Украдене щастя (збірник)

Коли Ти в світ слав рід людський,Життя людей зробив борбою,Свою Ти божеськість їм дав —Дух, творчу силу із любвою.Людськеє серце гріх сплямивІ роз’єднав людей з Тобою,І помрачилась в їх серцяхТа творчість духа із любвою.Та встало світло по тьмі ночі,Ти поєднав людей з собою,Нове життя у світ живий влилаЗнов творчість духа із любвою.Дух наш із Твого духа родомІ вічно зв’язаний з Тобою,А вічнії огнива ті —Лиш творчість духа із любвою.КОЛЯДА

(Руським господарям)

ІГей, як то було із первовіку —Гей, дай Боже! —В Господа Бога діточок много,А межи ними не дві зірниці,Не дві зірниці, а дві сестриці.[Зазвав їх Господь та перед себе][20]:«Час вам, дітоньки, в світ розійтися.Ось тут даю вам хату й палату,Ось тут даю вам плуг і шабельку, —Все те даю вам та до вибору».Сестра молодша, бач, цікавіша:Швидше сягнула, палату взяла.Старшій сестриці хата зістала.Сестра молодша, бач, цікавіша:Скорше сягнула, шабельку взяла.Старшій сестриці плуг полишала.І розійшлися у світ сестриці,І стали жити близько при собі,Близько при собі, напроти себе.Старша сестриця в бідній хатині,Молодша – в ясній, пишній палаті;Старша сестриця землицю ореІ засіває яреє жито,А її ниви золотом вкриті;Молодша ходить, шаблев воює,Золото, срібло в палату зносить.Довго жили так обі сестриці,Довго жили так, не сварилися.Сестра молодша, хоч много мала,Стала украдком завидуватиЯрого жита, проса й пшениці,Що росли буйно в її сестриці.ІІОй, як то було із первовіку, —Гей, дай Боже! —Як жиди Христа на муки брали,На муки брали, на хрест розп’яли, —Пречиста Діва весь світ сходила,Весь світ сходила, сина гляділа,Гіркії сльози все проливала,Білії ручки з жалю ламала.А де упаде її сльозонька,Там тобі стане зимна криниця;Де білі ручки з жалю заломить,Там тобі стане шумна діброва,Шумна діброва з вітром говорить.А де із жалю зітхне до Бога,Там тобі роєм – ярі пчілоньки,Ярі пчілоньки медок збирають.Пречиста Діва весь світ перейшла,Весь світ перейшла, сина не знайшла.Весь світ за нею зазеленівся,Весь світ за нею розвеселився.Ой сидить пані в пишній палаті,Шабельку острить, думку думає,Думку думає, слугів питає:«Що там за діва іде полями,Іде полями, тяженько плаче,Рученьки ломить,Господа молить?За нею поле зеленіється,За нею річки розливаються,За нею діброви розвиваються.Біжіть до неї, напроти неї,Нехай не ходить по моїм полю!Бистрії річки водами грають,В поході військо моє спиняють».Старша сестриця по полю ходить,По полю ходить, копи рахує,Рахує-числить, зчислити годі.Старша сестриця задумалася:«Що то за діва полем ступає,Полем ступає, тяженько плаче,Рученьки ломить, Господа молить?За нею поле зеленіється,За нею річки розливаються,Шумні діброви розвиваються».Старша сестриця пішла до неї,Пішла до неї, напроти неї.За ручку бере, словом втішає,Словом втішає, так промовляє:«Ой не ходи ти, красная діво,Ой не ходи ти світом блукати,А ходи жити до мої хати!Я тобі рано ноги умию,Ноги умию, сльози обсушу,З твого серденька тугу прогоню.Я тобі в днину світлоньку вберу,Світлоньку вберу, їсти злагоджу,Я тобі ввечір ліженько встелю,Я тобі на сон ще й заспіваю».ІІІВ старшої сестри, як бір, пшениця, —Г[ей], д[ай] Б[оже]! —В старшої сестри яреє житоКолосом клонить, пісеньку дзвонить:«Нас Мати Божа благословляла,Нам Мати Божа зраст дарувала,Бо Божа Мати – у нашій хаті».В ясної пані пишні палати,Пишні палати з вітром валяться;В ясної пані острі шабельки,Острі шабельки в боях щербляться.Пів її краю – то гай в розмаю;Пів її краю багна вкривають,Багна вкривають, піски зсипають.Ясная пані, хоч много мала,Позавиділа старшій сестриці;Шабельку острить, думку думає,І до слуг своїх так повідає:«Спішіть ви скоро, вірнії слуги,Зв’яжіте в пута мою сестрицю,Зв’яжіте в пута, приведіть тута!Най відберу їй буйну пшеницю,Най відберу їй яреє жито».Побігли слуги, швидко вернули,Та ясній пані слово говорять:«В твої сестриці в тісній хатиніЯсність велика, радість велика!За столом сидить Пречиста Діва,За столом сидить, за вечерею;Твоя сестриця хліби ламає,Хліби ламає, пісню співає».Ясная пані думку думає,Думку думає, слуг посилає,Слуг посилає, так промовляє:«Ні на що, слуги, ви не зважайте,Мою сестрицю припроводжайте!»Побігли слуги, швидко вернули,Та ясній пані слово говорять:«Твої сестриці бідну хатинуАнгел сторожить, нам мечем грозить;Ід тій господі приступить годі».Ясная пані в гнів попадає,В гнів попадає, сама рушає.Велить сестрицю в пута кувати,Велить їй власне поле орати,Власнеє поле, та не для себе!Ой сумно сонце восени сяє,Ой сумно літом шумить діброва.Старша сестриця гіренько плаче,По полю ходить, рученьки ломить,Бога благає, так промовляє:«Рости, рости, ти, яреє жито!Роди, роди, ти, буйна пшеничко!Я тебе орю, чорнеє поле,Я засіваю, та не для себе.Ясная пані хліб забирає,Мої дітоньки з голоду плачуть,З голоду плачуть, хлібця не бачуть».На чистім полі, як бір, пшениця,На чистім полі яреє житоКолосом клонить, пісеньку дзвонить:«Нас Мати Божа благословляла,Нам Мати Божа зраст дарувала,Бо Божа Мати – у нашій хаті».ІVА рад ти знати, чесний господарю, —Г[ей], д[ай] Б[оже]! —Хто ті зірниці, рідні сестриці?Старша сестриця – руська землиця,Менша сестриця – лядська землиця.А рад ти знати, чесний господарю,Коли скінчиться старшої горе?Пречиста Діва з Сином царствує,Пречиста Діва плач сестри чує.А за тим словом бувай же здоров!Дай тобі, Боже, в горю потіху,Дай тобі, Боже, в нужді надію,Дай тобі, Боже, сильную волю!Збав тебе, Боже, від злих сусідів,Збав від невірних синів вирідних,Збав тебе, Боже, від тьми-неволі!Весна настане – сій жито яре,Сій жито яре, яру пшеницю!Осінь настане – збирай щасливо!Зима настане – пісні приносить;Літо настане – ти не журися,Вийди на поле, поведи оком!На чистім полі, як бір, пшениця,На чистім полі яреє житоКолосом клонить, пісеньку дзвонить:«Нас Божа Мати благословляла,Нам Божа Мати зраст дарувала,Бо Божа Мати – у нашій хаті».

Із книги «З вершин і низин»

(Львів, 1887; 2-е вид., Львів, 1893)

Із розділу «De profundis»[21]

ГІМНЗамість прологаВічний революцйонер[22] —Дух, що тіло рве до бою,Рве за поступ, щастя й волю, —Він живе, він ще не вмер.Ні попівськiї тортури,Ні тюремні царські мури,Ані війська муштровані,Ні гармати лаштовані,Ні шпіонське ремеслоВ гріб його ще не звело.Він не вмер, він ще живе!Хоч від тисяч літ родився,Та аж вчора розповивсяІ о власній силі йде.І простується, міцніє,І спішить туди, де дніє;Словом сильним, мов трубою,Міліони зве з собою, —Міліони радо йдуть,Бо се голос духа чуть.Голос духа чути скрізь:По курних хатах мужицьких,По варстатах ремісницьких,По місцях недолі й сліз.І де тілько він роздасться,Щезнуть сльози, сум нещастя,Сила родиться й завзяттяНе ридать, а добуватиХоч синам, як не собі,Кращу долю в боротьбі.Вічний революцйонер —Дух, наука, думка, воля —Не уступить пітьмі поля,Не дасть спутатись тепер.Розвалилась зла руїна,Покотилася лавина,І де в світі тая сила,Щоб в бігу її спинила,Щоб згасила, мов огень,Розвидняющийся день?

Із циклу «Веснянки»

* * *Гримить! Благодатна пора наступає,Природу розкішная дрож пронимає,Жде спрагла земля плодотворної зливи,І вітер над нею гуляє бурхливий,І з заходу темная хмара летить —Гримить!Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —Мабуть, благодатная хвиля надходить…Мільйони чекають щасливої зміни,Ті хмари – плідної будущини тіни,Що людськість, мов красна весна, обновить…Гримить!* * *Гріє сонечко!Усміхається небо яснеє,Дзвонить пісеньку жайвороночок,Затонувши десь в бездні-глубініКришталевого океану…Встань,Встань, орачу! Вже прогули вітри,Проскрипів мороз, вже пройшла зима!Любо дихає воздух леготом;Мов у дівчини, що з сну будиться,В груді радісно б’єсь здороваяМолодая кров,Так і грудь землі диха-двигаєсьСилов дивною, оживущою.Встань, орачу, встань!Сій в щасливий час золоте зерно!З трепетом любви мати щираяОбійме його,Кров’ю теплою накормить його,Обережливо виростить його.Гей, брати! В кого серце чистеє,Руки сильнії, думка чесная, —Прокидайтеся!Встаньте, слухайте всемогущогоПоклику весни!Сійте в головах думи вольнії,В серцях жадобу братолюбія,В грудях сміливість до великогоБою за добро, щастя й волю всіх!Сійте! На пухку, на живу ріллюВпадуть сімена думки вашої!* * *Земле, моя всеплодющая мати,Сили, що в твоїй живе глубині,Краплю, щоб в бою сильніше стояти,Дай і мені!Дай теплоти, що розширює груди,Чистить чуття і відновлює кров,Що до людей безграничную будитьЧисту любов!Дай і огню, щоб ним слово налити,Душі стрясать громовую дай власть,Правді служити, неправду палитиВічну дай страсть!Силу рукам дай, щоб пута ламати,Ясність думкам – в серце кривди влучать,Дай працювать, працювать, працювати,В праці сконать!* * *Не забудь, не забудьЮних днів, днів весни, —Путь життя, темну путьПроясняють вони.Злотих снів, тихих втіх,Щирих сліз і любви,Чистих поривів всіхНе встидайсь, не губи!Бо минуть – далі трудВ самоті і глуші,Мозолі наростутьНа руках і душі.Лиш хто любить, терпить,В кім кров живо кипить,В кім надія ще лік,Кого бій ще манить,Людське горе смутить,А добро веселить, —Той цілий чоловік.Тож сли всю життя путьЧоловіком цілимНе прийдесь тобі буть —Будь хоч хвилечку ним.А в поганії дні,Болотянії дні,Як надія пройдеІ погасне чуттє,Як з великих дорігЛюбви, бою за всіхНа вузькі та крутіТи зійдеш манівці,Зсушить серце жура,Сколять ноги терни, —О, тоді май життяВдячно ти спом’яни!О, тоді ясні сниОживлять твою путь…Юних днів, днів весниНе забудь, не забудь!VIVERE MEMENTO![23]Весно, що за чудо тиТвориш в моїй груди?Чи твій поклик з мертвотиЙ серце к жизні будить?Вчора тлів, мов Лазар[24], яВ горя домовині —Що ж се за нова зоряМені блисла нині?Дивний голос мя кудисьКличе – тут-то, ген-то:«Встань, прокинься, пробудись!Vivere memento!»Вітре теплий, брате мій,Чи твоя се мова?Чи на гірці світлянійТак шумить діброва?Травко, чи се, може, тиВтішно так шептала,Що з-під криги мертвотиЗнов на світло встала?Чи се, може, шемріт твій,Річко, срібна ленто,Змив мій смуток і застій?Vivere memento!Всюди чую любий глас,Клик життя могучий…Весно, вітре, люблю вас,Гори, ріки, тучі!Люде, люде! Я ваш брат,Я для вас рад жити,Серця свого кров’ю радВаше горе змити.А що кров не зможе змить,Спалимо огнем то!Лиш боротись значить жить…Vivere memento!

Із циклу «Нічні думи»

* * *Ночі безмірнії, ночі безсоннії,Горе моє!Мозок наляжуть думки невгомоннії,В серці грижа, мов павук той, полонніїСіті снує.Виром невпинним бажання сердечніїРвуться, летять —Вічно невтишені і безконечнії…Мов на свої мене крила безпечніїСхопить хотять.Де ви так рветесь, куди ви літаєте,Думи-орли?В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?К земним зіркам же ви й стежки не знаєтеТут по земли.О моя ясна, блискуча зірничко,Де ти живеш?Чи за життя ще я вздрю твоє личко?Чи аж по смерти на гріб мій, горличко,Плакать прийдеш?* * *Догорають поліна в печі,Попеліє червоная грань…У задумі сиджу я вночіІ думок сную чорную ткань.І коли ж то той жар догорить,Що ятриться у серці мені?І чи скоро-то горе згаситьВ моїм мізку думки огняні?Ох, печуть і бушують вони!Гризе душу й морозить нуда!Кров кипить, і нутро все в огни —Вколо ж мур і неволя бліда.Я боротись за правду готов,Рад за волю пролить свою кров,Та з собою самим у війніНе простояти довго мені.* * *Не покидай мене, пекучий болю,Не покидай, важкая думо-мукоНад людським горем, людською журбою!Рви серце в мні, бліда журо-марюко,Не дай заснуть в постелі безучастя —Не покидай мене, гриже-гадюко!Не дай живому в домовину класться,Не дай подумать ані на хвилинуПро власну радість і про власне щастя,Докіль круг мене міліони гинуть,Мов та трава схне літом під косою,І від колиски аж по домовинуЖиють з бідою, наче брат з сестрою, —Докіль життя тяжким нас давить валом,На пні ламає силою страшною,Докіль ще недосяглим ідеаломДля міліонів ситість, тепла хата, —Докіль на лицях сльози, ніби ралом,Борозди риють, доки зимна кратаТюремна руки путає робучі,Мруть з голоду бездомні сиротята,Пишаються під небом ті блискучіГнізда розпусти, зопсуття й обманиІ світ заражують, докіль могучі«Стовпи» отруту ллють в народні рани,Думки кують, для прихоті своєїЛюд трупом стелють люті тамерлани[25]!Ох, загніздись на дні душі моєї,Важкая думо! Сильними кліщамиСтискай те серце, скоро б від твоєїСхибнув я стежки! Ночами і днямиШепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!Працюй для них словами і рукамиБез бажань власних, без вдоволень власних!»* * *Місяцю-князю!Нічкою темноюТихо пливеш тиСтежков таємною…Ніжно хлюпочетьсяВоздушне море,Так в нім і хочетьсяЗмить з серця горе.Місяцю-князю,Ти, чарівниченьку!Смуток на твойомуЯсному личеньку.Із небозвідноїСтежки погідноїВажко глядіть тобіВ море бездонне,В людськости бідноїГоре безсонне.Місяцю-князю!В пітьмі будущого,Знать, ти шукаєшЗілля цілющого,Зілля, що лиш цвітеЗ-за райських меж…Ох, і коли ж ти теЗілля найдеш?..

Із циклу «Думи пролетарія»

SEMPER IDEM![26]Против рожна перти,Против хвиль плисти,Сміло аж до смертиХрест важкий нести!Правда против сили!Боєм против зла!Між народ похилийВольности слова!З світочем наукиПротив брехні й тьми —Гей, робучі руки,Світлії уми!Ще те не вродилосьОстреє залізо,Щоб ним правду й волюСамодур зарізав!Ще той не вродивсяЖар, щоб в нім згорілоВічне діло духа,Не лиш утле тіло!

Із циклу «Excelsior!»[27]

ХРИСТОС І ХРЕСТСеред поля край дорогиСтародавній хрест стоїть,А на нім Христос розп’ятийВисів тож від давніх літ.Та з часом прогнили гвозді,Вітер хрест розхолітав,І Христос, вгорі розп’ятий,Із хреста на землю впав.Тут сей час трава висока,Що росла вокруг хреста,Радісно в свої обійми,М’яко прийняла Христа.Подорожники й фіялки,Що там пахли з-між трави,Звились, мов вінець любови,У Христа край голови.На живім природи лоні,Змитий з крови, ран і сльоз,Серед запаху і цвітівСумирно спочив Христос.Та якісь побожні рукиСпать Йому там не далиІ, хрестячись, з-поміж цвітівЗнов угору підняли.Та, нових не мавши гвоздів,Щоб прибити знов Христа,Хоч з соломи перевесломПрив’язали до хреста.Так побожні пересуди,Бачачи за наших днів,Як з старого древа смерти,Із почитання богів,З диму жертв, з тьми церемоній,Із обмани, крови й сльоз —Словом, як з хреста старогоСходить між людей Христос,І як, ставши чоловіком,Ближчий, вищий нам стаєІ святим приміром своїмНас до вольности веде, —Силуються понад людськістьБудь-що-будь піднять ХристаІ хоч брехні перевесломПрив’язати до хреста.КАМЕНЯРІЯ бачив дивний сон. Немов передо мноюБезмірна, та пуста і дика площина,І я, прикований ланцем залізним, стоюПід височенною ґранітною скалою,А далі тисячі таких самих, як я.У кождого чоло життя і жаль порили,І в оці кождого горить любови жар,І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,І плечі кождого додолу ся схилили,Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.У кождого в руках тяжкий залізний молот,І голос сильний нам згори, як грім, гримить:«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холодНе спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,Бо вам призначено скалу сесю розбить».І всі ми, як один, підняли вгору руки,І тисяч молотів о камінь загуло,І в тисячні боки розприскалися штукиТа відривки скали; ми з силою розпукиРаз по раз гримали о кам’яне чоло.Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,Так наші молоти гриміли раз у раз;І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;Хоч не одного там калічили ті скали,Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,Ні пам’яти в людей за сей кривавий труд,Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,Як наші кости тут під нею зогниють.Та слави людської зовсім ми не бажали,Бо не герої ми і не богатирі.Ні, ми невольники, хоч добровільно взялиНа себе пута. Ми рабами волі стали:На шляху поступу ми лиш каменярі.І всі ми вірили, що своїми рукамиРозіб’ємо скалу, роздробимо ґраніт;Що кров’ю власною і власними кісткамиТвердий змуруємо гостинець, і за намиПрийде нове життя, добро нове у світ.І знали ми, що там далеко десь у світі,Який ми кинули для праці, поту й пут,За нами сльози ллють мами, жінки і діти,Що други й недруги, гнівнії та сердиті,І нас, і намір наш, і діло те кленуть.Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,І серце рвалося, і груди жаль стискав;Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,Ані прокляття нас не відтягли від діла,І молота ніхто із рук не випускав.Отак ми всі йдемо, в одну громаду скутіСвятою думкою, а молоти в руках.Нехай прокляті ми і світом позабуті!Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,І щастя всіх прийде по наших аж кістках.ІДИЛІЯДавно було. Дітей маленьких двоє,Побравшися за руки, по квітчастихЛугах підгірських, стежкою вузькоюПоперек нив, в жарку літнюю днинуІшли з села.Старшенький хлопчик був —Біловолосий, з синіми очима,З конем вербовим у руці. У ньогоЗа пазухою добрий кусень хлібаІ квітка на кайстровім капелюсі.А дівчинка вела його за руку,Хоч менша. Наче терен, оченята,Мов вуглики, жарілися і живоВсе бігали кругом. Мов миший хвіст,Косичка ззаду висіла, а в нійЧервона стрічка вплетена була.В маленькій запасчині підіп’ятійЗнать кілька бульб печених, а стручкиЗеленого гороху визиралиЗ-за пазухи.Нерадо якось хлопчикІшов і боязливо озирався,А дівчинка невпинно щебетала,Додаючи товаришу відваги.– Встидайся, фе! Такий великий виріс,А плакать хоче! Хлопець, а боїться!Чого боятись тут? Сли я ти кажу,о мусить бути правда. Вже моїБабуня не такі, щоби брехали!А ти диви, хіба то так далеко?На сей горбок, а відтам Діл[28] близенько,А там Ділом угору та все вгору,Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем —А може, ні, чого ще спочивати,Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! —Та й просто враз побіжимо до тихСтовпів залізних, що підперли небо.А там сховаємось за стовп і тихо-Тихенько аж до вечора пробудем.А ти щоби не смів мені і писнуть,Не то що плакать! Чуєш? А то яТобі задам! А як настане вечірІ сонечко прийде додому на ніч,Застукає до брами – то ми тихо-Тихесенько прокрадемось за ним.А знаєш, що бабуся говорили?У нього є донька така хороша,Що просто страх. Вона-то відчиняєЩовечір браму батькові й щорана.А вже дітей вона так дуже любить,Що просто страх. А сонце не пускаєДітей до неї, щоб із ними разомУ світ не втікла. Але ми тихенькоПрокрадемось, та й шусть! і вхопимосьЇї за руки, то вже сонце намНіщо не зробить. Тілько ти не бійсьІ плакати не смій! Та ж то так близько,І на дорогу маємо досить,А та нам панна надає багатоВсього, о що лиш будемо просити.Ану, о що би ти просив?ПоглянувНа неї хлопець, палець впхав до устТа й каже: – Мозе б, ліпсого коня?– Ха-ха, ха-ха! – дівча зареготалось.– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,Що я просити буду!– Сцо таке?– Ага не скажу!– Ну, скази, а тоЗаплацу!– Овва, плач, то я самаПіду і не візьму тебе з собою.– Ну, а цому з не сказес?– Знаєш, тиДурний! Мені бабуся говорили,Що в неї яблучка є золоті.Кому вона те яблучко дарує,То той весь вік щасливий, і здоров,І гарний-гарний буде всім на диво.Але ті яблучка лиш для дівчат.– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.А як по яблучку такім дістанем,То вернемо додому і нікомуНе скажемо. Не скажеш?– Ні, не сказу,– Ну, пам’ятай! А скажеш – відберуть.Чи так?– А так, – рік хлопець. І пішли.Пройшло чимало літ від того дня.Далеко над сподівання дітейТяжкою вийшла й довгою дорогаДо сонячних палат. І трави, й ниви,І небо, й сонце – все, усе змінилосьУ хлопчика в очах. Лиш не зміниласьПодруга та, провідниця його.Щебетання її, веселе, любе,І усміх, і надія невгасима —Се та жива струя, що в’яже в серціДень нинішній з вчорашнім і грядущим.І ціль їх не змінилась за той час,Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.І ось великим шляхом многолюднимПосеред тиску, свару й товкітніІдуть вони, ховаючи у грудяхДитячі серця, як найкращий скарб.Минає їх гордий, надутий дурень —І розсмієсь; мина пишний вельможа —То і не гляне; зустріне мужик —То в спрагу дасть погожої водиНапитися, і стежечку покаже,І підночує, в сльоту захистить.Вони ж, побравшися за руки, тихоІ радісно, без огляду й тривоги,Ідуть навстрічу сонцю золотому.

Із розділу «Профілі і маски»

ПОЕЗІЯВ життю, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,Та в поспіху їх безучасно лишаєш.Часом лиш попадесь лице характерне,Що взір поневолі до себе приверне.Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку —Найближча хвилина приносить розлуку.Та довго ще в тямці відтіль і відсільНе раз визирає приязний профіль.Та де з ким тісніше злучив тя шлях доліЧи в бою, чи в праці на рідному полі.Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,Здається, всі думи в душі його бачиш.Здається, все ясне, і гнів його й ласка, —Аж глянеш пильніше: все маска і маска.Лиш маску ти знаєш, її ти любив,Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?Часом лиш припадок ту маску відхилить —Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?Чи знав я сю постать, чи бачив уже?Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»Профілі і маски – ось поле розлоге!Ось все, що дає нам життя наше вбоге.І вбогі жили б ми, понурі, як мари,Якби не поезії дивнії чари.Вона ті профілі хапа на льоту,Дає їм безсмертне життя, теплоту;Всі маски свобідно вона відхиляєІ в душах, мов в книзі, вигідно читає.Укритеє щастя, мов мати дитину,Вона обгортає у теплу ряднину.Незримії сльози, що плаче душа,Вона поцілуєм своїм осуша.

Із циклу «Україна»

МОЯ ЛЮБОВВона так гарна, сяє такСвятою чистою красою,І на лиці яріє знакЛюбови, щирости, спокою.Вона так гарна, а протеТак нещаслива, стілько лихаЗнесла, що квилить лихо теВ її кождіській пісні стиха.Її пізнавши,чи ж я мігНе полюбить її сердечно,Не відректися власних втіх,Щоб їй віддатись доконечно?А полюбивши, чи ж би мігЯ Божую її подобуЗгубити з серця, мимо всіхТерпінь і горя аж до гробу?І чи ж перечить ся любовТій другій а святій любовиДо всіх, що ллють свій піт і кров,До всіх, котрих гнетуть окови?Ні, хто не любить всіх братів,Як сонце Боже, всіх зарівно,Той щиро полюбить не вмівТебе, коханая Вкраїно!НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІМННе пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара, —Нам пора для України жить.Не пора, не пора, не пораЗа тиранів пролить свою кров,І любити царя, що наш люд обдира, —Для України наша любов.Не пора, не пора, не пораВ рідну хату вносити роздор!Хай пропаде незгоди проклята мара!Під Украйни єднаймось прапор!Бо пора се великая єсть:У завзятій, важкій боротьбіМи поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,Рідний краю, здобути тобі!* * *Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Розпадуться пута віковії,Прокинуться люде.Розпадуться пута віковії,Тяжкії кайдани,Непобіджена злими ворогамиУкраїна встане.Встане славна мати Україна,Щаслива і вільна,Від Кубані аж до Сяна-річкиОдна, нероздільна.Щезнуть межі, що помежувалиЧужі між собою,Згорне мати до себе всі дітиТеплою рукою.«Діти ж мої, діти нещасливі,Блудні сиротята,Годі ж бо вам в сусід на услузіСвій вік коротати!Піднімайтесь на святеє діло,На щирую дружбу,Та щоби ви чесно послужилиДля матері службу.Чи ще ж то ви мало наслужилисьМоскві і ляхови?Чи ще ж то ви мало наточилисьБратерської крови?Пора, діти, добра поглядітиДля власної хати,Щоб ґаздою, не слугоюПеред світом стати!»Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Гей, уставаймо, єднаймося,Українські люде!Єднаймося, братаймосяВ товариство чесне,Най братерством, щирими трудамиВкраїна воскресне!

Із циклу «Оси»

З ЕКЗАМЕНУЗ іспитової кімнатиВибіг лютий кандидат;Збіглось в сінях товариствоІ давай його питать:«Ну, а що, ти здав екзамен?Маєш вчительський диплом?»Він мовчить, лиш чорна хмараВисить над його чолом.Далі каже: «Ні, камраття,Правди нині не зійскать!Той професор зоології —То тиран і лютий кат!Три завдав мені питання,Як закон йому велить,Два я знав, не знав одного,І він смів мене спалить!– Був ти у саду? – питає.– Був, – говорю сміло я.– Бачив ти пчолу? – питає.– Бачив, – кажу сміло я.– Кілько ж ніг пчола та має?– Ніг я їй не рахував. —І за се одно питанняСпік мене, бодай пропав!»

Із розділу «Сонети»

Із циклу «Вольні сонети»

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ[29]Орел могучий на вершку сніжномуСидів і оком вдовж і вшир гонив,Втім, схопився і по снігу мілкомуКрилом ударив і в лазур поплив.Та груду снігу він крилом відбив,І вниз вона по склоні кам’яномуКотитись стала – час малий проплив,І вниз ревла лавина дужче грому.Так Котляревський у щасливий часВкраїнським словом розпочав співати,І спів той виглядав на жарт не раз.Та був у нім завдаток сил багатий,І огник, ним засвічений, не згас,А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.* * *Жіноче серце! Чи ти лід студений,Чи запашний чудовий цвіт весни?Чи світло місяця? Огонь страшенний,Що нищить все? Чи ти, як тихі сниНевинности? Чи як той стяг воєнний,Що до побіди кличе? Чи терни,Чи рожі плодиш? Ангел ти надземнийЧи демон лютий з пекла глубини?Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!Ти океан: маниш і потопляєш;Ти рай, добутий за ціну оков.Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.СИКСТИНСЬКА МАДОННА[30]Хто смів сказать, що не богиня ти?Де той безбожник, що без серця дрожіВ твоє лице небесне глянуть може,Неткнутий блиском твої красоти?Так, ти богиня! Мати, райська роже,О, глянь на мене з свої висоти!Бач, я, що в небесах не міг найтиБогів, перед тобою клонюсь тоже.О Бозі, духах мож ся сумніватиІ небо й пекло казкою вважати,Та ти й краса твоя – не казка, ні!І час прийде, коли весь світ покинеБогів і духів, лиш тебе, богине,Чтить буде вічно – тут, на полотні.* * *Ось спить дитя, невинний ангел чистий.Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…Сплакне у сні – се ангел, в облак мглистийРозплившися, манить його й щезає.І сон отсей нестертий, віковистийВ душі його по собі слід лишає:З дитячих снів той ангел променистийРаз в раз бажання, тугу в нім збуджає.Рвесь молодець від батька і від мамиЧогось шукати десь в чужій чужині,А ангел з далі кличе: «Д’ мині! Д’ мині!»Любви, надії він спішить стежками,Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»