Полная версия
Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі
За таких обставин зріс авторитет УПР, підірваний упровадженням курсу нормалізації, почасти навіть крайні націоналістичні й студентські представники почали ставитися до репрезентації з більшою прихильністю.[302] Схвально сприйняли ці акції і в Контактному комітеті. Відмова В. Мудрого від «нормалізаційної» політики у грудні 1938 р. допомогла розв’язати внутрішній конфлікт в УНДО. ЦК УНДО 4 лютого 1939 р. ухвалив резолюцію про порозуміння, а В. Кузьмович від імені внутрішньої опозиції заявив, що вона перестає існувати.[303] Водночас змінилося ставлення В. Мудрого та його оточення до ідеї консолідації українських національних сил. На закритому засіданні президії та виконкому Народного комітету УНДО 12 лютого 1939 р. було розглянуто питання зовнішньої і внутрішньої політики партії та її участь у переговорах щодо створення Української національної ради (ідею створити цей представницький міжпартійний орган висунув на початку 1938 р. К. Левицький, а її реалізацію розпочав ФНЄ). На засіданні, зокрема, обговорювали проблему порозуміння з ФНЄ, Дружиною княгині Ольги (ДКО), УСДП і УСРП для формування спільного партійного органу.[304] «Не знаю, що буде з Контактним Комітетом, коли Мудрий увійде до нього, – зізнавалася М. Рудницька на засіданні КК 16 лютого 1939 р., – перестане бути інтимним кружком».[305] Провід УНДО 18 лютого 1939 р. приєднався до КК, відрядивши до нього офіційну делегацію, до складу якої увійшли В. Мудрий, Д. Левицький і В. Кузьмович.[306] Початок діяльності В. Мудрого у КК М. Рудницька оцінила так: «Прийшла нова людина, але не бачу в тім трудности, бо ми всі зіспівані. Та тепер витворилася нова правна ситуація. Мудрого делєґувала сюди партія, і він сказав, що його не обходить, що було, а КК уважає техн[ічним] орґаном для підгот[овки] міжпарт[ійного] порозуміння. Панове на те мовчали. Отже, і я не протестувала. Важніші тези політ[ичні]».[307] Це знаменувало початок нового етапу в діяльності комітету, члени якого на засіданнях почали обговорення основних завдань КК та оформлення «правильника» – політичної платформи для порозуміння і співпраці різних політичних сил. Отже, відбулася часткова консолідація українських політичних сил на платформі легальної опозиції.
Під час дебатів щодо бюджету 24 лютого 1939 р. В. Мудрий заявив, що УПР не голосуватиме. «Найвимовнішим хіба доказом негативного відношення до потреб українського народу є факт, – заявив він, – що вимоги українського життя в самому бюджетному прелімінарі не узгляднені ні одною поважною позицією по стороні видатків».[308] Під час загальнополітичної дискусії у КК 4 березня він був змушений визнати, що «нормалізація виявилася нереальною».[309] Це означало, що УНДО знову перейшло в опозицію. «Але в політиці нема канонів, – продовжував В. Мудрий, – нереальне може стати реальним за два місяці. Отже, годі видумувати щось, що обмежувало б ініціативу».[310]
Навесні 1939 р. суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях і далі загострювалася. Дедалі очевиднішою ставала можливість німецько-польського конфлікту. На спеціальному засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. українські політики дали чітку оцінку міжнародній ситуації. У доповіді В. Мудрий як голова партії, розглядаючи розвиток українського питання на тлі формування двох великих блоків держав, протиборство яких наближало світ до катастрофи, зазначив, що після падіння Карпатської України воно утратило свою актуальність. Однак не виключав, що в майбутній війні українська справа може знову опинитися в центрі подій, вважаючи цей факт не дуже втішним для українців, оскільки у такій «великій грі» український народ мав стати не «підметом», а предметом зацікавлених сил. У період загострення міжнародних відносин політик заявив, що УНДО ніколи не зійде з позицій політичної боротьби за права українського народу в Польщі, а також наголосив: «Свої громадянські обов’язки супроти держави будемо виконувати, як досі виконували, але одночасно також вимагаємо від держави не тільки заґарантувати і практично перевести в життя повну правовість (прийняття закону про територіальну автономію. – І. С.), але й заспокоїти збірні національні потреби української нації в Польщі».[311] Промову голови УНДО й УПР ЦК схвалив одноголосно. Окремою постановою голову партії та екзекутиву було наділено широкими повноваженнями.
Усвідомлюючи реалії міжнародних потрясінь, В. Мудрий вважав, що для збереження існування народу і його здобутків необхідно передусім врегулювати відносини з Польською державою. Увага до цих проблем була зумовлена новим курсом національної політики «санаційного» уряду, який на початку березня був остаточно закріплений у постанові Ради міністрів про зміцнення польського елемента у східних воєводствах. Обраний курс передбачав низку дискримінаційних щодо українців заходів у галузях економіки, культури, освіти та церковної політики.[312] Подальше розгортання такого політичного курсу могло мати для українського суспільства тяжкі наслідки й завдати непоправних утрат у складних умовах нової міжнародної ситуації. Тому лідер УНДО і УПР вважав обставини, що склалися в західноукраїнському суспільстві після падіння Карпатської України, сприятливими для врегулювання українсько-польських відносин.
Негативно оцінюючи офіційну польську національну політику щодо Західної України, зауважмо, що не всі політичні течії в польському таборі її поділяли. Послідовно виступав за розбудову польсько-українських відносин на підставі взаємоповаги й уваги до інтересів обох сторін Я. Лось, який 1938 р. вкотре оприлюднив своє бачення польської політики в українському питанні. Окремі польські діячі, зокрема з табору ендеків – С. Грабський, В. Васютинський та ін. – відчували силу й динамічність української нації, однак сліпо закликали до асиміляції.[313] Тому в пошуках компромісу велике значення мали контакти з польськими політичними осередками. На черговій зустрічі 3 травня 1939 р. з політиками демократичних і соціалістичних угруповань (українську сторону репрезентували В. Мудрий, О. Луцький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький, М. Матчак, В. Старосольський) було обговорено актуальний стан українсько-польських відносин і шляхи їх поліпшення. Центральне місце серед постулатів українських політиків посідало визнання національної окремішності українців і надання їм територіальної автономії.[314]
За таких обставин лідери УНДО і УПР знову почали шукати порозуміння з правлячим табором. Але надії на можливість досягти взаємовигідної угоди з урядом розвіяв візит В. Мудрого і В. Целевича до прем’єр-міністра Ф. Славоя-Складковського (25 травня 1939 р.). Атмосфера переговорів була більше ніж прохолодною. Голова уряду поклав усю відповідальність за загострення польсько-українських відносин на українську громадськість. Його незадоволення викликали навіть доволі поміркована промова В. Мудрого на засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. та вимога українських представників, щоби Польща виконала свої міжнародні зобов’язання, зокрема надала українським землям територіальну автономію. «Автономії ніхто вам у Польщі не дасть», – заявив прем’єр. Подібною була його реакція і на слова В. Мудрого про доцільність формування урядової програми розв’язання українського питання. «Та це не Австрія […]. То вона мала програми», – відповів голова уряду.[315]
Навесні 1939 р. вкотре загострилися відносини легальних політичних сил і націоналістичного підпілля. Тепер УНДО вбачало одну з головних причин поразки Карпатської України в політиці ОУН, яка значно впливала на державницькі змагання на Закарпатті. Своєю чергою, націоналістичні лідери гостро критикували УНДО, звинувачуючи його в капітуляції перед Польською державою. У лютому 1939 р. керівник ОУН А. Мельник, який замінив на цьому посту Є. Коновальця (убитого в травні 1938 р. більшовицьким агентом), поширив відозву, де український націоналізм проголошував єдиним і визнаним носієм чинної боротьби. У відозві також лунали звинувачення на адресу легальних партій. Вбачаючи у націоналістичному підпіллі конкурента, який активною діяльністю підриває довіру мас до УНДО, В. Мудрий вважав за доцільне використати поразку Карпатської України, аби підірвати авторитет ОУН. «Тепер найвідповідніша пора розправитися з націоналістами […]. Нагода знаменита», – заявив він 20 березня на засіданні КК.[316] Разом з О. Назаруком, Д. Левицьким, М. Стахівим та М. Рудницькою В. Мудрий наполягав на публічному відмежуванні від дій ОУН. Від цієї заяви відмовилися В. Кузьмович і Д. Паліїв. Після тривалих дискусій представники УНДО, УСРП і УНО ухвалили опублікувати полемічну брошуру, спрямовану проти ОУН,[317] але вона так і не побачила світу.
Напередодні Другої світової війни пошук шляхів вирішення українського питання завершився поверненням влади до «ендецьких» теорій мононаціональної Польської держави. Провал політики «нормалізації» спричинив занепад ролі УНДО та інших легальних партій, розчарування в ідеях парламентаризму. Це штовхало українців до радикальніших засобів боротьби; до того ж популярність ОУН напередодні Другої світової війни дедалі зростала. В умовах, коли вибух війни був питанням кількох днів чи навіть годин, провідні українські політичні партії могли або виступити на підтримку Польщі, або обрати нейтральну позицію. Оскільки другий варіант поведінки влада неминуче розцінила б як зраду, не залишалося нічого іншого, як офіційно підтримати поляків.[318] І. Кедрин-Рудницький наводить також інші причини подальшого курсу українських політиків: «Всі ми відчували, що просто «висить у повітрі» масовий погром українських установ польською вулицею під протекцією поліції».[319] Тому 24 серпня 1939 р., коли сумніву в початку Другої світової війни вже не було, відбулося засідання Народного комітету УНДО. Після виступу В. Мудрого було одноголосно ухвалено резолюцію, де зазначалося: у тогочасних важких для Польської держави часах український народ виконає громадянський обов’язок «крови і майна», який покладає на нього належність до держави, а не подолані досі українські справи будуть у майбутньому вирішені в інтересах народу.[320] Бажання якнайкраще підготуватися до майбутніх потрясінь викликало серед української громадськості напередодні війни прагнення консолідувати свої сили. У канцелярії УНДО 31 серпня 1939 р. у Львові відбулися збори керівних діячів українських партій. На розгляд присутніх було винесено проект керівництва УНДО «Про створення Українського національного проводу». Однак війна, що розпочалася за кілька годин, перешкодила реалізації цього задуму.[321]
Отже, у діяльності УНТП – УНДО проблема ставлення до Польщі була однією з визначальних. Підкреслюючи стратегічну мету – здобуття незалежності та соборності України, партія в умовах Другої Речі Посполитої намагалася здобути максимум політичних, соціально-економічних та культурно-освітніх прав для українців краю.
На відміну від інших партій національно-державницького табору Західної України тактичний арсенал УНДО був набагато ширшим: від ідеї негації Польської держави до здобуття національно-територіальної автономії у межах Польщі. Українська громадськість, з огляду на гострий характер польсько-українських відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., малоефективність польсько-української угоди 1890 р. (т. зв. нової ери), польсько-українську війну 1918–1919 рр., польський владний режим у 1919–1923 рр. не сприймала прагнення УНТП – УНДО до порозуміння з польським урядом, зокрема гасла національно-територіальної автономії. Якщо УНТП й УНДО вважали реалізацію національно-територіальної автономії етапом до державності й соборності, то їх опоненти розглядали цю ідею як зраду державницько-соборницьких прагнень.
«Нормалізація» стала індикатором політики польських владних інституцій щодо розв’язання українського питання. УНДО – всупереч негативній реакції українського суспільства – намагалося її реалізувати з українського боку, натомість польська сторона використала її, щоб нівелювати українську проблему в державі як таку, послабити впливи провідної політичної сили краю. Нерозв’язаність аграрного питання, колонізація й осадництво, відсутність українського університету, полонізація шкільництва, пацифікація 1930 р. стали провідними у політиці УНДО. Як найчисленніша українська партія, УНДО позиціонувало себе як репрезентант українців у Польській державі.
Микола Кучерепа
«Волинський експеримент» воєводи Г. Юзевського
Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім поляків, у ній проживало чимало представників білоруської, російської, литовської, єврейської, чеської, німецької та інших національностей. Проте другу за чисельністю національну групу в Польщі становили українці, які проживали в Західній Волині, Поліссі, Підляшші, Східній Галичині, Холмщині. Загалом західноукраїнські землі, що перебували у складі Другої Речі Посполитої, становили досить значну територію – більше 100 тис. км2, тобто третину тодішньої Польської держави.[322] Згідно з офіційними даними перепису 1931 р., громадян української національності проживало в Польщі 4442 тис.,[323] або 15–16 % усього населення.
Українська проблема була досить вагомою в політиці офіційної Варшави, оскільки відносини між українцями і Польською державою протягом усього міжвоєнного десятиріччя були досить непростими. Щодо її розв’язання в польському політичному таборі було багато підходів. «Ендеки», які перебували при владі до травневого перевороту 1926 р., прагнучи створити однонаціональну державу, намагалися якнайшвидше асимілювати представників непольських меншин. Реалізація цього завдання не виключала й насильницькі методи.
Другий напрям представляли т. зв. пілсудчики – прибічники Юзефа Пілсудського. Вони добре розуміли необхідність вирішення української проблеми, з якою пов’язували, і не безпідставно, подальшу долю Речі Посполитої. Не полишаючи головної мети – полонізації українців, у національній політиці вони намагалися використовувати гнучкішу тактику.
Польські соціалісти пропагували ідею надання територіальної автономії Східній Галичині, а іншим західноукраїнським землям – територіального самоврядування. Найрадикальніший підхід пропонували комуністи. Експлуатуючи «право націй на самовизначення», вони виступали за приєднання західноукраїнських земель у складі Польщі до Української Соціалістичної Радянської Республіки.
Офіційна Варшава, розробляючи політичну лінію щодо українців, намагалася поглибити регіональні особливості і розчленувати на окремі частини єдиний український народ. Зважаючи на відмінності в рівні національної свідомості, культури, політичної активності українців Волині й Галичини, урядові кола хотіли їх поглибити і запобігти згуртуванню українців у єдину політичну силу.
Західна Волинь увійшла до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. Тут було утворене Волинське воєводство, яке за територією посідало друге місце в державі.[324] Особливістю його адміністративного поділу були значні відмінності повітів як за територією, так і за чисельністю населення (табл. 1).[325]
Таблиця 1Територія і населення повітів Волинського воєводства у 1931 р.
Як бачимо, найменш заселеними були північні повіти: Сарненський, Любомльський, Ковельський, Костопільський. Водночас окремі з них були найбільшими за територією. Керувати такими великими адміністративними одиницями, зважаючи на незадовільний стан транспортного й телефонного зв’язку, було надзвичайно важко.
Ситуація ускладнювалась тим, що воєводство було багатонаціональним. Нині складно точно визначити кількість жителів воєводства тієї чи іншої національності. Це пов’язано з тим, що переписи населення, в 1921 і 1931 рр. були не досконалими, а то й сфальсифікованими. Проте як перший, так і другий переписи показали, що на Волині абсолютну більшість становили православні українці (табл. 2 і 3).
Порівнюючи дані таблиць, бачимо, що в 1921 р. понад 62 тис. поляків визнали себе православними, тоді як у 1931 р. – 20 тис. Значно зросла чисельність православних українців (на 412,5 тис.).
Таблиця 2Населення Волинського воєводства за релігійною належністю і національністю у 1921 р., в тис. осіб[326]
У міжвоєнний період переважна більшість українців проживала в селі, де невирішеними залишалась низка політичних, економічних, соціальних проблем. До травневого перевороту польська влада зробили дуже мало для їх розв’язання.
Нові підходи до вирішення цих актуальних питань, пов’язані з іменем волинського воєводи Генрика Юзевського,[328] котрий розробив т. зв. «волинську політику», або ж «волинський експеримент». Сучасники, політики, історики по-різному оцінюють його діяльність. Для одних він «могильник польськості на кресах», зрадник Польщі чи навіть український гетьман. Для інших навпаки – кат українського народу, українофоб. Його програма і діяльність вже були предметом наукових досліджень.[329] Маючи нині у своєму розпорядженні архівні документи, монографічну літературу, спогади спробуємо дати оцінку «волинському експерименту» Генрика Юзевського.
Посаду волинського воєводи він прийняв, як сам неодноразово підкреслював у спогадах, «з наказу коменданта» – Юзефа Пілсудського 30 червня 1928 р..[330] На Волині новий воєвода застав складну ситуацію. Особливо ускладнювали внутрішнє становище Волині національний і релігійний фактори. Відносини між місцевою адміністрацією, яка складалася майже виключно з поляків, і українським населенням Волині залишалися напруженими. Рівень професійності польської адміністрації був досить низьким. Місцевий апарат пов’яз у корупції. Все це спричинило незадоволення населення тодішньою владою воєводства. Олії у вогонь постійно підливав конфлікт між місцевою адміністрацією і військовим керівництвом.
Г. Юзевський розумів, що політика його попередників викликала ненависть і обурення українців, створювала підґрунтя для антипольської опозиції. Тому новий адміністратор Волині вирішив радикально змінити політичний курс. Г. Юзевський добре знав Волинь, де сподівався найповніше себе реалізувати. У спогадах він занотував: «Їдучи до Луцька, я знав з чим зустрінусь на Волині… Вже у перші дні вималювався той стан, з яким я буду мати справу протягом десяти років мого керівництва. Маю на увазі форму і зміст польсько-українського співжиття. Йдеться про пошук «волинського скарбу» – спільного «ми», яке складалося із клубка непорозумінь, людських суперечок, злої волі. Потрібно було усунути тягар польсько-українських битв, подолати тупість окремих голів, усунути старі докори».[331]
Із першими намітками майбутньої політичної лінії Г. Юзевський ознайомив 20 серпня 1928 р. волинських послів і сенаторів.[332] Більше року знадобилося воєводі для деталізації програми. На відміну від інших фахівців з української проблеми, Г. Юзевський враховував не лише внутрішній, а й зовнішній фактори. Він писав: «Моїми ворогами і ворогами Волині були комуністи. Мав клопоти з радянською Москвою. Вона не спускала очей з Волині. Не перебирала вона засобами – чинила постійні диверсії. Москва, маючи свою «модель» України, інших не визнавала».[333] Ворогами він уважав також український націоналізм Східної Галичини і польське ендецьке Стронництво народове.[334]
У Луцьку на нараді керівників східних воєводств Польщі 2 грудня 1929 р. Г. Юзевський виступив із великою доповіддю, цілком присвяченою волинським справам. Так народилася нова «волинська політика» чи т. зв. волинський експеримент. Його мета – виробити у волинян почуття належності до Польської держави, виховати відданих громадян Речі Посполитої шляхом державної асиміляції неполяків. Асиміляція Волині, згідно з програмою, мала відбуватися одночасно у всіх галузях політичного, громадського, національного, релігійного, освітнього, самоврядного й економічного життя. Наміри воєводи були такі:
– все суспільно-політичне й економічне життя краю спрямувати в русло польсько-української співпраці;
– створити для українців самодостатні форми суспільно-політичного життя, зберігаючи і зміцнюючи т. зв. сокальський кордон, не допустити на Волинь войовничого українського націоналізму зі Східної Галичини;
– підтримувати та зміцнювати у всіх галузях польське життя на Волині;
– створити окрему регіональну групу послів і сенаторів змішаного національного складу, яка проводила б суспільно-політичну роботу і спрямовувала всю продержавну працю у площину польсько-українського співжиття;
– сформувати превентивну систему щодо нелегальних організацій шляхом створення польських, українських і змішаних товариств;
– створити на Волині окремі організаційні рамки для Православної церкви з метою протидії акціям митрополита Діонісія, спрямованим на поглиблення ненависті між українським і польським суспільствами на Волині;
– усунути антидержавні елементи зі шкільництва, довести його до чинника польської культури, а також залучити до громадської й освітньої роботи широкі маси вчительства, аби нівелювати вплив українського націоналізму Східної Галичини;
– створити територіальне самоврядування як спільний інструмент польсько-української співпраці з вилученням у його діяльності всіх політичних моментів.[335]
На перший погляд, особливо в теоретичному аспекті зору, програма воєводи видавалася досить привабливою. Проте впровадити її в життя було важко, а то й неможливо. Її не сприйняла більшість польських і українських політичних діячів. У польській пресі з’явилися статті, автори яких піддали нищівній критиці «волинський експеримент». Зокрема, анонімний публіцист «Gazety Warszawskiej» писав: «З усієї промови видно лише одне: турботу не про лад, порядок, добробут Волині (ці проблеми для нього другорядні), а лише про розбудову Української держави».[336] Докоряли Юзевському й українські політики із Сельробу, КПЗУ, УНДО, ОУН та інших політичних партій і організацій. Зокрема, члени Українського парламентського клубу відмовилися брати участь в урочистостях, присвячених 10-річчю Польської держави, заявивши, що вони незламно стоять на позиції права на самовизначення української нації на всіх етнографічних землях.[337]
Як бачимо, від початку реалізації планів на Г. Юзевського чекали великі перешкоди. Реалізувати задумане він намагався адміністративними методами. Адміністрація Г. Юзевського вдалася до непопулярних заходів. Нових переслідувань і утисків зазнавали українські національні кооперативи, культурно-освітні товариства, політичні партії з галицьким родоводом. Заборонами й репресіями воєводська адміністрація стримувала розвиток «Просвіт», повела дальший наступ на українське шкільництво. Все це робилося для того, щоб відгородити Волинь «сокальським кордоном» від впливів націоналістичної Галичини. Одночасно воєвода шукав опору в середовищі поміркованих українських і польських політичних діячів. Він запросив на Волинь кількох соратників отамана Петлюри, більшість з яких стали керівниками Волинського українського об’єднання (ВУО), створеного у 1931 р. з ініціативи Г. Юзевського. Ця політична партія заявила про свою лояльність до Польської держави і готовність до співпраці з польською адміністрацією. У містах почали створюватися «Рідні хати» – клуби української інтелігенції, а в селах – «Просвітянські хати», українські народні хори. Проте, зазначимо, нові утворення не зуміли замінити розігнані «Просвіти». Значна частина волинських українців ставилася до ВУО з прохолодою, вважаючи його керівництво «хрунями», запроданцями. А політичні сили, вороже наставлені до Польщі, вирішили із середини розкласти цей витвір воєводи. Зокрема, ОУН рекомендувала своїм членам вступати до ВУО та його громадських прибудовок і проводити в них свою роботу.[338] У підсумку можна погодитися з висновком керівника розвідки Корпусу охорони прикордоння (КОП) майором Скіндером про те, що «ВУО не лише не виконало покладених на нього надій, а навпаки, позбавлене підтримки і довіри мас, воно поволі стало доменою впливів ОУН».[339]
Істотним елементом тактики в реалізації «волинського експерименту» були зусилля, спрямовані на пожвавлення економічного життя. Г. Юзевський розумів, що підвищення ефективності сільського господарства, рівня життя людей може досить швидко призвести до послаблення соціальних конфліктів і національного протистояння. Справді, на тлі усієї Польщі край вирізнявся змінами у структурі сільськогосподарського виробництва і земельної власності. Згідно з даними воєводського управління за 1919–1936 рр., на Волині було розпарцельовано більше 400 тис. га землі.[340] Цю землю за допомогою державних позик придбали волинські селяни. «Політику зміни структури сільського господарства» активно використовували у власних цілях противники Г. Юзевського. Вони стали звинувачувати його в нищенні «польського стану посідання на східних кресах».
Як зазначалося, важливим чинником у «волинській політиці» була програма українізації Православної церкви на Волині, яка мала відбуватися еволюційним шляхом. Було передбачено проведення реформ, спрямованих на повернення до традицій соборності, зміни російського національного складу єпископату та надання йому українського національного характеру. Воєвода неодноразово звертався до центральних властей, щоб вирішити назрілі потреби православ’я. Він навіть підготував проект документа, накладеного в основу грамоти президента Речі Посполитої про скликання Помісного собору Православної церкви в Польщі, виданої 30 травня 1930 р..[341]