Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Навесні 1931 р. законопроект про автономію для українців підготував і виголосив у сеймі Союз парламентських польських соціалістів (СППС). У цьому законопроекті автономія охоплювала територію Волинського, Станіславівського, Тернопільського воєводств, східних повітів Львівського воєводства (Бібрка, Добромиль, Дрогобич, Городок, Яворів, Ліско, Львів, Мостиська, Рава-Руська, Самбір, Стрий, Сокаль, Жовква) і Камінь-Каширський повіт Поліського воєводства. Проект автономії був готовий ще перед травневим переворотом 1926 р. У СППС його опрацювала комісія на чолі з І. Дашинським, до складу якої також входили Т. Голувко, Ф. Перла, Г. Діамонд, М. Недзялковський.[210]

IV Народний з’їзд 1932 р., на якому під впливом опозиції Палієва з резолюції вилучено пункт про автономію, не полишав автономічних вимог. Шістнадцять англійських парламентарів 6 жовтня 1932 р. внесли петицію у справі автономії Східної Галичини до Секретаріату Ліги Націй. У петиції, покликаючись на рішення Ради Амбасадорів 1923 р., зверталася увага на ухилення польського уряду від запровадження автономії. Запропоновано через Лігу Націй передати вирішення цього питання Трибуналу справедливості в Гаазі. Англійці дорікали українським представникам у Лізі Націй (1932 р.) М. Рудницькій і О. Луцькому за те, що українці в Польщі не висувають консолідованої автономістської програми. Відсутність цих вимог, на думку англійських парламентарів, значно обмежувала можливості українських послів. Делегати УНДО визнали справедливість цього зауваження.[211]

Автономістська вимога прозвучала також у Сеймі 3 листопада 1932 р. від голови УНДО Д. Левицького: «Вимагаємо від Польської держави, згідно з ухвалою Ради Амбасадорів, виконати своє міжнародне зобов’язання у формі територіальної автономії. Вимагаємо тільки, щоб автономія була поширена на всі українські землі, в межах Польської держави. Дана позиція Українського клубу не суперечить правно-державній заяві Українського клубу 29 березня 1928 р. Висуваючи автономічну вимогу, український народ не зрікається принципу самовизначення націй, які завдяки президентові Вільсонові здобули собі право вільного розвитку».[212]

Декларація УНДО і УПР не становила тільки реакцію на закиди англійських парламентарів. Вона також була продиктована складним політичним і економічним становищем українців. Проте лідери УНДО в цей період (1931–1932) не вірили в можливість порозуміння з польською стороною у питанні територіальної автономії. Зневіра у зміні ставлення Польської держави до українців посилила активність УНДО в таких напрямах національного життя, як освітній та релігійній. Це мало підтримати в суспільстві стан напруженості.[213]

На початку 1930-х років зросла активність польських публіцистів, які виступали з ініціативою польсько-українського діалогу. За підтримки ІІ відділу Головного штабу та за згодою відділу національностей, МВС і Східного відділу МЗС започатковано видання «Польсько-українського бюлетеня». Із його редакторами співпрацювали відомі польські знавці національного питання – Л. Василевський, С. Лось, С. Панроцький, з українського боку – І. Кедрин-Рудницький. Усі вони були членами організованого 8 червня 1933 р. Польсько-українського товариства. Проблему польсько-українських відносин обговорювали на сторінках інших польських часописів: «Бунт молодих» (згодом «Політика»), «Наше майбутнє», «Епоха».[214]

Преса УНДО, аналізуючи ситуацію на межі 1933–1934 рр., розповідала про те, що уряд в цей період не був схильний до дискусії щодо українських питань і не висловлював бажання співпрацювати з представництвом об’єднання в парламенті. «Діло» назвало безперспективними сподівання українців на співпрацю з урядом.[215]

Лідери УНДО і УПР були вражені також польсько-німецькою декларацією про незастосування сили (26 січня 1934 р.). Цю тему завуальовано схарактеризував Д. Левицький у згаданій промові в Сеймі 6 лютого 1934 р.: «Є свідками, що сучасна Польща є сильною державою з сильною внутрішньою владою, яка в останній період має значні успіхи в зовнішній політиці і власне цей момент, в якому сьогодні знаходиться Польща, дає їй відповідні можливості розв’язувати українське питання в дусі згоди обох народів. Ми чекаємо зміни цілого політичного напряму щодо нашого народу, усунення тих аномалій; вважаємо, що аномалії цих відносин дійшли до останньої межі, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці щодо українського народу».[216] Промова Д. Левицького викликала в українській пресі критичні виступи проти УНДО. Про капітуляцію Д. Левицького перед польським урядом Д. Паліїв заявив у органі Фронту національної єдності (ФНЄ) «Перемога». Проте польська преса назвала виступ Д. Левицького заявою, спрямованою на порозуміння.[217]

Наступною подією в зовнішній політиці Польщі, що викликала реакцію УНДО, стала декларація міністра Й. Бека від 13 вересня 1934 р. на пленарному засіданні Ліги Націй у Женеві. Міністр виступив за співпрацю з міжнародними організаціями в питаннях, що виникали із зобов’язань трактату про національні меншини. Наступного дня після Женевської декларації Д. Левицький прокоментував цю подію, зазначивши, що виступ Й. Бека був для нього неочікуваним. Водночас він висловив свою оцінку: «Крок п. міністра Бека спрямований в першу чергу проти Ліги Націй. Про авторитет Ліги Націй ніколи не боролися і не думаємо боротися, оскільки Ліга Націй є організацією держав-переможців, які ніколи не задумувалися над проблемою національних меншин, скривджених цими державами у версальському трактаті. Звично, коли доконаним є вступ Радянської Росії до Ліги Націй, Росії, яка нещадно нищить всі неросійські народи, зокрема український – вчорашній польський виступ можемо прийняти за певну сатисфакцію».[218]

Офіційна позиція партії була ухвалена 14 вересня 1934 р. на засіданні екзекутиви ЦК. Ухвалені на ньому резолюції польська цензура не дозволила опублікувати у пресі. Статтю «Порадник для меншин і дискредитація Ліги Націй» в «Ділі» 16 вересня 1934 р., де містилося підтвердження слів Д. Левицького, висловлених для Агенції Гаваса, було конфісковано. «Скарг з приводу виступу Бека український народ не висловлює. Катаклізму у цьому для себе не бачить. Ставимося до нього холодно, тверезо і критично, витягуємо для себе такі наслідки, які диктує український національний інтерес. УНДО, звичайно, не відмовилося з можливості дальшого звертання до Ліги Націй з метою захисту прав українського громадянства в Польщі».[219]

Позиція УНДО зазнала нищівної критики УСРП. «Громадський голос» писав: «Не можна погодитися з твердженням, що щось в Лізі Націй може бути для нас (українців. – І. С.) певною сатисфакцією, не треба плакати над гробом Ліги Націй». Наголошуючи, що УНДО готове й надалі звертатися до Ліги Націй у справі захисту прав українців, газета писала: «Як може до Ліги звертатися політик, чи політичний чинник, який цю інституцію публічно критикує?».[220] Виступ міністра Й. Бека також гостро розкритикував Д. Паліїв.

Убивство П’ерацького і Бабія сколихнуло українське суспільство. Інституції влади провели низку арештів членів ОУН, які опинилися в «Березі Картузькій». Ці події спровокували зростання компромісових тенденцій в українському середовищі. Для керівництва УНДО важливим сигналом став перебіг виборів до місцевих органів самоврядування восени 1934 р. Пропаганда ББСУ, підтримана державною адміністрацією, висунула гасло компромісу та порозуміння, а також активної праці на користь власного села і громади, незважаючи на партійно-політичні та національні погляди; це гасло знайшло належний відгук у сільських мешканців.[221]

Ідея спільної праці у громадах була одним з польсько-українських компромісів. Як підкреслювала «Свобода», задля цих компромісів українці погодились на серйозні поступки. Орган ЦК УНДО бачив у цьому брак політичної активності в сільських осередках, обмеження власних, місцевих інтересів. УНДО також говорило про виборче порозуміння, хоча початково йшлося про компроміс саме в містах.[222] Про українські голоси в містах думав не тільки ББСУ; наприклад, у Добромилі бургомістр Я. Павловський, агітуючи за списком блоків Стронництва Людового і Стронництва Народового, намагався дійти порозуміння з місцевими діячами УНДО. Проти таких комбінацій і виступив ББСУ. У результаті компромісу він прагнув домагатися підтримки українців та євреїв.

Методи ББСУ й державної адміністрації під час виборів самоврядування розкритикували Д. Левицький від УНДО й польські політичні партнери – Стронництво Людове, Польська соціалістична партія, Народна робітнича партія.[223] Дослідник цієї проблеми А. Лучак оприлюднив відомості, що УНДО здобуло на виборах до громадських рад найбільшу кількість українських мандатів у Львівському воєводстві (7849), Станіславівському (49 945), Тернопільському (6726).[224] У львівській газеті «Нові часи» зазначено, що прихильні до держави та уряду українці загалом здобули 7709 мандатів.[225] Вибори до громадських рад продемонстрували бажання українського села до конструктивної праці на місцевому рівні, без шовіністичних гасел та різних потрясінь. Редакція проурядових «Нових часів» писала: «Еволюція ставлення українського населення до держави від абсолютної негації до [афірмації] лояльності відбувається швидше і радикальніше, ніж в УНДП».[226] Ця еволюція відбувалася без виразного дозволу політичних чинників, змушувала легальний український етаблісшмент до швидкого самовизначення. Хоча керівництво УНДО висловлювалося за автономічну програму, то політична тактика була неясна, яка «блукала між негацією, автономізмом та безпосереднім порозумінням з урядом».[227]

Проти проекту Конституції 1935 року

У другій половині грудня 1934 р. у Сенаті під час обговорення проекту нової Конституції Український клуб знову зробив заяву: «Український сенатський клуб виголосив внесок з метою добитись конституційної постанови, яка б визнавала для території з більшістю українського населення територіальну автономію з крайовим сеймом, урядом, адміністрацією, судівництвом, шкільництвом, фінансовою системою і територіальними збройними силами. Кордони і лад цієї адміністративної одиниці мають бути встановлені окремим законом, який був би інтегральною частиною Конституції Польської держави».[228]

На засіданні Сейму 5 лютого 1935 р. українське питання знову порушив Д. Левицький. Згадуючи сенатський законопроект про територіальну автономію, він наголосив: «Розуміємо, що в даній ситуації цієї мети не осягнемо і за це право будемо тяжко боротися».[229] Далі зазначено, що «тільки нормалізація вносить заспокоєння слушних вимог українського народу, створення в межах Польської держави П’ємонту для українських визвольних намірів принесе Польській державі велику користь».[230] Голова УНДО і УПР свою промову закінчив такими словами: «Не хочемо національної боротьби, хочемо працювати конструктивно […]. Вважаємо, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці у ставленні до українського народу. Від вас, як реальних можновладців у державі, залежить унормування наших відносин. Або панове задовільнять слушні вимоги українського народу і підемо шляхом взаєморозуміння до щастя […] або кожний народ сам у важкій боротьбі буде шукати здійснення своїх національних ідеалів».[231]

Виступ Д. Левицького у Сеймі 5 лютого 1935 р. оцінили як нове звернення до уряду. Наслідком цього стала чергова атака української преси проти УНДО. Агресивно виступив орган ФНЄ «Батьківщина», відбираючи в парламентської репрезентації УНДО право висловлювати погляди від імені всього українського народу. Таку само позицію зайняв орган УСРП «Громадський голос».[232]

Атакований пресою ЦК УНДО, прагнучи зміцнити свій авторитет й активізувати діяльність партії у краю, скликав 2 березня 1935 р. Народний комітет. На нараду прибуло 85 делегатів із 43 повітових організацій, а також представники УПР. Один із головних пунктів обговорення – подальша тактика УНДО і УПР. Члени Народного комітету підтримали напрям політичного реалізму, який визначило керівництво партії. «Народний комітет, – ішлося в одній з ухвал, – після звіту голови УНДО Дмитра Левицького про діяльність УНДО і УПР заявляє, що непохитно стоїть при своєму вибраному мандатовому керівництві, яке залишиться єдиним виразником думки і волі українського населення і висловлює йому цілковите визнання і подяку за його тяжку та відповідальну працю».[233] Керівництво УНДО ініціювало широку акцію підтримки напряму політичного реалізму. У лютому – березні 1935 р. відбулися повітові з’їзди УНДО, які також підтримали керівництво партії та УПР.[234]

Відхилення міністром М. Зиндрамом-Косцялковським пропозиції порозумітися загострило польсько-українські відносини. У цей час визріла ідея налагодити відносини з польською антисанаційною опозицією, якій симпатизував Д. Левицький. За його дорученням І. Кедрин-Рудницький провів розмови зі С. Тугутом (І. Кудрин-Рудницький дописував у його часописі «Тиждень»), щодо можливого тактичного союзу УНДО з польською антисанаційною опозицією. Однак С. Тугут не бачив перспектив утворення такого союзу. Він відверто висловився що польська опозиція є безликою і не має реального впливу на уряд і сейм, а маніфестація солідарності з українцями їй не допоможе, а радше навпаки – ослабить її через відповідну реакцію польської преси і польських громадських організацій. С. Тугут радив українцям шукати компромісу з урядом за допомогою посередників.[235] І. Кедрин-Рудницький повідомив про цю позицію на засіданні екзекутиви ЦК УНДО, яка ухвалила рішення про початок безпосереднього діалогу з урядом.

У квітні 1935 р. УНДО, як і УСРП, утрималося від голосування за новий проект Конституції 4 липня 1935 р. Виступаючи в Сенаті, Ю. Павликовський визнав позицію Українського клубу в цій справі «гідною і тактовною».[236]

Партія дуже серйозно відреагувала на повідомлення про смерть Ю. Пілсудського 13 травня 1935 р. Співчуття львівському воєводі висловили заступник голови УНДО В. Мудрий і генеральний секретар В. Целевич, а також голови «Просвіти» І. Брик і РСУК – Ю. Павликовський. УПР надіслала телеграму співчуття прем’єр-міністрові В. Славеку, яку підписали голова УПР Д. Левицький і секретар Д. Великанович.[237] Провідні діячі УНДО також брали участь у поховальній церемонії у Варшаві та Кракові. Преса УНДО, інформуючи про смерть і останню дорогу Ю. Пілсудського, оцінила його діяльність.[238]

Утримання від голосування щодо проекту нової Конституції, а також поважне ставлення до смерті Ю. Пілсудського свідчили про добру волю партії у прагненні зняти напруженість у польсько-українських відносинах. Обговорення проекту змін до закону про вибори до Сейму прискорило початок переговорів УНДО з польським урядом. Цей проект відбирав право вільного вибору кандидатів, узалежуючи вибір від рішення окружних виборчих комісій, де, на думку В. Целевича, домінували поляки. «Українці, – писав він, – без згоди поляків, зокрема без згоди польської влади, не будуть мати можливості оголосити у виборчих округах незалежних українських кандидатів на послів».[239] Політик оголосив, що УПР розпочне боротьбу за зміни проекту виборчого закону. В ухвалі від 24 травня 1935 р. УПР визнала, що проект виборчого закону позбавляє «український народ можливості створення своєї незалежної репрезентації в законодавчих органах держави».[240]

У зв’язку з навислою загрозою ініціативу в справі порозуміння з урядом перебрали О. Луцький і В. Мудрий. О. Луцький за посередництва Р. Смаль-Стоцького запитав міністра внутрішніх справ М. Косцялковського про готовність уряду до нормалізації відносин з українцями. Відповідь була позитивною.[241] Водночас 29 травня 1935 р. відбулася зустріч М. Косцялковського з В. Мудрим, О. Луцьким та В. Целевичем. Зустріч, за словами членів УНДО, відбулася в атмосфері «взаємного довір’я, щирості».[242]

Компроміси політики нормалізації

Важливим етапом на шляху нормалізації польсько-українських відносин був інспекційний візит 4–9 липня 1935 р. міністра внутрішніх справ М. Зиндрама-Косцялковського до трьох воєводств Східної Галичини. Із міністром поїхав директор Політичного департаменту МВС Г. Кавецький і начальник відділу національностей Г. Сухенек-Сухецький. Під час інспекції 6 липня 1935 р. засідав народний комітет УНДО, який за участю представників 35 повітових організацій ухвалив рішення про участь партії в парламентських виборах і про продовження подальших переговорів з урядом. В останній день інспекційної поїздки (9 липня 1935 р.) відбулися дві зустрічі політичних і господарських діячів із міністром та із владою регіону.

Перша зустріч у воєводському уряді Львова М. Зиндрама-Косцялковського та воєводи В. Бєліна-Пражновського відбулася з делегацією українських господарських інституцій: Крайового господарського товариства, «Сільського господаря», РСУК, Центрального блоку (Центробанку), Центросоюзу, Маслосоюзу, Народної торгівлі, товариств «Карпатія», «Дністер», Земельного гіпотечного банку та ін. із сенатором Ю. Павликовським. До складу української делегації ввійшли К. Левицький, І. Мартюк, А. Палій, Ю. Мудрак і В. Кривульський. Після реферату Ю. Павликовського про становище українців у Польській державі й поточну політичну ситуацію відбулася дискусія. Передусім обговорено комплекс питань, пов’язаних із селом і сільським господарством. Визначено інвестиційні потреби для розвитку аграрного комплексу. Українська сторона вимагала парцеляції землі для місцевих селян, ліквідації безробіття в селі та місті, узгодження кредитної політики державних банків.

Міністр М. Зиндрам-Косцялковський у прикінцевому слові прихильно поставився до українських вимог, наголосивши, що окремі з них вже будуть реалізовані, а інші найближчим часом розглядатимуться.[243] Увечері 9 липня 1935 р. львівський воєвода запросив представників місцевої цивільної та військової влади, судівництва, прокуратури; прибули також воєводи Ягодзінський зі Станіславова і Гінтовт-Дзієвалтовський із Тернополя. Українські господарські, культурно-освітні, суспільні організації репрезентували: К. Левицький, В. Децикевич, І. Раковський, Ю. Павликовський, В. Мудрий, І. Кедрин-Рудницький, М. Рудницька, С. Біляк, Д. Великанович, А. Палій, І. Мартинюк, Р. Дашкевич, Хронов’ят, а також священики – Й. Сліпий, Ковалевський і В. Лаба.[244] На цій зустрічі Зиндрам-Косцялковський запевнив українців, що колонізацію буде зупинено. Так він вирішив після поїздки Галичиною, де серед місцевого селянства панував земельний голод.[245]

Перебування міністра внутрішніх справ у Галичині почасти зняло напруженість у польсько-українських відносинах. Із візитом міністра УНДО пов’язувало надії розв’язати найважливіші проблеми українського суспільно-політичного життя. Група поміркованих членів партії відігравала роль посередника українських інтересів у польському провладному політикумі. Підтримуючи часті контакти з урядом, ця група прагнула розв’язати накопичені проблеми.

УНДО заснувало місячник «Шлях нації» за редакцією колишнього редактора «Українського голосу» і співробітника «Перемоги» З. Пеленського. Розпочинаючи пронормалізаційну кампанію, 6 липня 1935 р. Народний комітет ухвалив директиви для повітових організацій, які мали організовувати віча, збори та з’їзди, де планувалося ухвалити резолюції на підтримку діяльності ЦК УНДО і УПР.[246] Однак рядові члени партії ставилися до виборчого порозуміння і концепції нормалізації критично. Передусім вони очікували конкретних результатів співпраці з урядом. Переговори з представниками уряду були перервані через виборчу кампанію до польського парламенту. Саме парламентські вибори, які проводилися згідно з новим виборчим законом, були першим етапом нормалізації відносин.[247]

Згідно з ухвалами УПР від 25 травня 1935 р., негативне ставлення до нового виборчого закону було озвучене з парламентської трибуни і подане на сторінках преси. На засіданні Конституційної комісії Сейму 13 червня 1935 р. С. Хруцький заявив, що новий виборчий закон спрямований проти політичних партій.[248] На пленарному засіданні під час дебатів щодо цього закону С. Біляк від імені УПР зауважив, що «запропонований проект виборчого закону до парламентських палат не створює для українського народу можливості вибору такого представництва, яке було би результатом вільного вибору українських громадян. Запропонований проект мав реалізувати принцип однонаціональної держави».[249] С. Біляк виступив за участь УНДО у виборах, хоч Український клуб голосував проти виборчого закону. Не можна погодитись із висновком Р. Томчика, що декларація участі у виборах була пов’язана з роллю УНДО в легальному національному русі, а й із повчальним уроком – бойкотом виборів 1922 р. Політичні ситуації 1922-го і 1935 рр. були різні як у зовнішньополітичному, так і внутрішньополітичному аспектах. Тому ніде й ніколи офіційно Народний Комітет УНДО не висловлював жалю з приводу бойкоту виборів 1922 року.

Виборчий компроміс 1935 року

Виборчий компроміс, запропонований УНДО через Міністерство внутрішніх справ, передбачав участь у Сеймі по одному українцю з кожного із 15 виборчих округів у трьох галицьких воєводствах. Компроміс підтримали члени Української народної обнови (УНО) й Українського католицького союзу (УКС), але УСРП і УСДП оголосили бойкот виборів. «Діло» 1 серпня 1935 р. закликало українську громадськість до участі у виборах.[250] Виборчий компроміс давав УНДО змогу сформувати поважну парламентську репрезентацію, однак він мав і негативні сторони: по-перше, обмежувався лише територією Східної Галичини без Волині та інших українських територій; по-друге, затвердження кандидатів на послів відбувалося в Міністерстві внутрішніх справ.[251] На практиці МВС не погодилося на дві кандидатури: Д. Левицького і М. Рудницької. ЦК УНДО розпочав передвиборчу кампанію, організовуючи повітові та окружні наради, під час яких обговорювали новий виборчий закон і необхідність участі у виборах.[252]

Справу участі у виборах широко обговорювали у пресі УНДО, що полемізувала з пресою політичних партій, які бойкотували вибори. Негативно до виборів поставився Союз українок, очевидно, через відсутність у списку кандидатів на послів його голови Мілени Рудницької. В опублікованому комунікаті О. Федак-Шепарович, М. Більська, А. Палій, М. Мудрик проінформували, що через відсутність жінок серед кандидатів на послів від УНДО організація не братиме участі у сеймових виборах.[253]

В опублікованій виборчій програмі УНДО («Свобода») задеклароване таке: «1. Територіальна автономія для всіх українських земель в Польщі; 2. Право українського народу до вільного розвитку у всіх сферах національного життя; 3. Розвиток селянських господарств; 4. Право українців в містах на українську територію; 5. Українська національна школа всіх ступенів; 6. Амністія для політичних в’язнів; 7. Зупинення колонізації українських земель; 8. Збільшення прав для громадських, міських і повітових самоврядних інституцій; 9. Ліквідація поліцейської системи у відносинах з українцями» та ін.[254] У виборчій відозві, опублікованій у часописі «Діло» 4 вересня 1935 р., ЦК УНДО вкотре закликав до масової участі в голосуванні.[255]

У результаті виборів 8 вересня 1935 р. до Сейму ввійшло 13 членів УНДО та 1 представник УНО. Не було обрано В. Соловія із 77-ї округи (Сяноцького воєводства). Цей факт українська преса визнала недотриманням умов компромісу з польського боку. «Діло», шукаючи причин утрати одного мандата, визнало, що «тамтешнім чинникам йшлося на виборах предусім про те, щоб цю округу позбавити українського представництва і проводити там дальшу політику відрубності Лемківщини».[256] В. Мудрого запевнили, що замість мандата на Лемківщині українці отримають компенсацію у вигляді додаткового сенаторського мандату, проте польський уряд цієї обіцянки не дотримав. Мандат отримав поляк Й. Волошиновський, котрого вважали «українофілом і знавцем української мови».[257]

До Сенату від Львівського воєводства було обрано В. Децикевича. Без голосування до сенату ввійшли з Тернопільського воєводства О. Луцький, зі Станіславівського – о. Р. Лободич з УНО. Інші національні меншини у Східній Галичині – євреї та німці – не мали представників у Сенаті. Президент І. Мосціцький 23 вересня 1935 р. назвав додатково 32 сенаторів. Серед них було два члени УНДО – А. Горбачевський (Чортків) і Ю. Павликовський (Львів). Загалом у польському парламенті працювали 13 послів до Сейму і 4 сенатори від УНДО. Прихильники нормалізації польсько-українських відносин у керівництві УНДО високо оцінили результати виборів. В. Мудрий, виступаючи на засіданні ЦК УНДО і УПР 5 листопада 1935 р., визнав результати виборів як перемогу партії. Активну участь галицьких українців у виборах (українська сторона нарахувала 738 тис., польська – 400 тис.) було оцінено в УНДО як висловлювання підтримки нової політики.[258]

Голосуючи за список УНДО, українські виборці стали співвідповідальними за нормалізаційні процеси й сподівалися на відповідні преференції. Однак розмови з польським урядом і вибори поділили українське суспільство на два ворожі табори. Перший із них – прихильники нормалізації, котрі шукали шляхів забезпечення умов суспільного та господарського розвитку українського народу. Другий табір – противники порозуміння з урядом, які захищали подальшу політику негації. В УНДО виник внутрішній конфлікт. Після виборів ЦК розпочав «чистку» в лавах партії. Новим головою УНДО 12 жовтня 1935 р. обрано В. Мудрого. З огляду на ініційоване порозуміння, важливе значення для партії мала діяльність її представників на парламентській арені. Новообрана УПР уконституювалася 2 жовтня 1935 р. Обрано президію у такому складі: голова – В. Целевич, його заступники – О. Луцький і Ю. Павликовський. До ревізійної комісії увійшли: В. Децикевич, Г. Тершаковець, С. Біляк. Члени УНО – о. Р. Лободич і І. Волянський – увійшли до УПР, застерігши собі право вільно голосувати в питаннях, які з огляду на партійну програму УНО вимагали б іншої позиції. Не дійшли до порозуміння і стосовно спільного парламентського клубу УНДО і ВУО. Із такою пропозицією виступила «Нова зоря» в кількох статтях у листопаді 1935 р. УНО офіційно ухвалила 1 грудня 1935 р. рішення, у якому закликала створити парламентську репрезентацію Східної Галичини і Волині. УНДО бачило у ВУО суспільну групу з національним забарвленням як інструмент у політиці польської влади. У такій ситуації УНДО не брало до уваги можливості утворити спільну репрезентацію.[259]