Украдене щастя (збірник)

Стильова палітра Франкової творчости напрочуд широка: історично запізнілий «молодечий романтизм» «Баляд і росказів», «Петріїв і Довбущуків» та «Трьох князів на один престол» (подекуди з рудиментами просвітницького класицизму); «науковий» та «ідеальний» реалізм як домінанта естетичної «фізіономії» творів кінця 1870-х – початку 1890-х рр. (зокрема поетичної книги «З вершин і низин» та численних оповідань і повістей) з виразною тенденцією до натуралізму (як-от у «Тюремних сонетах», повісті «Boa constrictor» та інших творах «бориславського циклу»); ранньомодерністичні (зокрема «декадентські», символістичні, неоромантичні, неокласичні, імпресіоністичні, експресіоністичні, ба навіть сюрреалістичні) «симпатії» Франкової музи на зламі ХІХ—ХХ ст. (у т. ч. «об’яви декадентизму» в «Зів’ялому листі», філософсько-психологічний імпресіонізм «Із днів журби», «новоромантизм» «Похорону», «Мойсея» і «Semper tiro», елементи експресіонізму та сюрреалізму в новелістиці останніх років життя – «Син Остапа», «Неначе сон»)… Окремої згадки варті власне франківські індивідуально-стильові трансформації класичної культурної спадщини (зокрема сакральної – канонічної та апокрифічної літератури), насамперед тонко стилізований «неомедієвізм» «Мого Ізмарагду», перегодом уплетений у панорамну еклектику «Давнього й нового»…

Та кожен зі згаданих художніх напрямів під пером поета отримав своєрідне, власне франківське заломлення, а в сумі вони витворюють довершений мистецький автопортрет небуденної, повносилої й повноцілої авторської особистости. «…Моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице», – одверто й прозоро формулював Франко своє естетичне кредо в передмові до «Мого Ізмарагду». І вірність йому зберігав завжди.

У власній художній творчості він випробував чи не всі відомі на той час літературні жанри (від мініятюрного афоризму-гноми до поеми-епопеї, від закличних гімнів і гнівних інвектив до розважливих рефлексій і парабол, від реалістичного образка до містичної візії, від «новели акції» до «новели настрою», від історичної чи соціально-психологічної повісти до інтелектуального роману, від сократичного діялогу до драми-казки, від соціяльної комедії до народної трагедії…). Творив письменник і синкретичні, змішані жанрові конструкції, як-от новела-притча («Хмельницький і ворожбит»), казка-притча («Рубач»), повість-новела («На дні», «Сойчине крило», «Як Юра Шикманюк брів Черемош»), поема-казка («Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім»), драма-казка («Сон князя Святослава») та багато ін.

Франко-прозаїк використовував найрізноманітніші форми нарації (від традиційного уснооповідного «Я-оповідання», «верстатного» оповідання-нарису та оповідання «в модусі спомину» – до нових для тогочасного письменства форм літературно-писемної нарації, одностороннього діалогу та «потоку свідомости»[6]); Франко-драматург однаково блискуче володів мистецтвом сценічного діялогу та монологу; а Франко-поет майстерно апробував чи не всі можливі версифікаційні форми (від вдалих імітацій народного, античного й давньосхідного віршування до складних поліметричних конструкцій, від класичних силабо-тонічних нормативів до перших в українському письменстві верлібрів), сягнувши вершин віртуозного володіння художнім словом (особливо в канонічних формах овідіївського елегійного дистиха, петрарківського сонета, дантівської терцини й байронівської октави, шекспірівському медитативно-філософічному білому вірші й ні на кого не схожих блискучих варіяціях за мотивами народних пісень). Варто сказати, до прикладу, що, за спостереженнями франко- й віршознавця Валерія Корнійчука, з 61 поезії «Зів’ялого листя» кожна має унікальну ритміко-інтонаційну структуру, і жодного разу митець не повторив однієї й тієї ж конструкції; а всі 9 сонетів збірки «Із днів журби» поет «одягнув» в «уніформу» з абсолютно різним способом римування – подиву гідна мистецька винахідливість![7] Тож «кришталь поезії» і «римів блискітливая емаль» насправді були об’єктом пильної уваги й наполегливого експериментування того, хто нібито, за власним визнанням, не прагнув творити «майстерверків», не дбав «о викінчення форми» і насамперед піклувався про зміст художнього твору, закладену в ньому думку. І досі ще, на жаль, поширене шаблонне уявлення про Франка як поета глибоких і злободенних ідей, але слабої віршової техніки – не більше, ніж іще один облудний стереотип, обґрунтовано спростований ще в статті «Франко-поет» (1925) Миколи Зерова – великого знавця секретів поетичної майстерности, який уважав, що «ніхто з українських поетів не показав такої розмаїтости вірша», як автор «Зів’ялого листя» та «Мойсея»[8].

Тож у творчому арсеналі Франка-письменника – не лише важкий каменярський молот, знаряддя праці й боротьби, призначене для того, аби прорубувати простий шлях крізь непорушну скелю безпросвітного провінціялізму – туди, «де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали», – але й «тонкий різець Петрарки», за допомогою якого митець вигранював «форму майстерну, мов різьблена чарка», що в неї він переливав свою любов, свої найглибші, найінтимніші переживання.

«Багата образами й ідеями, колоритна й ароматна, немов квітучий луг, поезія Франка обіймає різні сфери чуття, виблискує ориґінальністю й силою», – стверджував Михайло Коцюбинський[9]; проте цей висновок можна поширити на всю літературну творчість автора «Зів’ялого листя» та «Мойсея», «Захара Беркута» та «Перехресних стежок», «Украденого щастя» та «На склоні віку»…

У цій поліфонії художнього слова кожен може знайти те, що йому до смаку: свідомий громадянин, гарячий патріот – полум’яні революційні заклики, національні гімни, бойові пісні; закоханий юнак – шедеври інтимної, у тім числі й еротичної лірики; книжник-любомудр – глибокі філософські рефлексії й афористичні моральні повчання; дослідник історії – епічні образки минувшини й поетової сучасности; охочий до сміху – дотепні зразки гумору й сатири; вибагливий естет – мистецькі архітвори-шедеври, у яких глибинний зміст гармонійно поєднаний із довершеною словесною формою й новаторською, свіжою образністю.

«Франко інтересний, в якому б розрізі, в якому б перекрої ми б не взяли його поезію», – слушно відзначав той-таки Микола Зеров. І не тільки поезію – хочеться доповнити лідера «неокласиків»; проза й драматургія не меншою мірою заслуговують на пильне вдивляння в секрети літературної творчости. У кожному з вимірів Франкового художнього мультиверсуму – проблемно-тематичному, ідейному, образному, стильовому, жанровому, версифікаційному, мовностилістичному – перед читачем постає надзвичайне багатство й розмаїття тонів і півтонів, барв і відтінків, якого б вистачило не на одного митця. Ні, таки не «каменярський молот», а радше ґраційна «тисячострунна арфа» заслуговує бути тим «фокусним», «ізмарагдовим» образом, який найадекватніше символізує істоту Франкової творчости.

Водночас слід відзначити глибинну, органічну єдність усієї творчости Франка (художньої, наукової й публіцистичної), в усій її еволюційній багатоетапності, багатожанровості й багатостилевості. Адже, як пам’ятаємо, «всім струнам стрій один»! Так, апокрифічні сюжети й мотиви, що є предметом невсипущої уваги Франка-вченого, раптом «оживають» у його художній практиці (пор. генезу ліричної медитації «Як голова болить!..» зі збірки «Semper tiro»). Переклади знаходять продовження в ориґінальній творчості (скажімо, Байронів «Каїн» – у «Смерті Каїна», «Райнеке Фукс» Ґете – в «Лисі Микиті» тощо). Одні й ті ж (вочевидь, особливо важливі для автора) сюжети він розробляє і в прозовій, і в поетичній формі (до прикладу, «Поєдинок», «Рубач», «Похорон», «Терен у нозі»). Діялектичний взаємозв’язок усіх форм творчої самореалізації Франка, усіх її родів і жанрів, їхнє взаємонасвітлення і взаємозапліднення – одне з найважливіших джерел його натхнення.

Мав рацію Василь Щурат, коли уподібнював творчу натуру Франка до губки, яка вбирає в себе все, щоб віддати назовні в трансформованому, «перетравленому» вигляді: «Коли б мені сказав хто коротко схарактеризувати Франка, я порівняв би його з губкою, котра всякає в себе всі прояви сучасного життя, але не на те, щоб віддати їх назад у первісній формі, а на те, щоб, перетравивши, задержати їх і в відповідний час в відповідних, часом до первісних зовсім не подібних, формах і комбінаціях показати світові. Завдяки тій прикметі душі всі так наукові, як поетичні письма Франка зраджують велику начитаність в давніх і сучасних літературах»[10].

У Франковій творчості чуже стає своїм, а своє, питоме здобуває статус загальнолюдського; «домашній» елемент збагачується «привозним», а той, своєю чергою, одомашнюється, доместикується. Так здійснюється великий діалог епох і народів – ще одне невичерпне джерело франківської творчої наснаги. Він-бо й справді був людиною діалогу, складного й багатоаспектного діалогу мов, культур, світоглядів, традицій, ідеологій, націй, епох… Самохіть виконуючи нелегку місію ретранслятора, акумулятора й популяризатора ґлобального загальнолюдського досвіду, всією своєю творчістю, художньою й науковою, він прагнув показати, «як… широко розгалужувались і глибоко сягали духовні впливи від народу до народу, від століття до століття», ніколи не забуваючи про вирішальне значення національних потреб і національної своєрідности. Бо тільки автентичний національний первень робить поєднання чужорідних, запозичених чинників в культурному артефакті – саме синтезом, а не еклектикою.

У кожному разі, Франко – поза всяким сумнівом – найвидатніший український письменник пошевченківської доби, найяскравіший «культурний герой» другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми творчими здобутками сягає мистецьких обріїв століття ХХ. Наслідком його титанічної і – що не менш важливо! – по-справжньому ґеніяльної праці стали європеїзація, інтелектуалізація та естетизація національної художньої свідомости, її виламування зі схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання інерції неокотляревщини й псевдошевченківських стилізацій, поглиблення мислительно-рефлексійного первня при одночасному дисциплінуванні мистецького переживання, відточування творчої майстерности на найвищих взірцях світового письменства, модернізація змістоформи українського художнього слова.

Утім, сам Франко далеко не вважав свій літературний доробок якимось екстраординарним творчим здобутком, монументом вічности, шедевром. Навпаки: часто скрушно скаржився, що не зміг зреалізуватися вповні як митець і надто багатьом задумам «поскручував голови». Його «невродженії діти» – «невиспівані співи» – боліли йому відчайно сильно, й озивалися в снах, і волали про допомогу. Парадокс, але чи не найсильнішими мистецьки й найодвертішими психологічно були його ліричні рефлексії саме на тему власної творчої неспроможности й незреалізованости. Він називав себе тільки «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку», і був певен, що з його «творів дуже мало перейде до пам’яти будущих поколінь». І в цих зізнаннях не було ані грана пози; Франкова скромність – не топос, а домежна щирість. Щирість як принцип життєтворчости: «Най будуть щирі, щирі, щирі!» – ревно закликав братів по перу. І сам був щирим наодинці зі словом.

«Я не скінчу тебе, моя убога пісне, в котру бажав я серце перелить…» – скорботно зізнавався в одному з найінтимніших і найзворушливіших віршів. Франкова творчість, ця велична, неповторна симфонія людського духу, за всієї її многогранности й багатства, – це таки й справді: незакінчена п’єса великого майстра. Майстра, що так поспішав жити й творити – повно, справжньо, чесно, – що здебільшого просто не мав часу на дбайливе вишліфовування створеного. Саме тому творчість ця така неспокійна і різна, і дихання її нерівне й схвильоване, як подих самого життя. Але, може, в цьому й криється її особливий чар: чар незавершености, невикінчености, відкритости в майбутнє.

Велич, або трагічний героїзм

(Замість епілога)

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження – Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина, – занотував півстоліття тому у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк. – Тут діє якийсь “інстинкт величі”, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги»[11].

І справді: велич Франкова, ренесансний титанізм його виняткової творчої особистости – самоочевидний факт для кожного неупередженого погляду. Ґрандіозна постать великого сина Якова-коваля з нагуєвицького присілка Гори з часової дистанції не меншає, а навпаки, дедалі вивищується – і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасности. Та чи можемо з певністю сказати, що за півтораста років, що минули од часу уродин нашого національного ґенія, повністю збагнули секрет і сутність його феномена, таємницю його, Франкової, величі?

Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: і сьогодні перед нами все ще стоять непрості й надто важливі в контексті національно-культурного самоусвідомлення українців питання: хто він, Іван Франко? Чим завдячуємо йому ми, сьогоднішні? Яке місце він посідає в національно-культурному просторі сучасної України і яку роль відіграв у її стражденній історії? Нарешті, іншими словами, в чому полягає славетна величність Франкова?

Од античних часів великих людей заведено йменувати героями. І справді: велич – це героїзм. Але що ж таке героїзм? Що означає – бути героєм?

Героїзм – це насамперед прямостояння. «Я з тої раси, що карка не гне, Глядить життю і смерті в очі сміло, Що любить бій, що просто, грімко йде На визначене їй судьбою діло», – так окреслює свою генеалогію Мирон із Франкового «Похорону», символічне авторове alter ego. Героїчна постава – це позиція проти течії. Бути героєм – означає бути всупереч: «Против рожна перти, Против хвиль плисти, Сміло аж до смерти Хрест важкий нести!». Це поетичне кредо – незмінний орієнтир Франкової життєтворчости – від «Semper idem» (щойно цитованого) до «Semper tiro» з питомо франківською заповіддю блаженства: «Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свій підносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Заціплії сумління їм термосить». І ще одне формулювання цієї-таки максими – цього разу з самого порога вічности: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить… <…> Хоч би ушам глухим, до німої гори, – Говори!»

Він не мовчав. Говорив – хай до німої пустелі. Хто говорить – буде почутий. Якщо говорить – щиро.

Франко знав це. І саме тому його героїзм – справжній, а відтак не декларативний, позбавлений фальшивого патосу. Це не маєстатична псевдоромантична поза, а органічна світоглядна позиція й щоденна життєва практика. Тому це «негероїчний героїзм», що не усвідомлює себе як такий, ба навіть заперечує власну винятковість.

«Та слави людської зовсім ми не бажали, Бо не герої ми і не богатирі», – так атестують себе Франкові каменярі. «…Не Баярд, борець непоборимий, Не Дон-Жуан, усіх жіночих серць побідник, Героєм наших днів, а продуцент, робітник», – читаємо в поемі «Нове життя». «Я не ґеній, синку милий…» – зізнається Франко не надто ґречному молодшому колезі у відповідь на жорстоку інвективу: «Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!». У статті «Дещо про себе самого» автор «Мойсея» зараховує себе до коґорти письменників-робітників та ремісників, що йдуть за нечисленним гуртом велетнів-ґеніїв. «Не довелось геройським боєм биться, Ламаться звільна мусив, ржою вкриться», – болісна автохарактеристика з «Мого Ізмарагду». «Зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути, – відхрещується од ювілейних суперлятивів 1898 р., – зробили мене керманичем, хоч я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише іти в ряді…» І так пояснює генезу свого творчого чину: «Така вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила веде мене сією дорогою, сила моєї хлопської крови». Усі ці зізнання – не риторична фіґура, а межова щирість; не топос скромности, а «чесність зі собою».

Одначе цей «рядовий робітник», «негероїчний герой» був-таки приречений на героїзм – своєю одинокістю. «Я любив іти в ряді і люблю, але – такого ряду не було…», – скрушно констатував своє становище одного-в-полі-воїна. Так ґеніяльність ставала самотністю, а героїзм закономірно перероджувався в трагізм. Адже, за влучним афоризмом сучасного філософа Назіпа Хамітова, «героїзм є трагічне втілення ґеніяльности у світі людей»[12].

Світ людей – світ боротьби. Жорсткої, виснажливої, іноді кривавої боротьби з обставинами, середовищем і самим собою. «Він ішов, не ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серці важка боротьба Ішла з самим собою». Це – про Мойсея, пророка й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самім порозі землі обітованої. І водночас – про самого Франка.

Саме в боротьбі – і Франків героїзм, і його трагедія.

Героїзм Франка – у його непохитній вірі в ідеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежність своєї нації, у повсякчасній готовності «до великого бою за добро, щастя й волю всіх», у ненастанній праці і цілеспрямованому прямуванні дорогою поступу, у подоланні перешкод у собі й поза собою.

Трагедія Франка – не тільки в нещасливому особистому житті та численних життєвих випробуваннях, а насамперед у постійній болючій внутрішній «борні з самим собою», у глибоких сумнівах у сенсі і вартості власної праці, у правильності обраного шляху, у неповній творчій зреалізованості та, нарешті, у фатальній приреченості на смерть на шляху.

Трагізм і героїзм злютовані в життєтворчості Франка, витворюючи у своєму діялектичному синтезі глибинний код його особистости й долі. Лаври героя-звитяжця вплетені в терновий вінець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкістадор духу, апостол праці – і водночас раб волі, страдник сумніву, трагічний в’язень національного сумління. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.

Трагічний героїзм – це, може, найадекватніша формула Франкової величі (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як і всі формули).

…Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє. «Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв»[13], – писала Олена Теліга – «поетка вогняних меж» (Дмитро Донцов), національна героїня України, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру. Її ґенерація гідно і гордо пронесла «печать духа» свого духового Батька у визвольні змагання ХХ століття, щоб передати естафету поколінню Василя Стуса, який, за його власним зізнанням, вирішив стати поетом саме після прочитання Франкового «Мойсея»[14].

«Героїчне напруження» духа, зафіксоване в слові, – ось головний чин Франкового універсального ґенія. «В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою – і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч би як змінились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров[15]. Через три десятиліття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в історично і культурно здеформованих східньоевропейських, а в політично-колоніяльних безсуспільних умовах нашої Батьківщини”] великою людиною став (й чим далі, тим більше ставатиме), то завдячувати це він міг лише сам собі і виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї страшної біографії, щоденною жертвою свого понадлюдського труду і щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою. Отже, сталевій силі своєї волі та характеру – своєї виняткової особистости. Бо особистість і є, власне, те, що найбільше вражає і вражатиме в нім. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській волі саме сконцентрована його велич і тієї величі таємниця»[16].

Чи можемо повторити ці слова нині, з перспективи ХХІ століття? Навіщо нам Франко – сьогодні? За що маємо його любити й шанувати?

Чи не найкращу відповідь на це питання дав 1931 р. той, хто вважав себе «малим наслідником» Франковим – ще один ґеніяльний різьбяр слова і духа, Василь Стефаник: «За його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скаляну гідність людську, якої він мусив боронити перед своїми тодішніми земляками»[17], – ось за що Франко вартий вдячної пам’яті нащадків.

Його творчість – віддзеркалення універсальних світових обріїв, результат шляхетної духової праці й вияв високої «щиролюдської» гідности – це унікальний художній документ драматичної (і багато в чому трагічної) історії духа, великого в своїх злетах і падіннях, радощах і стражданнях, сподіваннях і розчаруваннях, воскресіннях і похоронах. Духа, мандрівці якого не буде кінця – всупереч фатальній обмеженості земного існування. Тому Франкове слово – «пролог, не епілог», із якого ще довго нам починатися. І сьогодні воно промовляє до читачів, спроможних зрезонувати цій тисячострунній арфі, настроєній за камертоном віри в силу духа. Промовляє голосом людської туги і віри, повним трагічної сили і величі.

Франковим голосом.

* * *

…26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного ґенія» – Івана Франка. Відзначення його багатогранної діяльности Нобелівською премією, на думку професора Застирця, мало б величезне політичне значення для національних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта[18].

Проте за півроку Франка не стало. Похований він був на Личаківському цвинтарі, у чужому гробівці й позиченій сорочці.

Франко так і не став Нобелівським лавреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей – до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкішою од світового визнання, забравши з собою Франка – напередодні визвольних змагань 1917—1921 років.

Та чи змаліла від того ця постать? Чи трагічний етос Франкової всежиттєвої самоофіри рідному народові був зведений ad absurdo? Чи ідеали правди, людської гідности і свободи, за які він боровся, знецінилися, здевальвувалися? Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а ґравітаційною силою духа, спроможного променювати крізь час і простір – у безвість віків. Духа, напнутого, мов тятива, – поміж землею і небом.

Немов стріла у вічність – Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – і Єгошуї крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить».

Читаймо. Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.

Богдан ТИХОЛОЗ

Поезія

Із книги «Із літ моєї молодости

Збірка поезій Івана Франка з п’ятиліття 1874—1878» (Львів, 1914)

НАРОДНА ПІСНЯ(Сонет)Глянь на криницю, що із стіп могилиВ степу слезою чистою журчить;В їй оці личко місяця блищитьІ сонця промінь грає в чистій хвилі.З грудей землі б’ють водянії жили.Струї живої рух не кінчиться й не спить,Вода ж погожа тисячі живитьВесни дітей, що вкруг її обсіли.Криниця та з чудовими струями —То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,Співа до серця серцем і словами.Як початок тих струй усім закритий,Так з темних джерел ті слова повстали,Щоб чистим жаром серце запалити.ХРЕСТ

Вірш написаний як привіт митрополитові Йосифу Сембратовичу[19]

в день його іменин д. 26 грудня 1875 іменем питомців руської духовної семінарії у Львові.

Хреста нас знаменем хрестили,Ростем під знаменем хреста;З хреста пливуть всі наші силиІ віра наша пресвята.І під знаком хреста пречуднимБоролись наші предки все,І поступали шляхом трудним,Як Той, що тихо хрест несе.І під знаком хреста лягалиВони за віру в тьму могил,І під знаком тим побіджали,Як Той, що пекло побідив.Упали вороги, та тьмоюПокритий наш народ зістав,І в тьмі непевною ногоюСтупав, а сам, куди – не знав.Гидкому налогу відданий,Він сам морочив ним свій ум,Недавно скинувши кайдани,Став ворогам на сміх і глум.Та знов хреста чудова силаПроникла помрачений зор,І сонні душі пробудила,Вказала нам святий прапор.Той хрест, що побідив поганство,Осяяв блиском і наш люд,Прогнав страшную тьму ту – п’янство,Вказав нам ціль – науку й труд.Тож слава ввік Тобі, герою,Ти, що могучою руковПодвигнув хрест святий над тьмою,Вказав нам нашу хоругов.Ти проти тьми як вождь хоробрий,Син Руси та її отець,Ти пастир наш і пастир добрий,І церкви нашої вінець.Народ наш темний і убогийВ Тобі защитника знайшов,Мов світла луч, в його порогиТвого навчання звук дійшов.Він оживає, він кріпитьсяІ славить Бога та Тебе,І його мови звук шириться,І його пісня знов живе.І нам, що з людом тим готовіПіти у бої життєві,Не раз Ти доказ дав любови,Дбайливости вітцівської.Під Твоїм, Пастирю, проводомНам не страшна та боротьба;За церков, за права з народомСтоять – в нас воля не слаба.А днесь Тобі в заміну милуЗа труд Твій щирий шлем привіт;Життя своє, всю нашу силуНа той кладемо заповіт:Що доки тиснуть нас оковиІ кривда гнобить руський люд,Не згине в нас огонь любови,Не пропаде наш щирий труд.

БОЖЕСЬКЕ В ЛЮДСЬКІМ ДУСІ