Прекрасні й приречені

– Що вони для тебе? Літературний матеріал?

– Намагаються ним бути. Старий постійно розповідає мені, що зустрів прекрасного персонажа для роману. Потім оповідає про якогось свого приятеля-ідіота і каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобі його не описати? Він усім цікавий». Або інколи каже про якесь банальне місце, на кшталт Японії чи Парижа, і каже: «Чому б тобі не написати про це місце? Це було б чудове місце дії!».

– А як щодо дівчини? – мимохідь запитав Ентоні. – Глорія… Глорія, як?

– Гілберт. Ти мав про неї чути. Глорія Гілберт. Ходить на танці в коледжі, і всяке таке.

– Здається, ім’я знайоме.

– Красива така, справді збіса приваблива.

Вони дійшли до П’ятнадцятої вулиці та повернули в напрямку Авеню.

– Зазвичай я не цікавлюсь юними дівчатами, – похмуро зауважив Ентоні.

Це була не зовсім правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, які можливості приготував для неї світ упродовж наступної ж години, але кожна дівчина, яка могла похвалитись своєю вродою, викликала в ньому величезний інтерес.

– Глорія дуже мила, хоча ані краплі розуму в голові.

Ентоні коротко гигикнув.

– Ти маєш на увазі, що про літературу з нею не поговориш.

– Ні, не маю.

– Діку, ти ж знаєш, щó для тебе мізки в жінки. Серйозна молода особа, яка буде сидіти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, які в шістнадцять із розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цілуватись і чи пристойно для першокурсника пити пиво.

Річард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурніло і зморщилось, як гофрований папір.

– Ні, – почав він, але Ентоні безжально перебив його.

– О, так, із тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англійський переклад нового скандинавського Данте.

Дік розвернувся до нього, його обличчя дивно осіло, його запитання пролунало майже як благання.

– Та що таке з вами із Морі? Ви інколи розмовляєте зі мною, ніби я недоумок.

Ентоні був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож він вирішив сховатися за нападом.

– Я не думаю, що справа в розумі, Діку.

– Звичайно, що в розумі! – розлючено вигукнув Дік. – Що ти маєш на увазі? Чому не в розумі?

– Можливо, ти достатньо багато знаєш і вмієш це описати.

– Не можу я всього знати!

– Я можу собі уявити, – провадив своє Ентоні, – людину, яка знає багато, але не володіє талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене більше досвіду, ніж у тебе, й менше таланту. Але я не зміг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маєш достатньо води, щоб наповнити відро, і достатньо велике, щоби вмістити цю воду.

– Щось я взагалі не вловлюю твоєї думки, – поскаржився Дік зажуреним голосом. Він був безконечно стривожений, а від того ще більше наїжачився. Він втупився в Ентоні й затулив прохід перехожим, від чого ті кидали на нього злісні та осудливі погляди.

– Я маю на увазі, що такий талант, як Веллс, не може вмістити розум Спенсера. Але таланти дрібніші нехай задовольняться ідеями скромнішими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цікавіше зможеш про нього розповісти.

Дік задумався, не в змозі оцінити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентоні. Але Ентоні вів далі з такою невимушеністю, яка так часто витікала з нього, його темні очі блищали на худорлявому обличчі, підборіддя його піднялось, уся його фізична сутність розросталась.

– Скажімо, я гордий, розсудливий і мудрий – афінянин серед греків. Я міг би програти там, де хтось менш успішний досягнув би успіху. Він міг би наслідувати, міг би вдавати, міг би бути завзятим, міг би бути обнадійливо конструктивним. Але той, гіпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслідувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопістом, занадто грецьким, щоб удавати.

– Отже, ти не вважаєш, що митець – це інтелектуальна праця?

– Ні, він працює, якщо може, над удосконаленням того, що трапляється йому на шляху до стилю, вибирає із власної інтерпретації речей довкола те, що вважає суттєвим. Але, врешті-решт, кожен письменник пише, бо таким є його спосіб життя. Тільки не кажи мені, що ти прихильник «божественної місії митця».

– Я навіть себе не називаю митцем.

– Діку, – сказав Ентоні, змінюючи тон, – я хочу вибачитись.

– Чому?

– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.

Дік трішки заспокоївся і відповів:

– Я часто казав, що в душі ти філістер.

Спадали хрусткі сутінки, коли вони в прихистку білого фасаду «Плази» повільно смакували пінно-жовту гущу егноку. Ентоні глянув на свого товариша. Ніс і чоло Річарда Кермела повільно набували нормальної пігментації, червоне покидало перший, а синє відступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентоні був радий, що його шкіра не змінила кольору. Навпаки, ледь помітний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навіть здалося, що він ніколи не виглядав так добре.

– Мені досить, – сказав Дік, ніби спортсмен на тренуванні. – Я хочу піднятись і зустрітися з Гілбертами. Ти йдеш?

– Так, чому б і ні. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаєшся десь у кутку з Дорою.

– Не Дорою – Глорією.

Портьє по телефону повідомив про їхній прихід, вони піднялися звивистим коридором і постукали в номер 1088. Двері відчинила жінка середніх літ – місіс Гілберт власною персоною.

– Як ся маєте? – запитала вона ввічливим, притаманним американській леді тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…

Декілька швидких фраз з боку Діка, а потім:

– Містер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крісло і змінила модуляцію на улесливий сміх, упереміш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Річарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальші односкладові слова служили подекуди відповіддю, подекуди наповненням тиші між невиразними спробами Діка відповісти. – Сідай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.

Потім вони ходили по кімнаті туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усміхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподіваючись, що вона нарешті сяде, затим опустилися в крісла і налаштувалися на приємну розмову.

– Думаю, передусім, бо ти був зайнятий, – усміхнулася місіс Гілберт дещо із викликом. «Передусім» вона використала, щоб збалансувати свою більш хитку позицію. В неї було заготовано ще дві фрази: «принаймні мені так здається» і «вочевидь» – ці три фрази вона змінювала так, що кожна її ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, ніби вона перебрала всі варіанти й тицьнула пальцем у найбільш годящий.

Обличчя Річарда Кермела, як помітив Ентоні, вже прийшло до норми. Чоло і щоки набули кольору плоті, а ніс зробився ввічливо непомітним. Він дивився на тітку світло-жовтим оком, виявляючи підкреслено перебільшену увагу, яку молоді чоловіки зазвичай приділяють жінкам, на яких не мають подальших планів.

– Ви також письменник, містере Петс?… Гаразд, можливо, ми всі зможемо зігрітись у променях Річардової слави. – Легкий смішок, який започаткувала сама місіс Гілберт.

– Глорії немає вдома, – промовила вона, ніби аксіому, з якої належало зробити далекоглядні висновки. – Десь танцює. Глорія пурхає, пурхає, пурхає. Я казала їй, не знаю, як вона це витримує. Вона танцює весь вечір і всю ніч, гадаю, від неї скоро тінь залишиться. Її батько дуже схвильований щодо неї.

Вона усміхнулась одному та іншому. Вони обоє усміхнулись у відповідь.

Раптом Ентоні зрозумів, що вона вся складається з послідовності півкіл і парабол, на кшталт тих фігур, що їх талановиті хлопці зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги і гомілки були заплутаним поєднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, її волосся було пофарбоване під насичену сивину, на її широкому обличчі ніби сховалися два вицвілі блакитні ока, облямівкою навколо вуст пробивалися ледь помітні вусики.

– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентоні, – що Річард – древня душа.

Запанувала незручна пауза, протягом якої Ентоні вигадав каламбур, що Дік – зношений і древній.

– У нас усіх душі різного віку, – провадила далі місіс Гілберт і вся засяяла, – принаймні так кажуть.

– Може бути, – погодився Ентоні, вдаючи, ніби ця ідея викликає в нього захоплення. Її голос спінився:

– У Глорії дуже молода душа – безвідповідальна, передусім. У неї відсутнє відчуття відповідальності.

– Вона іскриста, тітонько Кетрін, – люб’язно сказав Річард. – Відчуття відповідальності зіпсувало б її. Вона занадто гарненька.

– Ну, – зізналася місіс Гілберт, – я бачу, що вона тільки літає, літає і літає.

Спроби перейти до обговорення хиб Глорії загубились у брязкоті ручки дверей, які впускали містера Гілберта.

То був невисокий чоловік із маленькими вусами, що спочивали, ніби біла хмарка, під невиразним носом. Він досягнув тієї стадії, коли його значення як соціальної істоти суттєво поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його ідеї були оманливими ще двадцять років тому, його розум прокладав свій хисткий і млявий шлях крізь передовиці щоденних газет. Після закінчення одного невеликого, але поважного західного університету він подався у виробництво кіноплівки, й оскільки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кілька років йому велося добре – а саме до 1911-го, коли він почав укладати угоди з кінокомпаніями на невизначених умовах. У 1912 році кіноіндустрія вирішила проковтнути його, і тоді він, дослівно, балансував на кінчику язика. А зараз він був управителем Асоціації компаній кіноматеріалів Середнього Заходу, проводячи шість місяців у Нью-Йорку і шість місяців у Канзас-Сіті й Сент-Луїсі кожного року. Він беззастережно вірив, що хороші часи попереду; так само вірили його дружина і донька.

Він не схвалював поведінки Глорії: вона затримувалася допізна, ніколи не їла, довкола неї панував хаос: якось він намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував її, тож вона вихлюпнула на нього такі слова, яких він і не гадав зустріти в її словнику. Після п’ятнадцяти років безперервної «громадянської війни» він таки переміг – це була війна безладного оптимізму з організованою тупістю, якимось чином серія «так», якими він отруював розмову, принесла йому перемогу.

– Так-так-так-так, – казав він, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було літо, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…

П’ятнадцять років «такання» доконали місіс Гілберт. Ще п’ятнадцять років безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалків тридцяти двох тисяч сигар, зламали її. Вона пішла на останню поступку своєму чоловікові у подружньому житті, яка була ще більше безповоротною, ще більше невиправною, ніж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з віком вона зробилася більш терпимою – насправді вік лише знищив ту краплю мужності, яка була в ній.

Вона запрезентувала його Ентоні.

– Це – містер Петс, – сказала вона.

Молодий і старший чоловіки доторкнулись один до одного, рука містера Гілберта була м’яка і стерта до м’ясистої подоби вичавленого грейпфрута. Потім чоловік із дружиною обмінялися привітаннями – він сказав їй, що надворі похолоднішало, що він ішов до газетного кіоску на Сорок четвертій вулиці по газету Канзас-Сіті. Що він намагався повернутися додому автобусом, але було занадто холодно, так, так, так, так, занадто холодно.

Місіс Гілберт додала родзинки його пригодам, будучи враженою його стійкістю до суворої погоди.

– Який ти сміливий! – із захопленням вигукнула вона. – Який сміливий! Я нізащо би не вийшла на вулицю.

Містер Гілберт зі справжньою чоловічою витримкою проігнорував благоговіння, яке викликав у своїй дружині. Він повернувся до молодиків і з переможним виглядом скерував їх на ту саму розмову про погоду. Він закликав Річарда Кермела згадати листопад в Канзасі. Запровадивши тему, він постійно витягував її, обсмоктував і розтягував так, що вона висіла у повітрі, поки повністю не знекровилась.

Успішно було запропоновано для обговорення стародавню тезу, що колись дні були тепліші, а ночі приємніші, вони вирахували точну відстань між двома нікому не відомими крапками, що їх Дік мав необачність згадати. Ентоні безвідривно дивився на містера Гілберта й почав впадати в транс, куди за хвилину прокрався усмішливий голос місіс Гілберт:

– Мені здається, що холод тут більш відчутний через вологу, він ніби в’ївся в мої кістки.

Це зауваження, відповідно «затакане», вже крутилося на язику містера Гілберта, його не можна було винуватити за різку зміну теми.

– Де Глорія?

– Має вже бути тут із хвилини на хвилину.

– Ви знайомі з моєю донькою, містере?…

– Не мав такої честі. Але Дік багато про неї розповідав.

– Вони з Річардом – кузени.

– Справді? – Ентоні вичавив посмішку. Він не звик бути в товаристві старших за себе, і його рот уже скам’янів від надмірних усміхів. Було дуже приємно дізнатися, що Глорія і Дік – брат і сестра в перших. Йому поталанило впродовж подальших хвилин кинути на свого друга агонізуючий погляд.

Річард Кермел висловив занепокоєння, що їм час іти.

Місіс Гілберт було шалено шкода.

Містеру Гілберту було дуже прикро.

Місіс Гілберт висловила ще одну думку на взірець того, буцімто вона дуже рада, що вони прийшли, навіть якщо їм довелося провести час у компанії старої жінки, занадто старої, щоби фліртувати з ними. Ентоні з Діком ця репліка видалася такою дотепною, що вони сміялись у три-чотири такти.

Чи завітають вони знову?

– О, так, звичайно.

Глорії буде дуже шкода!

– До побачення…

– До побачення…

Усмішки!

Усмішки!

Бам!

Двоє невтішних молодиків йшли коридором до ліфта на десятому поверсі «Плази».

Дівочі ніжки

За привабливими лінощами Морі Нобла, його невимушеністю і доброю насмішкою ховалася дивовижно зріла цілеспрямованість. Як постановив іще в коледжі, він мав намір присвятити три роки подорожам і цілковитому неробству, а потім дуже швидко і сильно розбагатіти.

Три роки подорожей закінчилися. Він пізнавав земну кулю допитливо і скрупульозно, хтось би сказав, навіть педантично та без усілякої спонтанності, такий собі Бедекер в людській подобі. Який постійно самовдосконалюється; але, в цьому випадку, його подорож мала містичний характер і багатозначний задум – так, ніби доля визначила Морі Ноблу стати таким собі блукальцем, який змушений обходити землю, щоби побачити мільярди людей, яких вона породила і які вбивали та оплакували одне одного.

Він повернувся до Америки й подався на пошуки розваг, щоби так само послідовно зануритись у них. Він, який ніколи не пив більше пари коктейлів або пінти пива воднораз, привчив себе пити так, ніби він вивчав грецьку, так, ніби це нове знання відчинить йому двері у світ нових відчуттів, нових фізичних станів, нових реакцій на радість і смуток.

Його звички могли би стати предметом езотеричних роздумів. Він винаймав три кімнати в холостяцькій квартирі на Сорок четвертій вулиці, але його там рідко можна було застати. Телефоністка отримала найбільш детальну інструкцію не з’єднувати його, поки абонент не назве свого імені. У неї був список деяких осіб, для яких його ніколи не було вдома, і такої самої кількості, для яких він завжди був удома. Першими в останньому списку були Ентоні Петч і Річард Кермел.

Мати Морі жила разом зі своїм одруженим сином у Філадельфії, там Морі зазвичай гостював на вихідних, отже, одного суботнього вечора, коли страшенно знуджений Ентоні брів холодними вулицями й зайшов у Молтон Армз, його дуже втішило довідатися, що містер Нобл вдома.

Настрій його піднявся швидше найшвидшого ліфта. Було так добре, так чудово, що невдовзі він розмовлятиме з Морі, а той буде так само щасливий бачити його. Вони будуть дивитись один на одного із глибокою приязню в поглядах, яку будуть приховувати за добродушним кепкуванням. Якби зараз було літо, вони разом пішли би гуляти й неквапно потягували б «Том Колінз», розстебнувши комірці, й дивилися б якусь ліниву виставу розмореного серпнем кабаре. Але надворі було холодно, вітер звивався довкола високих будинків, а вулицями крокував грудень, тож цього вечора вони сидітимуть у м’якому світлі лампи, попиваючи келишок-другий «Бушмілс», або по чарочці «Гранд Марінер», серед книжок, що виблискуватимуть, як орнамент на стіні, у променях внутрішнього спокою Морі, який спочиватиме, ніби великий кіт у своєму улюбленому кріслі.

Нарешті він прийшов! Кімната обійняла Ентоні своїм теплом. Світіння сильного тверезого розуму зігріло неспокійну душу Ентоні, заспокоїло її, як може заспокоїти тільки присутність дурненької жінки. Хтось мусить розуміти все, а хтось – сприймати все як належне. Схожий на тигра, схожий на бога, Морі заполонив собою кімнату. Вітри на вулиці стихли, мідні підсвічники на полиці над каміном сяяли, як лампади перед олтарем.

– Чому ти тут сьогодні? – Ентоні розтягнувся на м’якому дивані й розкинув лікті на м’яких подушках.

– Я тут тільки годину. Був на чаюванні з танцями, затримався і пропустив свій поїзд до Філадельфії.

– Дивно, що ти затримався, – з цікавістю почав Ентоні.

– Справді, дивно. Як поживаєш?

– Джералдін. Маленька білетерка з «Кітса». Я розповідав тобі про неї.

– О!

– Завітала до мене о третій і залишилася до п’ятої. Своєрідна маленька істота, але чимось мене зачіпає. Зовсім нерозумна.

Морі мовчав.

– Хоч це може видатися дивним, – провадив далі Ентоні, – наскільки я знаю, і наскільки мені відомо, Джералдін є взірцем благочестивості.

Він знав її місяць, непосидючу дівчину з незрозумілими звичками. Хтось випадково познайомив її з Ентоні, вона здалася йому цікавою, йому сподобались її невинні та майже невловні поцілунки, що вона подарувала йому на третій день знайомства, коли вони їхали на таксі крізь парк. У неї були якісь віддалені родичі – примарні тітка з дядьком, з якими вона разом жила в одній квартирі десь у лабіринті сотих вулиць. Вона була добрим товариством, з нею було спокійно, вона видавалася близькою і знайомою. А далі цього він і не хотів заходити – не з моральних міркувань, а через страх порушити безтурботність свого способу життя, яке щойно налагодилось.

– У неї є два коронних номери, – повідомив він Морі, – перший – опустити волосся на очі й потім здмухувати його, другий – якщо вона стикається з чимось, що її мізки не здатні переварити, вона вигукує: «Ти божевііііільний!». Це мене просто зачаровує. Можу так сидіти годину за годиною, аж цікаво, які ще маніакальні симптоми вона відшукає в моїй уяві.

Морі потягнувся у кріслі й заговорив:

– Дивовижно, як людина може жити в такій складній цивілізації й так мало розуміти. Такі жінки сприймають весь світ як само собою зрозуміле. Від впливу Руссо до складання цін на її обід – все цілком чуже для неї. Її просто перенесли сюди з епохи списів і залишили брати участь у дуелях в обладунках лучника. Ти можеш змести геть увесь наліт історії – вона ніколи не помітить різниці.

– Хотів би я, щоби наш Річард написав про неї.

– Ентоні, ти ж не гадаєш, що вона варта того.

– Не більше, ніж будь-хто інший, – відповів він позіхаючи. – Ти знаєш, я сьогодні подумав, що вірю в Діка. Якщо він буде концентруватися на людях, а не на ідеях, якщо черпатиме натхнення з життя, а не з мистецтва, він буде нормально розвиватись, і я впевнений, що він стане видатним чоловіком.

– Я гадаю, поява в нього чорного записника доводить, що він рухається до життя.

Ентоні підвівся на лікті й завзято продовжив:

– Він намагається йти до життя. Так роблять усі автори, крім, хіба що найгірших, хоча, зрештою, вони всі живуть із перетравленої їжі. Випадок або персонаж можуть бути з реального життя, але автор зазвичай трактує їх з позиції останньої прочитаної ним книжки. Наприклад, він зустрічає морського капітана, і той видається йому цікавим персонажем. Але насправді він бачить схожість між цим капітаном і «морським вовком», створеним Дане чи будь-ким іншим. Таким чином, він ніби уже знає, як виглядатиме цей «морський вовк» на папері. Дік, звісно, може описати будь-який вже існуючий колоритний персонаж, але чи зможе він описати власну сестру?

Їхня розмова про літературу затягнулася на півгодини.

– Класичною, – припустив Ентоні, – можна вважати успішну книжку, яка пережила відгуки наступних поколінь. Тоді вона в безпеці, як стиль в архітектурі чи меблях. Тоді вона набуває художньої цінності, а не є просто модним твором.

Невдовзі тема вичерпала себе. Інтерес двох юнаків був суто технічний. Вони полюбляли узагальнення. Ентоні нещодавно відкрив для себе Семюела Батлера, й меткі афоризми в записнику здавались йому квінтесенцією літературно-художньої критики. Морі, чий розум був більш зрілим внаслідок жорсткого устрою життя, завжди здавався розумнішим з них двох, але насправді їхні розумові здібності в основному мало чим різнилися.

Від літератури вони плавно перейшли до обговорення подій останнього дня.

– Хто влаштовував чаювання?

– Такі собі Аберкромбі.

– І чому ж ти затримався? Зустрів якусь солоденьку дебютантку?

– Так.

– Справді? – Голос Ентоні із подивом піднявся.

– Не зовсім дебютантку. Вона сказала, що почала виходити у світ дві зими тому в Канзас-Сіті.

– Засиділась?

– Ні, – відповів Морі дещо задумливо, – мабуть, це останнє, що можна про неї сказати. Якимось чином вона здавалася наймолодшою там.

– Не така вже й молода, якщо заради неї ти пропустив поїзд.

– Достатньо молода. Красиве дівча.

Ентоні коротко чмихнув.

– О, Морі, ти впадаєш у дитинство. Що ти маєш на увазі, кажучи «красиве»?

Морі безпорадно витріщився в порожнечу.

– Гаразд, я не можу достеменно її описати, крім того, що вона красива. Вона була неймовірно жвава. Вона постійно їла желатинки.

– Що?

– Це щось на кшталт невинної вади. Вона нервова, розумієш… сказала, що завжди їсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному місці.

– І про що ви розмовляли… Бергсон? Білфізм? Чи аморальний «ванстеп»?

Морі був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю і проти неї.

– Насправді ми розмовляли про білфізм. Здається, її мама білфістка. Але найдовше ми говорили про ноги.

Ентоні покотився зі сміху.

– Господи! Чиї ноги?

– Її, вона багато розповідала про свої ноги. Так ніби вони були якоюсь рідкісною дрібничкою. Чим викликала велике бажання їх побачити.

– Вона що, танцівниця?

– Ні, я дізнався, що вона кузина Діка.

Ентоні від здивування різко сів, аж подушка за ним піднялася, ніби жива істота, і впала на підлогу.

– А звати її не Глорія Гілберт? – вигукнув він.

– Так. Хіба ж вона не чудова?

– Я навіть і не знаю… але, судячи з тупості її батька…

– Ну, – перебив Морі з невблаганною впевненістю, – її сім’я може бути така ж гнітюча, як професійні плакальники, але я схильний думати, що вона своєрідна та оригінальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсідниця випускних балів у Єлі, але насправді вона інша, кардинально інша.

– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентоні. – Щойно Дік мені сказав, що у неї в голові немає мізків, і я одразу зрозумів, що вона має бути гарненька.

– Він так і сказав?

– Присягаюся, – відповів Ентоні, пирскаючи сміхом.

– Ну, те, що для нього жіночі мізки…

– Я знаю, – не стримався Ентоні, – це поверхові роздуми над літературною дезінформацією.

– Саме так. Розумними він уважає таких, які роздумують про щорічне падіння моралі і наскільки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки. Отже, ця дівчина казала про ноги. Також про шкіру – її власну шкіру. Завжди про себе. Вона мені розповідала щось про те, як хотіла би засмагнути влітку й наскільки вона завжди наближається до бажаного відтінку.

– І тебе полонив її низький голос?

– Низький голос? Засмага! Я почав думати про засмагу. Я почав думати, до якого кольору я засмаг, коли востаннє засмагав два роки тому. Я гарно засмагав. У мене був такий собі бронзовий відтінок, якщо пам’ять мене не зраджує.

Ентоні впав на подушки, його трусило від сміху.

– Вона таки тебе зачепила, ой, Морі! Морі Коннектикутський, рятівник невинних. Людина – мускатний горіх. Екстра! Спадкоємиця тікає з береговим охоронцем, зачарована його неперевершеною пігментацією! Потім виявляється, що в його родині є домішок тасманської крові!

Морі зітхнув, він підвівся, підійшов до вікна й підняв штору.

– Сильний сніг.

Ентоні, який досі намагався стримати сміх, нічого не відповів.

– Ще одна зима. – Голос Морі долітав шепотом від вікна. – Ми старіємо, Ентоні. Господи, мені вже двадцять сім! Три роки, і буде тридцять, це те, що старшокурсники називають «чоловік середніх літ».

Ентоні на хвилю замовк.