Сумні,Немов криниці дно студене?Чому уста твої німі?Який докір, яке страждання,Яке несповнене бажанняНа них, мов зарево червоне,Займається і знову тонеУ тьмі?Чого являєшся меніУ сні?В життю ти мною згордувала,Моє ти серце надірвала,Із нього визвала одніОті ридання голосні —Пісні.В життю мене ти й знать не знаєш,Ідеш по вулиці – минаєш,Вклонюся – навіть не зирнешІ головою не кивнеш,Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,Як я люблю тебе без тями,Як мучусь довгими ночамиІ як літа вже за літамиСвій біль, свій жаль, свої пісніУ серці здавлюю на дні.О, ні!Являйся, зіронько, меніХоч в сні!В життю мені весь вік тужити —Не жити.Так най те серце, що в турботі,Неначе перла у болоті,Марніє, в’яне, засиха, —Хоч в сні на вид твій оживає,Хоч в жалощах живіше грає,По-людськи вільно віддиха,І того дива золотогоЗазнає, щастя молодого,Бажаного, страшного тогоГріха!* * *Отсе тая стежечка,Де дівчина йшла,Що з мойого сердечкаЩастя унесла.Ось туди пішла вонаТа гуляючи,З іншим, своїм любчиком,Розмовляючи.За її слідами я,Мов безумний, біг,Цілував з сльозами яПил із її ніг.Наче потопаючийСтебелиночку,Зір мій вид її ловивНа хвилиночку.І мов нурок перли тіНа морському дні,Сквапно так мій слух ловивВсі слова її.Отсе тая стежечкаІзвивається,А у мене серденькоРозривається.Залягло на дні йогоТе важке чуття:Тут навіки згубленийЗмисл твого буття.Все, що найдорожчеє,Найулюблене,Чим душа жива була,Тут загублене!Чим душа жива була,Чим пишалася…Отсе тая стежечка,Щоб запалася!* * *Якби знав я чари, що спиняють хмари,Що два серця можуть ізвести до пари,Що ламають пута, де душа закута,Що в поживу ними зміниться отрута!То тебе би, мила, обдала їх сила,Всі би в твоїм серці іскри погасила,Всі думки й бажання за одним ударом.Лиш одна любов би вибухла пожаром,Обняла б достоту всю твою істоту,Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —Тільки мій там образ і ясніє й гріє…Фантастичні думи! Фантастичні мрії!Якби був я лицар і мав панцир добрий,І над всіх був сильний і над всіх хоробрий,Я би з перемоги вороги під ноги,Що мені до тебе не дають дороги!Я б добувсь до тебе через мури й стіни,Я побив би смоки, розметав руїни,Я б здобув всі скарби, що їх криє море,І до ніг би твоїх положив, о зоре!Де б тебе не скрито, я б зламав верії.Фантастичні думи! Фантастичні мрії!Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,Що співа і плаче, як біль серце тисне,Що будуще бачить людське і народне,А в сучаснім блудить, як дитя голодне,Що із неба ловить зорі золотії,Але до дівчини приступить не вміє, —Ідеали бачить геть десь за горами,А живеє щастя з рук пустив без тямиІ тепер, запізно, плаче і дуріє —Фантастичні думи! Фантастичні мрії!* * *Що щастя? Се ж ілюзія,Се привид, тінь, омана…О ти, ілюзіє моя,Зрадлива і кохана!Кринице радощів, чуттяТи чарочко хрустальна!Омано дум, мого життяТи помилко фатальна!Я хтів зловить тебе, ось-ось,Та враз опали крила:З тобою жить не довелось,Без тебе жить несила.З тобою жить – важка лежитьЗавада поміж нами;Без тебе жить – весь вік тужитьІ днями, і ночами.Нехай ти тінь, що гине десь,Мана, луда – одначеЧому ж без тебе серце рвесь,Душа болить і плаче?Нехай ти тінь, мана, дім з картІ мрія молодеча,Без тебе жить – безглуздий жарт,І світ весь – порожнеча.Як той Шлеміль[33], що стратив тінь,Ходжу я, мов заклятий,Весь світ не годен заповнитьМені твоєї страти.* * *Як не бачу тебе,Кожда хвиля – тяга безконечна;Як побачу тебе,Відновляється рана сердечна.Як не бачу тебе,То довкола і зимно, і темно;Як побачу тебе,Запече щось у серці страшенно.Щоб побачить тебе,Мов несуть мене ангельські руки;Як побачу тебе,Геть мов гонять пекельнії муки.Ні без тебе нема,Ні близ тебе спокою, мій світе!І земля не прийма,Ох, і небо навіки закрите.* * *Як почуєш вночі край свойого вікна,Що щось плаче і хлипає важко,Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.Не дивися в той бік, моя пташко!Се не та сирота, що без мами блука,Не голодний жебрак, моя зірко;Се розпука моя, невтишима тоска,Се любов моя плаче так гірко.* * *Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,Левкоєю пахучо-золотою,Хоч ти пішла серед юрби плистиУ океан щоденщини й застою,То все ж для мене ясна, чиста ти,Не перестанеш буть мені святою,Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки.Як ідеал все ясний – бо далекий.Я понесу тебе в душі на дні,Облиту чаром свіжости й любови,Твою красу я переллю в пісні,Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,Коралі уст у ритми голосні…Мов золотая мушка, в бурштиновийХрусталь залита, в нім віки триває,Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.* * *Як віл в ярмі, отак я день за днемСвій плуг тяжкий до краю дотягаю;Немов повільним спалююсь огнем,Та ярко бухнуть сили вже не маю.Замерли в серці мрії молодечі,Ілюзії криниця пересхла;Різкі, сухі мої зробились речі, —Пора худого жнива надійшла.Худеє жниво! Сіялось, мабуть,Замало, й ненайкращої пшениці,А час не ждав! Холодні зливи йдуть, —Важку ворожать осінь нам зірниці.* * *Сипле, сипле, сипле сніг.З неба сірої безодніМіріядами летятьТі метелики холодні.Одностайні, мов жура,Зимні, мов лихая доля,Присипають все життя,Всю красу лугів і поля.Білий килим забуття,Одубіння, отупінняВсе покрив, стискає всеДо найглибшого коріння.Сипле, сипле, сипле сніг,Килим важче налягає…Молодий огонь в душіМеркне, слабне, погасає.

Із циклу «Третій жмуток»

1896

* * *В алеї нічкою літноюЯ йшов без тями, наче тінь,Горіли зорі надо мною,І неба темная глибінь,Мов океан тиші, спокою,Лилася в душу. Як же яЩе вчора вас любив, о зорі,Тебе, блаките! Як мояДуша в безмірному просторіКупалася, на ті прозоріЛуги летіла, де цвітутьБезсмертні квіти, де гудутьНесказано-солодкі співи!А нині темні і тяжкі виДля мене, весь ваш чар погас.Ненавиджу я нині вас!Ненавиджу красу, і силу,І світло, й пісню, і життя,Ненавиджу любов, чуття, —Одно люблю лиш – забуття,Спокій, безпам’ятну могилу.В алеї нічкою літноюЯ йшов без тями, наче тінь.Поперед мене, поза мноюСнували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!Дзвонив біцикл. Неслися шептиЛюбовних пар, далекий спів…Та в серці мойому засівБіль лютий, на який не вспівНіхто ще видумать рецепти.Я йшов, та знав, що я – могила,Що нерв життя у мене вмер,Що тут, внутрі, на дні теперДуша моя похоронилаВсі радощі і всі страждання,Весь спів, що вже не встане знов,Своє найвищеє бажання,Свою остатнюю любов.* * *Не можу жить, не можу згинуть,Нести не можу ні покинутьПроклятий сей життя тягар!Ходжу самотній між юрбоюІ сам погорджую собою…Ох, коб остатній впав удар!Не жаль мені життя ні світа,Не жаль, що марно кращі літаУ горі й праці протекли.Пропало все! Та й що ж? Пропало!А що ж передо мною стало?Безодня, повна тьми і мгли.Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,Що тягну, мов той віл на шиї,Отсе вже більш як двадцять літ —Зовсім як хлопчик той, сарака,Прутком по бистрій хвилі швяка, —Чи з того є на хвилях слід?Даремно биться, працювати,І сподіваться, і бажати!Пропала сила вся моя.Лиш чорних мар гуляє зграяІ резиґнація безкраяЗасіла в серці, як змія.* * *І бачила довкола рай і рай!Вона була невинна, як дитина,Пахуча, як розцвілий свіжо гай.Явилась друга – гордая княгиня,Бліда, мов місяць, тиха та сумна,Таємна й недоступна, мов святиня.Мене рукою зимною вонаВідсунула і шепнула таємно:«Мені не жить, тож най умру одна!»[34]І мовчки щезла там, де вічно темно.Явилась третя – женщина чи звір?Глядиш на неї – і очам приємно,Впивається її красою зір.Та разом страх бере, душа холонеІ сила розпливається в простір.Спершу я думав, що бокує, тонеДесь в тіні, що на мене й не зирне, —Та враз мов бухло полум’я червоне.За саме серце вхопила мене,Мов Сфінкс[35], у душу кігтями вп’ялиласьІ смокче кров, і геть спокій жене.Минали дні, я думав: наситилась,Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!Вона мене й на хвилю не пустилась,Часом на груді моїй задріма,Та кігтями не покида стискати;То знов прокинесь, звільна підіймаПівсонні вії, мов боїться втрати,І око в око зазира мені.І дивні іскри починають гратиВ її очах – такі яркі, страшні,Жагою повні, що аж серце стине.І разом щось таке в них там на дніВорушиться солодке, мелодійне.Що забуваю рани, біль і страх,В марі тій бачу рай, добро єдине.І дармо дух мій, мов у сіті птах,Тріпочеться! Я чую, ясно чую,Як стелиться мені в безодню шляхІ як я ним у пітьму помандрую.* * *Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!Коли довкола світ увесь засне,Я тілько сам замкнуть не можу очі:Загиб спокій, і сон мина мене.Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,І плачу й тужу, плачу і клену,І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,До неї! Бачать лиш її одну.І бачиться, що з мріями отимиЙ душа моя летить із тіла геть;І щось, немов крилаті серафими[36],Несе її – і чую я їх лет.До мене ж безграничная тривога,Бліда розпука підсідає вмить,І чорні думи, мов з фортуни рога,На мене ллє, щоб світ мені затьмить.І бачиться, що я в якійсь безодні,Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,І виють звірі, люті та голодні,І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.Ось на розпутті я стою пустомуІ весь тремчу, гадюка серце ссе,Не видно шляху, тілько голос громуЯкусь погрозу дикую несе.І я безсильний, хорий, і утома,Мов млинове каміння, тисне грудь, —Бездомний – я бажав би бути дома,В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.Я, що так довго, гаряче кохаюІ за любов знайшов погорду й глум,Бажаю хоч на хвилю бути в раю,Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.Обнять тебе, до серця пригорнути,Із твоїх уст солодкий нектар пить,В твоїх очах душею потонути,В твоїх обіймах згинуть і ожить.Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»І заревло скажене божевілляУ серці: «Ні! Чи ж виходу нема?Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,Не знавши хоч на хвилечку її!Хоч би прийшлось і чорту душу дати,А сповняться бажання всі мої!»І чую, як при тих словах із менеОбпало щось, мов листя, мов краса,А щось влилося темне і студене, —Се віра в чорта, віра в чудеса.* * *Чорте, демоне розлуки,Несповнимих диких мрій,Недрімаючої мукиІ несправджених надій!Слухай голосу розпуки!Буду раб, невольник твій,Весь тобі віддамся в руки,Лиш те серце заспокій!Враз з тобою на стражданняЯ готов навік піти, —Лиш одно мені бажанняЗаспокій тепера ти.За один її цілунокНай горю сто тисяч літ!За любов її і ласкуДам я небо, рай, весь світ.* * *Пісне, моя ти підстрелена пташко,Мусиш замовкнуть і ти.Годі ридати і плакати тяжко,Час нам зо сцени зійти.Годі вглубляться у рану затрутую,Годі благать о любов.З кождою строфою, з кождою нутоюКапає з серденька кров.З кождою строфою, з кождою нутоюСлабшає відгомін твій…Пісне, напоєна горем-отрутою,Час тобі вже на спокій.* * *І ти прощай! Твого ім’яНе вимовлю ніколи я,В лице твоє не гляну!Бодай не знала ти повік,Куди се я від тебе втік,Чим гою серця рану.Мене забудь швиденько ти,Своїх діток люби, пести,Будь вірна свому мужу!І не читай моїх пісень,І не воруш ні вніч, ні вденьСю тінь мою недужу.А як де хтось мене згада,Най тінь найменша не сідаНа вид твій, квітко зв’яла!І не блідній, і не дрожи,А спокійнісінько скажи:«Ні, я його не знала!»* * *Даремно, пісне! Щез твій чар —Втишати серця біль!Не вирне сонце вже з-за хмар!Пропала яр! Пропала яр!На душу впала цвіль.Даремно, пісне! Тихо будь!Не сип ще мук до мук!Без тебе туга тисне грудь, —Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путьНесеш жалібний згук.Даремний спів! В акордах слівНе виллю своїх скрут.Як мовчки я терпів, болів,Так мовчки впаду без жалівВ нірвани[37] темний кут.* * *«Самовбійство – се трусість,Се втека з борні,Ошуканськая кріда», —Так скажуть мені.Ах, панове! Про трусістьМовчіть ви мені!Чи ви нюхали порохВ життєвій війні?Чи ви лоб свій розбилиО дійсности мур?Чи вам звісно, як смачноНа гаках тортур?«Самовбійство – се прогріх,Безправ’я і злість…»Най вам слово ХристовеНа се відповість.Як Христос по землі щеНавчати ходив,То зустрів чоловіка,Що в шабас робив.«Як же можна! Се прогріх!» —Обурився хтось,Та робітнику строгоПромовив Христос:«Коли знаєш, що чиниш —Блаженний єси;А не знаєш, що чиниш —Проклятий єси.Коли знаєш, що чиниш —Закон твій – ти сам;А не знаєш, що чиниш —Закон є твій пан»[38].Для знающих знання їхНайвищий закон;Незнающі в законіНай гнуться карком.Чи я знаю, чи чиню,Се знаю лиш я —І такий, що мене знаЩе ліпше, ніж я.

Із книги «Із днів журби»

(Львів, 1900)

Із циклу «Із днів журби»

* * *День і ніч сердитий вітерб’єсь о дому мого ріг,наче пес голодний, виєі валить прохожих з ніг.День і ніч дощі холодніб’ють о вікна, цяпотять,ринви грають, шиби плачуть,утишиться не хотять.Олов’яні сірі хмаринебозвід весь залягли,і лежать, і ремиґають,наче ситії воли.Дармо вітер б’є їх, гонить:«Гей, ти, сивий, половий!» —«Нам тут добре, відпочинем!Хоч ти сердься, хоч і вий!»Дармо втомленеє серцеб’ється, мов у клітці рись:«Нам тут добре, відпочинем!А ти плач собі й журись».* * *В парку є одна стежина,де колись ходила ти, —бачиться, в піску сріблястімміг би ще твій слід знайти.Край стежини проста лавка —тут сиділа ти не раз,тут прощались ми востаннє…Тут мені твій промінь згас.І коли на серці туга,наче камінь, затяжить,закиплять в душі питання:«Пощо жить? Для кого жить?»Я спішу на сю стежинуі розшукую твій слід,і відсвіжую твій образ,що в душі моїй поблід.І гляджу на лавку з жахом,чи не мигне тінь твоя?І сідаю й тихо плачу,Се Кальварія[39] моя.У ПАРКУНіч. Немов копиці пітьми,бовваніють дерева.Де-де, наче злота шпилька,лампа пітьму пробива.Ген далеко в павільйонібанда гучно виграва.Сам. Лиш думка шепче стиха:«Ну, скажи, не дурень ти?Замість жить з людьми по-людськи,багатіти і цвісти,тягнеш тачку до якоїсьфантастичної мети».Шелест кроків. Чути гомін:«Де вони нас завели?Ми ж їм вірили! Ми з нимиі гордились, і цвіли!Нам відродження вже снилось!Ми великими були!А тепер арешти, сором!Самовбійства, наче град!Заварили самовбійці,а живі нехай їдять».Стихли. Метеор ось мигнув…Перестала банда грать.* * *Коли часом в важкій задумімоя поникне голова,легенький стук в вікно чи в дверіпотоки мрій перерива.Озвуся, вигляну – даремно,не чуть нікого, не видать,лиш щось у серці стрепенеться,когось-то хочеться згадать.Чи щирий друг в далекім краютепер у лютім бою згиб?Чи плаче рідний брат, припавшилицем до прадідівських скиб?Чи, може, ти, моя голубко,моє кохання чарівне,далеко десь з німим докоромв тій хвилі згадуєш мене?Чи, може, гнучи в собі горе,ти тихо плачеш у тиші,а се твої пекучі сльозимені стукочуть до душі?* * *Не можу забути!Не гоїться рана!Мов жалібні нутиіз струн теорбаначи голосно грають,чи ледве їх чути,все жалем проймають —не можу забути!Не гоїться рана,хоч мию слезами,хоч час на ню каплецілющі бальзами,хоч сонечко грієі зірка рум’янацілує, яріє —не гоїться рана!Хоч як ти далеко,я все тебе бачу;хоч стратив давно вже,щодень тебе трачу;хоч люта розпукаминулася п’янаі клином розлука,гадюка погана,лежить поміж нами,дівчино кохана, —кохання без тями,не гоїться рана.* * *Безсилля – ах! яка страшная мука!Чуття ще в серці полум’ям горятьі думи рвуться як орел ширять,та воля мов розбита, мов безрука.Немов стріла з розламаного лукане полетить, так нині не летятьслова, і блиски, й фарби, не хотятьслужить уяві. – Ох, важка розлука!Неначе з гір, де повно світла, барви,і запаху, і співу пташенят,і стрекоту сверщків, потоків шуму,зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,де душно, мрячно, пута, знай, дзвенятьі чахне дух серед зневіри й глуму.* * *Недовго жив я ще, лиш сорок літ,і сил не тратив на пусту мамону[40].Невже ж уже минув я свій зеніті розпочав спадистий шлях до склону?О бідна расо, що такий твій плідслабий! Хвалиться ним нема резону.Та й швидко ж той твій метеор поблід,не мавши навіть доброго розгону!Аж соромно, та що його робить!І кінь, мовляв, не тягне понад силу.Хай велетні могли співать, творить,могли боротись, тішиться, любитьв вісімдесятім році – нам в могилувже в сороковім треба карк хилить.* * *Я поборов себе, з корінням вирвав з серцяусі ілюзії, всі грішні почуття,надії, що колись вільніше ще дихнеться,що доля ще й мені всміхнеться,що блиснуть і мені ще радощі життя.Я зрікся їх навсе. У тачку життєвузапряжений, як наймит той похилий,я мушу так її тягти, покіль живу,і добре чую се, ярма не розірвуі донесу його до темної могили.Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?Куди не глянь, усюди браки й діри.Робив без віддиху, а зроблено так мало,і інших загрівав, аж на кінці не сталоу власнім серці запалу, ні віри.* * *З усіх солодких, любих слів,які я чув із твоїх уст,одно лишилося меніі, наче срібний дзвоник той,і досі в серці гомонить —одно маленьке словечко:Слухай!Коло стола сиділи ми,широкий і шумний гурток,розмова йшла веселая;нараз затихли всі, немовпо хаті ангел пролетів;лиш ти, до мене звернена,серед загальної тишіказала звільна, мов у сні:Слухай!І враз ти зупинилася,злякалась голосу свогосеред загальної тиші,і рум’янцем облялосятвоє лице, а при століна тебе всі ззирнулися —і те, що хтіла ти сказать,ухопив ангел, що в ту митьотам по хаті пролетів.Минуло много-много літ,минулись муки й радощі;і тих, що весело тодіколо стола балакали,розвіяв вихор життєвийпо світі, наче пил марний;лиш те одно слівце твоєі досі у моїй душі,мов срібний дзвоничок, дзвенить.І досі із рожевих устя чую любе, привітне:Слухай!І досі ще тремтить душа,ждучи чогось таємного,блискучого, величного,що за летючим словом тим,мов цар за курієром вслід,явитись мало. Та дарма!В глибокім, темнім пралісімандрівець блудить змучений;тривога, голод, близька ніч,мов звіра дикого стрільці,його женуть все дальш і дальш.У груди духа не стає, —здається, трісне серденько,і ноги змучені тремтять,а він біжить, біжить, біжить!І причувається йому,що десь далеко, ледве чуть,теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!Він знає, що весь день ужеза тим зрадливим голосомбіжить даремно; інколидогадується, що, мабуть,се дзвонить власний страх його,а він, проте, біжить, біжить!Ану ж там справді битий шлях?Ану ж там хата теплая?Ану ж лице коханеє?Ану ж там дивні радощі?Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!Слухай!