Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатів праці по програмі: «Чого хоче список 16»; 2) свою політику оперти на потребах широких народніх українських мас та тісному зближенні організацій з українськими громадянами Галичини; 3) для скріплення тактичних позицій поновити єднання з клюбами меншостей».[131]

Налагодження контактів з Народним комітетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленні єдиної програми українського визвольного руху, однак інші політичні сили не підтримували її. На засіданні українського сеймового клубу 20 червня Самійло Підгірський запропонував скликати Національний конгрес усіх українських земель під Польщею. Незважаючи на відмінності у партійних програмах, він наголосив: «Ніхто соціального елементу не затирає і затерти не може, але бідний і богатий однаково відчувають національний гніт і при цьому всі об’єднаються[…]. Але яке велике моральне значіння, глибоке і історичне, буде мати Національний Конгрес, на котрому під одним дахом зустрінеться Коломиєць з Підлящуком, коли тисячі 2 людей, представників всіх українських земель під Польщею, скажуть своє слово».[132]

Однак польська адміністрація, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон між Галичиною і північно-західними землями та запобігти вплив на інші етнографічні українські території, заборонила проведення конгресу. У цей історичний період дедалі більше зростала кількість політичних сил, котрі схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очікуючи від уряду поступок – національно-територіальної автономії та ін.

Поступово ініціативу в політичному житті краю захопила Незалежна група УНТП. Більш довірливо поставились до програми Українська радикальна партія (УРП) і група «Заграва». У той час, коли керівники партій не змогли зійтись на спільній платформі, активність у цьому процесі виявили низові організації. 17 лютого 1924 р. у Станіславові відбувся Міжпартійний з’їзд, у якому взяли участь близько 100 делегатів – членів Незалежної групи УНТП, групи «Заграва», Незалежної робітничої групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярію національної оборони. Крім того, засновано Станіславівську окружну політичну раду, до складу якої увійшли по два представники УРП, Незалежної групи УНТП, групи «Заграва» і Незалежної робітничої групи.[133] Подібні з’їзди відбулись – у Раві-Руській (25 березня 1923 р.), Перемишлі (28 березня), Львові (29 березня), де також було створено окружні політичні ради й окружні канцелярії національної оборони.[134]

На з’їзді трудовики заявили про доцільність національно-політичного представництва за кордоном. На їхню думку, склад цього представництва слід було обговорити з іншими українськими партіями, зокрема з УПР. Щодо Радянської України, то, на відміну від радикалів, з’їзд із задоволенням відзначив «великі поступи українського народу Наддніпрянщини в напрямі розбудови свойого національно-державного життя і висловив тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».[135] Обидва з’їзди продемонстрували спільність позицій радикалів і трудовиків у питаннях захисту прав українського народу перед екстермінаційним наступом польського уряду, доцільності співпраці українських партій та створення Верховної ради як координаційного центру. Однак розбіжності в інших питаннях не давали змоги сформувати єдиної платформи національно-визвольного руху.

Антиукраїнський наступ польських націонал-демократів

За таких зовнішньополітичних умов польський уряд Владислава Грабського (грудень 1923 – листопад 1925 рр.) розпочав безоглядне впровадження польських націонал-демократів концепції про однонаціональну державу, спрямованої на закріплення польського панування у краю, винищення українства загалом.

Антиукраїнський наступ польського уряду виявлявся в усіх ділянках суспільно-політичного, економічного та культурного життя. Обстоюючи «інтегральність держави», польський уряд ліквідував усі місцеві органи самоврядування і призначив урядових комісарів із широкими повноваженнями для здійснення колоніальної політики на цих землях. Зокрема, від 1924-го до середини 1926 р. у Львівському воєводстві було розпущено 35 % сільських громад, у Станіславівському – 87, у Тернопільському – 94 %. Упродовж цього періоду ліквідовано 53 % міських управ у Львівському, 76 – у Станіславівському і 57 % у Тернопільському воєводствах.[136]

У відповідь було створено консолідаційну комісію, до складу якої увійшли від Народного комітету УНТП – С. Голубович, А. Малецький, М. Струтинський; від групи «Діло» УНТП – В. Охримович, Д. Левицький, М. Стефанівський; від Української партії національної роботи (УПНР) – Д. Паліїв, В. Кузьмович, В. Целевич. Цій комісії вдалося розробити програму консолідації, яку запропоновано й УПР через Михайла Черкавського.[137]

Консолідація українських центристів

Щоб подолати розбіжності у політичному таборі Західної України, обидві групи УНТП, УПНР і УПР із однодумцями із Західної Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя проголосили створення єдиної партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), узявши за основу організаційні установи УНТП і пристосувавши програму, тактику й організаційний статут до тогочасних політичних умов.

Головою УНДО обрано Д. Левицького, котрий на установчому з’їзді 11 липня 1925 р. закликав до співпраці всіх присутніх: «Тільки збірним зусиллям цілої суспільності зможемо побороти лихоліття, яке переживаємо. Провід тільки тоді зуміє виконати вложені на нього обов’язки, коли його ініціятива в кожній справі находитиме широкий відгомін на місцях, коли в підмурівок нашої будівлі діячі на місцях покладуть якнайбільшу суму праці і доброї волі». Однією з передумов успішної та результативної роботи УНДО він назвав атмосферу взаємної довіри, подолання особистих і групових непорозумінь і ворожнечі.[138]

У відозві УНДО до української громади від 11 липня 1925 р. розтлумачено основну політичну лінію партії – здобуття самостійної, соборної Української держави. У зверненні партія наголосила, що «від нинішнього дня весь український національний табір виступає як одна цілість, стає в одній оборонній і боєвій лаві, в одній суспільній фаланзі».[139] Створення УНДО як партії демократичного європейського типу змінило політичну ситуацію не тільки у краю, а й у всій Польщі. Для польських правлячих кіл об’єднання національно-демократичних сил краю стало несподіванкою, адже вони все робили для того, щоб запобігти цьому.

Перша велика політична акція УНДО – вічева кампанія протесту проти колонізації та осадництва 11–18 жовтня 1925 р. зняла питання про лідера в українському політичному житті Західної України.[140] Віча у великих містах – повітових центрах Західної України – продемонстрували одностайну підтримку населенням краю політики націонал-демократів, спрямованою на ліквідацію польського панування на українських землях, а також закликали українське селянство заснувати окружні та місцеві комітети оборони землі. Польська влада, перелякана організаційним розмахом УНДО, вдалася до тиску й репресій на місцях.

Аби опанувати всіма ділянками суспільного життя краю, ЦК УНДО призначив відповідальних за напрями роботи: О. Марітчак опікувався закордонними справами; М. Волошин – внутрішніми; В. Целевич – організаційними; Ю. Павликовський – економічними; М. Гаврисевич – фінансовими; І. Ліщинський – освітніми; В. Мудрий – пресою і пропагандою; о. Садовський – справами церкви.[141] Це був своєрідний таємний український уряд.

Політичні акції УНДО засвідчили, що в регіоні з’явилася консолідаційна сила, здатна продовжувати визвольну боротьбу за державність та соборність України, захищати інтереси краю. Ця нова сила виражала загальнонаціональні інтереси, на відміну від інших партій Західної України. Ідея національної консолідації, пропагована УНДО, мала підтримку в повітах, містах і сілах, адже розпорошеність національних сил унеможливлювала рішучу протидію польському антиукраїнському наступові, координацію політичних акцій.

У постанові ЦК УНДО від 13 травня 1926 р. націонал-демократи рішуче виступили за утворення в Західній Україні спільного національного фронту всіх українських партій, щоб розробити й успішно реалізувати спільний план боротьби.[142] Однак соціалістів-радикалів не влаштовувала політика УНДО щодо польського уряду, яку Українська соціалістична радикальна партія (УСРП) разом із комуністичними партіями й організаціями назвали «угодовською». У ставленні до Радянської України соціалісти-радикали й надалі залишалися на позиціях повного несприйняття політики українізації та ін. Загострення боротьби за «Просвіту», «Луги» та за інші товариства зробило неможливим створення широкого міжпартійного об’єднання чи міжпартійної ради. Інші державницькі партії потрапляли під вплив КПЗУ і КП(б)У.

Наголосимо, що ставлення членів УНДО до українських партій краю було різним. Діяльність КПЗУ, москвофільських та угодових партій вони вважали «шкідливою» і «протинаціональною». Тому націонал-демократи закликали до рішучішого їхнього поборювання. Незадоволення виявлялося також в оцінці діяльності УСРП і Сельсоюзу: «стоячи на виключно клясовому становищі, в останньому часі звертають головну увагу на поборювання національного табору і тому ослаблюють сили української партії як цілости в боротьбі з ворожим наступом».[143] Але саме з цими партіями націонал-демократи об’єднувались у боротьбі проти політики польських владних структур.

Програму партії затвердив II Народний з’їзд УНДО 19–20 листопада 1926 р. Підтвердивши мету націонал-демократів – здобути соборну і незалежну демократичну Українську державу, захищати принцип політичного самовизначення українського народу на західноукраїнських землях, суверенність його прав, конституційно-парламентський устрій, програма не передбачала створення міжпартійної ради та порозуміння з іншими національними меншинами, до того ж вилучено пункт, у якому Радянська Україна розглядалась як проміжний етап до незалежної Української держави. Припускаємо, що це було зроблено з тактичних міркувань: програма, яка претендувала на платформу консолідації всіх національно-державницьких сил, уникала конкретизації положень із найгостріш ідеологічних проблем. Цю функцію виконували резолюції Народного з’їзду відповідно до динамічних змін політичного життя Західної України.

В економічних питаннях партія виступала за надання землі без викупу безземельним і малоземельним селянам, за перехід промислових підприємств у власність держави, за розвиток кооперативного руху, дрібного промислу, ремесел, торгівлі та за охорону умов праці робітників. Передбачалося створення Головної економічної ради, яка б координувала діяльність економічних установ краю: «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Сільського господаря» та ін.

У питаннях культури націонал-демократи виступали за єдину трудову українську школу, національне виховання, безплатну науку, державну допомогу малозабезпеченій молоді. Греко-католицьке духовенство, яке мало важливе значення для згуртування населення Західної України, підтримало релігійну програму УНДО: «Приймаючи засади християнської моралі в основу духового розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-католицької церкви в Галичині і православної на інших українських землях».[144]

У резолюціях другого з’їзду детально викладалися політичні завдання УНДО. Виступаючи проти політики польського уряду, Об’єднання закликало всі національні українські партії до політичної співпраці й боротьби за здійснення найвищої національної мети. Щодо Радянської України, то відзначено, що українське населення, яке перебуває під владою Польщі, орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що «ростуть» над Дніпром. У політичних умовах, що склалися, УНДО своїм обов’язком вважало насамперед захист національно-політичних, культурних та господарських інтересів і прав населення Західної України.[145]

Хоча голова партії Д. Левицький тільки свою партію вважав єдиною сконсолідованою національною силою, націонал-демократи не були політично однорідними. У їхніх лавах можна вирізнити три групи: 1) прихильники переговорів із польським урядом (В. Бачинський, А. Говикович та ін., згуртовані навколо часопису «Політика»); 2) центр, у руках якого було керівництво об’єднанням (Д. Левицький, В. Целевич, Д. Паліїв, В. Мудрий та ін., котрі зосередились навколо часописів «Діло», «Свобода», «Новий час»); 3) прихильники орієнтації на Радянську Україну (П. Евин, О. Марітчак, Г. Микитей, Л. Петрушевич та ін., згуртовані навколо часопису «Рада»).

Після з’їзду УНТП (квітень 1924 р.) нечисленна й маловпливова група В. Бачинського захищала автономістську позицію. Однак ініціативи порозумітися з польськими владними інституціями восени 1926 р. зазнали краху. 1937 р. Д. Левицький назвав це «другою спробою нормалізації».[146] ІІ Народний з’їзд УНДО у листопаді 1926 р. відкинув пропозиції В. Бачинського.

На з’їзді виступили права й ліва опозиції. Прихильники В. Бачинського вважали доцільною т. зв. реальну політику, досягнення поступок бодай у поодиноких економічних і культурних питаннях, але не зрікаючись державницьких позицій. Однак ця група становила меншість. Щоправда, судячи з підпільного партійного листування діячів КПЗУ, у керівних колах УНДО обговорювали ідею створити партію реальної роботи із прихильників В. Бачинського – членів УНДО.[147] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партії відрахували з УНДО, і ця ідея так і не була реалізована.

Частина колишньої Незалежної групи – радянофіли – різко критикували антирадянську спрямованість політики УНДО та лояльність до Польської держави. «Радники» вважали, що Радянська Україна якраз і є українською державою. Однак опозиція була нечисленною (група «Рада» налічувала менше ніж десять делегатів з’їзду, а прихильників В. Бачинського було ще менше). Тому з’їзд висловив довіру партійному керівництву й рішуче відкинув фракційну роботу в партії. Внаслідок усунення «опозиціонерів» із лав УНДО стало більш єдиним і сконсолідованим.

Парламентські вибори 1928 року

Вибори 1928 р. – своєрідний індикатор зрілості політиків національно-державницького табору та й усього українського населення Західної України. Як і вибори 1922 p., вони мали характер плебісциту. Для польської сторони вибори мали ствердити, насамперед, територіальну цілісність держави і засвідчити підтримку політики уряду Юзефа Пілсудського. Особливістю голосування стала участь у ньому населення Східної Галичини на відміну від бойкоту 1922 р. Саме в період парламентських виборів консолідаційні процеси у краю досягли піку.

Польські владні структури дуже ретельно готували політичну програму до парламентських виборів. Особливу увагу було звернено на Західну Україну. Завдання польських місцевих державних органів, партій та організацій полягало в досягненні максимальної кількості мандатів на цій території, запобіганні згуртуванню українських партій. У Варшаві 10 листопада 1927 р. відбулася зустріч К. Світальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якій представник уряду запропонував створити в Західній Україні спільний польсько-українсько-єврейський блок. Кількість мандатів залежала від чисельності національностей, які населяють край. При цьому було висунуто умову: українці мають піти в цей блок єдиним сконсолідованим табором, інакше «ціла концепція є для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну відповідь: «Не можу нічого сказати від імені УНДО без згоди на це Центрального Комітету. Сам вважаю таку концепцію передчасною і для українського суспільства, і для польського». Окрім цього, Д. Левицький додав, що радикали і сельробівці використають це на виборах для «побиття ундовців».[148] Однак К. Світальський заперечив передчасність такої акції, нагадавши, що під час виборів до органів самоврядування такі компроміси були. До того ж попередив: якщо національні сили підуть за окремим списком, то не вдасться уникнути міжнаціональних конфліктів і гальмування дотеперішнього процесу укладання modus vivendi в Західній Україні.[149]

Відкинувши пропозиції уряду, українські політики визнали актуальною проблему єдності дій національних політичних сил, які всі без винятку старанно готувалися до виборів та створення блоку непольських народів. Доцільність участі у парламентських виборах населення Західної України один із лідерів УНДО В. Загайкевич аргументував так: «1) щоби перед цілим світом засвідчити характер українських земель під Польщею, щоби доказати, що земля, на якій ми живемо, є українською землею; 2) щоби здобути повноправну, ніким незаперечувану, загальним голосуванням вибрану репрезентацію українського народу і щоби здобути вільну трибуну, з якої лунало б важне слово в обороні природних насущних прав українського народу, з якої проголошено би перед цілим світом важне обвинувачення проти нашого поневолення, з якої падали б зазиви для боротьби за основне право нації».[150]

У виборах до польського Сейму (4 березня 1928 р.) і Сенату (11 березня) (насправді не вільних і не демократичних) українське населення виявило неабияку активність. Про це свідчать такі цифри: у Львівському воєводстві в голосуванні взяло участь 75,7 % населення, Станіславівському – 76,2 %, Тернопільському – 77,9 %, Волинському – 68,7 %. Шість загальнодержавних українських списків і близько двадцяти локальних (наслідок розпорошення національних сил) отримали у Східній Галичині 49,7 % голосів, на Волині 50,5 %.[151]

Українське населення Західної України продемонструвало високий рівень національної свідомості, організованості, віддавши національно-державницьким силам понад дві третини своїх голосів. Із партій державницької орієнтації найбільшу кількість голосів (601 тис.) отримало УНДО. Комуністи, «угодовці», москвофіли беззаперечно програли державницькому таборові. Зокрема партії комуністичного табору разом набрали 387 тис. голосів.[152]

Загалом до польського Сейму обрано 46, до Сенату – 11 українців. Національно-державницькі сили отримали найбільше парламентське представництво за всю історію міжвоєнного періоду: УНДО, Сельсоюз, УСРП і УПП разом мали 35 представників у Сеймі та 10 – у Сенаті.[153] В опозиції до політики Польської держави національні сили підтримували представники комуністичного табору (Сельроб, Сельроб-лівиця), яких нараховувалося 6 у Сеймі та 1 у Сенаті. Співпрацю з польським урядом підтримували 5 представників «угодовського» табору, обраних до сейму (1 – у Галичині, 4 – на Волині).

Для підтримки програми негації в українському суспільстві партії розгорнули активну пропагандистську діяльність. Виступи представників УНДО в парламенті й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вічах, з’їздах і нарадах ухвалювали протести щодо політики держави, висловлюючи водночас довіру тактиці УПР і ЦК УНДО. У суспільстві підтримували думку, що українці в Польщі покривджені.[154] Антидержавні настрої мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львові та у Східній Галичині. Урочисті святкування 10-ї річниці утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди ідеї боротьби за незалежність.[155]

З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний український суспільно-господарський сектор у Польщі, з другого – не визнавали за останнього права на Західну Україну. ІІІ з’їзд УНДО, що відбувся 24 грудня 1928 р., підтримав політичну лінію ЦК, проведену в період від останнього з’їзду 1926 р. Перебіг нарад мав спокійний, конструктивний характер. Партійна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керівництву партії. За успіх визнано виборення поважної кількості мандатів на виборах до органів місцевого самоврядування 1927 р. і до парламенту 1928 року.[156]

У перший день з’їзду відбулися вибори керівництва УНДО і партійного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося місця діячам, які відповідали за політику порозуміння з урядом, а також двом учасникам рауту в львівські воєводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському і А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих діячів із ЦК УНДО свідчило, що партія відкидала можливість порозумітися з урядом. А наявність у ЦК осіб, близьких часописові «Новий час» (напр. О. Боднаровича), і вибір генеральним секретарем Л. Макарушку зміцнили радикальну групу на чолі з Д. Палієвим.[157]

III Народний з’їзд підтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцій у політичних, економічних, організаційних, культурно-освітніх і самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюціях – критика діяльності наддніпрянської (петлюрівської) еміграції. Народний з’їзд акцентував на потребі боротися за українське шкільництво, зобов’язав парламентарів від партії висвітлювати на міжнародній арені стан українського шкільництва в Польщі.[158]

З’їзд закликав утворити Фонд боротьби за школу і Раду оборони, які б мали підтримати національний розвиток. Чимало уваги приділялося організаційним питанням, вказувалося на потребу внутрішньої консолідації об’єднання та українського суспільства.

І. Кедрин-Рудницький у спогадах стверджував, що разом із Д. Левицьким і Д. Палієвим критично ставився до тактики УВО-ОУН на території Східної Галичини. За його словами, керівництво УНДО негативно оцінювало матеріальне узалежнення від закордонних чинників УВО-ОУН. Представники ЦК УНДО наполягали на потребі організувати від української еміграції в Північній Америці фінансову допомогу для національного руху.[159]

Офіційно з ідеологією націоналізму на ІІІ Народному з’їзді полемізував В. Мудрий. Зауважмо, що на першому етапі діяльності партії постали два напрями, тісно пов’язані з персональними зв’язками: легальний (УНДО) і нелегальний (УВО-ОУН) як складові українського руху. УНДО і ОУН намагалися поділити ролі на політичній арені, змагаючись передусім за вплив на молодь. Але ця боротьба не мала ворожого характеру. Під час пацифікації 1930 р. УНДО не проголошувало декларації проти терористичної діяльності УВО-ОУН. Опозиційне становище в Сеймі й підтримка антидержавних настроїв на посольських вічах могли свідчити про скоординовану акцію підпілля та УНДО, принаймні наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.[160] І. Кедрин-Рудницький, перебуваючи в еміграції у США, у газеті «Свобода» (13 листопада 1982 р.) підтвердив: українські лідери визнали, що політику проти Польщі належало проводити у двох рівнорядних напрямах – легальному і нелегальному. Підпілля вимагало від УНДО охорони і захисту перед поліцією та в судах.[161]

Польська поліція і воєводський уряд у Львові достатньо добре орієнтувалися у внутрішній ситуації в УНДО. Зауважмо, що, попри пропаговане гасло націоналістів «ізолюватися від урядових чинників», контакти на воєводському рівні все ж відбувалися, хоча й на дуже обмеженому рівні. Це гасло втратило актуальність після виборів 1928 р., коли члени ундо увійшли до парламенту й були змушені у важливих для української суспільності справах контактувати з міністрами польського уряду. У 1927–1928 рр. спроби українсько-польського зближення здійснював воєвода П. Дунін-Борковський. Достатньо резонансною стала участь членів УНДО в урядовому рауті 4 вересня 1927 р. з нагоди відкриття у Львові Східних торгів.[162] З українського боку в акції брали участь К. Левицький, А. Говикович, Д. Лопатинський, М. Заячківський, О. П’ясецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк і Л. Кульчицький. Жорстку критику цих діячів розпочав «Новий час» Д. Палієва, назвавши участь діячів УНДО «угодовими тенденціями», що суперечили ідеології та тактиці об’єднання, і вимагаючи відрахування цих діячів із партії.[163]

Воєвода П. Дунін-Борковський прагнув зближення поляків і українців, передусім на товарисько-приватному рівні. На організовані зустрічі (т. зв. «чорні кави») приходили відомі польські (Голуховський, Г. Дідушицький та ін.) та українські (Д. Левицький О. Луцький, Ю. Павликовський, І. Кедрин-Рудницький) громадсько-політичні діячі. «Чорні кави» давали змогу реально оцінити відносини між обома народами в неофіційній обстановці. На цих зустрічах члени УНДО могли зорієнтуватися в тому, які представники польської сторони мали реальний вплив на зміну політики уряду щодо українців. Натомість польські діячі намагалися співпрацювати з правим крилом УНДО, що виступало за «реальну політику» і, маючи авторитет в українському суспільстві, могло б впливати на зменшення ворожих настроїв щодо держави. Водночас зустрічі-конференції, які почастішали у 30-х роках ХХ ст., на практиці мали для урядовців невелике значення, адже відомо, що у них не брали участі головні дійові особи польського політикуму.[164]

Прихильники «реальної політики» в УНДО, які симпатизували П. Дуніну-Борковському, намагалися використовувати його для залякування уряду так само, як і останній використовував воєводу для заспокоєння українців. Варто наголосити, що організовані зустрічі у воєводи загалом сприймали негативно по обидві сторони: поляки звинувачували П. Дуніна-Борковського та його прихильників у «запроданстві українцям»; українці критикували діячів, котрі зустрічалися з поляками і «продавали Україну».[165]