Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

В. Вісин, Р. Голик, В. Голубко, Т. Горбачевський, Р. Давидюк, Л. Зашкільняк, В. Клапчук, В. Комар, М. Кучерепа, О. Липитчук, М. Литвин, Т. Литвин, О. Малярчук, М. Посівнич, О. Руда, І. Соляр

Проект «Україна»

Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Микола Литвин

Від війни до… війни

Шановний читачу! Очевидно, ти пам’ятаєш, як на двох київських Майданах поруч із прапорами України, Грузії, Литви, Молдови та інших країн пломеніли прапори сусідньої Польщі. Українських мітингувальників активно підтримали польські студенти, викладачі, відставні офіцери; на вул. Інститутській була навіть розгорнута виставка малюнків польських дітей на підтримку Революції гідності. Втім, у відносинах між нашими народами і державами не завжди була гармонія, а інколи й взаємопоборювання. У цьому контексті трагічною і повчальною є історія українсько-польських взаємин 20 – 40-х років ХХ ст. Пропоновані нариси дають змогу зрозуміти суспільні запити населення західних земель України у міжвоєнний період і краще відчути дух тієї доби, яку галичани й волиняни іноді називають «польською». На жаль, українсько-польське протистояння нерідко розпалювали наші північні сусіди.

Із виходом на міжнародну арену Московського князівства у ХV ст. починається східна експансія московських правителів, мета якої – приєднання білоруських і українських земель, що призвело до російсько-литовських і російсько-польських війн, які тривали близько півтора століття. Скориставшись появою Кримського ханства, московські дипломати намагалися скеровувати кримські напади на українські землі. Ситуація змінилася в середині ХVІІ ст. після підписання Андрусівського миру, що розділив українські землі між Польщею і Росією. Лише національно-визвольні рухи поневолених народів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а також результати Першої світової війни спричинили крах імперій Романових та Габсбургів і дали шанс українцям і полякам відродити національну державність.

Під час Першої світової війни російський цар Микола ІІ прагнув захопити Галичину, Карпатські перевали, щоб звільнити шлях на Балкани, чорноморські протоки і Середземне море.[1] Для організації нового балканського походу царат прагнув скористатися багатими ресурсами карпатського краю – родовищами нафти, озокериту, поташу, солі, якісною деревиною, мережею нових залізниць та кам’яних гірських доріг. У ті дні російський політикум активно пропагував тезу про історичну єдність народу Галичини з Великою Руссю, а також необхідність визволення галицьких русинів із австрійського ярма. Захоплену в 1914–1915 рр. територію нова російська адміністрація та російськомовна періодика називали «Галицька Русь», «Червона Русь», «Юго-запад великой Руси», «восточно-европейский Эльзас и Лотарингия». Українську мову нова російська влада не використовувала, нерідко називаючи «поднаречием русского языка».[2]

Уже в перші місяці нова влада ухвалила низку розпоряджень: про вивішення російських прапорів на всіх урядових будинках, здавання особистої зброї, переведення на російський час (на годину вперед) годинників, монополію на продаж алкоголю. За російським зразком реорганізовувалася система освіти. Відкриття середніх і вищих навчальних закладів було дозволено лише за особистим наказом генерал-губернатора. Російською мовою мали викладатися історія та географія; польська мова вивчалася за російськими підручниками. Для галицьких вчителів відкрито вчительські курси в Петрограді та Києві. Започатковано відкриття філій російських банків, зокрема «Російсько-Азіатського», які мали монополізувати торгово-грошові операції в Галичині.

Прихід російської військової адміністрації активізував місцеві старі та нові москвофільські структури – товариство ім. М. Качковського, «Русский народный совет», «Русский торговый дом», «Русский приют», «Общество русских дам», «Русское издательское общество». Галицьким москвофілам допомогу надавали «Карпато-Русский освободительный комитет» у Києві та «Галицко-русское общество» у Петербурзі. Москвофільські структури Галичини ще перед Першою світовою війною отримували чималі дотації від міністерств внутрішніх справ і фінансів Росії.[3]

Пропагандистським рупором нової військової адміністрації стали російськомовні газети «Львовский вестник», «Голос народа», «Львовское военное дело», «Прикарпатская Русь». Водночас призупинено видання українських часописів, розпочато обшуки в українських громадських товариствах, музеях, кооперативах. Це спричинило потік більше ніж ста тисяч біженців до Росії – зокрема Ростовської, Подільської губерній, Києва. З’явилися й сотні заручників – банкіри, міські голови, промисловці, представники інтелігенції, яких відправляли на схід. Натомість галицьких москвофілів (і не тільки їх) австрійська адміністрація відправляла до концтаборів у Талергофі, Ґнау, Ґмюнді, Терезієнштадті.[4]

Знаючи суспільно-політичну активність греко-католицьких священиків, нова влада розпочала насильне навернення до православ’я, хоча до війни у Львові діяла лише одна Святогеоргієвська православна церква, яку на початку століття збудувала австрійська влада для православних вояків австро-угорської армії. 19 вересня 1914 р. заарештовано і вивезено до Росії (Курськ, Суздаль, Ярославль) митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Навесні 1915 р. така ж доля спіткала ректора Львівської греко-католицької семінарії о. Й. Боцяна. Арештовано й священиків римо-католицької церкви.

Російська адміністрація переслідувала не лише українських діячів (т. зв. мазепинців), але й діячів єврейського національно-культурного і господарського життя. Уже восени 1914 р. галицькими містами прокотилися єврейські погроми; до грабунків та підпалів будинків були причетні солдати російської армії, інколи місцеві жителі. У Львові було пограбовано єврейський квартал, вбито 18, поранено близько 70 осіб, багатьох євреїв нова влада заарештувала. Єврейське населення краю було фактично позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорській монархії. За наказом влади євреїв звільнено з державних установ, призупинено діяльність єврейських громадських товариств, багатих євреїв та громадських діячів оголошено заручниками або злочинцями. Грабунки їх господарств спричинили голод серед мирного єврейського населення. Російським військовикам було дозволено страчувати підозрюваних євреїв (т. зв. шпигунів) без суду та слідства. Євреїв залучали до примусових робіт з очищення доріг і вулиць, на них часто накладалася контрибуція та штрафи. Зазнали знущань навіть рабини, котрих солдати тягали по місту за пейси, відрізали їм бороди, примушували чистити вигрібні ями. Піддавалися нарузі синагоги. Все це спонукало більшість галицьких євреїв тікати до внутрішніх районів Австро-Угорщини або Росії. Військова цензура забороняла друк будь-яких повідомлень про становище євреїв на окупованих територіях та в Росії.[5] На жаль, європейська періодика теж практично не згадувала про злодіяння російської вояччини щодо галицьких євреїв.

Зазнавали знущань і галицькі німці, колонії яких дуже часто розташовувалися довкола міст і містечок. Чимало німецьких колоністів за підозрою у шпигунстві було вивезено на схід. Безчинства російських військ у Галичині окремі депутати Державної думи Росії назвали «європейським скандалом», а українські – не лише критикували національну політику царизму, а й виступали за визнання права українців на широке культурне самовизначення. Натомість Українська парламентська репрезентація у Відні висунула наприкінці війни ще радикальніші вимоги – право населення Східної Галичини на самовизначення. Ця вимога отримала додаткову аргументацію завдяки новим принципам міжнародних відносин, проголошеним 18 грудня 1916 р. президентом США В. Вільсоном.

Як бачимо, політика російської влади мала на меті відірвати якомога більше людей від етнічних коренів та усталеного соціального середовища, де вони перебували тривалий час, і таким чином асимілювати новоприєднані території імперії. З такою метою проведено депортації українців, поляків, євреїв, німців. Водночас воєнні злочини окупаційної влади посилювали прагнення поневолених народів до визволення від національного та соціального гніту, відродження або створення власних держав.

Протистояти російській експансії на українські і польські землі у роки Великої війни мали патріотично налаштовані стрільці легіону Українських січових стрільців (УСС), котрі відзначилися у боях на горі Маківка 1915 р. і Лисоні 1916 р., і вояки польських легіонів (згодом бригад) Юзефа Пілсудського.[6]

Як відомо, цісарське командування погодилося створити два польські легіони – Західний у Кракові та Східний у Львові, по 8,5 тис. осіб у кожному (нагадаймо, що українцям дозволено лише один 2-тисячний легіон УСС). Загони Ю. Пілсудського реформували у 1-й полк, а в грудні 1914 р. на постої в Новому Санчі – у 1-шу бригаду польських легіонів (2,4 тис. осіб), що одразу ж прийняла бойове хрещення під Тарновом (Ловчувек). Загалом бойовий шлях польських легіонів у Підгаллі, Карпатах та на Волині тривав три роки – аж до липня 1917 р., коли вони на заклик Ю. Пілсудського відмовилися знову заприсягти на вірність Німеччині та Австро-Угорщині. Особливий героїзм виявили польські легіонери – 6-й полк піхоти і 1-й батальйон 1-го полку піхоти наприкінці вересня 1915 р. у болотисто-лісистих околицях волинського села Костюхнівка. Сучасники насамперед відзначали там хоробрість 19-річного поручника Леопольда Ліса-Кулі під час російських багнетних штурмів. Не менш жорстокими були жовтневі атаки під селами Кам’януха та Кукла. Наприкінці жовтня 1915 р. у прифронтових Маневичах було дислоковано польські полки 2-ї бригади, які прибули потягом зі Львова (через Люблін і Ковель) на допомогу в захисті позицій 21-ї бригади австро-угорської армії. У ході листопадових боїв польські відділи не лише виявили героїзм, а й втратили до половини свого особового складу. Щоправда, 9 листопада після потужного артобстрілу Костюхнівку вдалося відбити у росіян.[7] Нині це волинське село є місцем паломництва польських патріотів.

Серед польського політикуму у Велику війну популярною була концепція «Східної Європи» німця Пауля Рорбаха, співтворці та симпатики якої виступали за переділ Російської імперії та відновлення історичної Польщі, що мала охоплювати Литву й значні території Білорусі та України. Польський фактор грав важливу роль у розробленні та проведенні «остполітики» Рейху, насамперед під час офіційних переговорів між Берліном і Віднем.[8]

Натомість український політикум Галичини в особі міжпартійної Загальної української ради і позапартійного Союзу визволення України (СВУ) звертав увагу міжнародної громадськості на український характер не лише Східної Галичини й Волині, але й Холмщини і Підляшшя[9] (Холм, Володимир, Галич, Львів у різні часи були столицями Галицько-Волинського князівства/королівства). СВУ, створений у Львові наддніпрянськими політемігрантами, популяризував ідею державної самостійності України в часописах і книгах різними мовами – німецькою, англійською, польською, турецькою, румунською, болгарською, шведською; із турецьким урядом обговорювалася навіть ідея створення у Стамбулі спільного українсько-турецького корпусу, який мав протистояти російській експансії на українські землі.

Після розпаду імперій Романових і Габсбургів плани нової більшовицької Росії особливо не змінилися, удосконалилася лише тактика дій на українських теренах. Власне, за сприяння Москви для нейтралізації Української революції, прагнень Української Народної Республіки було проголошено Республіку Тавриду, а згодом Донецько-Криворізьку республіку, досвід якої нині активно популяризують Кремль, донецькі сепаратисти, Київський філіал Інституту СНД.[10] Російська комуністична партія (більшовиків) і особисто голова Раднаркому Росії В. Ленін інспірували також проголошення у липні 1920 р. Галицької соціалістичної радянської республіки. Червоний прапор у Тернополі (тимчасовій столиці Республіки) та 50 повітових містах Галичини піднято під час чергового наступу червоноармійських військ Південно-Західного фронту на Прикарпаття.[11] Комісаром цього фронту, а фактично ідеологом більшовицького маршу в Європу був амбітний Й. Сталін, командний вагон якого так і не перетнув прикордонний Збруч. Очевидно, що популярні нині серед російського політикуму ідеї «русского мира» не виникли за правління В. Путіна, а були актуальними і привабливими в добу Леніна – Сталіна, а згодом і Брежнєва.

Агресія царської, а потім більшовицької Росії на українській землі спонукала національно-державні сили шукати союзників у Берліні, Парижі, Лондоні, а також Варшаві, яка вкотре могла стати об’єктом збройної експансії Москви. Втім, геополітика відроджуваної Польщі не цілком узгоджувалася з державно-територіальними планами Західно-Української Народної Республіки, проголошеної восени 1918 р.

Уряд і Українська національна рада – парламент Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), які діяли у Львові, Тернополі та Станіславові у 1918–1919 рр., не йшли на жодні територіальні поступки з владою відродженої Польщі, підтриманою Антантою. Як відомо, під час Ходорівських переговорів навесні 1919 р. антантівська місія Ж. Бартелемі після консультацій з Варшавою запропонувала провідникам ЗУНР територіальний компроміс – залишити українцям столицю Станіславів, частину Прикарпаття і все Надзбруччя; до Польщі мали відійти не лише Перемишль і Львів, а й Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Провідники ЗУНР відкинули цю пропозицію, погодившись лише на тимчасове перемир’я.[12] Натомість голова Директорії УНР С. Петлюра, котрий прибув до Ходорова 27 лютого, наполягав на визнанні пропозиції Бартелемі з умовою, що Антанта визнає УНР і надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками.[13] С. Петлюра мав намір, який збігався з планами Заходу, – примирити українців з поляками, щоб спрямувати Галицьку армію проти більшовиків. Однак спроба Антанти та Польщі досягти миру й повернути обидві українські армії на схід – провалилася. Все те дало підстави надіслати до Польщі армію Галлера, яка у травні – липні 1919 р. відтіснила Галицьку армію на Тернопільщину до Збруча.[14]

Цього часу емісари С. Петлюри вже вели офіційні і неофіційні таємні переговори з варшавськими чиновниками. С. Петлюра звернувся 9 серпня 1919 р. до Ю. Пілсудського з листом, де висловив пропозицію перенести польсько-українські відносини з площини антагонізму й боротьби на ґрунт взаємного порозуміння та узгодженої боротьби перед спільним ворогом. А вже 1 вересня між УНР і Польщею підписано угоду про перемир’я, в якій декларовано дружню нейтральність обох армій, визначено лінію розмежування на Волині (Корець – Олевськ – Мозер). І тільки після завершення дев’ятимісячної українсько-польської війни польська армія за згодою уряду ЗУНР у листопаді – грудні 1919 р. зайняла Кам’янець, район Мирополя – Любара, згодом Проскурова; тоді ж було інтерновано близько 8 тис. хворих, поранених і деморалізованих вояків Армії УНР.[15] Нарешті, 2 грудня підписано декларацію УНР про головні принципи відносин з Польщею. Згідно з цим документом, Наддніпрянська армія забезпечувалася матеріально-технічною допомогою, українські військовополонені та інтерновані звільнялися, дозволявся транзит до України через польську територію озброєнь і обладнання. Ю. Пілсудський дав також згоду на формування в Польщі українських збройних сил, резерви для чого можна було віднайти в таборах для інтернованих у Пікуличах під Перемишлем, Ланцуті, Бересті Литовському, де восени 1919 р. перебували понад 2 тис. полонених та інтернованих вояків.[16]

Однак наприкінці зими 1920 р. стало зрозуміло, що більшовицька Москва розпочинає підготовку до масштабного удару на Мінськ і Варшаву. Радянські війська мали утримувати оборону, а згодом перейти в наступ. У середині березня польська розвідка перехопила радіодепешу, де стверджувався намір Москви перекинути з Кавказу до України Першу кінну армію С. Будьонного. Це переконало Верховного головнокомандувача Ю. Пілсудського завдати превентивного удару на українському напрямку. Білі війська видавалися ненадійним союзником. Тому головну ставку було зроблено на воєнно-політичний союз з УНР. 11 березня 1920 р. відновлено переговори з Дипломатичною місією УНР. Однак перші дні переговорів минули в суперечках, які стосувалися лінії майбутнього українсько-польського кордону на Волині. У зв’язку з цим С. Петлюра у листі до прем’єра І. Мазепи 15 березня написав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну; п’ять повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський і частину Крем’янецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтра можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці».[17] Водночас поляки погоджувалися допомогти військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків лише Правобережну Україну до Дніпра, що теж не влаштовувало українську сторону. Вважалося, що Варшава не має юридичних прав на Лівобережжя, яке тривалий час перебувало у складі царської Росії. При цьому важливо було й не погіршити відносини з Антантою, яка після поразки А. Денікіна й надалі відстоювала плани відродження «єдиної і неподільної» Росії, допомагаючи білому генералу П. Врангелю захопити не лише Крим, а й здійснити похід на більшовицьку Росію. Не сприяла переговорам і позиція галицьких політиків, котрі, на думку С. Петлюри, були «хворим відгуком розпуки та дезорганізації». У ті дні він зауважував своєму військовому міністру: «Ми повинні в ім’я державності не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватись на провокацію, все одно чи остання походить з нервів політичних, чи зі свідомих і недобрих мотивів».[18]

Тогочасні українсько-польські переговори відбувалися в режимі таємності, про їх перебіг не знали навіть депутати Сейму, члени сеймової комісії із закордонних справ, більшість польських дипломатів. Лише 3 квітня поляки висунули проект польсько-української угоди, в якій Варшава не лише визнавала Директорію УНР, а й обіцяла їй допомогти у визволенні Правобережжя; за Польщею пропоновано залишити Східну Галичину та сім із дванадцяти повітів Волинської губернії; польській національній громаді в Україні та українській національній громаді в Польщі гарантувалися рівні автономні права. До політичних домовленостей мали бути додані господарська й військова угоди.

Довгоочікуваний політичний договір між Польщею та УНР був підписаний у ніч з 21 на 22 квітня 1920 р. Варшава визнавала незалежність України, а Директорію – верховною владою УНР. Визначено польсько-українські кордони: за УНР визнано територію Правобережжя у межах до 1772 р. Водночас взято зобов’язання не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих одне проти одного. Частиною цієї домовленості була військова конвенція від 24 квітня, згідно з якою українські та польські війська стали союзними у боротьбі проти експансії більшовицької Росії, яка неодноразово декларувала своє бажання запалити вогонь світової революції у Європі. Також відзначено спільне ведення бойових дій арміями під загальним польським командуванням, утворення української адміністрації на визволеній території, підконтрольній уряду ЗУНР, підпорядкування залізниці польському військовому командуванню. Українці мали забезпечити польську армію продуктами, організувати евакуацію польських військ після закінчення бойових дій з території України.[19]

Варто наголосити, що об’єднання збройних сил було важливим не лише для України, але й для Польщі. Ю. Пілсудський зважився на цей крок, попри застереження Антанти, яка не вважала Україну самостійним чинником у боротьбі з більшовицькою Москвою.

Зрозуміло, що цю угоду, яка дозволяла полякам окупувати Східну Галичину й частину Волині, не схвалили українські політичні партії Галичини, а також еміграційний уряд ЗУНР у Відні, який постійно надсилав протестні заяви до Паризької конференції, міжнародної дипломатії, керівників країн Європи та Америки. Особливо критикувався пункт таємної угоди про «відступлення» Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і західних земель Волині, який, на думку делегації Української національної ради у Львові, був укладений проти волі західноукраїнської людності.[20] Зазначимо, що вичікувальну позицію стосовно угод зайняли польський Сейм і лівоцентристські партії; натомість націонал-демократи засудили цей союз і навіть похід на Київ.

Однак за тих складних умов у С. Петлюри реальної альтернативи не було. Власними силами визволити Україну, бодай її частину, Наддніпрянська армія не могла. Не вдалось С. Петлюрі й підняти всенародне повстання. Водночас частина наддніпрянців з недовірою ставилася до нового польського походу в країну.

На початку літа лінія польсько-російського фронту розтягнулася від Яруги над Дністром до околиць Києва і далі вздовж Дніпра, по гирло Прип’яті. Наддністрянський відрізок фронту (від Яруги до Липівця) боронили українські дивізії, що входили до 6-ої польської армії. Особливо важкі бої українські козаки провели проти Червоної армії 19–26 липня на берегах Збруча, Серету й Стрипи. Великий героїзм та самопожертву виявили козаки 6-ї дивізії М. Безручка під Замостям наприкінці серпня 1920 р., обороняючи місто від наступу 1-ї Кінної армії С. Будьонного.[21]

У середині вересня українські загони спільно з польськими вояками продовжили похід на схід, досягнувши 11 жовтня лінію р. Лозова, де фактично завершилася бойова співпраця з польським військом. Причиною цього стало підписання 12 жовтня у Ризі договору з радянськими республіками Росії та України, згідно з яким Варшава відмовилася від союзу із УНР, а також зобов’язалася не утримувати на своїй території ворожих більшовицькій Росії військових формацій – Армії УНР та інтернованих частин Білої армії. Знесилена Армія УНР 11 листопада форсувала Збруч і опинилася на території Польщі, де була інтернована в таборах Ланцута, Каліша, Щепйорно, Вадовиць, Александрова Куявського, Пікулич та ін..[22]

Польсько-український воєнно-політичний союз виявився короткотерміновим. Україна в цей час перебувала в міжнародній ізоляції. Завадила також прагматична політика країн Заходу, насамперед Великої Британії, яка неодноразово радила Польщі укласти мир із більшовицькою Росією. Паризька мирна конференція теж пропонувала сусіднім країнам не вести війну з Росією. На жаль, і американська дипломатія не схвалювала планів Ю. Пілсудського щодо спільної з Україною антибільшовицької кампанії 1920 р. Все це кардинально послаблювало український національно-державний табір, особливо після заборони діяльності її екзильного уряду в Тарнові та Варшаві й ліквідації таборів інтернованої Армії УНР.

Розчленування українських етнічних земель Радянським Союзом, Румунією, Чехословаччиною, Польщею ще більше радикалізувало в міжвоєнний період український національно-визвольний рух. Зокрема, праворадикальні сили – Українська військова організація (УВО), (створена 1920 р.) і Організація українських націоналістів (ОУН) (створена 1929 р., співзасновниками яких були недавні старшини і стрільці легіону УСС, армій ЗУНР і УНР) пропонували збройний шлях відновлення самостійної соборної Української держави; при цьому не заперечувався фізичний терор проти польських урядовців і силовиків, лояльних до них українських діячів.[23] Напередодні Другої світової війни українські націоналісти намагалися заручитися підтримкою офіційного Берліна. Українсько-німецького порозуміння прагнули й еміграційні уряди ЗУНР і Гетьманату П. Скоропадського, які в міжвоєнний період перебралися до Берліна.[24]

Ліворадикали в особі нелегальної Компартії Західної України та її легальної «прибурівки» – Українського соціалістичного сільсько-робітничого об’єднання («Сельробу») виступали за соціальне і національне визволення трудящих, возз’єднання Західної України з УСРР у складі Радянського Союзу.[25] Радянофіли отримували фінансову допомогу (у валюті або коштовностях) через нелегальне Закордонне бюро допомоги КПЗУ, Посольство СРСР у Варшаві, Генеральне консульство СРСР у Львові. Щоправда, в лівому малозабезпеченому середовищі краю діяли також легальні сили – представники Українських радикальної й соціал-демократичної партій, котрі обґрунтували ідею створення незалежної Української соціалістичної (демократичної) держави. Соціалістичні ідеї були особливо популярними у 1920-ті роки, коли в радянській Україні активно впроваджувалася політика українізації, а західні компанії брали участь у модернізації промисловості Наддніпрянщини, будівництві гідроелектростанцій і металургійних комбінатів.

Утім, найбільше прихильників у західноукраїнському соціумі здобуло легальне центристське Українське національно-демократичне об’єднання (створене 1925 р.), яке намагалося поєднувати парламентські й непарламентські засоби політичної боротьби задля відродження незалежної Української держави, соборності її земель.[26] УНДО, як і праворадикали, виступало проти полонізації культурно-освітнього життя, а також засудило насильницьку колективізацію наддніпрянського села, політику голодомору в УРСР, жертвами якої в 1932–1933 рр. стали не лише українці, а й представники польської меншини (загалом близько 5 млн осіб).