Прекрасні й приречені

Ентоні був радий, що йому не потрібно працювати над його книжкою. Думка, що йому доведеться сидіти і складати докупи не лише слова, що їх варто почути, а й думки, що їх варто втілити у слова, не викликала в ньому жодного бажання.

Винурюючи з ванни, він відполірував себе з прискіпливістю чистильника. Потім повільно пішов до спальні, насвистуючи якусь незрозумілу мелодію, й ходив по ній туди-сюди, застібаючись, підправляючись і насолоджуючись теплом густого килима під ногами.

Він запалив сигарету, пожбурив сірник крізь прочинене вікно. І зупинився із сигаретою за два сантиметри до напіввідкритого рота. Його очі зупинилися на яскравій кольоровій цятці на даху будинку трошки нижче по провулку.

Це була дівчина в червоному негліже, звичайно, шовковому, вона сушила волосся на досі теплому післяобідньому сонці. Він свиснув, і звук затихнув у напруженому повітрі кімнати. Він обережно зробив крок до вікна – йому раптом здалося, що вона красива. Вона сиділа на кам’яному парапеті, біля неї лежала подушка такого самого кольору, що й халатик на ній, і вона спиралася на неї обома руками, розглядаючи залитий сонцем приямок між будинками внизу, де, як чув Ентоні, бавилися діти.

Він декілька хвилин спостерігав за нею. Щось зрушилося в ньому, щось таке, що неможливо було пояснити теплим запахом надвечір’я чи переможною жвавістю червоного. Відчуття, що дівчина красива, було навальним – він раптом зрозумів, що це – відстань, не та нездоланна відстань між душами, а відстань у кілька земних ярдів. Осіннє повітря було між ними, і дахи, і нечіткі голоси. Раптом, за якусь цілком незрозумілу мить, яка спотворила відчуття часу, він наблизився до обожнювання більше, ніж у будь-якому поцілунку, який він коли-небудь відчував.

Він закінчив одягатись, знайшов чорний метелик і акуратно припасував його перед тристулковим дзеркалом у ванній. Тоді, піддавшись імпульсу, він швидко повернувся до спальні й поглянув у вікно. Жінка вже стояла; вона відкинула волосся назад, і він міг повністю розгледіти її. Вона була гладкою, десь за тридцять п’ять, абсолютно посередня. Він клацнув язиком і повернувся до ванни, щоб зробити проділ у зачісці.

На тебе… прек-рас-на панно, —

легко наспівував він, -

Я здіймаю… свої… очі…

Потім, кілька разів змахнувши щіткою, яка надала блискучій поверхні його волосся довершеного вигляду, він вийшов із ванної, а затим із квартири й пішов по П’ятій авеню у напрямку до «Рітц-Карлтона».

Троє чоловіків

О сьомій Ентоні і його друг Морі Нобл сиділи за столиком у кутку під прохолодою даху. Морі Нобл дуже скидався на великого імпозантного кота, його вузькі очі повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким і прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кішка. За часів Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоці, найрозумнішим, найоригінальнішим, спокійним та благословенним.

То був чоловік, якого Ентоні вважав своїм найкращим другом. Єдиним чоловіком зі всього оточення, яким він захоплювався, навіть більше, хоча він і сам не дуже це усвідомлював, – якому він заздрив.

Зараз вони раді були бачити один одного – їхні очі сповнені доброти, бо кожен відчуває наліт новизни після недовгого розставання. Їхня взаємна присутність розслабляє їх, дає відчуття спокою; Морі зі своїм витонченим і на диво котячим обличчям хіба що не муркоче. А Ентоні, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарешті заспокоївся.

Зараз вони захоплені однією з тих легких і ненав’язливих розмов, що їх полюбляють тільки чоловіки до тридцяти або чоловіки після великого стресу.

ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотів би я, щоби він закінчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки він допише.

МОРІ. Він вигадав нову назву «Демон-коханець», незле, еге ж?

ЕНТОНІ (зацікавлено). «Демон-коханець»? Чи «Жінка в сльозах», незле! Ніяк незле, що скажеш?

МОРІ. Я навіть сказав би, що добре. Котра година, ти сказав?

ЕНТОНІ. Сьома.

МОРІ (його очі звузилися, виказуючи не те щоб незадоволення, а легке несхвалення). Він мене до сказу довів одного разу.

ЕНТОНІ. Як?

МОРІ. Своєю звичкою робити записи.

ЕНТОНІ. Мене теж. Здається, я щось сказав минулого разу, що здалось йому суттєвим, але він забув, що, отже, він дістався до мене. Він сказав: «Ти не міг би сконцентруватись?» А я відповів: «Ти набрид мені до сліз. Як я можу пам’ятати?»

МОРІ (беззвучно сміється, його обличчя розпливається в розуміючій посмішці). Дік не обов’язково бачить більше, ніж інші. Але він може описати суттєво більше з того, що помічає.

ЕНТОНІ. Це вражаючий талант…

МОРІ. О, так. Вражаючий!

ЕНТОНІ. І енергія амбітності, скерована у правильному напрямку. З ним дуже цікаво – він і підбадьорює, і захоплює. Інколи від його присутності дух забиває.

МОРІ. О, так…

Тиша й далі:

ЕНТОНІ (із переконливим виразом, наскільки це можливе на його худому й дещо невпевненому обличчі). Але енергія його не невичерпна. Колись, мало-помалу, вона зникне, і вражаючий талант, скоріш за все, – теж. Залишиться тільки старе тороччя, дратівливе, балакуче та егоїстичне.

МОРІ (сміючись). Ось ми тут сидимо й доводимо один одному, що малий Дік розуміє речі не так глибоко, як ми, а от він, зі свого боку, відчуває суттєву перевагу творчого мислення над критичним, і все таке.

ЕНТОНІ. Ще б пак. Але він помиляється. Він дуже часто піддається нападам ентузіазму. Якби він не був такий занурений у реалізм і не мав би носити шати циніка, то був би довірливим, як релігійний лідер із коледжу. А він – ідеаліст. Отак. Він гадає, що ні, оскільки відкинув християнство. Пригадуєш його в коледжі? Він проковтував кожного автора, одного за одним, ідеї, техніки, персонажі: Честертон, Шоу, Велс, і кожного з них з однаковою легкістю.

МОРІ (досі обдумуючи своє останнє спостереження). Я пам’ятаю.

ЕНТОНІ. Це правда. Вроджений фетишист. Ось, скажімо, мистецтво…

МОРІ. Зробімо замовлення. Він буде…

ЕНТОНІ. Звичайно. Замовимо. Я казав йому…

МОРІ. Ось він іде. Дивися, зараз зіштовхнеться з офіціантом. (Він підняв палець, щоби подати сигнал, – так, ніби то була м’яка і дружня лапа.) Ось і ти, Кермеле.

НОВИЙ ГОЛОС (завзято). Привіт, Морі. Привіт, Ентоні Комсток Петч. Як поживає онук старого Адама? Дебютантки й досі в’ються за тобою, га?

Новоприбулий – Річард Кермел – невисокий і світловолосий, один з тих, хто до тридцяти п’яти вже полисіє. В нього жовтуваті очі – одне з них суттєво яскравіше, інше тьмяне, як каламутний басейн, чоло в нього смішно видається, як у малюка з карикатури. Він випирає в деяких місцях – його живіт випирає пророчо, його слова випирають із рота, навіть кишені його обіднього костюма випирають так, ніби вони наповнені висловухою колекцією всіляких графіків, програмок і різноманітних вирізок – на них, примружуючи свої непарні жовті очі, він робить замітки, закликаючи до тиші незайнятою лівою рукою.

Він підходить до столу і потискає руки Ентоні й Морі. Він – один із тих чоловіків, які незмінно потискають руку, навіть людям, яких вони бачили годину тому.

ЕНТОНІ. Привіт, Кермеле. Добре, що ти тут, нам був потрібен комічний розряд.

МОРІ. Ти спізнився. Доганяв листоношу по кварталу? А ми тут якраз обговорювали твою персону.

ДІК (міряючи Ентоні нетерплячим поглядом свого світлого ока). І що ти сказав? Скажи мені, я це запишу. Викинув сьогодні тисячу слів із першої частини.

МОРІ. Благородний естет. І я залив алкоголь у свій шлунок.

ДІК. Навіть у цьому не сумніваюсь. Закладаюся, що ви двоє тут уже годину сидите й розмовляєте про лікери.

ЕНТОНІ. Ми ніколи не напиваємося, мій безбородий хлопче.

МОРІ. Й ніколи не повертаємося додому з дамами, яких зустрічаємо напідпитку.

ЕНТОНІ. Й усі наші вечірки вирізняються певною зарозумілістю.

ДІК. Особливо нерозумні ті особи, котрі вихваляються, як вони «заливаються». Проблема в тому, що ви обоє – ніби з вісімнадцятого століття. Стара школа англійських сквайрів. П’єте помаленьку, поки під стіл не впадете. Але вам ніколи не буває весело. Е, ні, так не годиться.

ЕНТОНІ. Здається, це з шостого розділу.

ДІК. Ідете до театру?

МОРІ. Так. Ми намагаємось провести вечір у глибоких роздумах над життєвими проблемами. Річ називається лаконічно – «Жінка». Допускаю, що «вона того варта».

ЕНТОНІ. Боже! То це воно? Ходімо знову на «Жартівників».

МОРІ. Мені вже набридло. Я їх бачив тричі. (До Діка.) Першого разу ми вийшли після першого акту і знайшли пречудовий бар. А коли повернулися, то зайшли не до того театру.

ЕНТОНІ. У нас був тривалий диспут із наляканою молодою парою – ми гадали, що вони зайняли наші місця.

ДІК (ніби розмовляючи сам із собою). Гадаю, що коли закінчу ще один роман і п’єсу та, можливо, книгу коротких оповідань, я напишу музичну комедію.

МОРІ. Я знаю: з інтелектуальним текстом, що його ніхто не слухатиме. А всі критики будуть бурчати і стогнати про «Старий добрий фартушок». А я сяятиму, як безглузда постать у безглуздому світі.

ДІК (помпезно). Мистецтво не безглузде.

МОРІ. Безглузде само по собі. Але не є таким, коли намагається зробити життя менш безглуздим.

ЕНТОНІ. Іншими словами, Діку, ти виступаєш перед залом, повним привидів.

МОРІ. Але нехай це буде красива вистава.

ЕНТОНІ (до Морі). І навпаки, якщо ти знаєш, що цей світ – безглуздий, навіщо писати? Будь-яка спроба надати йому змісту – беззмістовна.

ДІК. Гаразд, але навіть враховуючи все це, варто залишатися пристойним прагматиком і підтримувати в бідолашному людстві інстинкт до життя. Чи ви хочете, щоб усі вірили у вашу софістичну нісенітницю?

ЕНТОНІ. Мабуть, так.

МОРІ: Ні, сер! Я гадаю, що всі в Америці, за винятком хіба якоїсь обраної тисячі, повинні прийняти жорстку систему моралі – римський католицизм, наприклад. Я не скаржусь на загальноприйняті норми. Я скаржусь скорше на посередніх єретиків, що вхопилися за досягнення софістики і прибрали позу моральної свободи, до чого їхній розум абсолютно не надається.

Тут з’являється суп, і те, що хотів сказати Морі, навіки зникло в небутті.

Ніч

Опісля вони навідалися до гендляра по квитки і за значну суму дістали квитки на нову музичну комедію, яка називалася «Гучна забава». У фойє театру вони зачекали декілька хвилин, щоб оглянути натовп, який прийшов на прем’єру. Там були оперні шати, пошиті з міріад шовків і хутра; зливи коштовностей, що стікали з рук, ший і рожево-білих вух, переливались іскрами широкі стрічки на незліченних шовкових капелюхах, було взуття золотисте й бронзове, червоне і лаково-чорне, були високі, туго закручені жіночі зачіски поряд із прилизаним, напомадженим волоссям доглянутих чоловіків – весь цей стічний, напливний, торохтливий, реготливий, пінний натовп був подібний до людського моря, що повільно накочувалося веселими хвилями й заливало блискучим потоком рукотворне озеро сміху.

Після вистави вони розділилися – Морі пішов танцювати в «Шері», Ентоні – додому спати.

Він повільно пробирався крізь метушливий нічний натовп Тайм-скверу, перегони колісниць і тисячі їхніх прихильників робили вулицю дивно красивою, світлою і чимось схожою на карнавал. Обличчя вихором кружляли довкола нього, калейдоскоп дівчат, страшних, як гріх – занадто повних, занадто худорлявих, але вони пливли осіннім повітрям на крилах власних теплих і пристрасних зітхань, пролитих у ніч. Хоча, попри їхню вульгарність, вони здалися йому примарно і невловно таємничими. Він обережно вдихнув, втягуючи в легені запах парфумів і не дуже приємний сморід різного тютюну. Він вловив погляд смаглявої красуні, яка сиділа одна в таксі. Приглушене світло її очей натякало на ніч і фіалки, тож на хвилину він повернувся у напівзабутий спогад давнього вечора.

Два молоді гебреї пройшли повз, голосно розмовляючи, обертаючи головами туди-сюди й кидаючи мимохідь зарозумілі погляди. Вони були одягнені у надзвичайно тісні й не надто модні костюми, їхні високо застебнуті комірці прилягали до борлаків, на ногах були сірі гетри, а руки в сірих рукавичках трималися за тростини.

Поруч пройшла розгублена старенька, затиснена між двома чоловіками, які несли її, як кошик з яйцями, розповідаючи про дива Тайм-скверу, а розмовляли вони так швидко, що голова старої пані, яка намагалася бути неупереджено зацікавленою, поверталася туди-сюди, ніби збурена вітром зморщена помаранчева шкірка. Ентоні вловив уривок їхньої розмови:

– Ось це – «Астор», мамо!

– Дивіться! Оголошення про перегони колісниць…

– Ми там сьогодні були, хіба ні?

– Боже милий!..

– Будеш хвилюватись – висохнеш, як билинка, – впізнав він новомодний жарт того року, який вигулькнув десь з-поза одного з його ліктів.

– А я йому кажу, так і кажу…

Плавний поспіх таксі біля нього, і сміх, хриплий, немов вороняче каркання, невгавучий і гучний, він змішується з гуркотом метро під ногами – і над усім цим карусель світла, воно спалахує і гасне – світло сиплеться перлинами, піниться і перетворюється на блискуче плетиво, кола й монотонні гротескні фігури, які дивовижно врізаються в небо.

Він нарешті звернув в рятівну тишу, яка темрявою війнула з провулка, пройшов повз пекарню, де у вітрині десяток печених курчат оберталися знову й знову в автоматичному грилі. З дверей війнуло жарким, пухким, пряним ароматом. Поруч аптека видихала запахи ліків, розлитої содової води та приємні півтони стійки з косметикою; потім він проминув китайську пральню, вона досі була відчинена; парка й задушлива, вона відгонила глевким незрозумілим жовтуватим запахом. Усе це пригнічувало його. Дійшовши до Шостої авеню, він зупинився на розі тютюнової крамниці, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привітною у своєму темно-синьому димі, який закликав купувати розкіш.

У своїй квартирі, сидячи біля вікна, він викурив останню сигару. Уперше за останній рік він відчув, що повністю насолоджується Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже південна гострота. Самотнє місто, однак оскільки він виріс сам, то навчився уникати самотності. Упродовж останніх місяців він був обачним, і коли не мав жодних домовленостей на вечір, то спішив до одного з клубів, щоби когось там зустріти. О, так, самотність тут була присутня…

Сигара, її дим напливав на тонкі брижі завіси, виплітаючи на ній ледь помітні білі візерунки, вона жевріла, аж поки годинник на церкві Святої Анни не пробив першу годину жалібним світським тоном. Десь за півкварталу почувся наростаючий шум, він нагадував гуркіт барабанів, – перехилившись через вікно, він побачив поїзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де міста бомбардували з летючих поїздів, і на мить він уявив, як Вашингтон-сквер оголосив війну Центральному парку, буцімто це був північний кордон, за яким велася битва і приходила смерть. Але поїзд пролетів, ілюзія розвіялася: спершу до стихаючих барабанів, а потім до клекотання орла в далині.

З П’ятої авеню долітали дзвінки й низькі невиразні звуки автомобільних клаксонів. Але на його вулиці панувала тиша, і тут він був у безпеці від усіх життєвих небезпек, бо тут були його двері й довгий коридор, і його вартова – спальня – у безпеці, у безпеці! Світло газових ліхтарів прозирало крізь вікно, ніби місяць, але було яскравішим і прекраснішим за нього.

Ретроспекція «В раю»

Краса, яка народжувалася кожні сто років, сиділа в чомусь на кшталт передпокою, крізь який пролітали пориви білого вітру, а часом – якась задихана й заклопотана зірка. Зірки приязно їй підморгували на бігу, а вітри невгамовно розвівали її волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, і дух її були єдині – краса її тіла була есенцією її душі. Вона була тією сутністю, яку віками шукають філософи. У цьому передпокої вітрів і зірок вона сиділа вже сотню років, спокійно споглядаючи саму себе.

Нарешті вона зізналася, що мусить народитися знову. Зітхнувши, вона завела довгу розмову із голосом, що долітав із білого вітру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.

КРАСА (губи її ледь рухаються, очі звернені, як завжди, всередину самої себе). Куди мені мандрувати тепер?

ГОЛОС. До нової країни, землі, якої ти не бачила досі.

КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в ці нові цивілізації. Як довго я пробуду цього разу?

ГОЛОС. П’ятнадцять років.

КРАСА. Як називається місце?

ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекрасніша земля на світі – земля, де мудрі є трохи мудрішими за нерозумних; земля, де у правителів глузду не більше, ніж у маленьких дітей, а законодавці вірять у Санта-Клауса, де потворні жінки контролюють сильних чоловіків…

КРАСА (здивовано). Що?

ГОЛОС (дуже пригнічено). Так, це справді сумне видовище. Жінки зі скошеним підборіддям та безформними носами у білий день наказують чоловікам: «Зроби це!», «Зроби те!», і навіть найбільш могутні чоловіки беззастережно підкоряються своїм жінкам, до яких звертаються пишномовно: «місіс така-то» або «дружина».

КРАСА. Не може такого бути! Я, звичайно, розумію поклоніння перед чарівними жінками – але перед повними? Чи кістлявими? Чи жінками із запалими щоками?

ГОЛОС. Навіть перед такими.

КРАСА. А що від мене потрібно? Які в мене шанси?

ГОЛОС. Все буде «непросто», якщо можна так сказати.

КРАСА (після невдоволеного мовчання). Чому ж не давні землі, землі виноградників і красномовних чоловіків, чи землі кораблів і морів?

ГОЛОС. Очікується, що скоро вони будуть дуже зайняті.

КРАСА. О!

ГОЛОС. Твоє життя на землі буде, як завжди, проміжком між двома значущими поглядами у світове дзеркало.

КРАСА. Ким я буду? Ти мені скажеш?

ГОЛОС. Спершу було задумано, що ти з’явишся актрисою кіно, але ця думка виявилася недоцільною. Впродовж п’ятнадцяти років ти втілишся в образі світської дівчини.

КРАСА. А що це?

В пориві вітру з’являється новий звук, що його можна трактувати як: «голос почухав голову».

ГОЛОС (після довгої паузи). Щось на кшталт фальшивої аристократки.

КРАСА. Фальшивої? Що це таке?

ГОЛОС. Це ти також довідаєшся в тих землях. Ти зустрінеш багато такого, що буде фальшивим, і робитимеш багато фальшивого.

КРАСА (безтурботно). Все це звучить так вульгарно.

ГОЛОС. Навіть наполовину не так вульгарно, як насправді. Впродовж п’ятнадцяти років тебе будуть називати «дівчинка-регтайм», «вертихвістка», «джаз-бебі», «дівчина-вамп». Ти будеш танцювати нові танці так само граційно, як танцювала старі.

КРАСА (пошепки). Мені будуть платити?

ГОЛОС. Так, як завжди, – любов’ю.

КРАСА (легкий усміх лише на мить бентежить нерухомість її уст). А мені сподобається, коли мене називатимуть «джаз-бебі»?

ГОЛОС (розважливо). Ти це обожнюватимеш…

Тут діалог закінчується, Краса далі нерухомо сидить, зірки зупиняються в пориві захоплення, вітер, білий і стрімкий, розвіває її волосся.

Це дійство відбулося за сім років до того моменту, коли Ентоні сидів перед вікном своєї квартири і слухав дзвони Святої Анни.

Розділ ІІ

Портрет сирени

За місяць на Нью-Йорк із хрускотом обвалився листопад, а разом із ним три важливі футбольні матчі й мелькання хутра вздовж П’ятої авеню. Також він приніс відчуття напруженості в місто й приглушене хвилювання. Кожного ранку тепер у пошті Ентоні траплялися запрошення. Три десятка добропорядних осіб жіночої статі з вищого товариства виголошували свою здатність, ба навіть відверте бажання народити дітей трьом десяткам мільйонерів. П’ять десятків добропорядних жінок середнього класу проголошували не лише свою здатність, а й нестримний потяг до перших трьох десятків чоловіків, яких, звичайно ж, було запрошено на всі дев’яносто шість вечірок – де збиралася вся родина і друзі молодої панни, знайомі, студенти коледжу та охочі молоді чужинці. Продовжуючи далі, був також і третій клас спідниць міста з передмість Ньюарка й Джерсі, навіть із суворого Коннектикута й небажаних районів Лонг-Айленда – були, поза сумнівом, інші види, аж до самих низів міста: гебрейські дівчата виходили у світ гебрейських чоловіків і жінок у пошуках молодого брокера або ювеліра й кошерного весілля; ірландки, нарешті отримавши дозвіл, кидали погляди на молодих політиків із Таммані-хола, благочестивих підприємців і хористів, які встигли підрости.

Само собою, місто заразилося духом передчуття – робочі дівчата, бідні потворні створіння, які днями загортали мило на фабриках і демонстрували одяг в універсальних магазинах, мріяли, що, можливо, у феєричному збудженні цієї зими вони зможуть отримати такого жаданого чоловіка – ніби кишеньковий злодій на карнавалі, який вірить, що в метушливому натовпі його шанси зростуть. Комини задиміли, й вивітрився сморід метро. Актриси з’явилися в нових п’єсах, видавництва презентували нові книги, а Кестли з’явилися з новими танцями. Вийшли нові розклади поїздів, з новими помилками замість старих, до яких пасажири вже звикли.

Місто готувалося до візитів!

Одного надвечір’я, прогулюючись Сорок другою вулицею під сталево-сірим небом, Ентоні наштовхнувся на Річарда Кермела, який вигулькнув із цирульні готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, і на Кермелові було пальто до колін, оторочене каракулем, яке вже давно носили робітники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-під нього світле око поблискувало, як топаз. Він рвучко зупинив Ентоні, плескаючи його по руках, більше від бажання зігрітись, аніж через грайливість, і після неодмінного потиску рук вибухнув словами:

– Дідько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моїй кімнаті не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонію. Бісова орендаторка економить на вугіллі, піднялася тільки після того, як я півгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потім я подумав, що вона – непоганий персонаж, і почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозуміла, ніби я просто щось пишу…

Він схопив Ентоні за руку і жваво потягнув його вгору по Медісон-авеню.

– Куди ми?

– Нікуди особливою.

– Тоді в чому сенс? – запитав Ентоні.

Вони зупинились і витріщились один на одного, а Ентоні подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприємним, як у Діка Кермела, чий ніс був малиновим, вирячене чоло – синім, чиї непарні очі були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.

– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дік, звертаючись ніби до тротуару. – Але часом мені треба виходити. – Він глянув на Ентоні, ніби вибачаючись і шукаючи підтримки.

– Мені потрібно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справді думає, я маю на увазі, що ось так сідає і міркує, і врешті приходить до якоїсь ідеї. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхідно мати початок, те, що можна заперечувати або відстоювати – як ти вважаєш?

Ентоні щось пробурмотів і м’яко вивільнив руку.

– Я не проти нести тебе, Діку, але це пальто…

– Я маю на увазі, – настирливо продовжував Річард Кермел, – що на папері вже перший абзац містить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У діалозі ти маєш враховувати останнє твердження твого візаві, але коли ти просто роздумуєш над чимось, твої думки слідують одна за одною, як картинки в чарівному ліхтарі – одна веде за собою наступну.

Вони минули Сорок п’яту вулицю і поволі сповільнили ходу. Обидва запалили сигарети і випустили в повітря великі хмари диму разом із морозним подихом.

– Пройдімося до «Плази» і замовмо егног, – запропонував Ентоні. – Тобі це на користь. Повітря вижене нікотинову гниль із твоїх легень. Ходімо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.

– Краще не буду, якщо тобі це заважає. Тобто непотрібно робити послугу.

Слова вилітали поспіхом, і хоча він намагався не змінювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненість. Ентоні був змушений запротестувати:

– Заважає? Нізащо!

– В мене є кузина… – почав Дік, але Ентоні перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне піднесено.

– Гарна погода! – вигукнув він. – Чи не так? Почуваюся як десятилітній. Тобто ця погода змушує мене почуватися так, як коли мені було десять. Убивчо! О Боже! Однієї миті світ мій, іншої – я посміховисько для нього. Сьогодні світ мій, і все просто, просто. Навіть ніщо є простим!

– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дівчина. Ми можемо заскочити до неї. Вона тут живе взимку з батьками, останнім часом принаймні.

– Я не знав, що в тебе є кузина в Нью-Йорку.

– Її звати Глорія. Вона з Канзас-Сіті. Її мама – практикуюча білфістка, а її батько, хоча й доволі нудний, але вроджений джентльмен.