Прекрасні й приречені

– Ти старий, Морі, – погодився він невдовзі. – Перші ознаки безладного й агресивного старіння – ти весь вечір розповідав про засмагу й жіночі ніжки.

Раптом Морі різко опустив штору.

– Ідіот! – вигукнув він. – І я чую це від тебе! Я сидітиму тут, молодий Ентоні, як і тепер, ще не одне покоління, і дивитимусь, як веселі душі, такі, як ти, чи Дік, чи Глорія Гілберт, не будуть проходити повз, будуть сміятись і любити, і ненавидіти одне одного, їх буде щось зворушувати вічно. А мене зворушує тільки відсутність моїх емоцій. Я сидітиму тут, а сніг буде йти… ох, саме час Кермелу зробити нотатку… іще одна зима… іще одна зима, і мені буде тридцять, а ти й Дік, і Глорія будете проходити повз, співаючи й танцюючи, вічно чимось схвильовані. Але коли ви всі зникнете, я знову щось розповідатиму новому Діку і слухатиму про нові розчарування й нові кпини нового Ентоні… а ще – розмовляти з новою Глорією про засмагу майбутнього літа.

Вогонь у каміні раптом зблиснув. Морі відійшов од вікна, розмішав вугілля кочергою і поклав нове поліно на таган. Потім він повернувся у своє крісло, і його стишений голос поглинуло полум’я нового червоно-жовтого вогню.

– Врешті-решт, Ентоні, це ти в нас молодий і романтичний. Це ти завжди боїшся, що хтось порушить твій спокій. А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тільки я. Ніщо ніколи не зачіпає мене.

– Але, – пробурмотів він після довгої паузи, – було щось у цій дівчині з її безглуздою засмагою, щось вічне і древнє – як я.

Хвилювання

Ентоні сонно повернувся в ліжку й зустрів посічений тінню віконних ґрат клаптик сонця на своєму стьобаному покривалі. Кімнату заполонив ранок. Різьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кімнаті, як темні символи забудькуватості матерії, тільки килимок здавався звабливим у своїй тлінності для тлінних ніг; і ще був Баундс, жахливо недоречний у своєму м’якому комірці, він ніби сам складався з газоподібної матерії, такої ж нетривкої, як і його заморожений подих. Він стояв біля ліжка, руки його було занесено над тим місцем, за яке він стягував покривало, темно-карі очі незворушно дивилися на господаря.

– Бовс! – пробурмотів сонний бог. – То є Бовс?

– Це я, сер.

Ентоні повернув голову, змусив очі розплющитись і переможно кліпнув.

– Баундс.

– Так, сер?

– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентоні широко позіхнув, і вміст його мізків позлипався докупи в одну щільну масу. Він почав заново.

– Чи могли би ви зайти десь о четвертій і подати чай з канапками та ще щось?

– Так, сер.

Ентоні відчув прохолодний брак натхнення.

– Якісь канапки, – безпорадно повторив він, – якісь канапки з сиром чи зельцом, і курку й оливки, щось таке. Сніданку не подавайте.

Творче напруження було занадто великим. Він утомлено заплющив очі, дозволив голові безконтрольно впасти і швидко розслабив м’язи, які вже встигли попрацювати. Десь із провалля його свідомості виліз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – він виявився нічим іншим, як тривалою розмовою з Річардом Кермелом, який зайшов у гості опівночі; поки Ентоні слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хліба.

Десь іздалеку долинув голос. Ентоні нічого не міг розібрати, сон зімкнувся над ним, обійняв його, заповз у найглибші куточки свідомості.

Раптом він прокинувся, вимовляючи «Що?»

– На скількох, сер? – Баундс досі був тут, він спокійно й нерухомо стояв біля ліжка… Баундс, який ділив свої добрі манери між трьома господарями.

– На скількох що?

– Я гадаю, сер, мені варто знати, скільки гостей буде. Потрібно розрахувати сандвічі, сер.

– Двоє, – пробурмотів Ентоні хрипко, – леді та джентльмен.

Баундс сказав: «Дякую, сер!» і пішов геть, понісши з собою ганебний м’який комірець, принизливий для всіх трьох господарів, які, одначе, могли вимагати з нього тільки третину.

Ентоні встав пізно й натягнув коричнево-синій, із молочним відливом халат на свою худорляву, але приємну фігуру. Солодко позіхнувши, він пішов у ванну та, увімкнувши світло над туалетним столиком (у ванній не було вікон), уважно і з цікавістю розглянув себе у дзеркалі. Мерзенне видовище, подумав він; він зазвичай так думав вранці – сон робив його обличчя неприродно білим. Він запалив сигарету, переглянув декілька листів і ранковий «Триб’юн».

Годину по тому, поголений та одягнений, він сидів за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зі свого гаманця. Той був заповнений нерозбірливими закарлюками: «Зустріч з містером Ховландом о п’ятій. Підстригтися. Розібратися з рахунком Ріверса. Зайти у книжковий магазин».

І під останнім рядком: «Готівка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.

У самому кінці квапливим почерком: «Дік і Глорія Гілберт на чай».

Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кістяка мезозойських ящурів. День упевнено й навіть бадьоро йшов у напрямку кульмінаційного моменту, як і належить виставі, як і належить дню. Він боявся того моменту, коли хребет дня зламається, коли він, нарешті, зустріне дівчину, коли порозмовляє з нею, а потім проведе її сміх до дверей, уклониться і повернеться до сумного чайного осаду і недоїдених канапок, які почали черствіти.

Дні Ентоні поволі втрачали кольори. Він постійно це відчував, інколи він повертався до тієї розмови, яка була між ним і Морі місяць тому. Абсурдно було думати, що це благородне, випещене відчуття марнування власного часу пригнічує його, але не можна було й відкидати той факт, що якийсь дивом уцілілий, непроханий фетиш привів його три тижні тому на заході сонця в громадську бібліотеку, де він набрав півдюжини книжок про італійський Ренесанс на абонемент Річарда Кермела. Книжки так і лежали тим самим стосом, яким були принесені з бібліотеки, і той факт, що вони набирали у вазі по дванадцять центів штрафних щоденно, ніяк їх не виправдовував. В Ентоні було декілька годин сильної паніки, що самого його вразило.

Головним виправданням його способу життя був, ясна річ, постулат про беззмістовність життя. Помічниками й міністрами, пажами та сквайрами, дворецьким і лакеями цього володаря були тисячі книжок, які поблискували на полицях, ця квартира і всі ті гроші, що він отримає, коли старигань, який живе вгору по ріці, задихнеться в останньому нападі моралізування. Благо, він був позбавлений численних загроз цього світу, таких як дебютантки й тупість усіляких Джералдін, – йому розвинути б котячу байдужість Морі та з гордістю нести квінтесенцію мудрості багатьох поколінь.

Над і поза всіма доводами стояло щось, що його розум настирливо аналізував і з чим періодично боровся як із надокучливим комплексом; щось, що навіть будучи утилізоване логікою та відчайдушно попране ногами, понесло його, крізь обм’яклу листопадову сльоту, в бібліотеку, де він, одначе, не знайшов жодної бажаної книжки. Справедливо було б аналізувати Ентоні не глибше, ніж він міг би проаналізувати сам себе, бо глибше – то були б лише припущення. Він виявив у собі ростучий страх самотності. Думка, що він обідатиме сам, лякала його; він навіть волів обідати з людьми, до яких мав відразу. Подорожі, які колись зачаровували його, з часом почали здаватися нестерпними, кольоровими картинками, позбавленими змісту, примарною гонитвою за тінню власної мрії.

«Якщо я по суті посередній, – думав він, – то мені потрібно просто працювати, робити роботу». Його хвилювало, що насправді він був поверховою посередністю, в ньому не було ані витримки Морі, ані ентузіазму Діка. Здавалося, що нічого не хотіти – це трагедія, але він таки чогось прагнув… чогось. Інколи спалахом прозріння до нього приходило усвідомлення певного шляху, який дасть йому надію і приведе до чогось, що він уявляв собі як лиховісну старість.

Після коктейлів і пізнього сніданку в університетському клубі Ентоні стало краще. Він наштовхнувся на двох хлопців із його групи в Гарварді, і на контрасті обтяжливої сірості їхньої розмови, життя видалось йому кольоровим. Обоє були одруженими, і поки вони пили каву, один із них жваво описував свої позашлюбні пригоди під улесливі й заохочувальні погляди іншого. Обоє, думав Ентоні, містери Гілберти в зародку; по двадцяти роках кількість їхніх «так» збільшиться вчетверо, характер стане дратівливим – вони зробляться застарілими і зламаними машинами, псевдомудрими і нічого не вартими, випещеними до повного старечого маразму жінками, яких самі ж і зламали.

Ах, він був поза цим, навіть коли йшов після обіду довгим коридором, вистеленим килимом, він зупинився перед вікном і подивився на метушливу вулицю. Ось він, Ентоні Петч, блискучий, привабливий, спадкоємець багатьох років і багатьох мужів. Тепер це – його світ, але остання і наймасштабніша іронія, якої він прагнув, була вже не за горами.

З юнацьким максималізмом він бачив себе на вершині світу: з грошима діда він збудує собі власний п’єдестал, стане новим Талейраном, новим лордом Веруламом. Ясність його розуму, його витонченість, його всебічна розвиненість, зрілість, що натхненні однією метою, яка ще мала народитися, знайшли би вихід у великих справах. Але наразі його мрія скорочувалася до «робити роботу»: він намагався уявити себе в Конгресі, як він укорінюється в тій брудній підстилці того потворного хліву, серед вузьколобих свиноподібних мужів, чиї зображення він часом бачив у недільних газетах, серед тих уславлених пролетаріїв, які ласкаво лепечуть нації на вухо ідеї рівня середньої школи! Маленькі чоловічки з прописними амбіціями, які, тільки завдяки своїй посередності, мріють знестись над посередністю на бляклі й неромантичні небеса уряду, звідки керуватимуть людьми… і лише дюжина обраних, хитрих чоловіків на верхівці, егоїстів і циніків; обраних, щоби диригувати цим хором білих краваток і високих комірців, що співатимуть недоладний і чудесний гімн багатству як винагороді за гідність, як доказу мудрості, й віддаватимуть хвалу Господу, Конституції та Скелястим горам!

Лорд Верулам! Талейран!

Він повернувся у свою квартиру, і разом із ним повернулася сірість. Його коктейлі закінчилися, він почав куняти, затуманений, схильний до похмурого настрою. Лорд Верулам – він? Його засмучувала вже сама думка. Ентоні Петч, без послужного списку, без хоробрості, без сміливості прийняти правду й радіти, що її виявили йому. О, він просто претензійний дурень, який будує кар’єру з коктейлів, шкодуючи, що його жалюгідний і вбогий ідеалізм завалився. Він прикрашав свою душу з витонченим смаком, а тепер йому хотілося старого сміття. Він був порожнім, таким порожнім, як стара пляшка…

Загудів зумер біля дверей. Ентоні підскочив і приклав слухавку до вуха. Почувся голос Річарда Кермела, пишномовний і жартівливий:

– Дозвольте зарекомендувати міс Глорію Гілберт.

Прекрасна панна

– Як ся маєте? – сказав він, усміхаючись і відчиняючи двері навстіж.

Дік уклонився.

– Глоріє, це Ентоні.

– Прекрасно! – вигукнула вона, простягаючи маленьку, одягнену в рукавичку руку. Під її хутряною шубкою була блідо-голуба сукня з білим мереживним комірцем, який тісно прилягав до шиї.

– Дозвольте взяти ваші речі.

Ентоні простягнув руки, і коричнева хутряна маса впала на них.

– Дякую.

– Що ти про неї скажеш, Ентоні? – по-варварському прямо запитав Річард Кермел. – Хіба ж не красуня?

– Прекрасно! – демонстративно, але цілком незворушно, вигукнула дівчина.

Вона була сліпуча – яскрава, неможливо було охопити всю її красу за один погляд. Її волосся, сповнене небесних чар, видавалося непристойно життєрадісним на тлі зимової сірості.

Ентоні жестом фокусника перетворив грибоподібний абажур на оранжевий німб. Розтривожений в каміні вогонь почав облизувати мідні ґрати для дров.

– Я просто крижинка! Ми знайшли місце, де можна стояти на залізних ґратах, і тепле повітря дме на тебе, але Дік не захотів чекати на мене. А я сказала йому, щоб ішов сам, а мені й так добре.

Прості слова. Вона ніби розмовляла заради власного задоволення, без жодних зусиль. Ентоні сидів на краю канапи і розглядав її профіль на тлі світла лампи: витончена правильність її носа й верхньої губи, підборіддя, злегка викличне, прекрасно гармоніювало із не дуже довгою шиєю. На світлині вона мала би виглядати цілком класичною, майже незворушною, але світіння її волосся і щік, водночас гаряче і крихке, перетворювало її на найживішу людину, яку він коли-небудь бачив.

– Гадаю, у вас найкраще ім’я, що його я коли-небудь чула, – вимовила вона, вочевидь сама до себе, її погляд на мить зупинився на ньому і ковзнув далі – на італійські бра, що влаштувались на стінах, як мерехтливі жовті черепашки, потім – на проміжок між стінами, затим на ряди книг, тоді на кузена, що сидів навпроти. – Ентоні Петч. Але ви маєте виглядати як кінь – із довгим витягнутим обличчям, й одягнені маєте бути в лахміття.

– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентоні?

– Ви виглядаєте як Ентоні, – серйозно запевнила вона, хоча він подумав, що вона навряд чи устигла розгледіти його, – доволі «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».

Ентоні улестив себе зніяковілою посмішкою.

– А я полюбляю співзвучні імена, – провадила вона, – всі, крім мого. Моє занадто яскраве. Я знала двох дівчат, яких звали Джинкс, тільки подумайте, якби їх звали якось інакше, наприклад, Джуді Джинкс чи Джері Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаєте?

Її дитячий ротик розтулився, очікуючи заперечної репліки.

– В наступному поколінні всі, – припустив Дік, – матимуть імена Пітер чи Барбара.

Ентоні продовжив його передбачення:

– Звісно, Гледіс чи Елінор були героїнями останнього покоління, і зараз вони мають першість, тому дістануться у спадщину наступним поколінням продавчинь…

– І заступлять Еллу і Стеллу, – перебив Дік.

– І Перл, і Джуел, – від щирого серця додала Глорія, – і Ерла, і Елмера, і Мінні.

– І тут на сцену вийду я, – додав Дік, – і візьму ці застарілі імена, скажімо, Джуел, і приклею його до якогось ексцентричного персонажа, і тоді її кар’єра почнеться заново.

Її голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напівнасмішливу інтонацію в кінці, – ніби побоюючись, що її переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смішком. Дік розповів їй, що лакей Ентоні називається Баундс – і їй це видалося просто чудовим! Дік вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латає латки за зарплату», потім додала, що гірше, ніж каламбур, може бути тільки особа, яка кидає на творця каламбуру докірливо-смішливі погляди.

– Звідки ви? – запитав Ентоні. Він пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.

– Канзас-Сіті, Міссурі.

– Її вигнали якраз тоді, коли там заборонили продаж сигарет.

– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого діда.

– Він реформатор, чи щось на кшталт, вірно?

– Я червонію за нього.

– Я теж, – зізналась вона, – я ненавиджу реформаторів, особливо тих, які намагаються змінити мене.

– А таких багато?

– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорія, ти багато куриш, втратиш свій гарненький колір обличчя!» і «Ой, Глоріє, чому б тобі не вийти заміж і не осісти?».

Ентоні підкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.

– Окрім того, – провадила вона далі, – є такі витончені реформатори, які розповідають про тебе всілякі дикі історії, а потім кажуть, наскільки вони за тебе переживають.

Він побачив, врешті-решт, що її очі були сірими, дуже спокійними і дуже прохолодними, й коли вони зупинили свій погляд на ньому, він зрозумів, щó мав на увазі Морі, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.

– Мушу зізнатися, – неохоче сказав Ентоні, – що навіть я чув дещо про вас.

Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Її очі, сповнені сірої вічності нерухомої гранітної скелі, піймали його погляд.

– Скажіть мені. Я повірю. Я завжди вірю в те, що інші говорять про мене, – а ви?

– Незмінно! – одностайно погодилися хлопці.

– Отже, кажіть.

– Не впевнений, що я повинен, – піддражнив Ентоні, мимоволі усміхаючись. Вона була настільки зацікавлена, що годі було не покепкувати над її самозахопленням.

– Я маю на увазі твоє прізвисько, – сказав її кузен.

– Яке прізвисько? – запитав Ентоні та ввічливо вдав, що здивований.

Раптом вона зашарілася, потім засміялася, обіперлася на подушки, тоді підвела очі та сказала:

– «Глорія від берега до берега». – Її голос іскрився дивним сміхом, який був схожий на світло, що бавилося між каміном і лампою над її волоссям. – О Боже!

Ентоні досі не розумів.

– Що це означає?

– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумні хлопці.

– Хіба ти не чув, Ентоні, – пояснив Дік, – що вона – всенародно відома мандрівниця. Ти мав би чути це прізвисько. Її так давно назвали, відколи їй виповнилося сімнадцять.

Очі Ентоні зробились сумно-глузливими.

– Що за Мафусаїла в жіночій подобі ти мені привів, Кермеле?

Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло її зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.

– Що ви чули про мене?

– Дещо про вашу зовнішність.

– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – і це все?

– Про вашу засмагу.

– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона піднесла руку до горла і затримала на декілька хвилин, ніби її пальці підбирали необхідний колір.

– Ви пам’ятаєте Морі Нобла? Ви зустрічалися приблизно місяць тому. Ви справили на нього враження.

Вона задумалася на мить.

– Так, пам’ятаю, але він так і не передзвонив.

– Поза сумнівом, він просто злякався.

Надворі запанувала непроглядна темінь. Ентоні здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло і дружньо тут стало, книжки й картини на стінах, добрий Баундс подає чай із ввічливої напівтемряви, а троє приємних людей обмінюються хвилями жартів і сміху біля веселого вогню.

Розчарування

У четвер після обіду Глорія та Ентоні зустрілися на чаюванні в ресторані готелю «Плаза». На ній був сірий, облямований хутром костюм, – «бо під сіре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидів на її голівці, дозволяючи білявим кучерям звиватись у всій красі. У яскравому світлі її обличчя видалось Ентоні значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вісімнадцять. Її постать у тісній спідниці, відомій у тому сезоні, як «спідниця-футляр», виглядала гнучкою і стрункою, руки в неї були і не «артистичні», і не опецькуваті, просто маленькі, саме такі, як належить дитині.

Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав перші акорди «макшиші» – музики, повної потріскування кастаньєт і легко-млявих скрипкових гармоній, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторані, що його заполонили студенти коледжів у передчутті прийдешніх канікул. Глорія ретельно оглянула кілька столиків та ескортувала Ентоні обхідним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Підійшовши до столика, вона знову завагалася. Сісти їй зліва чи справа? Її прекрасні очі й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибір, і знову Ентоні подумав, якими невимушеними були всі її жести; все в житті вона сприймала так, ніби мала постійно робити вибір, розкладати по полицях, ніби вибираючи один подарунок із безлічі на прилавку.

Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:

– Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!

– Так, – безпорадно погоджувався він.

– Ви її не бачили.

– Я краще дивився би на вас.

– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.

– Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!

– О, привіт.

– Хто це? – запитав він.

– Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.

Ентоні схвально усміхнувся.

– Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.

Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.

– Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.

– Так, просто кумедно.

– Хочете потанцювати?

– А ви?

– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.

– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?

– Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.

– Можна собі уявити вашу автобіографію класика.

– Дік каже, що немає про що писати.

– Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?

– Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.

– Це він зі своєї книжки цитує.

– Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.

Ентоні знову засміявся.

– Хочете сказати, що ви ніколи не кохали?

– Не думаю.

– Тоді чому у вас немає біографії? Хіба у вас не було першого поцілунку для відліку? – Щойно слова зірвалися з його уст, він різко вдихнув, ніби хотів втягнути їх назад. У цієї крихітки?

– Я не розумію, що ви маєте на увазі під «відліком», – несхвально відгукнулася вона.

– Я хотів би дізнатися, скільки вам років.

– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очі. – А ви скільки подумали?

– Десь вісімнадцять.

– Збираюся туди повернутись. Двадцять два мені не подобається. Ненавиджу понад усе.

– Бути двадцятидвохлітньою?

– Ні. Старіти, й таке інше. Одружуватися.

– Ви ніколи не хотіли заміж?

– Я не хочу відповідальності та дітей, про яких треба буде дбати.

Вона, вочевидь, навіть не сумнівалася, що будь-які слова з її уст звучать чудово. Він, затамувавши подих, чекав нової репліки, сподіваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усміхалася без утіхи, просто люб’язно і, витримавши паузу, вимовила кілька слів:

– Не відмовилась би зараз від льодяників.

– Зараз будуть! – Він махнув офіціантові й відправив його до сигаретної стійки.

– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всі з мене кепкують через це. Бо коли батька немає поруч, я завжди їх жую.

– Зовсім ні. Хто всі ці завсідники? – він змінив тему. – Ви всіх їх знаєте?

– Ні, не знаю, але вони, вони – звідусіль, мені так видається. Ви тут ніколи не були?

– Декілька разів. Мене не надто цікавлять симпатичні дівчата.

Після цієї фрази вся її увага була його. Вона рішуче розвернула плече від танцюючих пар, зручно вмостилась у кріслі й запитала:

– А чим ви тоді займаєтесь?

Завдяки коктейлю Ентоні радо зустрів це питання. Він був у настрої для бесіди, навіть більше, хотів вразити цю дівчину, чиї зацікавлення були геть незрозумілими – вона могла зупинитися на цілком несподіваній темі, швидко обминаючи неочевидно-очевидні питання. Він хотів показати себе. Він раптом захотів стати персонажем у її романі, бажано в героїчних тонах. Він хотів витягнути її за межі тієї буденності, де жили всі, крім неї самої.

– Я нічим не займаюсь, – почав він, раптом усвідомлюючи, що ці слова позбавлені тієї елегантної граційності, якою він намагався їх наділити. – Я нічим не займаюсь, оскільки немає нічого, що було би варте зусиль.

– Он як? – Він не тільки не здивував її, а навіть не зацікавив, хоча вона однозначно зрозуміла його (якщо це взагалі варто було розуміти).

– Ви не схвалюєте лінивих чоловіків?

Вона кивнула.

– Напевне, так, якби ж вони були граційно-лінивими. Але хіба це можливо для американця?

– Чому ж ні? – запитав він збентежено.

Але її увага вже покинула цю тему і полетіла аж на десятий поверх.

– Мій тато злий на мене, – зауважила вона беземоційно.

– Чому? Але я таки хотів би знати, чому американець не може бути граційно-лінивим, – його голос набув наполегливої інтонації, – це мене дивує. Просто… просто… я не розумію, чому всі вважають, що молодий чоловік зобов’язаний осісти в діловому районі та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих років свого життя, за тупою, нетворчою, хоч і не альтруїстичною роботою.

Він здався. Вона незворушно дивилась на нього. Він чекав, що вона погодиться або не погодиться, але вона мовчала.

– Ви ніколи не маєте думки про будь-що? – запитав він дещо роздратовано.

Вона похитала головою, і поки очі її стежили за танцюючими парами, вона відповіла:

– Не знаю. Я не знаю нічого про те, що вам слід чи не слід робити, чи що будь-кому варто робити.

Вона остаточно збентежила його, змішала хід його думок. Потреба висловитись іще ніколи не була такою бажаною і такою неможливою.

– Звісно, – погодився він виправдовуючись, – я також не знаю, само собою, але…

– Коли я думаю про людей, – продовжила вона, – зазвичай мені цікаво, наскільки вони вписуються у своє оточення, чи їм належить бути там, де вони є. Мені байдуже, роблять вони щось чи не роблять, насправді мене завжди вражає, коли хтось робить якусь справу.