Прекрасні й приречені

Він сподівався, що вона не забариться. Устриці подали вже кілька хвилин тому.

А Ентоні, чиє місце було по ліву руку від Глорії, танцював із нею, тримаючись постійно на одній чверті майданчика. Це мало означати, якби були інші претенденти: «Йдіть до біса, не втручайтесь»! Вони виглядали дуже близькими.

– Отже, – почав він, дивлячись на неї згори вниз, – ваша краса сьогодні неймовірна.

Її погляд піднявся на півфута, які розділяли їх.

– Дякую, Ентоні.

– Насправді, я ніяковію від вашої краси, – додав він, але цього разу без усмішки.

– Ви теж сьогодні чудово виглядаєте.

– Хіба ж це не чудово? – засміявся він. – Ми вже схвалюємо одне одного.

– А зазвичай це не так? – Вона швидко вхопилася за цю ремарку, як і завжди, коли щось, бодай віддалено, стосувалось її.

Він стишив голос, і майже неможливо було зрозуміти, що він кепкує.

– Хіба священик може схвалювати папу?

– Не знаю, але це напевне найбільш невиразний комплімент, який я будь-коли чула.

– Я можу вигадати кілька банальностей.

– Не буду змушувати вас так напружуватися. Подивіться на Мюріел! Ось, прямо біля нас.

Він озирнувся через плече. Її густо нафарбована щока спочивала на лацкані вечірнього фрака Морі Нобла, а напудрена рука щільно обплелася довкола його шиї. Було навіть дивно, чому вона досі не вхопила його за шкірку. Її очі блукали стелею туди-сюди, стегна виписували кола, а ще вона постійно тихо підспівувала. На перший погляд могло здатися, що вона перекладає пісню якоюсь іноземною мовою, хоча насправді вона заповнювала такти музики єдиними словами, які знала, – словами заголовка:

Він складає реґґі,Він складає реґґі,Він хлопець-реґґі,Скла-а-дає, скла-дає, реґґі, пам, пам,Скла-а-дає, скла-дає, реґґі…

І що далі, то більш дивними й варварськими ставали фрази. Коли вона вловлювала на собі веселі погляди Ентоні та Глорії, то дарувала їм тільки мрійливу усмішку, примружуючи очі на знак того, що музика проникає в усе її єство і вводить в екстатичний і неймовірно спокусливий транс.

Музика закінчилась, і вони повернулися за столик, де одинокий, але благородний джентльмен, піднявся та обдарував їх такою чарівною посмішкою, ніби потиснув кожному руку, вітаючи з блискучим виступом.

– Блокхед ніколи не танцює! Я гадаю, що в нього дерев’яна нога, – зауважила Глорія на весь столик. Троє молодих чоловіків заворушились, а той, кого це стосувалось, помітно скривився.

Це був саме той гострий кут у знайомстві Блокмена з Глорією. Вона постійно спотворювала його прізвище. Спершу це було «Блокхаус», потім ще більш ненависне «Блокхед». Він намагався іронізувати і просив, щоби вона називала його на ім’я, і вона навіть чемно намагалася, та все ж нічого не могла вдіяти й незмінно поверталася назад до «Блокхеда», покірно й зі сміхом.

Звісно, це було дуже зухвало й легковажно.

– Боюся, містер Блокмен подумає, що ми – легковажна компанія, – зітхнула Мюріел, змахуючи в його напрямку устрицею.

– Гадаю, що він уже так думає, – прошепотіла Рейчел.

Ентоні намагався пригадати, чи вона хоч щось сказала до того. Ніби ні. Це була її перша фраза.

Містер Блокмен несподівано відкашлявся та голосно і виразно промовив:

– Навпаки. Коли говорить чоловік, за ним стоїть тисячолітня традиція. А жінка – це магічний рупор майбутнього.

За цією приголомшливою фразою запанувала разюча тиша, Ентоні раптом подавився устрицею і швидко підніс серветку до обличчя. Рейчел і Мюріел спробували засміятись, але вийшло якось вимушено, Дік і Морі приєдналися до них, обидва червоніючи від ледь стримуваного сміху.

«Господи! – подумав Ентоні. – Це субтитри до якогось його фільму. Він їх напам’ять вчить!»

Тільки Глорія мовчала. Вона глянула на містера Блокмена із мовчазним докором.

– На Бога! Де ви тільки це відкопали?

Блокмен дивився на неї, не розуміючи, що саме вона має на увазі. Але по хвилині оговтався та всміхнувся ввічливою посмішкою, яка передавала всю терпимість, з якою інтелектуал споглядає зіпсовану і незрілу молодь.

З кухні винесли суп, але разом із ним з-за барної стійки з’явився концертмейстер: обличчя його було такого кольору, який можна успадкувати тільки від гальби пива. Отже, супу довелось остигати, поки звучала балада під назвою «Все в тебе на місці, крім твоєї жінки».

Потім було шампанське, й вечірка почала набувати розмаху. Чоловіки, крім Річарда Кермела, пили вже не стримуючись, Глорія і Мюріел також сьорбали бокал за бокалом, Рейчел Джерел не випила жодного. Вони пересиджували вальси, але танцювали під будь-що інше – всі, крім Глорії, яка виглядала втомленою. Вона сиділа за столиком і курила, в її погляді нудьга змінювалася цікавістю, залежно від того, чи слухала вона Блокмена, чи вихоплювала гарненьку дівчину серед танцюючого натовпу. Декілька разів Ентоні було дуже цікаво, про що вони розмовляють. Той жував сигару, перекидаючи її туди-сюди, а після вечері він так розслабився, що почав дозволяти собі доволі нестримані жести.

О десятій годині Ентоні з Глорією пішли танцювати. Коли вони відійшли від столика так, щоб їх не могли почути, вона тихо сказала:

– Танцюйте до дверей. Я хочу вийти в аптеку.

Ентоні чемно повів її в установленому напрямку, в холі вона залишила його на хвилинку і повернулася з плащем через руку.

– Я хочу желатинки, – сказала вона, ніби жартома вибачаючись, – ви нізащо не вгадаєте, що трапилося цього разу. Я просто зараз почну гризти нігті, якщо не дістану цукерок. – Вона зітхнула і, коли вони зайшли в порожній ліфт, зробила підсумок. – Я їх можу днями гризти. Ви знаєте, я гризу свої нерви. Вибачте за каламбур. Мимоволі так вийшло – слова самі склалися. Глорія Гілберт, жінка-дотепниця.

Вони спустилися вниз та без слів минули стійку з цукерками, спустилися широкими сходами і, пройшовши декілька коридорів, знайшли аптеку на Гранд-Сентрал-Стейшн. Вона детально оглянула парфумерну стійку і купила те, що хотіла. Потім, підкоряючись мовчазному взаємному імпульсу, вони пішли під руку не туди, звідки прийшли, а в напрямку Сорок третьої вулиці.

Ніч оживала відлигою, тепло було так близько, що вітерець, який стелився тротуаром, доніс до Ентоні видіння несподіваної гіацинтової весни. Над ними, в синьому коридорі неба, довкола них, у лагідних обіймах теплого повітря, зароджувалася мрія нової пори, далекої від задушливого місця, яке вони щойно покинули, а звуки вулиці й шепіт стікаючої ринвами води в тиші завмираючої миті здавалися манливим, ледь чутним відлунням тієї музики, під яку вони щойно танцювали. Коли Ентоні заговорив, він був переконаний, що слова долинають із чогось потаємного й такого бажаного, що ніч берегла у глибині їхніх сердець.

– Візьмімо таксі й покатаймося трошки! – запропонував він, не дивлячись на неї.

О, Глорія, Глорія!

Таксі позіхало біля тротуару. Коли воно рушило, ніби човен у лабіринті океану, й загубилося в безформних нічних масах згромаджених будинків, серед відголосу вмираючих криків і передзвонів, Ентоні обійняв дівчину, притягнув її до себе й поцілував у вогкі дитячі вуста.

Вона мовчала. Вона підняла до нього своє обличчя, бліде від відблиску ліхтарів, який вкрив її, ніби місячне сяйво, що струменить крізь крони дерев. Її очі відбивали блякле світло, ніби хвилі на білому озері її обличчя; волосся окреслило її чоло різкою та відчуженою тінню. Не було тут любові ані натяку на любов. Її краса була холодною, як вологий вітер, як м’яка вогкість її вуст.

– Ви подібні до лебідки у цьому світлі, – прошепотів він по якімсь часі.

Відповіддю було лише шепотіння тиші. Йому здавалося, що ці хвилини от-от розлетяться на друзки, і єдиний спосіб утримати їх на межі забуття – це міцніше стиснути її в обіймах, як невловиму пір’їнку, вкрадену в пориву нічного вітру. Ентоні розсміявся, беззвучно і переможно, повернувшись обличчям вгору і вбік від неї, він не хотів, щоби вона бачила цей нестримний порив його тріумфу, і не хотів, щоб його погляд збурив прекрасну нерухомість її обличчя. Цей поцілунок був ніби квітка між їхніми обличчями, що його не можна описати, а ще тяжче запам’ятати, ніби її краса осяяла собою його серце, і вже за мить розчинилася в його глибині.

…Тіні будинків розтанули, тепер вони їхали повз парк, а десь удалині наступав на них велетенський білий привид музею «Метрополітен», і коли вони минули його, той гучною луною повторив гуркіт таксі.

– О, Глоріє, Глоріє!

Її очі дивилися на нього з глибини тисячоліть: все, що вона могла відчувати, всі слова, що вона могла сказати, здавалися недоречними поруч зі змістовністю її мовчання, невиразними проти красномовності її краси, і її тіла поруч біля нього, стрункого й відчуженого.

– Скажіть йому, щоби повертав, – тихо сказала вона, – і щоби поквапився…

Нагорі в ресторані було гаряче. Стіл, заставлений попільничками й закиданий брудними серветками, здавався старим і несвіжим. Вони зайшли якраз у перерві між танцями, Мюріел Кейн лукаво глянула на них.

– І де це ви були?

– Ходили телефонувати мамі, – прохолодно відповіла Глорія. – Я їй обіцяла, що передзвоню. Ми пропустили танці?

А потім стався випадок, незначний сам по собі, але який Ентоні мав причини згадати багато років потому. Джозеф Блокмен відкинувся у кріслі та зміряв його особливим поглядом, в якому змішалася ціла гама незрозумілих і заплутаних емоцій. Він тільки встав, щоби привітати Глорію, потім одразу повернувся до розмови з Річардом Кермелом про вплив літератури на кіномистецтво.

Магія

Суворе й несподіване диво ночі зникає разом із повільною смертю зірок і передчасним народженням газетярів. Вогонь відступає і перетворюється на невиразне платонічне тління, білий попіл вкриває остигле залізо, і жар покидає вугілля.

Вздовж книжкових полиць Ентоні, які щільно заповнювали стіну, скрадався прохолодний і нахабний жмуток сонячного проміння, доторкаючись байдуже, навіть дещо несхвально до Терези Французької та Анни-супержінки, Дженні зі Східного балету і до Зулейки-чародійки, потім до Хужер Кори, а далі – вниз полицею в нетрі століть і там жалісно притулився до невсипущих тіней Єлени, Таїс, Саломеї та Клеопатри.

Ентоні, поголений і вмитий, сидів у своєму найм’якшому фотелі й дивився, як проміння, слухняно скрадаючись за вранішнім сонцем, на хвилину завмерло, щоби позолотити шовкові торочки килима і зникнути геть.

Була десята година. «Сандей Таймс» лежала, розхристана, біля його ніг, вкрита ротогравюрами й редакційними статтями, соціальними одкровеннями і спортивними анонсами, вона проголошувала зростаючий поступ суспільства в напрямку прекрасної та невизначеної мети. Зі свого боку, Ентоні навідав свого діда, двічі був у свого брокера і тричі у кравця, а за останню годину минулого дня він поцілував дуже красиву й чарівну дівчину.

Коли він повернувся додому, його уява кишіла високими й не притаманними йому мріями. Раптом із його свідомості зникли всілякі питання про вічні проблеми, про їх вирішення і врегулювання. Він пережив відчуття, яке не було ані ментальним, ані фізичним, ані навіть сумішшю їх двох; його переповнила любов до життя, заступаючи все інше. З нього було уже досить того, що цей досвід був винятковим і неповторним. Він був майже неупереджено переконаний, що жодна жінка, яку він зустрічав, ні в чому не могла зрівнятись із Глорією. Вона була повністю сама собою, безмежно справжня, в цьому він був переконаний. Поруч із нею ті два десятка школярок і дебютанток, молодих заміжніх жінок і розпусниць, яких він знав, були лише особинами жіночої статі, в найгіршому значенні цього слова, народжені лише, щоби плодитись і вигодовувати, вони виділяли задушливий пах печери й дитячої кімнати.

Наскільки він міг розуміти, вона не збиралася ані підкорятись його волі, ані тішити його самолюбство, але йому було приємно, що вона не уникає його товариства. Насправді він не думав, що вона дала йому щось таке, чого не дала б іншим. Так усе й мало бути. Думка про те, що якась приязнь розвинеться після вчорашньої ночі, була неприйнятною. Та й сама вона зреклась і поховала той випадок, як неправдивий, з усією рішучістю. Вони були просто двома молодими людьми, достатньо екстравагантними, щоби відрізнити гру від реальності, які всією легкістю своїх зустрічей і розставань проголошували всю безневинність цієї гри.

Дійшовши до такого висновку, він подзвонив у готель «Плаза».

Глорії не було вдома. Її мама не знала, ані куди вона пішла, ані коли повернеться.

І, якимось чином, усі його попередні висновки раптом виявилися неправдивими. Був елемент черствості, навіть непристойності в тому, що Глорії не було вдома. Він запідозрив, що своєю відсутністю вона хотіла поставити його в незручне становище. А коли повернеться, то знайде повідомлення, що він дзвонив. Саме так вона й задумала! Йому слід було зачекати декілька годин, аби показати, що для нього це звичайний, незначний випадок. Який він осел! Вона подумає, що він уважає себе особливим. Подумає, що він близько до серця сприйняв цей доволі тривіальний випадок.

Він згадав, як минулого місяця прочитав заплутану лекцію швейцару на тему «чоловічого братерства», а наступного дня той прийшов, вмостився на підвіконня для півгодинної сердечної розмови, вважаючи, вочевидь, що має для того всі підстави. Ентоні стало страшно: раптом Глорія сприймає його, як він швейцара? Його, Ентоні Петча! Жах!

Йому навіть на думку не спало, що він може бути просто пасивним предметом у цій ситуації, якою керує ніяк не Глорія, а щось більше й вище за неї, що вона просто світлочутлива пластинка, на якій зроблено світлину. Ніби якийсь велетенський фотограф навів на Глорію камеру, клац! – і бідолашна пластинка лише проявляє те, що на ній залишилося, будучи, як і все в цьому світі, заручницею своєї природи.

Але Ентоні, лежачи на дивані й витріщаючись на оранжеву лампу, перебирав тонкими пальцями темне волосся і годинами малював нові картинки. Зараз вона в магазині, він бачить, як вона граційно проходить між шовками й хутрами, як весело шелестить її сукня в цьому царстві шовкового шелесту, низького сміху й запахів багатьох зірваних, але ще живих квітів. А всі ті Мінні й Перл, Джуел і Дженні метушаться довкола неї, ніби фрейліни, розгортаючи перед нею ліниво-витончений креп-жоржет, ніжний шифон, який відтінить ніжний рум’янець її щік, молочно-біле мереживо, яке вкриє блідим плетивом її шию – камку зараз використовують хіба для оббивки тапчанів або для священицьких ряс, а про тканини Самарканду пам’ятають тільки поети-романтики.

Зараз вона деінде, схиляє свою голівку, аби приміряти сотні капелюшків, розглядає себе з різних сторін, ретельно вишукує штучні вишні – під колір своїх губ, чи плюмажі, які були б такими ж витонченими, як її граційний стан.

Настане полудень, вона поспішить по П’ятій авеню, як нордичний Ганімед: її шубка елегантно повторюватиме її кроки, щоки зачервоніють, розмальовані пензлем вітру, її подих солодким туманом розтане в повітрі, й відчиняться двері «Ріцу», натовп розступиться, п’ятдесят чоловічих очей завмруть і проведуть її поглядом, бо вона пробудить забуті мрії в цих чоловіках огрядних і смішних жінок.

Перша година. Своєю виделкою вона мордуватиме серце закоханого в неї артишоку, в той час як її компаньйон уже подав себе під підливою і йому залишилося тільки розбризкувати круг себе фрази підкореного чоловіка.

Четверта година: її маленькі ніжки рухаються під музику, її обличчя, таке не схоже на всіх у натовпі, її партнер щасливий, як приголублене цуценя, і одержимий, як славнозвісний капелюшник… А потім, потім ніч спаде на місто і, можливо, ще одна відлига. Ліхтарі розливатимуть світло на вулицю. Хто зна? Можливо, комусь, не надто розумнішому за нього, пощастить віднайти ту картинку, зроблену з тіней і піни, яку вони знайшли на сонній вулиці ніч перед тим. А їм може пощастити, може пощастити! Тисячі таксі будуть позіхати на тисячах кутів, і тільки для нього цей поцілунок стане безповоротним минулим. Тисячі подоб Таїс гукатимуть таксі й повертатимуть своє обличчя для ласки. А блідість її буде незайманою і прекрасною, а поцілунок цнотливим, як місячне сяйво…

Збуджений, він скочив на ноги. Як це негарно, що її немає вдома! Він усвідомив, що все, чого хоче, – це поцілувати її, знайти спокій у її величній недосяжності. Тільки вона могла заспокоїти його, забрати його невдоволення.

Ентоні одягнувся й вийшов, він уже давно мав зустрітися з Річардом Кермелом, щоби послухати новий розділ «Коханця-демона». Він не дзвонив Глорії до шостої. Йому пощастило застати її тільки після восьмої, та (о, кульмінація всяких принижень!) вона зустрінеться з ним не швидше вівторка ввечері. Він кинув слухавку так, що шмат гутаперчі відлетів і впав на підлогу.

Чорна магія

Вівторок видався морозним. О другій годині було ще холодніше і, коли вони потиснули одне одному руки, йому здалося, що того поцілунку не було зовсім, – все було так дивно, він серйозно сумнівався, що вона взагалі пам’ятає, що він цілував її.

– У неділю я дзвонив вам чотири рази, – сказав він їй.

– Справді?

В її голосі відчувалось здивування, а лице виглядало здивованим. Він мовчки проклинав себе, що взагалі підняв цю тему. Він мав би здогадатися, що для її гордості цей невеликий тріумф нічого не означає. Навіть тоді він не розумів, що їй ніколи не бракувало чоловічої уваги і що вона не застосовує тих маленьких хитрощів і не бавиться в ігри, які зазвичай популярні серед її колежанок. Якщо чоловік їй подобався, достатньо було легкого флірту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був різким і безповоротним. Її чарівність оберігала сама себе.

– Мені кортіло вас побачити, – щиро зізнався він. – Я хотів поговорити з вами, тобто справді поговорити, наодинці. Ви дозволите?

– Що ви маєте на увазі?

Він проковтнув клубок раптової паніки. Він відчув, що вона знає, чого він хоче.

– Я маю на увазі, не за чаєм, – сказав він.

– Гаразд, але не сьогодні. Мені потрібно розім’ятися. Пройдімося!

Погода була болісно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вітру, який прорізав собі шлях через Центральний парк і далі вздовж П’ятої авеню. Розмовляти було майже неможливо, а холод відволікав його настільки, що коли він звернув на Шістдесят першу вулицю, то зрозумів, що Глорії немає поруч. Він озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футів, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, він не зміг розгледіти, сміється вона чи роздратована. Він пішов назад.

– Не переривайте своєї прогулянки через мене! – вигукнула вона.

– Я дуже перепрошую, – збентежено відповів він. – Я занадто швидко йшов?

– Мені холодно, – повідомила вона. – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.

– Мені дуже шкода.

Вже обіруч вони звернули в бік готелю «Плаза». Йому дуже кортіло заглянути їй в обличчя.

– Зазвичай чоловіки не такі занурені в себе, коли вони зі мною.

– Вибачте, будь ласка.

– Це дуже цікаво.

– Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав він, приховуючи своє роздратування.

Вона не відповіла, і він не міг зрозуміти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дійдуть до готелю. Вона мовчки зайшла у вестибюль і вже біля самого ліфта кинула одну фразу:

– Краще вам піднятись.

Півмиті він вагався. Вона сказала це ніби між іншим, а єдине, що її хвилювало, – це поправити пасмо волосся перед дзеркалом у ліфті. Її щоки пашіли, очі блищали, – ще ніколи вона не здавалася такою чарівною, такою безмежно бажаною.

Він зневажав себе, ось він уже йде за нею по коридору десятого поверху, на відстані півкроку, ніби раб, чекає на неї у вітальні, поки вона скидає свої хутра. Щось пішло не так – у своїх очах він утратив частину гідності й якимось незрозумілим, але важливим чином він зазнав повної поразки.

Але коли вона вийшла з кімнати, він уже встиг повністю виправдати сам себе самовдоволено хитромудрим способом. Врешті, він досягнув бажаного. Він хотів піднятися – він піднявся. Одначе те, що сталося потім, було продовженням його враженого в ліфті самолюбства: дівчина з ним поводилася так безжально, що коли вона з’явилася, він не втримався від пориву цинізму.

– Хто такий цей Блокмен, Глоріє?

– Партнер батька.

– Дивний хлопак!

– Ви теж йому не подобаєтеся, – з усмішкою сказала вона.

Ентоні засміявся.

– Мені це лестить. Він, вочевидь, уважає мене… – і раптом змінив тему. – Він закоханий у вас?

– Не знаю.

– Ще б пак, не знаєте, – продовжував він. – Звичайно, закоханий. Я пам’ятаю, як він на нас глянув, коли ми повернулись. Якби ви не вигадали історію про дзвінок, він би точно підіслав до мене банду каскадерів, щоби ті порішили мене.

– Ні, йому байдуже. Я потім розповіла йому, що відбулося насправді.

– Ви розповіли йому!

– Він запитав.

– Щось мені це не подобається… – запротестував він.

Вона знову засміялася.

– Справді?

– Як це може його стосуватись?

– Ніяк. Тому я й розповіла.

Ентоні закусив губу від злості.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.