Прекрасні й приречені

Річард Кермел слухав. Спершу він стояв, але в міру того, як розповідь його тітки розросталася (тут викладено лише половину її, зважаючи на відступи про молодість душі Глорії та власні душевні хвилювання місіс Гілберт), він притягнув стілець і мужньо чекав, поки її кидало від сліз до повної безпорадності в океані життя Глорії.

Коли вона дійшла до опису останнього року розповіді про незліченні недопалки, розкидані по всьому Нью-Йорку в попільничках таких закладів, як «Опівнічні фіглі» чи «Приватний клуб Джустіни Джонсон», він кивав спершу повільно, потім швидше і швидше, а коли її голос напруженим стакато вийшов на фінішну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинці, вгору-вниз, кумедно, ніби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нічого.

Направду, минуле Глорії було давньою казкою для нього. Він слідкував за нею поглядом журналіста, оскільки одного дня збирався написати про неї. Тепер його інтерес був суто сімейним. Особливо його цікавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким він бачив її декілька разів, і хто ті двоє дівчат, з якими вона постійно буває, «ця» Рейчел Джерел і «ця» місіс Кейн – безумовно, місіс Кейн не була з тих жінок, з якими Глорії варто було спілкуватись!

Але момент було втрачено. Місіс Гілберт саме видерлася на вершину експозиції, щоби стрімко ковзнути вниз по трампліну кульмінації. Її очі були схожі на блакитне небо, видиме крізь круглі червоні шиби. Губи її тремтіли.

Раптом двері відчинилися, пропускаючи в кімнату Глорію і двох щойно згаданих леді.

Дві молоді жінки

– Вітання!

– Як ваші справи, місіс Гілберт?

Містеру Річарду Кермелу презентували місіс Кейн і місіс Джерел. «Це – Дік» (сміх).

– Я стільки про вас чула, – сказала місіс Кейн голосом, середнім між сміхом і хихотінням.

– Як ся маєте? – сором’язливо додала місіс Джейн.

Річард Кермел намагався рухатися так, щоб його фігура здавалася кращою. Він розривався між вродженою сердечністю і тим фактом, що вважав цих дівчат простолюдинками з якоїсь ферми.

Глорія зникла у своїй спальні.

– Прошу, сідайте, – засяяла місіс Гілберт, яка вже стала більше схожа на себе. – Роздягайтеся.

Дік злякався, що вона зробить якусь ремарку про древність їхніх душ, але його докори сумління повністю розчинилися в допитливості письменника.

Мюріел Кейн походила із сім’ї з Іст-Оранджа, яка зараз швидко наживала статки. Вона була скорше невисока, ніж маленька, її форми зухвало коливалися між пухкістю та округлістю. В неї було чорне, акуратно вкладене волосся. Все це вкупі з красивими, дещо коров’ячими очима і густо-червоними губами робили її схожою на Теду Бару, багатообіцяючу молоду актрису. Люди їй постійно повторювали, що вона – «вамп», і вона в це вірила. Вона з надією вірила, що вони бояться її, тому за будь-яких обставин щосили намагалася справити загрозливе враження. Але будь-який чоловік із багатою уявою міг би побачити червоний прапор, якого вона постійно підіймала та яким гарячково й благально розмахувала, – на жаль, без очевидної користі. Також вона була дуже сучасною: вона знала всі найновіші пісні – коли котрась із них звучала з фонографа, вона підскакувала й починала трусити плечима вперед-назад і клацати пальцями, коли ж музики не було, вона акомпанувала собі співом.

Розмовляла вона теж по-сучасному: «Плювати», – казала вона, «Буду хвилюватись – зіпсую фігуру», або ще: «Коли я чую цю музику, мої ноги самі мене несуть. Еге ж, мала!»

Її занадто довгі та супермодної форми нігті було відполіровано до неприродного рожевого кольору. Її одяг був занадто тісний, занадто стильний, занадто яскравий, її очі були занадто лукаві, а усмішка – занадто скромна. Вона вся була до болю претензійна з голови до п’ят.

Інша дівчина була, вочевидь, більш витонченим персонажем. Гарно вбрана молода єврейка з темним волоссям і приємною молочно-білою шкірою. Вона видавалася сором’язливою і нерішучою, і ці дві якості тільки підкреслювали атмосферу витонченого шарму довкола неї. Вона була з «єпископської» сім’ї, яка володіла трьома магазинами розкішного жіночого одягу на П’ятій авеню та жила в пишних апартаментах на Ріверсайд-драйв. На якусь мить Дікові здалося, що вона намагається наслідувати Глорію – і він задумався. Чому люди завжди наслідують тих, кого наслідувати неможливо?

– Це був просто жах! – емоційно вигукнула Мюріел. – З нами в автобусі їхала жінка. Вона була абсолютно, абсолютно божевільною! Вона постійно говорила сама до себе, що вона хотіла би зробити з тим-то й тим-то. Я була в шоці, але Глорія відмовилася виходити.

Місіс Гілберт округлила рота до правильної форми.

– Справді?

– Таааак, у неї дах з’їхав. Ми навіть злякалися, що вона накинеться на нас. Страшнааааа! Слава Богу, чоловік через прохід від нас сказав, що з її лицем тільки в притулку для сліпих працювати, ми тааааак сміялись, само собою, і він почав до нас клеїтись.

При цих словах Глорія хотіла вийти з кімнати, всі очі дружно повернулися до неї. Дві дівчини ніби відступили в тінь, нікому не потрібні, зовсім непомітні.

– Ми говорили про тебе, – швидко сказав Дік, – твоя мама і я.

– Ага, – сказала Глорія.

Пауза. Мюріел повернулася до Діка.

– Ви ж видатний письменник, чи не так?

– Я просто письменник, – сором’язливо зізнався він.

– Я завжди кажу, – серйозно сказала Мюріел, – що коли б я мала час записати всі мої пригоди, вийшла би пречудова книжка.

Рейчел співчутливо захихотіла, нахил голови Річарда виглядав майже велично. Мюріел продовжила:

– Я навіть собі не уявляю, як можна взяти і щось написати! А поезія! Господи, я навіть двох рядків не заримую. Але що мені до цього!

Річард Кермел ледве стримав сміх. Глорія жувала свої желатинки, які дивом десь з’явились, і сумно дивилась у вікно. Місіс Гілберт прокашлялась і засяяла посмішкою.

– Ви розумієте, – сказала вона, ніби проголошуючи старовинну мудрість, – у вас не така древня душа, як у Річарда.

«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарешті вона це сказала.

І раптом, ніби обдумуючи сказане хвилин із п’ять, Глорія зробила заяву:

– Я планую влаштувати вечірку.

– А мене запросиш? – вигукнула Мюріел із удаваним благанням.

– Вечірку. На сімох осіб: Мюріел, Рейчел і я, і ти, Дік, і Ентоні, і той хлопець, Нобл, – він мені сподобався, і Блокмен.

Мюріел і Рейчел у пориві захоплення могли тільки щось бурмотіти. Місіс Гілберт усміхалась і кліпала. Тут із буденним питанням втрутився Дік:

– А що то за один – Блокмен, Глоріє?

Відчуваючи приховану загрозу, Глорія повернулась до нього.

– Джозеф Блокмен? Він з кінематографа. Віце-президент «Фільм Пар Екселенз». У нього з батьком якісь справи.

– Ага!

– То що, ви всі прийдете?

Всі сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дік підвівся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчі щось на кшталт прощальної посмішки.

– Па-па, – сказала Мюріел, весело махаючи ручкою.

Річард Кермел почервонів за неї.

Безславний кінець шевальє О’Кіфа

Був понеділок, і Ентоні повіз Джералдіну Берк на ланч у «Боз Арт», потім вони поїхали до нього додому, де він викотив маленький столик, де тримав свої запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин і абсент для належної стимуляції.

Джералдін Берк, білетерка з Кітса, вже декілька місяців розважала його. Вона мало вимагала, чим і подобалась йому, оскільки після печального досвіду з дебютанткою минулого літа, яка після низки поцілунків уже розраховувала на заручини, він остерігався дівчат свого класу. Тепер йому просто кидалися в очі їхні вади: одній бракувало граційності, іншій – душевної витонченості, але дівчину, яка була білетеркою з Кітса, можна було трактувати зовсім по-іншому. (Можна толерувати такі якості свого лакея, які будуть неприпустимими для представника твоєї соціальної верстви.)

Джералдін скрутилася в куточку канапи і розглядала його, примруживши очі.

– Ти постійно п’єш, так? – раптом сказала вона.

– Ну, напевно, – ледь здивовано відповів Ентоні. – А ти хіба ні?

– Ні. Інколи я ходжу на вечірки, знаєш, один раз на тиждень, але п’ю тільки два-три коктейлі. Ти й твої друзі постійно п’єте. Гадаю, ти гнобиш своє здоров’я.

Ентоні це навіть зворушило.

– Це так мило, що ти хвилюєшся за мене!

– Так, хвилююсь.

– Я не так багато п’ю, – заявив він. – Минулого місяця у мене і краплі в роті не було протягом трьох тижнів. А напиваюсь я раз на тиждень.

– Але ти щось п’єш кожен день, а тобі тільки двадцять п’ять. Хіба в тебе немає ніяких амбіцій? А що з тобою буде в сорок?

– У мене немає наміру так довго прожити.

Вона клацнула язиком.

– Ти божевііііііільний! – сказала вона, поки він змішував їй наступний коктейль, і додала: – Ти родич Адама Петча?

– Так, він мій дід.

– Чесно? – Вона відверто зацікавилась.

– Абсолютно.

– Так, цікаво. Мій татусь у нього працював.

– Він дивний старигань.

– А він добрий? – запитала вона.

– Ну, у приватному житті він рідко буває нелюб’язним без особливої потреби.

– Розкажи про нього.

– Що саме? – Ентоні задумався. – Він худезний, і на голові в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядає так, ніби в ньому гуляє вітер. Високоморальний.

– Він зробив багато хорошого, – сказала Джералдіна поважним тоном.

– Нісенітниці! – презирливо заперечив Ентоні. – Він – побожний зануда, тугодум.

Її думки попливли далі, обминувши сказане.

– А чому ти з ним не живеш?

– Може, зразу до методистів?

– Ти божевііііііііільний!

Вона знову клацнула язиком, висловлюючи своє несхвалення. А Ентоні подумав, якою моральною у глибині душі була ця маленька приблуда і чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змиє її з піску респектабельності.

– Ти ненавидиш його?

– Не знаю. Він мені ніколи не подобався. Люди, які для тебе щось роблять, ніколи не подобаються.

– Він ненавидить тебе?

– Моя люба Джералдіно, – запротестував Ентоні, жартівливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а він заходив до кімнати, то починав принюхуватися. Він – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемір. Я напевно тобі цього не казав би, якби не випив, але мені здається, що це все не важливо.

Джералдіна, однак, продовжувала виявляти інтерес. Вона так і не доторкнулася до склянки, тримаючи її великим і вказівним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.

– Як це лицемірний?

– Ну, – сказав Ентоні, втрачаючи терпіння, – може, й не зовсім. Але йому не подобається те, що я полюбляю, мені навіть видається, що йому не цікаво.

– Хм. – Вона, здається, нарешті задовольнила свою цікавість. Відкинулася на диван і сьорбнула коктейль.

– Ти кумедний, – вона зробила вдумливий висновок. – Напевно, всі хочуть за тебе заміж, бо твій дід багатий?

– Не всі, але чи можу я їм дорікнути? В усякому разі, розумієш, я ніколи не хотів одружитися.

Цю фразу вона знехтувала.

– Одного дня ти закохаєшся. О, так, я знаю, – із виглядом мудреця додала вона.

– Нерозумно з мого боку було втягнутися в цю розмову. Саме це згубило шевальє О’Кіфа.

– Божевіііііільний! – мило пролепетала дівчина, вона завжди використовувала цю недоладну мотузяну драбину, щоби перебратися через прірву власної розумової недолугості. Підсвідомо вона відчувала, що таким чином повертає людину, чия уява значно перевищувала її, назад у межі досяжності.

– Ой, ні! – запротестував Ентоні. – О, ні, Джералдіно, тільки не треба бавитись у психіатра з шевальє. Якщо ти відчуваєш, що не можеш зрозуміти його, я не буду розповідати. Окрім того, мені трохи ніяково – репутація в нього жалюгідна.

– Гадаю, я зможу зрозуміти, був би в тому якийсь зміст, – дещо ображено відповіла Джералдіна.

– Тоді деякі епізоди з життя шевальє можуть видатися цікавими.

– Так?

– Саме його передчасна кончина наштовхнула мене на думку, що він міг стати нам у пригоді. Мені не подобається починати знайомство з ним із останнього епізоду, але, здається, така його доля, ввійти у твоє життя з кінця.

– То що з ним сталося? Він помер?

– Помер! А доля його була така, Джералдіно. Він був ірландцем, напівміфічним ірландцем, із тих нестримних, з благородним акцентом і рудуватим волоссям. Його прогнали з Еріну в останні дні лицарства, тож він, ясна річ, вирушив до Франції. Отож, шевальє О’Кіф мав одну слабкість, таку ж, як я. Він був надзвичайно чутливим до впливу всіляких жінок. Він був сентиментальним, та ще й романтиком, не цурався і марнославства, чоловік невгамовної пристрасті, трошки підсліпуватий на одне око й цілком сліпий на інше. Ти можеш уявити, що чоловік, який поневіряється світом у такому стані, безпорадний, як лев без зубів; на додачу, останні двадцять років зробили шевальє абсолютно злиденним, бо зустрічав він жінок, які ненавиділи його, використовували його, обтяжували його, заражали його, витрачали його гроші, дурили його – одне слово, як це прийнято називати, любили його.

І це було дуже сумно, Джералдіно, а позаяк, окрім згаданої вже слабкості, цієї згубної схильності, він був людиною вдумливою, то вирішив раз і назавжди покінчити з постійно виснажливою його залежністю. З цією метою він вирушив у славнозвісний монастир у Шампані, який називався, хоча й трохи анахронічно, обителлю святого Вольтера. І було в ньому таке правило, що жоден чернець не міг спуститися на перший поверх, поки він живий, а вік свій має провести в молитвах і спогляданні однієї з чотирьох веж, кожна з яких називалася відповідно до чотирьох регул чернечого статуту: Бідність, Цнотливість, Послух і Мовчання.

Коли настав день, який мав стати свідком прощання шевальє зі світом, він був повністю щасливим. Він віддав усі свої грецькі книжки своїй орендаторці, свій меч у золотих піхвах він відправив королю Франції, а всі свої пам’ятки з Ірландії він віддав юному гугеноту, який продавав рибу на його вулиці.

Тоді він вирушив до монастиря Святого Вольтера, біля воріт забив свого коня і віддав його монастирському кухареві.

О п’ятій годині того надвечір’я він уперше відчув, що вільний – повністю вільний від проблем статі. Жодна жінка не заходила до монастиря, а ченцям заборонялося спускатись нижче другого поверху. Отже, коли він підіймався звивистими сходами, які вели в його келію на самій горі вежі Цнотливості, то зупинився на хвилину біля відчиненого вікна, яке було на височині п’ятдесяти футів над землею. Який прекрасний світ, подумав він, той світ, який він покидає! Золотий сонячний дощ падав на широкі поля, розсипи смарагдових крон удалині, спокійно зеленіючі виноградники, підбадьорливі незвідані простори перед ним. Він оперся ліктями на підвіконня і замріяно подивився на дорогу.

І трапилося так, що Тереза, шістнадцятирічна дівчина із сусіднього села, саме в цей момент проходила саме тією дорогою, яка пролягала повз монастир. П’ять хвилин перед тим тоненька стрічка, яка тримала її панчоху, подерлась. Оскільки вона була напрочуд скромною дівчиною, то вирішила дійти додому й там зашити її, але спущена панчоха так надокучала їй, що вона не могла більше цього терпіти. Отже, дійшовши до вежі Цнотливості, вона зупинилась і граційним жестом підняла спідницю – і варто віддати їй належне, зовсім трошки – щоби поправити підв’язку.

У той час ніби могутня велетенська рука потягнула новоспеченого послушника монастиря святого Вольтера просто до вікна на самій горі вежі. Він перехилявся більше та більше, поки раптом один із каменів поповз під його вагою, а потім із шурхотом випав із кладки – і спершу вниз головою, потім догори п’ятами, а потім широкими і вражаючими обертами шевальє О’Кіф попрямував до твердої землі й вічного прокляття.

Терезу так засмутив цей випадок, що вона стрімголов побігла додому і впродовж протягом десяти років кожного дня проводила годину за молитвою про душу ченця, чиї обітниці зламались одномоментно з шиєю того недільного надвечір’я.

А шевальє О’Кіфа, якого запідозрили в самогубстві, не поховали у святій землі, а закопали в найближчому полі, де він, поза сумнівом, покращив якість ґрунту на багато прийдешніх років. Такою була передчасна кончина дуже хороброго й галантного джентльмена. Що скажеш, Джералдіно?

Але Джералдіна, яка давно загубила нитку оповідання, змогла тільки лукаво посміхнутись і погрозити йому вказівним пальцем, повторюючи своє рятівне і всеохопне:

– Божевіііііільний, – сказала вона, – ти просто божевііііільний!

Вона гадала, що його худе обличчя було добрим, а очі – лагідними. Він подобався їй, бо не був зарозумілим, як ті чоловіки, яких вона бачила в театрі, та й взагалі не хотів вирізнятися. Яка дивна, беззмістовна історія! Але їй сподобалася частина про панчоху!

Після п’ятого коктейлю він поцілував її, і так, поміж жартівливими пестощами й напівстримуваним горінням пристрасті, вони провели ще годину. О пів на п’яту вона повідомила, що має призначену зустріч, і зникла у ванній, щоби поправити зачіску. Відмовившись від запропонованого таксі, вона завмерла на хвилину у дверях.

– Ти ще одружишся, – наполягала вона, – от побачиш.

Ентоні бавився старим тенісним м’ячем. Декілька разів він м’яко стукнув ним по підлозі перед тим, як уїдливо відповісти:

– Ти маленька дурепка, Джералдіно.

Вона зухвало усміхнулась.

– О, справді? Закладімося?

– Це теж не дуже розумно.

– О, не дуже? Але я закладаюся, що не мине й року, як ти одружишся.

Ентоні сильно стукнув м’ячем об підлогу. Сьогодні він дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолійних, темних очах.

– Джералдіно, – сказав він після паузи, – по-перше, я не маю когось, із ким хотів би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-третє, я взагалі проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стійка відраза до всього, що з цим пов’язано.

Але Джералдіна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, і сказала, що їй треба йти, бо вже пізно.

– Дзвони мені частіше, – нагадала вона, цілуючи його на прощання, – ти пропав на три тижні.

– Обов’язково, – палко сказав він.

Він зачинив двері, а дорогою до спальні якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенісного м’яча в руці. Наближався один із нападів його самотності, коли він міг тинятись вулицями чи сидіти бездумно і пригнічено, постукуючи олівцем об стіл. Це було копання в собі без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, відчуття того, що час біжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втішало його тільки переконання, що втрачати йому нічого, бо всі зусилля і досягнення були нічого не вартими.

Він відчув, що йому боляче й ніяково, емоція сама собою вилилась у слова:

– Яке одруження, на Бога!

Він різко і злісно пожбурив м’яча через кімнату, де той ледве не зачепив лампу, відбився від стіни, підстрибнув декілька разів і заспокоївся на підлозі.

Сонячне сяйво, місячне сяйво

Для своєї вечері Глорія замовила столик у ресторані «Каскад» готелю «Балтімор», і коли чоловіки зустрілися в холі, кілька хвилин по восьмій, «той Блокмен» одразу став мішенню для шести чоловічих очей. Він був рудуватим тридцятип’ятилітнім євреєм, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пісочного кольору, – вся його зовнішність, безсумнівно, була би доречною на якому завгодно діловому засіданні. Він поважно підійшов до молодших чоловіків, які курили гуртом, очікуючи господиню вечора, і представився з дещо показною самовпевненістю – і ніщо в його поведінці не змінилось у відповідь на прохолодну іронічність, з якою його зустріли.

– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав він у Ентоні, випускаючи два тонкі струмені диму з ніздрів.

Ентоні стримано усміхнувся.

– Він гідний чоловік, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взірець американця.

– Так, – погодився Ентоні, – безперечно.

«Ненавиджу цих новоспечених аристократів, – холодно подумав він. – Як не намагається, не виходить у нього! Його б назад у пічку, може, доварився б».

Блокмен скосив очі на годинник.

– Саме час дівчатам з’явитися…

Ентоні затамував подих, зараз щось скаже…

– …але зрештою, – усміхаючись іще більше, додав той, – ви знаєте, які ці жінки.

Троє молодиків кивнули. Блокмен мимохідь почав озиратись довкола, його очі оцінююче зупинилися на стелі, потім опустилися вниз. Його манера була чимось середнім між виглядом фермера із Середнього Заходу, який оцінює свій урожай зерна, і актора, якому кортить знати, чи вся увага публіки належить йому – типова поведінка на публіці будь-якого добропорядного американця. Він закінчив своє дослідження і швидко повернувся до мовчазного тріо з наміром вразити їх у саме серце й душу.

– Ви ж студенти?… Гарвард, здається… я нещодавно дивився, як хлопці з Прінстона обіграли ваших у хокей.

Бідолаха. Знову промах. Вони вже три роки як закінчили університет і ходили тільки на великі матчі. Встановити, чи після неуспіху цієї вилазки містер Блокмен відчув, що перебуває в самому епіцентрі цинізму, не вийшло, оскільки…

Прибула Глорія. Прибула Мюріел. Прибула Рейчел. Глорія поспіхом привіталася: «Привіт, хлопці!», дві інші дівчини хором повторили за нею, і всі троє щезли у вбиральні.

За хвилину з’явилася Мюріел, вона була на межі ретельно продуманої роздягнутості й скрадливо попрямувала до чоловіків. Вона була у своїй стихії: її волосся кольору чорного дерева було пригладжене назад, а очі густо підведені, пахло від неї дуже насиченими парфумами. Вона використовувала весь доступний їй арсенал, щоби здаватися сиреною, чи, більш популярно, «вамп» – покорителькою і нищителькою чоловічих сердець, незворушною і непохитною майстринею гри з почуттями. Щось у виснажливості спроб цієї жінки з широкими стегнами вдавати граційну пантеру зачарувало Морі з першого погляду! Поки вони чекали додаткові три хвилини на Глорію і, окрім неї, на Рейчел, він не міг відвести від неї погляд. А вона повернула голову, опустила вії та, вдаючи сором’язливість, прикусила нижню губу. Потім опустила руки вздовж стегон і почала вихилятись зі сторони в сторону в такт із музикою, і додала:

– Ви коли-небудь чули такий пречудовий регтайм? Мої плечі просто не слухаються мене, коли я його чую.

Містер Блокмен галантно заплескав у долоні.

– Ваше місце на сцені.

– Я дуже хотіла б! – вигукнула Мюріел. – Допоможете мені?

– Звичайно.

Мюріел згадала про скромність і припинила свої танці, потім повернулася до Морі й запитала, що він «бачив» цього року. Він сприйняв це звернення як вступ до розмови про драматичне мистецтво, і між ними відбувся жвавий обмін заголовками приблизно в такій манері:

МЮРІЕЛ. Ви бачили «Моє серденько, Пеґґі»?

МОРІ. Ні, не бачив.

МЮРІЕЛ (захоплено). Це просто чудово! Вам просто необхідно подивитись.

МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?

МЮРІЕЛ. Ні, але чула, що фільм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня і шахрай»?

МОРІ (з полегшенням). Так.

МЮРІЕЛ. Мені здається, він не дуже вдалий. Препоганий.

МОРІ (знесилено). Так, справді.

МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», і мені сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…

І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’єс. А поки там що, Дік повернувся до містера Блокмена, сподіваючись намити хоч трохи золота з цієї безперспективної жили.

– Я чув, що зараз усі романи продаються до кіноіндустрії, щойно публікуються.

– Це правда. Звісно, головне в кінематографі – крутий сюжет.

– Так, можу уявити.

– Багато романів повні розмов і філософствувань. Вони, ясна річ, не мають цінності для нас. На екрані з них нічого цікавого не зліпиш.

– Тобто, в першу чергу, вас цікавить інтрига, – висловив Річард блискучу здогадку.

– Звичайно. Спершу інтрига… – Він замовк, і всі за ним, ніби за порухом вказівного пальця. З убиральні вийшла Глорія у супроводі Рейчел.

Виявилося, між усім іншим, що Джозеф Блокмен ніколи не танцював і волів спостерігати за іншими з нудьгуючою поблажливістю, ніби дорослий серед дітей. Він був поважним і гордим чоловіком. Родом він був із Мюнхена і розпочав свою американську кар’єру продавцем горішків у мандрівному цирку. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він працював рекламістом на атракціонах, потім став там менеджером і невдовзі – власником другосортного вар’єте. Саме тоді, коли кінематограф зійшов зі сцени цікавих новинок і почав набувати форм багатообіцяючої індустрії, він уже був амбітним молодим чоловіком з деякою сумою грошей для інвестицій, до того ж у ньому вдало поєднувалися фінансові прагнення і практичні знання шоу-бізнесу. Це було дев’ять років тому. Кіноіндустрія винесла його нагору там, де потопила десятки інших, більш заможних, із багатшою уявою та більш практичними ідеями… А зараз він сидів тут і споглядав безсмертну Глорію, заради якої юний Холком поїхав із Нью-Йорка до Пасадени, він дивився на неї і знав, що зараз вона закінчить танцювати й сяде по ліву руку від нього.